Ювілейний рік продовжується, але вже можна тверезо оцінити здобутки і намітити основні проблеми, які ще потребують власного вирішення у світлі ювілею. Про це йдеться у розмові постійного автора порталу "Релігія в Україні" Володимира Волковського з доктором філософських наук, релігієзнавцем Юрієм Чорноморцем, який уже неодноразово коментував ситуацію зі станом українських церков перед ювілеєм.

- Пане Юріє, в українських конфесіях ще продовжуються заходи, присвячені 1025-річчю хрещення Київської Русі. На Вашу думку, чи існують якісь спільні досягнення українських церков, пов’язані із ювілеєм?


- Чесно кажучи, я не бачу таких спільних досягнень, крім миру. В газеті «Коментарі», номер якої був присвячений 22-й річниці Незалежності України, публіцист Катерина Щоткіна правильно відмічає, що загальне досягнення церков одне: міжконфесійний та міжрелігійний мир. І як прекрасний експерт вона робить цілком вірний висновок: сьогодні цей мир існує завдяки стриманості кожної із сторін у проявах власної релігійної ідентичності. Сама собою напрошується думка: в часи, коли кожна церква стала більш активно дбати про збереження і розвиток власної специфічної присутності у суспільстві, цей мир є результатом вже зусиль керівників церков, звичайних вірних. Мир – це найперший дарунок, який віруючі можуть давати один одному. Цей мир сам по собі не виникає, він результат і людських зусиль, і дії Промислу Божого. Сьогодні бути в мирі все складніше, якщо ти намагаєшся бути собою. Лише для людей, яким байдужа власна традиція та ідентичність інших, легко залишатися у мирі з усіма. Але той міжконфесійний і міжрелігійний мир, який існує в Україні, потрібно зберегти.

І тут би я визначив таку особливість: якщо попередні два десятиліття мир можна було зберігати в умовах американської моделі: всі вільні, всі рівні, держава нікому не сприяє, то сьогодні це вже мало реально. Церкви виросли до того стану внутрішньої якості, коли вони або відбуваються як становий хребет українського громадянського суспільства та основний партнер держави у багатьох сферах суспільної реальності, або вони стають джерелом фундаменталізму. Тут проста закономірність: або сьогодні церкви для держави є повноцінні партнери, співпраця із якими розвивається у межах кооперативної моделі відносин за взірцем багатьох європейських країн, або ж енергія церков буде спрямована в русло фундаменталізму.

- Відомий соціолог релігії Хосе Касанова, перебуваючи недавно у Києві, казав про унікальність для Європи тої моделі релігійності, котра склалася в Україні за американським зразком. Невже ця модель має відійти у минуле?


- Саме у цьому і специфіка історичних змін. Американська модель – це відділення церкви та держави, повна свобода кожного із цих суспільних інститутів, мінімальна співпраця. Це сепараційна модель, яка позбавлена різкого антагонізму, характерного для радянської чи французької сепараційних моделей. Але у світі більш розповсюджена коопераційна модель: держава, церкви, громадянське суспільство – рівні партнери у співпраці на загальне благо. Загальна висока релігійність населення, переважання традицій східної Церкви, активна конструктивна позиція католиків та протестантів – все це природно призводить до можливості та необхідності коопераційних відносин, тісної співпраці без порушення свободи та внутрішньої автономії. Така співпраця необхідна всім: державі, церквам, суспільству. Якщо такої співпраці немає, то маємо перехід до фундаменталізму. Наприклад, держава не задовольняє у повному обсязі потреби дітей віруючих батьків у релігійному вихованні. Ці батьки стають фундаменталістами, які вже вимагають не якоїсь співпраці, а теократії у тій чи іншій формі. А Україна не готова до проявів релігійного фундаменталізму на жодному рівні. Не готова держава, не готове суспільство, не готові самі церкви. Тому потрібно діяти всім на випередження, не затягуючи вирішення комплексу проблем, які звужують поле свободи релігійних організацій, які не сприяють становленню відносин вільного партнерства.

Думаю, що ювілейний рік має стати приводом для нового стану вирішення проблем у сфері освіти: необхідний нефундаменталістичний, світоглядно-орієнтований предмет типу «Християнської етики», але в усіх школах. Необхідні «класи із поглибленим вивченням основ християнської етики», в яких би діти віруючих батьків мали власне сприятливе середовище для здобуття найкращих знань із шкільного стандарту, і мали б цілісне виховання, розвиток всіх своїх здібностей. Необхідний механізм державного визнання процесу та результатів вищої духовної освіти.

Я про сферу освіти говорю в першу чергу тому, що це – природне середовище для державно-церковного партнерства на сьогодні. Якщо держава не готова до повноцінного партнерства у цій сфері, значить вона не готова до становлення кооперативних відносин із церквами взагалі, а в перспективі все це може привести до хвилі фундаменталізму і руйнуванню міжконфесійного та міжрелігійного миру. Вже сьогодні очевидно: або ми всі рухаємося вперед, до нової якості відносин, або всі падаємо у прірву стагнації та конфліктів. Боюся, що релігійні конфлікти в Україні, яка після Балкан є другим пороховим погребом Європи за релігійної ознакою, можуть стати взагалі кінцем цієї країни та нації. Тому всім потрібно усвідомлювати важливість та відповідальність сьогоднішнього моменту – і церквам, і державі, і окремим лідерам як з того, так і з іншого боку.

- Із спільними досягненнями українських церков більш-менш ясно. А ось чи існують якісь позитивні тенденції в житті окремих церков, пов’язані із ювілеєм? Що можна сказати, наприклад, про найбільшу конфесію - УПЦ?


- Святкування ювілею у Києві мало кілька важливих особливостей, які не завжди фіксуються світськими спостерігачами, але взагалі-то мають історичне значення. Особливо це стосується УПЦ.

Найважливіша особливість – це перетворення ювілею на особистий тріумф митрополита Володимира. Пов’язаність святкування ювілею із іменинами предстоятеля стала доброю нагодою для особливого вшанування заслуг 77-річного митрополита. В 2008 році, коли святкувалося 1020-річчя, головною дієвою особою став патріарх Варфоломій. Від його дій чи бездіяльності залежало майбутнє українського і світового православ'я. В 2013 році саме святкування не було прив’язане до питання – дасть чи не дасть Вселенський патріарх томос, про який мріють українські православні християни, що перебувають поза канонічним спілкуванням зі світовим православ’ям, так звані розкольники. Навпаки, всіх цікавило, як себе після криз в УПЦ буде вести себе митрополит Володимир і чи не станеться нових змін у його долі. Все це створювало сприятливі умови для особливого вшанування митрополита Володимира, оскільки більшість спостерігачів ставилися до предстоятеля УПЦ із відвертою симпатією.

Концентрація уваги на заслугах митрополита Володимира стала головною тенденцією святкувань у Києві з 2012 року. Під час хвороби предстоятеля в кінці 2011 та на початку 2012 року стало зрозуміло, що УПЦ в її тодішньому стані має авторитет митрополита Володимира як конструктивний центр власного існування і за відсутності такого центру швидко могла б повторити долю Радянського Союзу, зазнаючи занепаду і навіть системної кризи. Після повернення до влади митрополит Володимир вибудував власну повноцінну «курію» на чолі із канцлером митрополитом Антонієм (Паканичем). І через всі складні обставини, які мали місце із квітня 2012 року, УПЦ вдалося пройти без втрат саме завдяки тому, що у митрополита Володимира з’явилася надійна точка опори. І якщо при призначенні митрополита (тоді – архієпископа) Антонія я казав, що він може стати прем’єр-міністром для УПЦ, то сьогодні очевидно, що він як прем’єр-міністр відбувся. При цьому важливо, що співпраця митрополита Володимира і митрополита Антонія сприяла зміцненню УПЦ, запобігла новим системним кризам, підняла на новий рівень як авторитет УПЦ, так і особисто митрополита Володимира. Насправді доволі складно знайти людину, яка при авторитетному, але старому предстоятелі не «потягне ковдру на себе», не буде зловживати власним становищем. Думаю, що вибір був вдалим, і УПЦ стає об’єктивно сильнішою. І тут цікава відмінність від Росії. Якщо там для зміцнення РПЦ необхідно було провести «вертикалізацію влади» і сконцентрувати все в руках патріарха, то в УПЦ ситуація інша. Особливості української релігійності, українських традицій призводять до того, що єпархії завжди будуть впливовими, автономними, сильними. І від передачі всієї влади в центр в умовах України можна було б отримати лише стагнацію на місцях. Тому завдання в умовах України, щоб релігійний центр не стільки є генератором всіх ідей та проектів, скільки модерує загально-церковні процеси так, щоб була користь для кожної єпархії. В умовах Україні мобілізація ресурсів у центр нічого не дає. Потрібне управління якісними змінами, коли загальний авторитет Церкви працює на користь кожної єпархії, кожної громади. Тому найголовніший загально-церковний процес, який і потрібно успішно розвивати центру - це задоволення потреби УПЦ в збереженні та підвищенні авторитету православ'я у суспільстві, це розвиток партнерських відносин із державою, із суспільством. Ювілейний рік ще не закінчився, тому можна очікувати і нових досягнень в цій сфері.

Тобто в цілому можна сказати так: якщо 77 років блаженішого митрополита – це осінь, то наша осінь зараз не є часом буревіїв, а саме часом тиші та збирання урожаю. Звичайно, що є сили, які намагаються «покусати» УПЦ ззовні, є деякі діячі, які готові інтригувати, пропонуючи себе на посаду предстоятелів і Київського і навіть Московського престолів. Але в цілому УПЦ має всі шанси стати основою для українського православ'я і в усьому XXI столітті, оскільки правильно вибрала пріоритетне завдання сьогодні: Церква повинна бути Церквою, а все інше – додасться само. Минулий рік, і особливо святкування, підтверджують правильність цієї максими.

Місце церкви 25 років тому було маргінальним. Сьогодні – у центрі уваги, і церква є тим суспільним інститутом, якому найбільше довіряють. Довго перебувати у такому стані неможливо: або виправдовуєте особливі надії та ведете суспільство за собою, демонструючи і мораль, і формуючи національну ідею. Або втрачаєте довіру, стаючи об’єктом критики суспільства, стаючи жертвою ідей фундаменталістів або постмодерністів.

Яким було місце УПЦ 20 років тому? В 1993 році УПЦ була церквою, яку хотіли зробити «донором» для УПЦ КП. Намагання бути просто церквою ніхто не розумів. Але ось 1025-річчя Хрещення Русі – і предстоятелі Православних Церков – із УПЦ. Сотні тисяч людей прийшли до хреста апостола Андрія.

- Але деякі політики підкреслено пішли на ходу УПЦ КП, на освячення собору УГКЦ, але не були на святкуваннях УПЦ.


- Ви напевно маєте на увазі Арсенія Яценюка. В цій країні один раз переміг на президентських виборах представник опозиції – і то тому, що маскувався під вірного УПЦ. Організував початок своєї кампанії із благословення батюшки УПЦ із рідного йому села Хоружівки. У деяких радників Яценюка, які дісталися йому у спадок від Юлі Тимошенко – викривлене уявлення про релігійну дійсність. Вони вірять у симпатичну для них соціологію підтримки УПЦ КП і тому говорять своїм лідерам: дистанціювання від УПЦ, дружба із УПЦ КП і УГКЦ – гарантія успіху. Між тим, це все одно що в США заявляти: католицизм є гарантією успіху, а належність до баптистів чи добрі відносини із ними нічого не значать. Ну, це просто помилка. Звичайно, винятки можуть бути, але як стратегія відчуження від УПЦ ще нікого не привело до загальнонаціонального успіху. Здається, що багато хто в опозиції це розуміє. Можливо, колись ситуація може буде іншою, але зараз УПЦ є єдиною загальнонаціональною церквою, тоді як всі інші церкви або є регіональними, або є церквами меншості. Достатньо почитати аналітичні матеріали Центру Разумкова, аби зрозуміти особливу роль УПЦ. До речі, її особливе становище мало б вже сьогодні для самої церкви бути предметом роздумувань про власну особливу роль. Здається, вже всі суспільні інститути спробували запропонувати українському суспільству власну інтерпретацію національної ідеї, пріоритетних цінностей. Нічого не спрацювало. Необхідні продумані пропозиції для суспільства, котрі б дозволили подолати ті лабіринти, якими ми всі блукаємо, і вийти на національні перспективи для всіх.

- Що ж, будемо сподіватися, що в УПЦ подумають над такими ідеями. А з іншого боку - якими є здобутки УПЦ Київського патріархату у зв’язку із ювілеєм?


- Я особисто бачу просту річ, дуже тривожну для патріарха Філарета: всі досягнення УПЦ КП в ювілейний рік пов’язані із прив’язкою цієї церкви до інших реалій. Наприклад, хода УПЦ КП до пам’ятника князю Володимиру – прив’язка до народу. Дійсно, національна демонстрація, греко-католики йшли і т.д. Але сама по собі ця церква – де її сила? Проходить помісний собор УПЦ КП – і його результати мають значення, обговорюються тому що в коментарях всі вони прив’язані до можливого об’єднавчого собору із УПЦ, або ж – і це скоріше за все – до можливого приєднання до Константинопольського патріархату. І тут ми задаємося простим запитанням про результати 20 років існування цієї церкви. УПЦ КП сьогодні ніяка не помісна церква, ніяка не церква українського народу. Це – церква меншості хоч за громадами, хоч за опитуваннями. І ця церква постійно намагається якось «ввійти у пакет» із кимось і відігравати центральну роль – чомусь! А так не буває. Історична невдача – вже факт. І 141 року попереду просто немає: ми живемо в часи стрімких історичних змін. Не змогли – ну то не змогли. Так буває. Особливо цікаво, коли власне значення патріарх Філарет намагається набути через обійми із митрополитом Володимиром. Це дуже знаково.

- Ці обійми активно обговорюються. Експерти коментують як знакову подію.


- Я би не надавав великого значення. Безумовно, це зустріч двох людей у поважному віці. При цьому врахуйте – патріарх Філарет розпочав процес своєї відставки, зробив перший крок до того, щоб УПЦ КП могла повернутися до лона світового православ'я. Звичайно, він категорично відмовляється від варіантів повернення, пов’язаних із Москвою, бореться за фактичну автокефалію в межах Константинопольського патріархату. Важливо, що людина вже ступила на цей шлях, і тут можна і нагадати, що обійми УПЦ відкриті. Думаю, з боку митрополита Володимира це був жест такого нагадування – не більше, але і не менше. І хоча все було спонтанним, для патріарха Філарета це може стати поштовхом для подальших кроків. Я зовсім не виключаю, що цей видатний діяч завершить свій шлях таки примирившись із канонічною церквою. Адже логіка політична у нього все-таки не витіснила логіку церковну. Ну подивимося що буде далі. Неможливо щось прогнозувати, коли в документах помісного собору УПЦ КП пропонується в одному реченні провести об’єднавчий собор із УПЦ, а в іншому категорично відкидається його можливість (бо з Московським патріархатом). І чим закінчаться ці всі сумнівні ігри при красивому піарі – невідомо. Але намагання бути церквою – це позитивна тенденція, і в цьому – надія для українського православ'я.

- УГКЦ провела власний ювілей окремо. Які тут можна визначити здобутки?


- Греко-католики значно зміцнили власну ідентичність, я би сказав - «забетонували» її. Це внутрішньо їх зміцнить, але послабить їхні позиції у цілому українському суспільстві. За Любомира Гузара УГКЦ всіляко наголошувала на власній належності до Київської церкви, наголошувала на тому, що УГКЦ – це «православні у єдності із Римом». Гузар неодноразово підкреслював, що містично існує єдина Київська Церква, а УГКЦ – частина її. Цим самим УГКЦ виходила на рівень загально-національний. І також лідерство у продукуванні ідей для міжцерковного діалогу в межах ВРЦіРО було для УГКЦ важливим фактором зростання впливу. Сьогодні, на мою думку, здійснено парадоксальний поворот до статусу регіональної церкви, яка має власне представництво у Києві. УГКЦ поклала у престол свого собору мощі Йосафата Кунцевича і заявила про намір перепоховати прах митрополита Ісидора, який підписав Флорентійську унію за 150 років до виникнення УГКЦ. Все це – повернення до ідентичності «католиків східного обряду», до логіки римоцентричної. Відповідно, це провінція Римської церкви, в якій є східний обряд. І все. Адже Ісидор став символом відмови від православної ідентичності на користь католицької – і у догматах, і в обряді, і у політиці. Відбулося повернення в УГКЦ до логіки, яка ділить всіх на уніатів та православних дуже різко. Це логіка, яка панувала ще до Шептицького. Весь період від Шептицького до Гузара пропонував хоча б ілюзію відкритості до православних, розуміння належності до Київської церкви як визначального фактора ідентичності. Тепер маємо торжество іншої ідентичності, інших символів. Парадоксально, але останній крок повернення у Київ став символом повернення до ідентичності, яка є львівська та римська, але ніяк не київська.

- Могло бути інакше?


- Патріарх Гузар мав пророче бачення майбутнього, його цікавила ідентичність більш універсальна – на рівні України – загально-національна, на рівні конфесійному – екуменічна. Сьогодні змагання УГКЦ за те, щоб стати більшою, ніж вона була, закінчено. Можна говорити про хороші чи погані стосунки із православними, але всі розмови про екуменічну лабораторію, пошуки шляхів до повернення єдності, яка була у першому тисячолітті, всі розмови про власну роль у Київській традиції – все це історія і не більше. Гадаю, жоден православний єпископ не наважиться підтримувати такі розмови чи толерувати їх. Так що, зібравши урожай того, що виросло після Любомира Гузара, маємо шлях до самоізоляції.

- А можливо така "самоізоляція" і потрібна?


- Іноді вона корисна. Якщо у церкві криза, то варто замкнутися, зробити внутрішню ревізію та оздоровлення. Але в цілому сьогодні світ характеризується відкритістю. Як наслідок суверенітет та збереження ідентичності залежать не стільки від самостояння, скільки від зв’язків із усіма можливими партнерами і сусідами. Таким чином, той хто відкритий до діалогу – той і виграє в утвердженні власного суверенітету. Але тут треба бути на сторожі власної ідентичності. І вибирати із традиції, що є головним і невід’ємним, а що є вторинним. Для православ'я головним завжди буде сопричастя з іншими Православними Церквами світу. Для протестантів головне зараз – бути місіонерами Євангелія, а ми пам’ятаємо часи, коли для них головною рисою ідентичності було не бути православним. Згадуваний випадок із Ісидором і Кунцевичем – це повернення УГКЦ до ідентичності «ми – не православні». Важливо, що ця переорієнтація відбулася блискавично і без дискусій. Це означає, що, не дивлячись на пророчий запал Гузара у намаганні стати реально церквою із православною та київською ідентичністю, сама УГКЦ не пройнялася таким духом. Відповідно, що б тепер не говорилося про києвоцентричність чи православну спадщину, про екуменізм чи співпрацю з боку УГКЦ – все це буде сприйматися православними із великою підозрою у нещирості.

Але УГКЦ зробила всій вибір. І як католицька церква східного обряду, регіональна церква із представництвом у Києві вона виглядає непогано. Піар, університет, європейська риторика. Думаю УГКЦ буде якісною церквою меншості, яка хоч і зупинилася у власній змістовній модернізації, але ще деякий час матиме вплив на українське суспільство. Але рано чи пізно розрив між піарним образом відкритої до діалогу церкви та фактичною закритістю стане очевидним. Звичайно, УГКЦ ніколи не маргіналізується до того стану, в якому перебуває УАПЦ. Але бути близькою до стану українських протестантів – цілком може.

- Цікаво, якими будуть реальності релігійного життя України через п’ять років, до наступного ювілею.


- Перш за все хочу сказати, що ювілейний рік продовжується. І вже восени цього року маємо надію на правове врегулювання проблем, які ставили церкви у зв’язку із ювілеєм: створення державного механізму визнання результатів духовної освіти, вкладання основ християнської етики як інваріантної складової у школах, повна реституція церковного майна, тощо. А через п’ять років будемо мати ті результаті, які напрацюємо.

Я б порівняв українські церкви із пловцем, який іноді починає думати – а я можу і руками-ногами не рухати, все само собою буде: і вірні, і розвиток церкви, і відносини добрі із іншими церквами, із державою, із суспільством. Але само собою нічого не буває. Треба працюват – Бог допомагає тим, хто активно працює. Не говорити про працю, співпрацю, великі досягнення, а реально працювати у полі щодня. І при цьому не робити періодично підпалів свого та чужого поля.

Так що до 1030-річчя матимемо щось нове, але що саме – це залежить від лідерів церков. Я б сказав, що їхні кораблі збудовано, вони вже слухаються керма, а от куди їх поведуть і в яку гавань – ну то вже нам невідомо. Можливо через п’ять років матимемо одну православну Церкву – це був би для України небувалий крок. Православне відродження, яке можна порівняти із відродженням часів Петра Могили, могло б витягнути Україну як країну, а українців як націю із сьогоднішніх нескінченних криз. Я особисто надіюся на це.

Теги: