В більшості своїй ми насправді голосували «за холодильник». Подейкували, що коли пройде Янукович, то в семінарії будуть готувати професійні повари, які щодня випікатимуть свіжі булочки, а ще – поставлять нові ліжка.

«Ющенко Так!»

Булочок та ліжечок ми так і не дочекалися, натомість у Києві відбувалась Помаранчева революція. Епіцентром подій був Майдан. Проте стихія політичних пристрастей сягнула й Києво-Печерської лаври, у якій знаходилися духовні школи.

Лавра тоді була своєрідним «штабом синіх». Семінаристи вдень і вночі годували та обслуговували величезну кількість «паломників». Майже всі вони прибували зі Східної України. Такої кількості православних християн я ще ніколи не бачив у древніх стінах святині. Хоча на літургіях людей, здавалося, не побільшало. Паломники здебільшого приїжджали підтримати православного президента Януковича. Вони чіпляли на груди сині стрічки і йшли на Майдан.

Але для семінаристів символом стабільності та добробуту був розлитий у сині упаковки сік «Сандора», який масово роздавали у лаврі паломникам. У ті доленосні дні ми його пили завжди, всюди і до знемоги, щоб «якщо захоплять лавру, ворогу нічого не дісталося». Про печиво та солодощі, що, як дощ з небес, сипалися на наші голови, годі й говорити! Продуктів навезли стільки, що їх доводилося запихати навіть у коридори та кімнати семінарських гуртожитків. Ці «стратегічні запаси» ми дружно доїдали ще цілий місяць потому.

У вільні від послуху хвилини учні духовних шкіл короткими перебіжками прямували на Майдан. В кишенях завжди були напоготові як помаранчеві, так і сині стрічки. Вони слугували нам за продуктові талони. Відповідний колір чіпляли на груди залежно від того, до якого намету підбігали. Справивши враження «надійного товаріща», можливо було безперешкодно проникати чи то в помаранчеві, чи то в сині намети і безкоштовно насолоджуватися численними «плодами революції». То був справжній «революційний рай!».

Переконання переконаннями, віра вірою, а голод не тітка – ми були здоровими хлопами і завжди хотіли їсти. З матеріальним забезпеченням в духовних школах було скрутно. Ми прекрасно розуміли, що ніхто, крім нас самих, про нас не подбає. Доводилося користуватися цим історичним моментом з максимальною самовіддачею.

Проповідь матері

Кожен семінарист декілька разів на рік обов’язково виголошував промову у храмі. У розпал революційних подій випала моя черга проповідувати. Це була практична робота з гомілетики. Проповідувати дозволялося російською та українською мовами. Я збирався говорити  українською.

У період мого навчання на всю семінарію та академію лише дві людини відповідали на парах та екзаменах і проповідували винятково рідною мовою. Викладачі ставилися до цього терпимо і ставили хороші оцінки. Студенти взагалі не звертали уваги, хто і якою мовою говорить. Майже зі всіма хлопцями в мене були хороші товариські стосунки.

Але коли у Києві розпочалася революція, і «ваш Ющенко» скинув «нашого Януковича», то  українська мова в російськомовному середовищі сприймалася вже зовсім інакше. Суспільні конфлікти, як відомо, завжди породжують крайнощі. Парафіянина УПЦ МП, наприклад, у Рівному іноді сприймали як «москаля». А у Києві західняк з чіткою українською вимовою часто вважався «бандерівцем». Так говорили ще з радянських часів – інколи серйозно, а інколи сміючись, але завжди – не замислюючись. У період суспільної кризи це питання вмить стало визначальним.

Один зі студентів повідомив, що в мене можуть бути неприємності зі східняками, якщо на проповіді скажу щось «не те», чи то пак «не так». Як саме я мав висловлюватись, було не зрозуміло. Дещо пізніше викладач з гомілетики повідомив, що я повинен говорити проповідь винятково російською мовою, тому що у храмі крім студентів будуть присутні «послідовні тіхоновці». Я набрався сміливості й відповів:

«Патріарх Тихон (Белавін) – то один із моїх найулюбленіших святих. Коли він був ректором Холмської семінарії, то впровадив у  навчальні програми курс вивчення української народної творчості. Він прекрасно розумів, що у тому регіоні для простого народу російська мова була чужа. На західному кордоні з Польщею вона сприймалася як мова загарбників. А українська була мовою місцевого православ’я, як польська – мовою католиків. На цій території діяв тоді простий закон – якщо ти поляк, отже католик, якщо українець, отже православний. У ці непрості часи намагатимусь бути справді послідовним «тихонівцем»».

Послухавши мою тираду, викладач багатозначно промовчав, підозріло тереблячи при тому бороду. Він, напевно, очікував стандартного в таких випадках «простите, благословите». Але не дочекався.

Потрібно, звичайно ж, схиляти свою голову перед Богом в каятті, але гріх змирятися  з відвертим дурисвітством. Важливо, звичайно, поважати сан і вік, але гріх благоговіти перед людиною так, як перед Богом. У мене не було й сотої частини християнського смирення, але хіба лукаве лицемірство не більший гріх, ніж відверта впертість? Я тоді мислив не стільки як патріот, скільки як звичайна людина, яка не може бездумно робити те, що для неї не зрозуміло. Чинити за благословенням всупереч власному сумлінню я вважав тоді зрадою віри у Христа.

Яка різниця, якою мовою говорити про щось хороше, коли всі прекрасно розуміють, що саме ти хочеш сказати? Я звик говорити українською – і ніколи цього не підкреслював. Коли це було необхідно, то легко переходив на російську, вважаючи це за правило хорошого тону. Не можна йти на принцип там, де необхідно поступитися. Інакше це призведе до загострення конфлікту. Якби я тоді раптом заговорив російською, то почувався значно безпечніше. Але  тоді мене б перестали поважати друзі. Це був би вже не я, а безмозка частина системи.

Я безмежно довіряв лише тим людям, яких любив, і намагався робити те, що вони мені радили. За півгодини до мого виступу перетелефонувала мама. Вона якимось «шостим почуттям» відчувала, що в мене можуть бути неприємності. Мама благословляла говорити так, як власне я того й бажав, але благала бути розсудливим та обережним. Після вечірньої служби я виголошував проповідь українською мовою, цитуючи Анну Ахматову та Олександра Блока російською.

В кінці проповіді буквально переказав для всіх присутніх прохання моєї матері, супроводжуючи його невеличким коментарем: «Моя матір дуже переживає за всіх нас. Вона казала, що всі ми, як її власні діти, і в неї дуже болить за нас серце. Вона дуже просила думати над тим, що ми говоримо, поважати погляди одне одного, не ворогувати одне з одними, не краяти серця своїх матерів. Наскільки ж більший Бог за наших матерів, настільки Він більше й любить нас, і безмірно більше страждає від того, що ми, причащаючись з Однієї Чаші, ненавидимо одне одного! Ми розриваємо тим самим навпіл Тіло Христове і ще раз реально Його розпинаємо!».

Після проповіді в мою келію зайшли східняки. Вони міцно потиснули мені руку, ми попросили одне в одного прощення і щиро по-людськи обійняли одне одного. Революція не знищила нашу дружбу.  Після того мене більше жодного разу не ставили на проповідь. І я нарешті збагнув, що означало те нервове теребіння бороди. Але про цю проповідь мені довелося згадувати ще не один раз.

Епілог

Рівно через десять років на Сході України розпочалася війна. Мої друзі-семінаристи, більшість з яких до того часу вже стала священиками, опинилися по обидва боки воєнного та ідеологічного фронтів. Я тоді ревно розвінчував у статтях ідеологію «русского міра». У своїх текстах намагався бути щирим у тому, в чому усі попередні роки помилявся. За такий «гріх» багато з них стали вважати мене зрадником віри і припинили спілкування. Мою душу троюдили муки численних життєвих втрат.

У відповідь на все це я просив подумати, що важливіше — наші переконання, які так часто змінюються, чи стосунки між людьми, за якими ми обов’язково будемо колись шкодувати. Людей насправді не так багато навколо нас. Їх потрібно берегти, як найдорогоцінніший дар Божий, аби не залишитись одному на життєвому полі бою. Війна напевно не остання на землі. Покликання християнина в тому, щоб мир з Богом зберегти і ділитися ним з людьми, якими б вони не були. Політичні вподобання не повинні виправдовувати зневагу до ближніх. З ненавистю, що на серці доведеться йти у вічність, яким би ти не був правий. І я знову й знову повторював слова своєї мами…

Денис Таргонський

Фото kdais.kiev.ua

Теги: