Учасники читань взялись не лише висвітлити головні аспекти філософської думки та наукового доробку Д. Чижевського у галузі історії філософії, а й з’ясувати можливості актуалізації спадщини мислителя у сучасну добу. У читаннях взяли участь науковці з Києва, Сум, Івано-Франківська, Чернігова, були представлені Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, Національна музична академія України імені П.І. Чайковського, університети Сум, Чернігова і, звісно, організатор закладу – Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАНУ.
Читання відкрив директор Інституту філософії, акад. Мирослав Попович, який пов’язав постать і спадщину Д. І.Чижевського із широким сучасним контекстом подій як у науці, так і у позанаукових сферах, особливо із завданням підтримувати і розвивати вітчизняну високу культуру (осереддям та авангардом якої є філософська культура), яка наразі перебуває під загрозою через воєнно-політичні катастрофи, які випали на долю України, призвели до розриву багатьох наукових зв’язків і поставили українську і російську культури перед екзистенціальним викликом.
Проф. А.М. Єрмоленко, завідувач відділу соціальної філософії Інституту філософії, виступив із доповіддю «Філософія Дмитра Чижевського у світлі прагматично-семіотичного повороту». В ній доповідач розглянув доробок Д.Чижевського у контексті європейської філософії, зокрема філософії символічних форм Ернста Кассірера та метафорикою книги із праці «Світ як книга» Ганса Блюменберґа. В українській традиції бачення світу як книги символів, що метафорично записується та прочитується, має власне історичне коріння, яке віднаходиться у Г.С.Сковороди, у розумінні алфавіту як букваря світу, у філософії О. Потебні, і зрештою, у підході Д. Чижевського, що було показано А.М.Єрмоленком. Чижевський розвивав цю традицію розуміння світу як книги, герменевтичну взаємопов’язаність світу і книги, і А.М.Єрмоленко, посилаючись на Дітріха Бьолера, зазначив, що якщо у Середні віки «чого немає в книгах, того немає у світі», то у наш час «чого немає в Інтернеті, того немає взагалі у світі». Цифрові технології творять нову реальність, за якої нового значення набувають і нещодавні події на Майдані, які за доби цифрових технологій можуть стати ефективним засобом делеґітимації політики насилля і терору, по-новому трансформуючи процедури писання книги світу. Другим сюжетом доробку Д. Чижевського, на якому зупинився А.М.Єрмоленко, є виокремлення специфічних рис української філософської традиції, при цьому він зазначив, що сам Чижевський вважав ці риси не константними, а мінливими і, зрештою, такими, що самі мають трансформуватися щоб «дати світові великого філософа». Важливим також, на думку доповідача, є внесок Д. Чижевського у розвінчання міфу про єдність українського і російського народів і демонстрація того, що слов’янська спільність поділена різними, досить визначальними, факторами.
Доповідь проф. М.К.Наєнка «Трактування культурно-історичних епох Дмитром Чижевським і слов’янські літератури» торкалася значення Д.Чижевського для історії культури та літератури. Внесок Чижевського, на думку п. Наєнка, полягає в тому, що він першим застосував до історії української літератури «формально-стилістичний» метод, який придумав не він сам. Підхід Чижевського до історії літератури, що спирається на бачення культури передусім як творчості форми з точки зору естетики, стилю, що потім вже виходить на рівень ідейно-філософських вкладених смислів, є на думку доповідача значно пліднішим за традиційні «змістові» підходи, і призвів до виокремлення культурно-історичних епох в історії літератури. Але, як наголосив М. Наєнко, цей метод і сьогодні погано приживається серед українських літературознавців.
Наступна доповідь д.філос.н. Л.М. Довгої «Образ українського Бароко у працях Дмитра Чижевського: сучасні рецепції» продовжила тему стилістичної історії та методології Чижевського, і зосередилася на аналізі поняття «ідеальні типи» в контексті світової історії філософії, у якому міститься три сенси ідеального – непересічне або досконале, репрезентативне (яке відображає деяку суть множини речей) та типове. Особливість Д.Чижевського полягає у розумінні історії мистецьких ідеальних типів як історії ставлення людини до світу. Л.Довга наголосила, що Чижевський почав використовувати такий підхід, але з різних причин розробка власної методології у Чижевського не завершена, що часто призводить до катастрофічних наслідків в українській гуманітаристиці, коли окремі тези Чижевського приймають буквально і бездумно і використовують як положення класика.
Доповідь д.філос.н. С.В.Руденка та проф. В.Л.Чуйка «Д. Чижевський і методологічна самовизначеність українського філософування» заторкнула проблеми розвитку концепту української філософії у продовження рефлексій Д.Чижевського про характер національної філософії. На думку доповідачів подальший шлях розвитку української філософії лежить через її самоусвідомлення та самовизначення як незалежного філософського дискурсу поруч з іншими філософськими дискурсами сучасності.
У доповіді «Д. Чижевський – історик української та російської філософії» д.філос.н. С.Л. Йосипенко запропонував перейти від сприйняття Д. Чижевського як класика історії філософії України до аналізу засадничих проблем історико-філософської методології Д. Чижевського як фундатора історико-філософського українознавства. Зокрема він розглянув спосіб конструювання історико-філософського канону Д. Чижевського у контексті конструювання канону історії російської філософії, звернув увагу на залежність «Нарисів історії філософії на Україні» від «Очерка развития русской философии» Г. Шпета, на роботи Д. Чижевського як історика російської філософії та розглянув елементи історико-філософської стратегії Д. Чижевського в контексті його власних підходів до історії російської філософії, розвинутих зокрема в роботі «Гегель в России». На думку доповідача, спільним місцем Чижевського як історика української та російської філософії є уявлення про роль рецепції німецької філософії в становленні національної філософської традиції, а також тотожність його канону «історії філософії на Україні» з «українською лінією» в межах російської філософії.
Доповідь д.філос.н. Н.П.Поліщук «Д.Чижевський і В.Петров про творчість П.Куліша: збіги та розбіжності в інтерпретаціях» заторкнула проблему осмислення ідей та постаті П. Куліша в наукових дискусіях чільних представників української діаспори ХХ століття. Це питання детально розвинула І.В.Валявко у доповіді «Дмитро Чижевський та його сучасники: Юрій Шевельов, Омелян Пріцак та Юрій Бойко-Блохин», яку вона приурочила до цьогорічних ювілеїв усіх зазначених постатей. Вони усі творили інтелектуальне коло української еміграції, яке виникло в перебігу Другої світової війни у Німеччині, а потім було розпорошене по різним країнам. Доповідь була присвячена дискусіям та конфліктам всередині української діаспори, які подекуди набували доволі делікатного характеру, що проявлялось у певному ресентименті та відстороненості, наприклад, Ю. Шереха-Шевельова від діаспорної спільноти.
Несподіваний поворот задала доповідь к.філос.н. О.М.Сирцової «Дмитро Чижевський як дослідник Апокрифів», яка мала на меті показати, що методологічний підхід Д.І.Чижевського до дослідження Київської Русі є досі евристично плідним та доречним. Чижевський звернув увагу на те, що апокрифи – такі як «Апокаліпсис Богородиці», «Афродітіана», «Таємна книга Еноха» - були потужно представлені у культурі та архітектурі Давньої Русі, відтак відіграють важливу роль у розумінні доби.
У доповіді «Дмитро Чижевський як критик позитивізму», яку виголосив к.філос.н. Б.К.Матюшко, представлена критична оцінка Дмитром Чижевським ідей першого позитивізму і тих течій української, російської і західноєвропейської думки, які на нього орієнтуються. На думку Б. Матюшка, позитивістична постановка питання не лише обмежує і збіднює філософію, а й зводить її нанівець. Не слід також забувати нігілістичних, руйнівних для культури і, зрештою, самого існування людини висновків, зроблених з позитивістських і матеріалістичних світоглядних установок. На думку Б.Матюшка, Чижевський бачить альтернативу позитивізмові у збереженні й розвитку класичної філософії, перш за все гегельянства, доповненої ідейними знахідками «філософії життя» і феноменології Гуссерля та його послідовників.
Остання доповідь к.філос.н. В.О.Артюха «Про деякі філософсько-історичні ідеї в творчості Дмитра Чижевського» зосередилася на аналізі філософії історії у спадщині Д. Чижевського. Окремо було виділено проблему «типового» явища, яке репрезентує цілу історичну добу у Чижевського. В.О.Артюх звернув увагу на аристотелівське розуміння «типового», яке займає проміжне місце між одиничним та загальним, а відтак на розуміння М. Вебером «ідеального типу» (сингулярно-одиничне, особливе) та «реального типу» (усереднене, посереднє). У Чижевського ідеальним типом стає Слово, конкретний артефакт. Його філософія історії спирається на поняття «долі», яка визначає існування народів, але ця доля є такою, що її можна скоригувати свідомою активністю особистості.
Загалом читання підсумували дослідження спадщини Д. Чижевського, постать та ідеї якого є дуже плідним ґрунтом для дискурсу щодо проблем розвитку сучасного філософського знання. Д. Чижевський є фундатором історико-філософського українознавства, і справедливо вважається класиком історії української філософії, але беззастережне застосування певних робочих гіпотез Д. Чижевського (зокрема, щодо рис власне українського філософування, спосіб формування історико-філософського канону) призводить до небезпечних спрощень та помилок. Тому як його методологія, так і його теоретичні висновки і схеми потребують нової, уважної рефлексії над спадщиною Д.Чижевського і перегляду можливості її застосування в контексті сучасного стану розвитку гуманітарних досліджень.
У обговоренні намічені перспективні напрямки. Це це насамперед необхідність детального дослідження контексту інтелектуальної історії української діаспори ХХ століття, розвитку джерелознавчих досліджень з історії філософії України, а також осмислення способів буття філософії у добу інформаційного суспільства та цифрових технологій.
Фото osvita.kr-admin.gov.ua
Теги:
dutchak1 написал: