Богослів'я, наука та православне передання від О.Нестерука

Нещодавно Біблійно-Богословський інститут св. Апостола Андрія (Москва) видав книгу фізика з Англії, російського емігранта Олексія Нестерука «Логос и космос. Богословие, наука и православное предание».
У православній теології існує помітний дефіцит праць із проблематики співвідношення природничих наук і теології. Тому будь-яка серйозна книга на подібну тематику, написана православним мислителем, стає подією.  Такою подією виявилася публікація в 2003 р. англійського оригіналу книги Олексія Нестерука (в оригіналі, до речі, назва інша: «Світло зі Сходу»). Від такої книги природно очікувати принципово нового погляду на науку, її досягнення та перспективи. Адже книга написана людиною, що позиціонує себе і як науковець, і як православний богослов. Але, на наш погляд, очікування не справджуються, і після прочитання книги відчувається, що серйозна робота лише попереду. Книга Олексія Нестерука лише яскраво засвідчує, скільки ще не зроблено православною теологією для оцінки сучасної науки. Оцінки, яка була б зрозумілою і цікавою для науковців.
Першу половину книги Олексія Нестерука (розділи 1-3) присвячено його інтерпретації православної теології. Відомий як фізик-теоретик із Англії, в православній теології Олексій Нестерук виступає явним початківцем. Він починає власну теорію з дивного ототожнення догматичної та містичної теологій. Таке ототожнення відбувається вкрай простим шляхом: обидві теології просто не розрізняються, а називаються однаково – «теологія». При цьому те, що було догматичною теологією як пізнанням Бога через віру та надприродне одкровення, стає у Олексія Нестерука лише «систематичним викладом християнського віровчення» (с. 44). Виходячи з висловлювань святих отців про те, що теолог має бути і містиком, Олексій Нестерук робить висновок, що теологія і є містикою (с. 44-45). Цікаво, але святі отці так само вважали, що містик має бути і теоретиком, отже, за логікою Олексія Нестерука, містика має бути теоретичною теологією. Інакше кажучи, лише на основі висловлювань, що теоретик має бути практиком, а практик – теоретиком, дослідник робить висновок: теорія – це практика (і чомусь не робиться висновок «практика – це теорія»). Складається враження, що вчений-природознавець не має навичок розвинутого логічного мислення, коли віднаходить у висловлюваннях святих отців тези, які ці висловлювання в собі не містили.
Також Олексій Нестерук часто оперує (с. 45) однією цитатою св. Максима Сповідника, в якій стверджується, що теологія – це єднання з Богом та споглядання його в такому єднанні (Максим Исповедник. Главы о любви: Пер. с др. греч., вступит. статья и комм. А.И. Сидорова // Творения. Т.2. М.: Мартис, 1993. – С. 110.). Правда, вище в цій цитаті св. Максима згадується, що «теології» передує «гносис» і «праксис» (там само). Очевидно, що в цьому уривку св. Максима йдеться про три етапи містичного життя, які грецький отець називає «праксис», «споглядання», «обоження». Для позначення останнього, третього, етапу містичного життя св. Максим також використовує назви «містична теологія», «містична філософія», «єднання» тощо. У жодному разі «теологія» як етап містичного пізнання не є тотожною до догматичної теології, якою св. Максим теж багато займався, особливо в боротьбі з монофелітами. У своїх догматично-полемічних творах св. Максим жодним чином не приправляю містикою догматику і навіть не посилався на містичний досвід як джерело догматичної теології . Таким чином, св. Максим, як і сучасний теолог Д. Станілоає, ясно усвідомлює: використання слова «теологія» для позначення кількох явищ не означає тотожності цих явищ. Здається, що Олексій Нестерук цього не розуміє – через певну власну заангажованість.
Олексій Нестерук, аналогічно до о. Іоанна Романідіса та інших сучасних православних теологів-апологетів теологічного містицизму, вважає, що «богослов’я як набір формулювань у ранній церкві мало значення тільки в контексті містичного досвіду, оскільки процес знання догматів не може забезпечити їх істинного розуміння, що можливо лише через їх досвідне переживання» (с. 49). Згідно з Олексієм Нестеруком (як і з о. Іоанном Романідісом), таке переживання є лише у святих, проте теологами можуть бути не тільки святі, але також і люди, що їм довіряють (с. 47). Спробуємо розібратися в цій теорії.
По-перше, зовсім незрозуміло, що мається на увазі під словами «досвідне переживання догматів». По-друге, автор абсолютно не доводить, що теоретичне знання догматів не забезпечує їх розуміння. По-третє, зовсім необґрунтованими є твердження, що в ранній церкві догматична теологія мала значення лише в контексті містичного досвіду. Без жодних доказів Олексій Нестерук заявляє, що святими отцями догматичну теологію з її термінологією було створено «для того, щоб виразити церковний досвід» (с. 50). Зрозуміло, що під теологією розумілося щось інше, ніж релігійна психологія процесу Богопізнання. Але Олексій Нестерук не розуміє цього і видає бажане за дійсне, коли говорить, що в отців «усне чи письмове слово про Бога нерозривно пов’язане з баченням Бога, з безпосереднім відчуттям присутності особистого Бога» (с. 50).
Для Олексія Нестерука відчуття Бога – це єднання з Ним, тому знання Бога в цьому відчутті «не може бути об’єктивним» з точки зору наукової та філософської гносеологій (с. 52-53). Бог є доступним лише шляхом особистої причетності (с. 53), безпосереднього пізнання духовним розумом метафізичних реалій і Божественного (с. 53). Духовний розум може пізнавати (споглядати) лише тоді, коли Бог відкриється йому і при цьому допоможе пізнавати (с. 53). Відкриватися Бог може лише особистості, допомогти пізнавати – лише особистості. Тому, хоча духовний розум є загальною властивістю святих, їх пізнання Бога – індивідуальне. Воно зумовлене саморозкриттям об’єкту пізнання – Бога, тому пізнання є «об’єктивним», хоча і не з науково-філософської точки зору (с. 53).
Зрозуміло, що Олексій Нестерук робить помилку, коли властивості містичної теології вважає притаманними всій теології. Адже спосіб богознання, описаний дослідником, є характерним для містичної теології, але не для теології взагалі. Олексій Нестерук постійно стверджує, що «теологія як наука потребує співучасті в предметі вивчення» (с. 53). Але очевидно, що «природна теологія» такої співучасті не потребує, як, власне, і теологія догматична, про що писали як отці Церкви, так і видатний сучасний теолог православ’я о. Думитру Станілоає . Лише містична теологія потребує «співучасті в предметі вивчення», але вона якраз не є «теологією як наукою».
Та сама помилка переносу властивостей містичної теології на теологію взагалі міститься в твердженні Олексія Нестерука, що «догмати і словесні формулювання лише окреслюють межі людського досвіду про божественне» (с. 53). Натомість можна зазначити, що догмати зовсім не виражають людський досвід переживання божественного, а сповіщають церковне знання Бога та Боголюдини. Це підтверджує і о. Думитру Станілоає, коли говорить, що догмати ґрунтуються на самоодкровенні Бога та його інтерпретації в Писанні, Переданні та вчительстві церкви; тоді як формулювання містиків окреслюють межі людського досвіду (містичного), але не теологічні формули взагалі.
Справді, теогносія містичної теології потребує відкритості людини до Божественної з’яви. Але Олексій Нестерук вважає, що вона потребує чогось більш радикального – особистої причетності до Бога. На відміну від деяких православних екзистенціалістів, Олексій Нестерук стверджує, що ця причетність дарується Богом, а не здобувається особистістю. Він вважає, що теологія не може пізнавати Бога об’єктивно, оскільки богознання вимагає особистої причетності до Бога, і така причетність унеможливлює об’єктивність у науковому сенсі. Також, на думку Олексія Нестерука, не може бути об’єктивного знання містичної причетності, рефлексивної фіксації містичної причетності: будь-яке усвідомлення розумом свого містичного досвіду означатиме нівелювання цієї причетності, а тому відсторонена позиція в теології неможлива. Така відсторонена позиція нібито вимагається не теологічним, а науковим ідеалом знання. Отже, Олексій Нестерук порівнює класичне природознавство Нового часу як науку з теологією як містичним досвідом і знаходить протилежність у відстороненості першого від свого об’єкту пізнання як запоруки об’єктивності знань та у невідстороненості другої від Бога (свого об’єкту) як запоруки її «об’єктивності». Таке порівняння Олексія Нестерука є некоректним. Містичний досвід краще порівнювати з чуттєвим досвідом, і тоді стає очевидною аналогія: обидва досвіди неможливі без наявності об’єкта, без причетності людини до нього. А порівняння «теології» як досвіду з «наукою» як «теоретичним знанням природознавства» є логічною помилкою. Також зазначимо, що Олексій Нестерук зовсім не враховує специфіки гуманітарних наук, які є науками, незважаючи на необхідну їм «причетність» до об’єкту знань. Дивно, але жодним чином не згадується філософія, яка не перетворюється на містику в разі особистої причетності до об’єктів свого пізнання. Отже, на думку Олексія Нестерука, містичне пізнання є особистим досвідом, що завжди є суб’єктивним і не може мати об’єктивної, всезагальної значущості. Але одразу після визнання цієї тези А. Нестерук намагається говорити про якусь особливу об’єктивність містичного досвіду. Він пише: «Знання Бога можна назвати об’єктивним та істинним, а не випадково суб’єктивним та особистісним, оскільки це така причетність до Божества, яка звільняє кожного від будь-якої форми прив’язаності, що могла з часом спотворити знання Бога» (с. 54). Згідно з цією тезою, знання всіх людей, що подолали пристрасність та прив’язаність, має бути «об’єктивним та істинним». Але насправді цього не відбувається: безпристрасні люди мають не лише знання об’єктивні та істинні, але і суб’єктивні та помилкові, про що свідчили самі святі отці. Саме тому догматична теологія спирається на власні засоби встановлення істини про Бога та Боголюдину, а не користується даними містичних споглядань. Отже, намагання Олексія Нестерука обґрунтувати можливість особливої об’єктивності містичних знань зазнає фіаско.
Догматична теологія ґрунтується на вірі, але для Олексія Нестерука «віра» тотожна містичному «досвіду» (с. 56-57). Насправді догмати є формулюваннями знання про Бога (і Боголюдину), джерелами якого є Писання, Передання та вчительство Церкви. Однак для Олексія Нестерука догматичні формулювання не є знанням, оскільки знанням він вважає лише містичний досвід (с. 56). Ясно, що в такому разі церковне вчення про Бога виявляється лише дороговказом містику на його шляху до єднання з Богом (с. 58).
Фактично Олексій Нестерук знищує догматичну теологію, оскільки помилково вважає містичну теологію (чи навіть просто «містичний досвід») теологією як такою. Але при цьому Олексій Нестерук не може запропонувати жодної теорії містичної теогносії, а обмежується лише загальними запевненнями, що православні християни духовним розумом знають Бога, оскільки мають із Богом безпосереднє спілкування. Оскільки православні нібито безпосередньо спілкуються з Богом, то їх містична теологія – це єдине істинне знання, що міститься поряд із «науковим знанням». Тим самим містична теологія в Олексія Нестерука замінює не лише природну та догматичну теології, але й філософію та гуманітарні науки, виконуючи всі їх світоглядні функції. За умови такого гіпер-містицизму зовсім незрозуміло, як відрізнити православну містику від окультних практик, від ірраціональних фантазій, від містицизму інших релігій. Єдине, що пропонує Нестерук, – не відділяти містицизм від теології. Тут він схвально цитує Каліста (Уера): «містицизм, відділений від теології, стає суб’єктивним і єретичним» (с. 50). Але ж у самого Нестерука простежується інша крайність: у нього теологія тотожна містицизму. Відповідно, немає можливості відрізнити істинний містицизм від неістинного. Проблема поглиблюється через те, що Олексій Нестерук вважає теологічне (тобто містичне) знання апофатичним, причому раціональна апофатика розчиняється у нього в містичній (с. 99).
Зрештою Олексій Нестерук визнає, що вся містика може лише констатувати існування Бога, пізнати Якого наука не може (с. 118). Такий скромний результат дивує: обіцяного виведення догматики з містики так і не реалізовано. Натомість трапляються нові дивні твердження, що наука (природознавство) є «усвідомленням існування логосів», тобто Божественних думок про світ, закони його розвитку, а містика є спогляданням цих законів (с. 140); що весь світ існує згідно з думками Бога, а тому світ є нібито зануреним в особистість Логосу, в іпостась Ісуса Христа. Щоправда, згодом виявляється, що в Ісуса Христа світ засвоюється лише через пізнання Бога особистостями. Зрозуміло, що всі ці тези у Олексія Нестерука є елементами його роздумів відносно містичного досвіду святих отців та їх догматичного вчення, оскільки власного містичного досвіду та споглядання предметів догм Олексій Нестерук не має. А тому вимоги Олексія Нестерука, щоб науковці враховували його містицизм або самі ставали містиками у побудові власних космологічних і загально-фізичних теорій, є абсурдними. Отже, теорія Олексія Нестерука, як і всі інші редукції теогносії лише до містичної теології, спричиняється до кризи теології та можливості довільних фантазій про Бога.
У другій половині книги Олексій Нестерук розглядає дві сучасні теорії, що стосуються вчення про походження світу внаслідок Великого Вибуху. Відомо, що згідно із підрахунками вчених вся матерія і енергія всесвіту виникли 13,7 млрд років тому із однієї точки внаслідок вибуху. Разом із виникненням матерії та енергії виникли і простір, і час. Вчення про Великий Вибух підтверджено тим, що всесвіт продовжує «розлітатися». Крім того, відкрили «реліктове випромінювання», що виникло безпосередньо в момент вибуху. Вчення про Великий Вибух об’єктивно підтверджує дві тези християнської теології. По-перше, всесвіт справді виявився скінченним, хоча його розміри значно більші, ніж думали середньовічні теологи: адже всесвіт є кулею із радіусом 13,7 млрд сонячних років. По-друге, всесвіт не існував завжди, а виник 13,7 млрд років тому. Звичайно, в Середньовіччі вважали, що з моменту виникнення всесвіту минуло значно менше часу, але важливо, що сучасна наука визнала принципову невічність всесвіту.
Сучасний фізик Стівен Хокінг, погляди якого Олексій Нестерук аналізує в четвертій главі книги, намагається уникнути висновку про Бога як Творця Великого Вибуху, Творця тієї речовини, що була в надконцетрованому стані і вибухнула 13,7 млрд років тому. Згідно з Стівеном Хокінгом, необхідною передумовою для існування цього всесвіту є умоосяжний всесвіт з ідеальним часом. Цей ідеальний всесвіт є взірцем для нашого всесвіту, і «закони природи», які є складовою ідеального всесвіту, спричинили виникнення нашого всесвіту. Можна сказати, що Стівен Хокінг відроджує платонізм. Але згідно із вченням Платона ідеальний світ є лише взірцем для матеріального, а для створення матеріального є необхідною діяльність Творця. Стівен Хокінг намагається довести, що сам ідеальний світ має здатність спричинити появу матеріального світу. Олексій Нестерук вважає цю останню тезу Стівена Хокінга сумнівною. Згідно із Олексієм Нестеруком, різниця між ідеальним і матеріальним є онтологічно такою різницею, що виглядає як неосяжна безодня, яку навіть ідеальне не спроможне подолати. Олексій Нестерук намагається довести, що наявність ідеального світу, який є взірцем для матеріального всесвіту, не є достатньою причиною для виникнення цього матеріального світу. Необхідна головна причина – дієва, творча. І силу здійснити ідеальне в матеріальному має, за Олексієм Нестеруком, лише всемогутній нескінченний Бог. Крім того, Олексій Нестерук ставить питання про причину виникнення ідеального світу. Адже навіть якщо він є вічним, у нього повинна бути причина існування. Згідно із Олексієм Нестеруком, ідеальний взірець для нашого світу може бути створеним лише над-ідеальною Причиною всього – Богом. Так само, якщо ідеальний взірець нашого всесвіту є лише елементом більш складного задуму всіх можливих матеріальних світів, то цей глобальний задум теж не може бути безпричинним, і логічно пояснити, що причиною ідеального задуму всіх можливих світів є над-ідеальний Бог. Адже природа Бога перевищує не лише всяку матеріальність, але і всяку ідеальність.
Вся полеміка Олексія Нестерука із Стівеном Хокінгом провадиться в царині теоретичних гіпотез. Адже існування ідеального світу, взірцевого для матеріальних світів, є лише гіпотезою. Науковою істиною є лише існування матеріального світу вже 13,7 млрд років із властивими йому законами розвитку. А те, що закони всесвіту є такими, що існують ідеально до матеріального світу, – це гіпотеза Стівена Хокінга. Існування часу вже 13,7 млрд років – це факт. А теорія про те, що для існування часу нашого всесвіту необхідний ідеальний час – це лише гіпотеза Стівена Хокінга. Олексій Нестерук розглядає ці гіпотези, керуючись важливими спонуканнями. Стівен Хокінг у праці «Коротка історія часу» стверджує, що якщо його гіпотеза про існування до Великого Вибуху ідеального всесвіту і ідеального часу є істинною, то «гіпотеза про Бога-Творця є непотрібною». Олексій Нестерук нагадує, що гіпотеза Стівена Хокінга є лише гіпотезою і підтвердити науково її неможливо. Вона завжди залишиться гіпотезою – на відміну від великої кількості наукових гіпотез, які згодом стали доведеними наукою теоріями. Адже в цій гіпотезі Стівен Хокінг виходить за межі матеріального всесвіту, і експериментальне підтвердження його моделей розвитку всесвіту із взірцевого ідеального світу – неможливе. Але ще більш важливе значення має другий аргумент Олексія Нестерука, що спростовує заяву Стивена Хокінга про непотрібність Бога. Згідно із Олексієм Нестеруком, навіть за визнання гіпотези про існування ідеальних світу і часу, взірцевих для матеріальних світу і часу, Бог є потрібним. Адже для ідеальних світу і часу також необхідна причина. І така причина може бути лише абсолютною, може бути лише Богом.
Згоду Олексія Нестерука із гіпотезою Стівена Хокінга про існування ідеального всесвіту до Великого Вибуху не треба вважати нормативною для православної теології. Адже згідно із святими отцями задум Бога про матеріальний світ не є особливим ідеальним світом, а існує лише як задум у Божественному розумові. Ця згода Олексія Нестерука є умовною: якщо наука визнає існування ідеального світу, то це не змусить християн відмовитися від вчення про творіння світу Богом.
У п’ятій главі Олексій Нестерук розглядає теорії бельгійського фізика Іллі Пригожина про незворотність часу та про ідеальний час, що існував до Великого Вибуху. На думку Іллі Пригожина, ці теорії роблять вчення про Творця зайвим. Перша теорія передбачає, що всесвіт здатний до самоорганізації. Згідно з цією теорією стани рівноваги у всесвіті з плином часу можуть змінюватися станами неврівноваженості. У цих станах «вибираються» шляхи переходу до нових станів врівноваженості. Таким чином відбувається ускладнення будови матерії, наприклад, поява живого із неживого. Суттєвим недоліком книги є якраз те, що цю теорію Олексій Нестерук фактично не розглядає, хоча саме її важко узгодити із християнською теологією. Олексій Нестерук обмежується заявою, що природу незворотності часу задано початковими умовами створення всесвіту. А ці умови виникли не в результаті дії ідеального часу (вічності). Адже сам ідеальний час нездатний спричинити Великий Вибух і подальший розвиток всесвіту. Для того, щоб ідеальний час впливав на матеріальний всесвіт, потрібна спеціальна дія Бога, творча дія. І для існування ідеального часу потрібна причина, якою може бути лише Бог.
У шостій главі Олексій Нестерук пише про можливе майбутнє матеріального всесвіту. Згідно з Олексієм Нестеруком, все людство спасенних віруючих існуватиме во Христі, і завдяки цьому там же перебуватиме весь матеріальний світ. Ця містична теорія Олексія Нестерука не має жодного відношення до наукового прогнозування майбутнього. І таке тлумачення не виглядає оригінальним. Автором цієї теорії є західний дослідник Т. Торранс. У своїх працях «Простір, час і воплочення» (1997) і «Божественне мислення: дослідження патристичної герменевтики» (1998) Т. Торранс приписує святим отцям теорію «воіпостазування» всесвіту. Згідно з цією теорією, космічний час є таким, що існує як час історичний і трансісторичний – тобто людський і Боголюдський. Те саме стосується і простору. Весь Всесвіт пристосований не лише для того, щоб існувало людство. Всесвіт існує в містичній спрямованості до існування во Христі, до містичного перетворення. У шостій главі Олексій Нестерук фактично переповідає теорію Т. Торранса так, як останній приписав її отцям Церкви. Наукова чи теологічна вартість такого переказу є сумнівною. Краще почитати твори самого Т. Торранса – зокрема для того, щоб переконатися в сумнівності та слабкій обґрунтованості його інтерпретації вчення святих отців.
Таким чином, книга Олексія Нестерука – це той самий перший млинець, який не завжди буває ідеальним. Але він повинен бути. Всі теоретичні розгляди православними богословами проблем сучасної науки не відповідали рівню, який цією наукою на разі досягнуто. Якби Олексій Нестерук так добре розумів православну теологію, як сучасну фізику, то його книга була би прикладом вдалого дослідження. Але його спрощений погляд на теологію, зведення догматичної теології до містичної, невміння виокремити теологію природну – все це породжує методологічні помилки. Олексій Нестерук  підходить до сучасної науки впритул без достатнього теологічного інструментарію. За таких умов теологічна інтерпретація результатів сучасної науки не може бути повністю задовільною. Будемо чекати наступних численних досліджень православних теологів, філософів, науковців, які розвиватимуть і поглиблюватимуть те, чого досягнув у своїй праці Олексій Нестерук. Такі дослідження не лише можливі, але і необхідні.