Див. частину І і частину ІІ

Потреба вести активну політику на християнському Сході вимагала від Ватикану вивчення його історії, теології, церковного права, літургії, мистецтва починаючи від перших віків до початку ХХ століття. З цією метою 15 жовтня 1917 р. у Римі було засновано «Папський інститут східних студій» (скорочена назва Орієнтальний Інститут). Досить швидко папа зібрав у його стінах солідні наукові сили та отримав можливість виховати з одного боку, науковців, а з іншого – добре ознайомлених із культурою Сходу місіонерівi.

Бажаючи підготувати освічене українське духівництво і вирішити кадрову проблему Церкви, професор І. Огієнко 10 серпня 1921 р. звернувся до всіх послів та голів дипломатичних місій УНР з проханням вжити заходів, «аби хоч по кілька українських кандидатів прийнято було на різні богословські факультети»ii. Одночасно міністр звернувся до військових священиків, які перебували в польських таборах для військовополонених із запрошенням бажаючим працювати на церковній ниві надсилати свої анкети для вступу до європейських богословських освітніх закладів. 31 грудня 1921 р. він листовно просив голову надзвичайної дипломатичної місії УНР в Італії вжити заходів, щоб ректор Української колегії в Римі (відділення згаданого інституту) о. Лазар Березовський визначив точно, «коли саме і в якій кількості може прийняти до своєї школи наших українців».

Боротьба Директорії УНР за церковну самостійність... Частина ІІІ

Довідавшись, що в Орієнтальному інституті викладають російську мову, а української немає, 18 березня міністр Огієнко просить посла УНР при Ватикані порушити цю справу, мотивуючи своє прохання тим, що: «1) в особі професора української мови ми б мали в Римі свою людину, яка б завжди могла стати нам у пригоді правдивими й повними інформаціями про всі цікаві для нас справи, 2) зазначена особа могла б ширити в певних колах римського громадянства (або в пресі) українські ідеї в корисному для нашої справи напрямку, що набирає особливої ваги з огляду на різноманітний склад слухачів Інституту, зібраних із цілого світу, 3) виклади в українській мові в Орієнтальному Інституті піднесли б і наукове значення нашої мови, та сприяли б її популяризації в Європі, як дисципліни рівноправної іншим викладам інституту»iii.

Слід сказати, що Апостольський престол пішов місії назустріч: папа і його співробітники прихильно прийняли голову української дипломатичної місії, графа М. Тишкевича. 16 червня 1919 р. державний секретар кардинал П. Гаспаррі, за дорученням папи, в листі до Головного Отамана С. Петлюри визнав УНР як суверенну державу й висловив свої симпатії до неї. Не обмежуючись деклараціями, Ватикан підтримав українську делегацію на мирній конференції в Парижі через свого делегата монсеньйора Черетті та вжив заходів перед італійськими властями на користь українських полонених (покинутих напризволяще фінансованою ще гетьманським урядом офіційною спеціальною військовою місією Б. Оксіюка). Але з більшовицькою окупацією Наддніпрянщини й польською – Західної України співпрацю на даному етапі відносин між Ватиканом і міністерством сповідань Директорії, а також діяльність української місії при ньому було припинено. Ліга Націй не прийняла український державний центр в екзилі до свого складу й Ватикан також втратив інтерес до політичної співпраці з ним. З практичних позицій всі дипломатичні заходи вжиті урядом, який не контролював території залишилися грандіозною інформаційною акцією міжнародного масштабу.

Отже, офіційно винести питання про надання автокефального статусу Українській православній церкві на Всеправославний церковний соборiv, – з огляду на вищевказані причини – міністерство сповідань не могло. Неприйнятним з огляду на православну традицію був і варіант зближення та унії з Римом. Єдиною реальною можливістю заново увійти до християнської Ойкумени на засадах рівноправності та репрезентувати Україну у міжнародному співтоваристві до відродження незалежного соборного державного устрою була участь представника міністерства сповідань УНР у роботі конференції Екзекутивного комітету «Світового альянсу для братерської згоди поміж народами через Церкви», що відбулася в Женеві 14-15 вересня 1921 р.v. На цей представницький форум повоєнної Європи прибуло 29 делегатів від 20 держав світу. Не вислали своїх делегатів лише Росія, Фінляндія, Греція та Болгарія. Щоправда, остання направила «домагання в оборону православних болгар в Добруджі».

Делегатом від УПЦ було призначено Є. Бачинського. Екзекутивний комітет досить прихильно поставився до українського представника, й до протоколу було внесено деякі пункти, що мали характер певних зобов’язань стосовно України. Зокрема планувалося «…організувати матеріальну допомогу для православних українських братств, церковних вигнанців за кордоном, видання релігійно-моральних публікацій на території Польщі та серед інтернованого козацтва; допомогти утриманню теологів для автокефальної української Церкви як у Сербії, так і в Англії; звернути увагу на забезпечення прав релігійної української православної меншості в Польщі»vi. Загалом Є. Бачинський особисто спілкувався із 12 членами Екзекутивного комітету й увесь час, за його словами, відчував «сердечне ставлення до УПЦ та національно-релігійного відродження» українців. Секретаріат альянсу, «незважаючи на той факт, що Україна ще не [була] визнана й не відома її державна доля, визнав за можливе прийняти національну українську секцію до складу Альянсу»vii.

На жаль, скористатися практично результатами успішних превентивних дипломатичних заходів і цього разу не вийшло. Проблема полягала у тому, що за статутом, до Альянсу не могли належати окремі Церкви, а лише спеціально організована національна секція кожної країни. Вона, або національна Рада, мала право надсилати на конгрес 4 делегатів та одну довірену особу для участі в зборах Екзекутивного комітету. Тому для дотримання протоколу Україна мусила заснувати секцію з представників релігійних товариств і діячів під головуванням котрогось з єпископів УАПЦ, який повинен був зробити відповідну заяву про вступ перед проведенням наступних конгресу й зборів комітету (яке планувалося у серпні 1922 р. в Копенгагені). Вказана секція, або національна Рада, зобов’язувалася провадити діяльність згідно із статутом Конгресу та щоразу подавати відповідні рапорти комітету і конгресам. У своєму звіті Є. Бачинський пропонував заснувати українську секцію за ініціативою міністерства сповідань УНР у складі єпископату Кременецької єпархії і під головуванням єпископа Діонісія та представників «Кирило-Мефодіївського братства» у Тарнові, «братства Святої Покрови» в Александрові та представника сектантів Волині. Однак відсутність українського єпископату відбирала цю останню можливість добитися міжнародного і міжцерковного визнання Української церкви. Єдиним позитивним наслідком участі українського представника у роботі конгресу було обговорення делегатами тогочасної політики більшовиків та можливості надання допомоги голодуючим в Україні.

Поряд із досвідом міждержавних та міжцерковних відносин, генерація українських політиків та діячів церковного відродження, що пройшли школу визвольної боротьби, отримала уроки організації внутрішнього життя країни на демократичних засадах. Йдеться про запізніле розуміння ролі Церкви у політиці та спосіб організації християнських сил. Перебування уряду та вояків армії УНР на території Польщі, активне листування міністра Ісповідань через МЗС з українськими закордонними місіями в Європі підштовхувало до політичної самоорганізації в умовах еміграції. Так у таємному листі до міністерства Ісповідань надзвичайний посол УНР у Бельгії повідомляв, що: «духовні особи приймають найближчу участь у політичному житті країни. Голосами католиків у парламенті пройшов закон про виборче право жінок»viii. Після підписання Ризького договору потреба у створенні організації, яка б репрезентувала інтереси українців у Польщі і консолідувала всю еміграцію загалом – загострилася. Найефективнішим центром збереження національної ідентичності, безсумнівно, була Помісна церква. Оскільки створити її не вдалося, довелося піти більш конструктивним шляхом – заснувати християнсько-демократичну партію.

Ініціатива належала військовим панотцям. З відповідною пропозицією до міністра Ісповідань звернувся головний військовий священик П. Пащевський. У своєму листі він зауважив, що «досі ні в одному народному представництві не було духовної особи з правом голосу від Української церкви. Не було ні в Центральній Раді, ні в Трудовому конгресі, ні в Раді республіки. А голос панотця міг би з’єднати докупи “расточенная” завдяки відсутності громадянської зрілості»ix. А 13-14 березня 1921 р. в польському місті Тарнові відбувся з’їзд військового духовенства та громадян. На жаль, через важкі умови перебування на чужій території, форум був малочисельним. З’їзд одноголосно висловився про необхідність заснування серед українського громадянства «для впливу в парламенті, серед народу та на державний механізм і соціальну політику – християнсько-демократичної партії»x.

Отже за період визвольних змагань українське суспільство почало жити самостійним політичним життям. Суспільна диференціація супроводжувалася емансипацією Церкви від держави та висуванням на місце політичного провідника й організатора суспільства християнсько-демократичної партії як політичного чинника, що базується на глибоко вкорінених у структурі ментальності українців християнських цінностях. Загалом же рух до церковної самостійності поклав початок еволюції свідомості у середовищі українських політиків від спадщини духовного й політичного абсолютизму до необхідності й обов’язковості відповідальності політичного лідера перед суспільством, заклав підвалини для відновлення перерваного революцією і громадянською війною процесу формування в Україні громадянського суспільства та засад парламентаризму.

На підставі вищесказаного можна констатувати: аналіз репрезентації УПЦ урядом УНР у всеправославному та всехристиянському контекстах переконує, що напрямок зусиль, спрямованих міністерством Ісповідань на здобуття автокефалії та міжцерковне і міжнародне визнання України було обрано правильно. За умови неможливості ведення конструктивного діалогу з Москвою це був єдиний прийнятний спосіб вирішення питання церковної самостійності. Хоча низка непродуманих політичних акцій українських урядовців, низький професійний рівень частини дипломатичних представників створили сприятливе тло для протидії з боку російського єпископату на рівні Повноти православ’я. Але протиукраїнські акції єпископів, що знаходилися на канонічній території інших помісних Церков та не репрезентували вищого керівництва РПЦ не могли вирішальним чином впливати на ситуацію, навіть у поєднанні із інтерпретацією патріархом Тихоном подій жовтня 1921 р.. Вони серйозно ускладнили ситуацію, але остаточно її не розв’язали. Також керівництву РПЦ не вдалося перенести проблему природного розмежування різних націй та вибору самостійного духовного розвитку в рамках національних Церков у площину порушення устоїв віровчення частиною однієї нації, об’єднаної єдиною Церквою і, таким чином, позбавити УПЦ будь-яких перспектив визнання у православному світі. Проте основними причинами, що перекреслювали і цю останню перспективу, все ж були відсутність держави, як геополітичної реальності і власне Церкви, її канонічної христоіменитої повноти.

i Хома І. Вказана праця. – С.7.

ii ЦДАВО. – Ф.1072. – Оп.2. – Спр.102. – Арк.5. Спр.114. – Арк.3.

iii Хома І. Вказана праця. – С.48-51.

iv Згідно з “Апостольською Конституцією” міжцерковні територіальні суперечки – за наявності збігу при територіальному поділі держав моменту церковного й національного – вирішували на Соборі на користь останнього (34-е правило апостольське, 28-правило IV Вселенського собору).

v ЦДАВО. – Ф.1072. – Оп.2. – Спр.98. – Арк.13 зв.

vi Там само. – Спр.136. – Арк.8 зв.

vii Там само. – Арк.9.

viii Там само. – Спр.134. – Арк.9 зв.

ix Там само. – Спр.110. – Арк.30.

x Там само. – Спр.100. – Арк.11.


Малюнок Сергія Брандта

Теги: