Об’єктивне розкриття проблеми репресивно-каральних заходів радянської влади щодо дітей вірних Євангельської християн-баптистської церкви (ЄХБ) до сьогодні не знайшло повного висвітлення у науковій літературі. Окремі факти та події, що пов’язані з досліджуваною темою, висвітлено в низці праць про історію становлення ЄХБ в УРСР, а також у розвідках про репресії щодо їхніх членів [6; 7; 8; 9; 10; 11]. Тому реалізація цього напрямку дослідження наразі є актуальною і вимагає залучення до аналізу, крім спеціальної та самвидавчої літератури, також польових досліджень, що значно збагатить проблему новими фактами й теоретичними положеннями та дасть змогу повною мірою зреалізувати дослідницькі завдання.

Мета нашої статті полягає в аналізі літератури, зокрема самвидавчої і спеціальної, а також польових досліджень, що дає змогу комплексно дослідити репресивну політику радянської влади щодо дітей вірних ЄХБ в УРСР у 1960–1980-х роках. Відповідно до мети визначено такі завдання: оприлюднення маловідомих і нових фактів порушення прав дітей вірних ЄХБ у школі та в громадському житті; на прикладі джерел, зокрема і польових досліджень, показати незаконні дії влади та правоохоронних органів, які супроводжувалися моральним та фізичним впливом на дітей вірних ЄХБ.

Об’єктом дослідження є репресивна політика влади щодо дітей вірних ЄХБ в 1960–1980-х рр. Предметом дослідження є факти та події, що пов’язані з порушенням прав дітей вірних ЄХБ у школі та у громадському житті. Хронологічні межі дослідження охоплюють період 60–80-ті рр. ХХ ст., коли діти вірних ЄХБ України найбільше зазнавали утисків як з боку репресивно-каральних органів влади, так і в закладах освіти та громадському житті. Географічні межі статті пов’язані з територією УРСР, яка на той час була у складі СРСР. Дослідження виконано з дотриманням принципу історизму, який є надзвичайно важливим для показу суспільно-політичної ситуації та посилення карально-репресивних заходів правлячого режиму, що негативно позначилося не лише на членах конфесії ЄХБ, а й на їхніх сім’ях. Також у дослідженні були застосовані порівняльно-історичний і структурно-системний методи тощо.

Хоча після смерті Й. Сталіна до влади в СРСР прийшли більш помірковані партійні діячі і в країні розпочалися політичні, економічні й культурні реформи (які пізніше стали відомі під терміном “хрущовська відлига”), проте внутрішня і зовнішня сутність тоталітарної системи залишилася незмінною. Тому й після проголошення на “доленосному” XXІ з’їзді Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС) у 1959 р. остаточної перемоги соціалізму в країні і переходу до розгорнутого будівництва т. зв. комуністичного суспільства, партійно-державне керівництво вирішило розпочати новий етап боротьби з релігією. Так, на початку 1960-х років були зачинені тисячі церков і молитовних будинків. Розпочалася масована антирелігійна пропаганда, яка поєднувалася з наклепами на адресу вірян.

Своєю чергою, гостро посилився тиск з боку Ради у справах релігій і КДБ на керівників релігійних об’єднань, зокрема і на керівництво Союзу євангельських християн-баптистів. Саме під його впливом Всесоюзна Рада ЄХБ (ВРЄХБ) у 1960 р. прийняла документи, які пізніше стали причиною утворення руху “ініциативників”, а саме, положення про ВРЄХБ і “Інструкційний лист старшим пресвітерам”. Ці документи за своїм змістом суперечили основним баптистським принципам. Зокрема, в них від імені ВРЄХБ вимагалося не залучати дітей на молитовні зібрання, довести до мінімуму хрещення молоді до 30 років, при цьому новонаверненим встановлювався випробувальний термін не менше 2-3 років, а учнів, студентів і військовослужбовців взагалі охрещувати заборонялося. Не дозволялося допускати на проповіді членів інших громад тощо [11, с. 350-351]. Ось що писали очевидці й учасники тих подій: “1961 рік. Братство зазнало тяжких випробувань. Грубо порушувалася свобода віри. Повна заборона діяльності незареєстрованих громад. По всій країні масові арешти, конфіскація будинків, що їх надали вірні для зборів. Сотнями закриваються і зареєстровані громади. За першу половину 1961 року було ліквідовано 300 таких громад. ВРЄХБ вважає, що за таких темпів навішування замків усі громади будуть зачинені за 2,5-3 роки” [12, с. 38–40].

Проте не це було найбільшим випробуванням для вірних ЄХБ, жахливим стало те, що під час гонінь жертвами тоталітарної влади ставали їхні діти, яким не лише заборонялося відвідувати церковну службу, а й застосовувалися більш дієвіші методи перевиховання: виховні бесіди, моральний тиск, залякування та фізичні покарання. У самвидавчих документах ЄХБ 1960–1970-х років наводиться велика кількість фактів кричущого порушення прав дитини у загальноосвітніх школах. Типовими для цього періоду були випадки фізичної розправи над дітьми за небажання бути у лавах дитячої організації “Піонерія”. Так, у 1964 році в місті Житомир у школі No 30 учня 5-го класу Володю Довбиша у воротах школи побив черговий школи за те, що він прийшов у школу без галстука [1, с. 49].

За свідченням очевидця тих подій Валентини Левченко (1969 р.н., м. Яготин Київської обл.), процес її атеїстичного перевиховання у школі проходив у декілька етапів: “Перший, з ким я мала виховну бесіду з приводу релігійної належності моїх батьків, це був завуч з виховної роботи. Головно, він запитував мене, чи з доброї волі я ходжу до молитовного будинку, чи не піддаюся фізичному впливові з боку батьків. Далі процесом атеїстичного перевиховання займався класний керівник (з етичних міркувань я її назву Г. О.). Зрозуміло, що людський чинник тут відігравав особливу роль, адже мій класний керівник був членом КПРС, тому особливо ретельно поставився до цього завдання. Вже перед вступом мого класу в піонери розпочалися постійні виховні бесіди про важливість цього кроку в житті радянської дитини. Звичайно, що в день вступу я була відсутня в школі, просто її прогуляла з сестрою (про цей прикрий випадок мої батьки навіть нічого не знали). Після цього для Г. О. моє атеїстичне перевиховання стало справою честі. При всьому класі вона мені подарувала піонерську форму і наділа червоний галстук, що свідчив про належність до цієї організації. Щоранку вона спеціально приходила на перший урок, щоб пересвідчитися, чи ношу я галстук. Ця червона хустинка для мене перетворилася в своєрідний моральний тягар, адже у моїй релігійній свідомості ця річ була уособленням певного язичницького фетишу. Крім морального тиску з боку вчителів, долучалися до процесу перевиховання і школярі всієї школи, які добре знали, що мої батьки баптисти. Адже одного разу мене і мою старшу сестру Наталію та брата Вєніаміна виставили перед усією школою на лінійці, мабуть, з метою навернення на правильний шлях. Звичайно, що з нас сміялася вся школа, після цього випадку ми перетворилися у «білих ворон», на яких просто показували пальцем і глузували. Саме тоді, будучи дитиною, я вперше відчула, що таке приниження людської гідності” [7].

Крім того, до обов’язків класного керівника входило надання дитині вірних характеристики, де обов’язково вказувалася її релігійна належність. Зокрема, в характеристиці на ученицю 4-го класу Надю Храпову вчитель Шелковська вказує, що в піонери не вступила, оскільки живе в релігійній сім’ї, сама дівчинка відвідує зібрання. Жодних суспільних обов’язків не виконує. Схожа характеристика дається і її братові Петрові Храпову, де також зазначено, що він із сім’ї баптистів [1, с. 49-50]. Такого роду характеристика не лише порушувала міжнародні правові норми, зокрема Декларацію прав дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, та визнаною у відповідних документах країни-учасниці СРСР, а також і радянські закони, де заборонялося зазначати в документах про релігійну належність дитини чи громадянина [1, с. 49-50]. Отже, цей факт став свідченням того, що вже зі шкільної парти дитина в тоталітарному суспільстві піддавалася дискримінації.

У термінових повідомленнях через самвидавчі бюлетені оприлюднювалося багато інформації про знущання над дітьми вірних і поза школою. Так, у звіті комісії матерів-християнок, які займалися дослідженням порушень прав християнських дітей, при Раді родичів в’язнів вказувалося, що 23 серпня І979 року в м. Львів були затримані брат-служитель благовісник Ради Церков ЄХБ Ритіков Павло Тимофійович, його син Ритіков Володя і Вельчинська Галя. Це сталося під час перевезення дітей в’язнів і служителів, що знаходяться на нелегальному положенні. Діти відпочивали останнім часом у Закарпатті. Другий раз за час їхнього відпочинку був здійснений на них напад міліції. Перший – 18 липня діти добу були оточені міліцією, представниками прокуратури. Надивилися і наслухалися всілякої несправедливості, брехні, хитрощів, беззаконня у представників влади. Після ретельного обшуку в них вилучена вся духовна література, магнітофони, плівки. Дітей вивезли з місця відпочинку, нікого не затримали цього разу. Іншого разу міліція 23 серпня в м. Львів затримала згаданих вище осіб, які і зараз перебувають під вартою. Окрім духовної літератури, магнітофонів, фотоапарата, кінокамери, були вилучені гроші в сумі 2449 рублів, що належать дітям для утримання і відправлення додому. Стеження за дітьми були встановлені до самих їхніх будинків. (Рада родичів в’язнів ЄХБ 1 вересня 1979 рік.) [4, с. 45].

Одним із жахливих методів залякування дітей християн-баптистів були виклики на допити у правоохоронні органи без супроводу дорослих. За свідченням Ради родичів в’язнів, у 70-х роках ХХ ст. такі випадки значно почастішали. Так, у Раду була подана заява від дружини Василя Рижука, у якій вказувалося: “11 квітня 1974 р. моїх дітей викликали в міліцію, куди приїжджав слідчий Гагарський, який веде справу їхнього батька Рижука Василя Федоровича. Наприкінці навчального дня до школи під’їхала міліцейська машина. Місцевий міліціонер з дитячої кімнати запропонувала їхати машиною у відділення міліції. Машиною вона не поїхала, пішла пішки. Там її допитував слідчий. Коли мене повідомили, що донька пішла в міліцію, то я пішла туди, а коли прийшла, Галя, якій 13 років, була в сльозах, післяїї допиту викликали доньку Ніну 16 років, а потім сина 18 років Мішу. 11.VI–74 р.” [2, с. 12-13].

Тоталітарна влада не тільки проводила репресивно-каральні заходи щодо дітей вірних християн-баптистів, але позбавляла їх права на повноцінне життя. Адже у 70-х рр. через посилення репресій щодо вірних протестантських громад багато її членів опинилися в місцях позбавлення волі. З кожним роком список в’язнів совісті тільки збільшувався. Звичайно, що найбільше від цього потерпали багатодітні сім’ї, які без батька-годувальника залишалися без засобів до існування. У самвидавчій літературі зафіксовано чимало витягів з листів жінок та дітей в’язням совісті. Одне з них наводимо дослівно: “Я, Германюк Уляна Сергіївна, проживаю в Ворошиловградській обл. м Лисичанськ-6, вул. МЮДа No 22, мати п’ятьох дітей, чоловік перебуває за ґратами за сповідування Живого Бога. Від самої юності я піддаюся гонінням тому, що хочу служити Господу. Коли я навчалася в медичному училищі, мені погрожували виключити з числа учнів, якщо я не відмовлюся від віри в Бога.

Потім я вступила до інституту, де при закінченні мені повторили ті самі слова, – і диплом я не отримала. Але, незважаючи на всі труднощі, через рік я мала документи про закінчення інституту. І почалася нова хвиля переслідувань уже на роботі, де працювала ветлікарем. За цей час мене двічі звільняли з роботи, незважаючи навіть на те, що я багатодітна мати. Потім я змінила місце проживання, але й тут мене знову знайшли “турботливі руки”. Працювати на новому місці мені довелося тільки один рік. Після всього згаданого вище, я вирішила забути свою освіту і пішла мити під’їзди, потім працювала кочегаром. Останнім часом працювала сторожем, сподіваючись, що мене звідси не звільнять, але минуло небагато часу, мені й тут не знайшлося місця. Це я коротко повідомила особисто про себе, а моєму чоловікові Германюку Степану Григоровичу неодноразово накладали штраф по 50 карбованців, його поміщали на 15 діб у КПЗ, а потім засудили до 4,5 років ув’язнення у таборах і 3 з них – на поселенні. У школі з дітей глузують, а вчителі занижують їм оцінки. У цих гоніннях за віру в Бога Господь робить нас самовідданими, безстрашними. Роки знущання підтверджують те, що нас позбавляють елементарного права на існування. Прошу Вас, дорогі діти Божі, моліться за нас, щоб ми перенесли всі скорботи і позбавлення, залишаючись вірними Господу. 10 / IX-1974 р. Германюк У. С.” [2, с. 12-13].

Таким чином, спираючись на комплекс джерельної інформації, ми дійшли таких висновків: по-перше, карально-репресивні заходи тоталітарної влади в 1960–1980-х роках були спрямовані не лише проти вірних ЄХБ, а й проти їхніх дітей. Зібрані та проаналізовані факти дають підстави стверджувати, що радянські владні органи цілеспрямовано порушували права християнських дітей у школі та в громадському житті, що суперечило Загальній декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року. По-друге, найбганебнішим порушенням законодавства стали незаконні дії влади, які супроводжувалися погрозами, залякуванням та викликами дітей у правоохоронні органи для допитів з метою морального тиску на їхніх батьків. По-третє, у дослідженні використаний метод польових досліджень, який дав змогу встановити нові факти переслідування християнських дітей у школі, які грубо порушували міжнародні та радянські закони того часу. Отже, проведене нами дослідження показало, що ця проблематика потребує подальшого вивчення, зокрема збору та аналітичного осмислення нових фактів і подій, пов’язаних з порушенням прав дітей вірних християн-баптистів в УРСР.

Література

1. Бюллетень No 10 Совета Родственников узников Евангельских христиан-баптистов в СССР. — Москва, 1972. — 60 с.
2. Бюллетень No 32 Совета Родственников узников Евангельских христиан-баптистов в СССР. — Москва, 1976. — 60 с.
3. Бюллетень No 39 Совета Родственников узников Евангельских христиан-баптистов в СССР. — Москва, 1976. — 60 с.
4. Бюллетень No 39 Совета Родственников узников Евангельских христиан-баптистов в СССР. — Москва, 1977. — 60 с.
5. Винс Г. П. Тропою верности / Г. П. Винс. — 2 изд., перераб и доп. — Санкт-Петербург: Библия для всех, 1997. — 308 с.
6. Воспоминание о ГУЛАГЕ и их авторы [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.sakharov-center.ru/asfcd/auth/?t=author&i=868. — Заголовок з екрану.
7. Записано 15 квітня 2014 р. від Левченко В. І. 1969 р. н., яка мешкає в м. Яготин Київської області.
8. История евангельских христиан-баптистов в СССР. — Москва: ВСЕХБ, 1989. — 624 с.
9. Коцур В. П. В ім’я свободи совісті (до питання боротьби радянської тоталітарної системи із релігійним дисидентством) / В. П. Коцур, О. І. Висовень. — Переяслав-Хмельницький: ФОП Лукашевич О. М., 2013. — 227 с.
10. Решетников Ю. С. Обзор истории евангельско-баптистского Братства в Украине / Ю. Решетников, С. Санников. — Оп.: Одесса, Богомыслие, 2000. − 348 с.
11. Руденко А.А. Евангельские христиане-баптисты и перестройка в СРСР / А. А. Руденко // На пути к свободе совести. — Москва, 1989. — С. 340–360.
12. Юбилейное по слание всем евангельским християнам-баптистам // По пути возрождения. Совет церквей ЕХБ. — 1989. — С. 38–40

Вперше опубліковано у всеукраїнському науковому журналі "Мандрівець", №6 2014 р. Друкується з люб’язного дозволу редакції журналу.


Фото litopys.com.ua

Теги: