В січні 2012 року на сайті «Релігія в Україні» була надрукована стаття кандидата історичних наук Сергія Савченка, присвячена проблемі особливостей українського православ’я. Публікація викликала жваве обговорення на сайті. Недавно доктор філософських наук, професор Олександр Саган надіслав до редакції розгорнуту відповідь на цю публікацію. Продовжуючи полеміку з питань, піднятих у статті С. Савченка, ми пропонуємо увазі читачів текст О. Сагана.

 

Говорячи про «Ментальність ясиру», О.Толочко висловив цікаву і, на мій погляд, слушну ідею про неможливість «вивільнилися ні духовно, ні культурно з-під «Росії», коли ми всі свої зусилля будемо докладати до «фатальної закодованості дивитися лише в бік Росії». Відтак дуже багато так званих «українських» (лише за місцем проживання) науковців (чиновників, викладачів, пересічних громадян тощо) «ідентифікують себе у рамках, установлених для нас російською історією». А значить, «не усвідомили своїх власних меж, не виробили власних історичних і культурних ідентифікацій, — просто кажучи, не усвідомили себе до кінця українцями».

Саме таке враження «фатальної закодованості» (Стокгольмського синдрому) справляють обидві частини статті С. Савченко «Особливе українське православ’я: до проблеми історіографічної міфотворчості» (частину першу див. тут, частину другу — тут). І символічно, що один із співчуваючих авторові читачів залишив наприкінці статті у коментарях свій висновок про прочитане: «Украинство это произведение интеллигенции созданное в основном против России. Но это не австрогерманская интррига. (!) В Галиции украинство создавалось против Польши».

Ми не ставимо собі за мету детально проаналізувати вказану статтю С. Савченка, але хоча б побіжно варто це зробити хоча б з огляду на те, що позиція цього автора типова для багатьох пересічних росіян в Україні і навіть окремих науковців, претензії на науковість яких закінчуються, як і у хрестоматійного псевдодемократа В. Бєлінського, на кордоні із Україною (у максимально широкому контексті цього поняття).

На жаль, у багатьох питаннях їм часто суголосні й окремі зденаціоналізовані українці, служіння яких чужим ідеям та міфам не можна пояснити інакше, як Стокгольмським синдромом — захисно-підсвідомим травматичним зв’язком, взаємною або односторонньою симпатією, що виникає між жертвою і агресором в процесі захоплення й застосування насильства (а це великий список: окупації, розкуркулення, голодомори, масові репресії, розстріли за національною ознакою тощо). Шок, що виник у ті часи у батьків-дідів багатьох нинішніх українців, призвів до того, що наші сучасники нині почали співчувати своїм загарбникам, виправдовувати їхні дії, і, в кінцевому підсумку, почали ототожнювати себе з ними, переймаючи їх ідеї і вважаючи свою «жертовність» необхідною для досягнення загальної мети (виживання). Ось чому сусідня імперія немає більш вірних служак, аніж колісніченки, бондаренки, савченки, олійники тощо, які продовжують, наприклад, доказувати всеохопність голоду в Україні, чудово знаючи, що серед загиблих понад 90 % — це українці, або ж заперечувати особливості Українського православ‘я і т.д., і т.п.    

Цю позицію назагал можна визначити і як «міфотворчість ясиру» «фатально закодованих» українців — несприйняття останніми власних (українських) історичних і культурних ідентифікацій і максимальне орієнтування на московитські міфи та історико-філософські схеми.

Але повернемося до статті. Головною її хибою є практично повне ігнорування заявленої теми — власне «особливостям Українського православ’я», а тим більше історіографії цього питання присвячено лише третину першої частини статті. Тут автор визнає, що для нього є очевидним, що «між православною традицією, що склалася в Україні, і православ’ям, яке сформувалося в Росії, існували й продовжують існувати відмінності». І ці відмінності були «не лише культурними, обрядовими, семіотичними, але й богословськими» — автором наводяться навіть конкретні приклади таких відмінностей. На цьому статтю (і тему взагалі) можна було б і закінчити.

Проте у С. Савченка було інше завдання (означене у другій частині назви статті) — розвінчати/викрити (за допомогою історіографічного огляду проблеми) «міфотворчість» українських дослідників, оскільки, на думку автора, «віра в «особливості українського православ’я» — досить дивне (!!! — і це після визнань про існування об’єктивних відмінностей, навіть у богослов’ї — О.С.) явище у сучасній українській історіографії». Це православ‘я — міф,  який існує лише у «просторі ідеологічної публіцистики» і, на думку С. Савченка, донині немає «жодної історичної чи історико-теологічної праці» на цю тематику. Доказом цих тез для автора є його своєрідні екскурси (які й є розділами статті) й «відкриття» у сфері «української православної реформації», особливостей «української ментальності» і, особливо «близького» до українського православ‘я — «національного сектантства» (стратегічна мета — психологічно об’єднати останні два поняття).  

Відтак виклад матеріалу йде не від логіки заявленої теми, а від надзавдання із заздалегідь сформованим висновком, та від наявного в автора матеріалу. Очевидно — це якесь давніше дослідження 1996-2000 років, написане для публікації у якомусь промосковському виданні, які з початками незалежності масово з’явилися на Сході та Півдні України. Публіцистична розвідка має достатньо випадкову джерельну базу (до теми дотичні 5-6 вказаних у виносках статей і монографій, написаних у чутливо-цензурні царські часи), оновлення якої відбулося нашвидкоруч лише на основі книг/статей, друкованих у Дніпропетровську чи Запоріжжі у 2005-2007 роках. Даються взнаки, цитуючи автора: «периферійність та провінціалізм і, що найцікавіше, радісне усвідомлення цього факту».

Я вже не кажу про явні пересмикування фактів (принаймні — некритичне сприйняття матеріалу), коли автор радісно повторює за цитованими авторами, що у Великоросії теж, виявляється, була виборність духовенства (храми, присвячені св. Миколаю і Богоматері, «заборонений/не канонічний» іконопис тощо), а, отже, автор підводить до висновку, що ніяких відмінностей в православ‘ї Московії та України насправді не було. Я не хочу пояснювати хрестоматійні факти, зауважу лише, що й самому можна додуматися, наприклад, до чого могли призвести масові переселення українців «під руку московського царя», а згодом — поголовне вивезення випускників українських духовних навчальних закладів у Московію (а тамтешніх двієчників привозили в Україну). Українці не лише свої традиції та храми, але й навіть букву «і» привезли із собою — бо так їм було зручніше…    

Очевидно, що автор поспішав докластися до справи «розвінчання» українських історіографів. Проте не склав собі клопоту навіть познайомитися із базовими джерелами. Вперше термін «Українське православ‘я» у нинішньому розумінні (не як окремі і несуттєві особливості православ‘я на теренах України, а саме як означення його унікальної специфіки, що вирізняє його серед помісних Церков — від обрядово-культової до богословської сфер) вжив І.Огієнко (митрополит Іларіон), про якого автор і не згадав. Книга І.Огієнка «Дохристиянські вірування українського народу» — приклад своєрідного наукового подвигу, адже у ті часи не кожен би наважився систематизувати та у подібному ключі писати про православ‘я в Україні. На черзі для самостійного вивчення (а не з чужих уст) — також праці К.Харламповича, І.Шляпкіна, П.Алепського, І.Нечуй–Левицького, В.Гнатюка, В.Щербаківського, А.Річинського, О.Лотоцького, «Архив Юго-Западной России», «Киевская старина» та багато інших. Добре ще почитати також не заангажованого у московсько-українські суперечки американця Е.Кінана, якого важко звинуватити в «українському буржуазному націоналізмі». Проте, почавши свою наукову кар’єру москвофілом, він чомусь став затятим українофілом — пише не лише про принципову різність української та угоро-фінської (московитської) ментальностей, але й про масову фальсифікацію в Московії тих літописних джерел, на яких будується вся нинішня ідеологія Російської імперії.

Проблема С. Савченка (і в цьому правий О.Толочко) в тому, що він всю свою логіку викладу матеріалу (протиставлення українських та російських особливостей) намагається приписати також і тим дослідникам, про яких він згадує у статті, зводячи їх ідеї лише до «народництва» та пошуку «народної душі» (данина тогочасної моди). Це надзвичайно зручно для відстоювання міфу про штучність поняття «Українське православ‘я». Адже достатньо довести, що воно (як, зрештою, і українська мова, культура тощо) — це лише видумка кількох схиблених на українстві дослідників/церковників, і можна перекреслити його як явище (наприклад, голослівно звинуватити їх у «історіографічній міфотворчості»).

Власне, і це біда не лише С. Савченка — на подібній «аргументації» будується й агресивне несприйняття специфіки Українського православ‘я проросійськими замовно-політико-публіцистами, які ось уже століття пережовують засмальцьовані тези «неблагодатності» Українських автокефальних Церков початку ХХ ст., або ж відштовхуються від унікальних у своїй абсурдності ідей М. П. Погодіна, М. І. Ульянова, О. Г. Дугіна, М. Б. Смоліна та інших маститих українофобів — «фахівців» із історії України. І це при тому, що є десятки праць, в т.ч. й давніших російських дослідників та нинішніх науковців Російської Академії наук, де без жодних комплексів обґрунтовуються особливості Російського православ‘я (на відміну від грецького, сербського, болгарського тощо). Проте Українському православ‘ю вперто відмовляється у претензіях на унікальність — ця теза не вписується у канву історії, написаної кремлівськими фальсифікаторами, які ставлять під сумнів автохтонність мови та культури українців, не те що оригінальність якогось там православ‘я.  

Очевидно, що не випадково автор також обминає увагою й книгу О. Сагана «Національні прояви православ’я: український аспект» (К., 2001), в якій систематизовано факти про особливості православ‘я в Україні та обґрунтовано об’єктивність його формування та розвитку. До речі, сайт «Релігія в Україні» опублікував понад десяток статей, більшість із яких написані на методології та фактичному матеріалі цієї книги. Звичайно, що книга не є універсальним збірником всієї проаналізованої мною емпіричної бази особливостей православ‘я в Україні. Проте вона розглядається саме як методологічний посібник із розуміння суті процесів, які відбуваються при появі будь-якої нової релігії на території із уже існуючими культурними та релігійними традиціями. Саме так протягом століть сформувалися ті особливості, кількісне накопичення яких згодом переросло у якісні зрушення під назвою «Українське православ‘я».     

Про що йдеться? Сучасне українське релігієзнавство вже давно відійшло від примітивного розуміння специфіки Українського православ‘я як відповіді на «політичне замовлення» чи «тимчасовий стан у перехідний період «загострення» націоналізму». Якби це було так, то ні в УАПЦ початку ХХ ст., ні у нинішніх УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ не було б жодних шансів вижити і розростися у потужні структури в умовах жорсткого політичного тиску як влади, так і провладних Церков. І є об’єктивна закономірність у тому, що УПЦ КП, згідно із даними соціологічних досліджень, у всі часи незалежності має більше прихильників в Україні, аніж УПЦ МП.

Завдяки об’єктивному підґрунтю запуску механізму формування етноконфесійної специфіки будь-якої народної культури (особливого, властивого лише даному народові у певний історичний період поєднання етнічного та релігійного чинників), можна із впевненістю стверджувати, що кожен народ має власну специфіку функціонування тієї чи іншої релігії. У  книзі О. Сагана подається детальна методика запуску цього механізму формування етноконфесійного синкретизму. І це стосується не лише національно зорієнтованого православ‘я, але й характерне для позірно універсальних католицизму, ісламу, буддизму тощо (де у межах конфесії існують відмінності не лише в обрядах, порядку проведення богослужінь, але й наявні богословські особливості та відмінності у програмах духовних навчальних закладів тощо).

За останнє десятиріччя лише в Україні з’явилися десятки книг, збірників статей, захищено кандидатські та докторські дисертації, де у тій чи іншій формі йдеться як про дослідження православ‘я в Україні, так і про його особливості. Відтак абсурдом звучить твердження С. Савченка, що концепція Українського православ‘я донині «практично без змін функціонує в історичних й філософських текстах, у відриві як від емпіричної джерельної бази, так і від сучасних дослідницьких завдань». Такі твердження дозволяють виснувати, що цей публіцист у своєму вивченні проблематики зупинився десь на рівні авторів та праць «пошуку народного духу» (ХІХ — початок ХХ ст.), як, до речі, і більшість критиків ідеї Українського православ‘я. Адже це зручно і не вимагає додаткових зусиль для розвінчання якихось об’єктивних чинників, наприклад, критики теорій «етноконфесійних кіл», багатостолітньої тяглості етнотипу (етнопсихе) на певній географічній території тощо.

І наостанок, про що треба було б сказати — Українське православ‘я понад 300 років було під потужним тиском російської імперської політики уніфікації. Багато його рис вже втрачені назавжди, деякі ще можна і треба було б відродити — це один із шляхів відродження нації, її культури та, у широкому значенні, ментальності. Свого часу ці особливості допомогли Українському православ‘ю вижити в умовах як агресивної політики, так і панування ворожих українській ментальності Церков, одним із головних завдань яких часто була денаціоналізація українців. Я свідомий того, що цей процес відродження нині надзвичайно болісний. Адже навіть перехід на українську мову богослужінь і проповідей після століть втовкмачування українцям про «неблагодатність, базарність» української мови, викликає болісні відчуття у багатьох, навіть лояльних до ідеї українства віруючих.

Відтак, як ніколи, в Україні набула актуальності ідея створення моно- чи міжцерковного Історико-богословського інституту (науково-дослідної установи), який би об’єднав зусилля світських та церковних істориків, філософів, богословів, етнографів тощо, для відтворення правдивої української церковної історії й деміфологізації її нинішнього варіанту. Такі інститути функціонують у багатьох Церквах — від одержавленої Московської патріархії (редакції «Православної енциклопедії», де працюють як православні богослови, історики релігії тощо, так і світська професура РАН та вузів, в т.ч. й закордонних) до маленької Македонської Церкви, де невеликим накладами, але все ж планово видруковуються історико-богословські дослідження з історії та особливостей Церкви.  

Такі Інститути виконують не лише координуючу роль, але й стають каталізаторами зближення та зняття напруги між Церквами. Без них Церквам Київської традиції (Київського християнства) важко буде вистояти у наростаючій ідеологічній боротьбі проти України (і, в першу церкву — проти Церков Київської традиції). У цій боротьбі, як показують останні події в УПЦ МП, не працюють норми моральності, людяності, логіки, а все поставлене на карту служіння відроджуваній імперії.

І наприкінці зазначу — Стокгольмський синдром лікується. Потрібні правильна методика та стратегія реабілітаційної роботи. І тоді цей синдром трансформується у «Лімський» — коли агресори переймаються симпатією до своїх заручників, відпускають людей чи навіть переймають їх ідеї.

Теги: