Продовження. Розділ І можна побачити тут. Розділ ІІ можна побачити тут.


Від редактора. Черговий розділ із майбутньої монографії  Олега Покальчука  публікується у переддень ІІ туру президентських виборів.

У зародковому розвитку організмів відбувається повторення ознак, властивих предкам. Достатньо вивчене явище. Кожна школярка  чула, що на певних етапах розвитку  у людського ембріона є зябра і хвіст.  Таке повторення називається «рекапітуляцією». Для нашого сучасного мілітаризованого вуха дуже  схоже на «повторну здачу в полон».

Власне, так воно і є. Кожна жива система (хоче того чи ні, усвідомлює чи лише відчуває) стає спадкоємцем  і заручником поведінкових рис, набутих попередниками. Цей біогенетичний закон, запропонований Мюллером та Геккелем в ХІХ столітті, було  поширено на розвиток людської психіки. Відтак  - психічний розвиток індивіда повторює шлях розвитку психіки попередніх поколінь.


На підставі цих понять швейцарський психолог Жан Піаже заснував школу генетичної психології. В її основі - дослідження психологічних механізмів, що зумовлюють структуру та розвиток знання. Піаже довів, що всякий процес розвитку знань починається зі стану егоцентризму, який не дає можливості належним чином осмислити власне становище.

Ще раз зазначимо важливе для усвідомлення нашого актуального суспільного стану. Навіть на біологічному рівні сумнозвісний "принцип грабель"  запускається  в дію "дитинною" поведінкою - егоцентризмом. Навчання і виховання, за тим самим Піаже,  дуже мало впливають на цей процес. Як не прикро це було б комусь констатувати.  

Таким чином, психічний розвиток живої системи повторює шлях історичного розвитку попередніх поколінь. Говорячи одним словом - карма. Загальновідомий термін, що  у вульгарному варіанті означає «напередвизначеність», насправді свідчить про причинно-наслідковий зв’язок. Власне, про  те саме, що й біогенетичний закон Мюллера-Геккеля. Походячи від кореневого  «робити, планувати, виконувати», слово "карма"  має подальше значення «того, що має причину та наслідок», що не існує незалежних дій.

Від того, на якому ландшафті народжується і виростає людина, в яких кліматичних умовах розвивається і вчиться, залежать її спосіб мислення і поведінка. Мікроелементи, вода, склад повітря, інтенсивність сонячної активності формують не лише видові, а й  групові та індивідуальні  відмінності організмів.  Якщо міняється географічне середовище та кліматична зона, то люди або змінюють звичний стиль побутування на більш відповідний новим умовам, або мігрують туди, де середовище нагадує попереднє. Але це доволі тривалий процес.Перш ніж остаточно зникнуть непотрібні в нових обставинах групові навички, має пройти близько двох століть.  

Спочатку старі звичаї ще зберігають – про всяк випадок. Потім їх уже сліпо обожнюють, містифікують, перетворюючи на самодостатній ритуал. А  вже згодом чергова культурна  (чи не дуже культурна) революція вимітає це архаїчне знання як інформаційний непотріб геть з колективної свідомості. У  підсвідомість. Копіює "в буфер".

Якщо ви живете в холодних широтах,т о будете налаштовані завжди берегти тепло та будь-які інші види енергії (включно з грошима) й бути уважними до всіх її джерел. Характер такої людини буде стриманий, лаконічний, розважливий. Інтравертивний, скажуть психологи. Якщо вам завжди гаряче, всередині і довкола - то шукатимете, як би цієї надмірної енергії здихатися. І відповідно будете поводитися, як екстраверт.

А якщо ваш рід століттями жив на холоді, а прийшло потепління? Як буде мінятися його колективна свідомість і підсвідомість?

Від 2500 років до н. е. і аж до п’ятого століття нової ери  на Землі було  тепліше, ніж зараз. А потім, починаючи з II ст н.е., почалося істотне падіння температури. Найхолодніше було  в так званий “малий льодовиковий період”, тобто в XVI-XVII століттях. Проте на відносно короткий час, в IX-XII столітях, температури були на рівні сучасних.

Це саме той період, в який з’явилося, розквітло і занепало дивне військово-політичне утворення –  Київська Русь.

У масовій свідомості українців панує думка, що два слов’янських племені  обгрунтовано претендують на звання найдревніших киян. Це, згідно з Іпатіївським списком, поляни і древляни.

Вочевидь, вони не завелися самі по собі на малопривітних дніпровських пагорбах.  

"Тремтячі еліти". Із майбутньої книгиУ IХ столітті  теперішню територію України вкривали дрімучі ліси. Крім півдня. Там стало надто спекотно, і зникали джерела води. Люди мусили забиратися звідти в пошуках придатніших умов.  Хащі починалися на умовній  лінії  Новгород- Полоцьк - Смоленськ - Київ.

Коли настав період потепління,  загальна вологість зросла. Відповідно в західних лісах – там, де раніше вільно мешкали і пересувалися люди, постали непролазні болота.  Ці обставини змусили людей пересуватися з посушливого південного сходу  і болотистого північного заходу в пошуках  кращого життя. Назустріч одне одному.

Але краще життя залежить не лише від обставин місця, а й обставин часу. Раніше несприятливі кліматично і географічно місця стали за нових обставин привабливими. Водночас представники древніших культур у цих місцях  або забиралися геть, або слабшали і меншали чисельно, асимілюючись і втрачаючи звязок зі своїми метрополіями. А молода людська парость нових племен прагнула захопити престижне і обжите попередниками місце.      

Не будемо ототожнювати замлі довкола Києва з самим Києвом. Це були (і є досі)  принципово різні явища – за ландшафтом і культурною спадщиною. Київщина ("древлянська земля") спершу була зайнята лісовиками-древлянами. Тоді вони контролювали землі аж до північної межі лісової зони. Щось чи хтось з часом потіснило їх у лісову і болотисту місцевість між перебігом річок Ірші і Тетеруки на півдні -  і Прип’яті на півночі. Імовірно,  це були мадяри-угри, найняті  володарями Києва - хазарами на службу. Як для прикордонної служби,  так і для масштабних "поліцейських операцій" проти неплатників податків.
 
Мотиви бажання винагороди і страху покарання - наріжні для усвідомлення причин людської поведінки, у тому числі й групової. Внаслідок появи додаткових стимулів з боку майновитих і грошовитих хазар,  а також натиску угрів від низин Дніпра в район Києва з ними пересунулися «з поля» і словянські «колаборанти» з числа  тіверців, уличів, дреговичів. Їх можна назвати першими "гастарбайтерами", які обрали суто "київський" вектор розвитку .  

Власне, наша гіпотеза про першовитоки тогочасних міжгрупових відносин грунтується на припущенні, що слов’янськими автохтонами Київщини варто вважати древлян. А існування полян як симетричного до них явища взагалі можна поставити під сумнів.

 По-перше, не буває в одній системі двох рівновеликих чинників розвитку, як не може в колі бути двох центрів.


 По-друге, топоніми "поле" і "ліс" навіть невтаємниченому свідчать, що ресурсна база "лісу" в рази більша, ніж "поля".


По-третє , "поле" – це не колгоспні  "лани широкочолі" з комбайнами, а малопривітна,  відкрита всім вітрам  місцина, яку можна перетинати туди й зворотньо. Поляни - це різні люди, які просто прийшли поближче до Києва від "поля",


 По-четверте, хоча і древляни і новоспечені «поляни» не мали особливих підстав якось дуже любити хазарів чи угрів, але, як це водиться у нас досі, ще менше вони любили одне одного.
 
То ж чому цим двом племенам - древлянам з чіткішим родоводом і полянам з сумнівнішим – судилося офіційно стати  наріжним каменем  київської державності? Адже були інші.  Сіверці, радомичі, вятичі. Західна Волинь  була батьківщиною дулібів. Галичина – хорватів. На північ від Прип’яті жили дреговичі. У північних і північно-західних землях – кривичі і словени.
 
 Поетична (зі своєю кількістю аргументів) версія говорить, що за часів готського владарювання (четверте століття)  предки полян були підпорядковані готам – грейтунгам, «мешканцям степів», а древлян - готам-тервінгам, «мешканцям лісів«. Відтак «гревтунги» відповідає  назві "поляни"; А “тервінги” має те саме  значення, що й "древляни". Радикали взагалі виводять цих пра-словян від готів. Самолюбство наше мало б бути потішене, але не більше. Не заглиблюймося в обміри стародавніх черепів та науковий етногенез східних словян. Вернімося до психології. І тут, на жаль, войовнича і динамічна поведінка готів аж ніяк не лучиться з тим, що зветься сукупно «словянською ментальністю»: споглядальність, рефлексії, ліричність, працьовитість та терплячість.  

Та й цивілізаційний розрив між готами і словянами в кілька сотень років надто великий  для спадкоємності. Ентропія – річ невблаганна, якщо відсутній якийсь носій духовної інформації – чи то релігія, чи мистецтво. Консервує стан справ і  просто фізічна ізоляція племені, як у тубільних племен, що заблукали в нетрях Латинської Америки.  Але тут не було ні виразної культурної спадкоємності, як, скажімо, у Китаї, ані  географічної "забутості".

Чи були це протословянські аборигени, нащадки міфічних аланів, чи антів і склавенів,  що врешті схилилися перед новими завойовниками-готами, які їх перевершували за кількістю й майстерністю? Чи просто бідні кревні родичі з віддаленої провінції?

Якщо відштовхуватися від поширеної думки, що доукраїнський поліетнос є сумішшю скіфської та грецької кровей, то бачимо тут наступну картинку. Витіснені з Півдня переселенці, які ще не мали нової самоназви, не встигли на новому місці зіп’ятися на ноги, як  були колонізовані суворими дітьми Півночі.

Бо готи могли  прийти на землі Наддніпрящини з Балтики, як стверджують міфи, у пошуках своєї прабатьківщини – Асгарду. Верховний бог Один походив десь з прикаспійських степів. І доки Константинополь ще не був ні Царградом, ні Стамбулом, то це місто було столицею короля готів Германаріха, який переміг Римську імперію.

Готи прийшли зі  Скандинавії (їхньою батьківщиною вважається південь сучасної Швеції та острів Готланд), спочатку до північної  Польщі (Померанії), а  потім рушили південніше. У третьому столітті територія теперішньої України з осередком у Причорномор’ї – це королівство готів. Аж до сьомого століття остготи і вестготи в сутичках з Римом, Візантією, Іспанією визначали основи духу європейської цивілізації. А місце їхнього мешкання в гірській частині Криму так і називалося протягом тривалого часу – Готія.

Можливо, поляно-древляни були нащадками остготів. Прямими чи непрямими, не надто важливо. Теперішні мешканці Кубані навряд чи вважають себе українцями, при цьому маючи з нами спільний фольклор, звичаї та більшу частину історії. Поляни і древляни напевне платили готам данину і просто успадкували племінні назви передусім, так би мовити, з “громадянства”,  а не з походження. І поляни, і древляни мали розуміти готську мову і звичаї. Як кубанці або частина мешканців сучасної Тюмені – українську.

Готи рухалися до Дніпра через Польщу та Білорусь, вздовж правого берега Вісли, частково оселилися на землях від Південного Бугу до Сіверського Донця у II столітті нашої ери, частково – посунулися на південь, де зіткнулися з сарматами. Реконструюючи, як відбувався культурний обмін готів і сарматів (археологічні дослідження «черняхівської культури»), можна припустити, як відбувалися подібні процеси у місцях, де мешкали поляни і древляни.  

Згасала войовничість і відповідно – мистецтво виготовлення та володіння зброєю. Натомість розвивалася аграрна культура, ритуально-оздоблювальне мистецтво. Філософія торгівлі заступала філософію поступу на завоювання нових земель.

"Тремтячі еліти". Із майбутньої книгиМинули століття, і зі сходу нащадків остготів тіснила і формувала вже інша сила – іудейський Хазарський каганат. 787 роком можна датувати остаточну зміну впливів. Хазари придушили повстання в кримській Готії і всі місцеві племена  платили данину вже хозарам.

Тут філософія торгівлі напевне стала нашим пращурам в пригоді значно більше, аніж філософія меча.  Хоча хто сказав, що це неможливо поєднати?

Данина в її первісному сенсі мала більше ритуально-містичний характер, аніж товарно-грошовий. Леві-Брюль зазначає, що всяка річ була нероздільною часткою її власника навіть після його смерті, то ж вбивство супротивника з метою грабунку могло накликати немилість духів, що жили в його речах чи угіддях. Інша справа, коли щось віддається ритуально як викуп за набіг, що не відбувся.

Навіть срібло, будучи грошовим еквівалентом, ховалося у скарби не з метою вбереження від грабіжників, а з метою містичної концентрації сили власника скарбу. Скарби, які ритуально затоплювали в болотах чи глибоких водоймах, сполучалися зі своїм власником лише знанням про місце, якого ніхто ніколи не дістанеться.

Сплата хозарам данини “з диму”, тобто з одного родового вогнища, відбувалася сріблом, хутром білок, і…мечами.  Деякі дослідники вважають, що це треба трактувати символічно: “мечі”, мовляв,  рекрути у хазарське військо, а “білки” – молоді дівчата.

Але навряд чи могутньому Хазарському каганату, якого могло посунути з Кавказу лише 120-тисячне арабське військо, потрібні були рекрути з нечисленного слов’янського племені без досвіду масштабних бойових дій на півдні. Хазарам цілком вистачало Візантії як офіційного союзника. Імператори там швидко мінялися, але ресурсом хазарів забезпечували і в сфери їхнього впливу не лізли, бо їм вистачало своїх візантійських міжусобиць. А рабині могли бути полонянками після набігу. Цей оксюморон заперечує саму  філософію данини як запоруки від нашестя.

Сплата данини мечами - важливий факт не лише для розуміння колективної  психології наших слов’янських пращурів. Чому - мечами?

 Розуміння на зброї вони перейняли від готів, бо мечі, знайдені в розкопках “полян”, належать до “франкського” типу, але мають місцеві відмінності, на що вказували араби. Самі араби дуже цікавилися франкською зброєю, бо їхні власні шаблі на той час були куди  гірші,  Ці мечі кувалися з м’якого заліза і криці.  Приблизно метр завдовжки та п’ять см завширшки, ці мечі спершу були допоміжною зброєю готського воїна, але в лісостепових умовах перетворювалися на універсальне знаряддя вбивства.

Франкський меч був гібридом римського короткого “гладіуса” і важкого, інколи півтораметрового двуручного германського “скрамсакса”, загостреного з одного боку. За часів франкської династії Меровінгів (які розбили вестготів), меч став гострий обабіч, із хрестподібним захистом руки і конусоподібним вістрям. Ця зброя, що називалася “спата”, з’явилася  тільки в шостому столітті.  

Але такий короткий “франкський” меч коштував дорого, виготовлявся довго і ніяк не міг бути масово тиражованим виробом хоча б тому, що ним билися вершники. Людей, що живуть у лісі або на березі річки, до вправних наїзників зарахувати вкрай важко. Та й навіщо їм це? Чим годувати коней? Рибою? Ліщиновими горішками з малиною?

У Середньовіччі  лише кілька зброярських центрів у Центральній та Західній Європі виробляли якісну “білу” зброю, наприклад, відомі мечі з клеймом ULFBERHT. А в часи сплати данини хазарам (якщо говорити про зброю власного виробництва) могло йтися хіба що про довгий ніж без перехрестя, бо двобої на мечах були великою рідкістю. Та й меч виник як зброя виключно для нападу а не захисту – для цього існував щит.

Бо виготовлення меча було не просто родовою справою, а з чітко розмежованою спеціалізацією. (реконструкція Франс-Ланора). Коваль брав три залізних і три сталевих полоси і зварював їх пошарово. Потім такий “бутерброд” скручували, як мокру шматку, і кували одну смугу. Такі операції повторювалися від двох до восьми разів. З цього робилася основа меча, на яку нарощували сталеве лезо. Кожен епізод виготовлення меча виконувала  інша особа, включно з шліфуванням, гострінням і насаджуванням на руків’я.

Для того, щоб плем’я могло займатися такою копіткою діяльністю без збитків для решти занять, воно як мінімум повинно мешкати біля родовищ руди. Але ж тут не Ельзас і не Урал, звідки  брати залізо?

Може, з тих самих місць, з яких їх поволі витіснило глобальне потепління? З новоутворених лісових боліт, у яких розсипним “горохом”  з’явилися так звані лімонітові руди. Але цього недостатньо – перші домниці для виплавки використовували природну силу гірських вітрів, а піддув міхами з’явився значно пізніше.

Ну й насамкінець - таке висококваліфіковане заняття мало б сформувати цілком інший психотип слов’ян, умовно кажучи, цигансько-ковальського штибу. Натомість у слов’янській традиції коваль завжди був особою містичною, не подібною до інших, і не лише через необхідність бути фізично дужим. А через навички, не притаманні більшості тутешнього населення..

Ні, вміння роботи з металом не належало до чільних слов`янських умілостей. Та щоб знатися на зброї і торгувати нею, зовсім не обов’язково вміти її виробляти.

Готсько-франкські мечі були всесвітньо відомим товаром зі своїми товарними марками. Хазарський каганат з’являється у сьомому столітті – і бере данину франкськими мечами.

Де він їх бере і у кого?

"Тремтячі еліти". Із майбутньої книгиУ контрабандистів. Ось ключова відповідь – як на ці запитання, так і на формотворчий чинник нинішніх уявлень про ефективну економіку. Контрабанда мала таке значне поширення, що франкські королі та імператори постійно видавали укази про боротьбу з нею. Існують точні дати цих указів: 779, 803, 805, 811 и 864 роки нашої ери. Наприклад, “Капітулярій” Карла Великого 805 року, який забороняв купцям, що вирушали до слов’ян та аварів, продавати їм будь-яку франкську холодну зброю та обладунки. Питається, для чого такі обмеження, якщо слов’яни дійсно тоді  володіли вищезгаданими високими технологіями?
 
 Спеціальні зброярські митниці Карл поставив у Магдебурзі, Регенсбурзі, Ерфурті та інших містах. Ефективність у них була так сама, як і у наших сучасних. Не лише на Дніпрі знаходили мечі марки з клеймом  Ulfberht. Слов’янам цієї контрабанди, схоже, вистачало не лише, щоб платити данину хазарам. А й постачати зброю їхнім супротивникам-арабам у Багдад і Хорезм.

Враховуючи сучасний вплив контрабанди на реальну економіку України і її масштаби, сміливо можна говорити про певну “готичність” українського психологічного спадку. Який споконвіку прикривала і живилася з цього родоплемінна еліта.

О, вже чути, як підіймається могутня хвиля справедливого обурення за наших іконно-бездоганних пращурів. Як, грізно брязкаючи комп’ютерними клавіатурами, шикуються у віртуальні лави захисники сентиментальних уявлень про слов’янство. Дамо гідну цифрову відсіч поширювачам наклепницьких чуток про праукраїнський суспільний та політичний лад – найбільш досконалий лад в історії!

Далебі, панове. Озирніться довкола. Еліти наших племен споконвіку займаються одним і тим самим. Рекрутують собі в наймити спритніших і менш сором’язливих «полян». А найпалкіше з посполитих  підтримують боротьбу з контрабандою ті, хто живе якнайдалі від кордону.  

Звичайні люди, як завжди, тут ні до чого. Вони  лишень обирають собі таку еліту. А вже далі вона робить все сама.

Теги: