А куди поділася з церковного календаря мовчазна більшість мирян? Складається враження, що після IV ст. й донині їх у Церкві майже немає. Якими прикладами з життя святих керуватися простим парафіянам, які намагаються дотримуватися заповідей Божих «в миру»? Прикладами, які б допомагали сучасним християнам мирно жити звичайним життям; вирішувати буденні проблеми; співіснувати у сучасному складному соціумі з різними людьми; любити своїх дітей чоловіків і жінок; співпрацювати з колегами з різних конфесій; поважати погляди людей невіруючих, кількість яких останнім часом стрімко зростає, бо молоде покоління виховується вже у секулярній культурі...

В житійному жанрі практично відсутня церковна педагогіка. Майже не зустрічав у церковній практиці таких життєписів святих, які були написані просто і доступно для розуміння, за євангельським взірцем. Зазвичай біографії святих людей пишуться на один манер за візантійськими зразками. А вони в свою чергу писалися за античними прототипами, біографіями богів.

У таких житіях за «божественними» рисами святого не видно нічого людського. А саме таке «божественне» далеке від євангельського смирення втіленого Бога – жив у благочестивій сім’ї, з утроби матері у середу і п’ятницю не вкушав молока, у дитинстві з іншими дітьми не грався, а постійно перебував лиш у богомисленні, у юні роки ходив тільки до храму, відмінно навчався, постився-молився, не закохувався і не грішив, став священиком чи монахом і у святості відійшов до Бога… Прочитаєш про таке благочестя і невільно подумаєш: «Ходи до храму не ходи, а пекла не минеш, бо материнське молоко я точно їв по середах і п’ятницях, погано вчився, з хлопцями у школі бився, священиком не бажав стати, а про чернецтво навіть і не думав...».

Розпочинаючи з візантійської доби і донині, Церква переважно канонізує великих людей світу цього. Наприклад, царя Миколая ІІ з ріднею, у яких не було вибору вмирати їм чи ні, зачислили до лику святих. А от їхню прислугу і доктора Боткіна, які за власним бажанням були розстріляні більшовиками разом із ними, комісія з канонізації святих не взяла до уваги. Дуже часто канонізували з політичних причин, а житія писалися переважно з ідеологічним підтекстом.

Благовірного князя Олександра Невського було зараховано до лику святих майже відразу після його смерті. Традиція шанування руського полководця послідовно насаджувалася владою у московському царстві, Російській імперії, Радянському Союзі. В сучасній Росії він надзвичайно популярний як «благородний лицар», «оборонець простих людей», «захисник православ’я», «безкомпромісний борець за незалежність Русі-Росії», «безстрашний оборонець Вітчизни». Все це штампи, за якими не видно людини...

Благородний лицар, оборонець простих людей

Князь Олександр Ярославович був прагматичним і жорстоким політиком монгольської доби на Русі. Він активно обстоював інтереси Орди: сприяв розширенню влади монголів на руських землях та виплаті данини у Новгороді та Пскові, тобто у тих князівствах, до яких монголи не дійшли.

Його батько Ярослав Всеволодович став першим з руських князів, кому Батий вручив ярлик на княжіння. Він загинув від рук монголів в столиці Орди Каракорумі, куди поїхав для узаконення своєї влади, як того вимагали тодішні монгольські звичаї.

Після смерті князя право на володіння Руссю унаслідували два його сини – старший Андрій, який отримав ярлик на володіння Володимиром, і молодший Олександр, якому дістались Київ і Новгород. Таким чином, у 1240 році Русь офіційно увійшла в улус Джучі, яким правив Батий. Військово-політичний центр його володінь знаходився у м. Сарай на р. Волзі. В особі синів Ярослава Всеволодовича Батий мав своїх вірних сателітів на Русі.

Орда не розташовувала своєї адміністрації в руських містах. Її величезну територію було практично неможливо контролювати. Князі в обмін на ярлики і покровительство ханів самі збирали данину зі своїх підданців і привозили у м. Сарай. Орда радо допомагала тому або іншому руському князю в боротьбі за владу проти іншого князя, а ті щедро розраховувались за ці послуги, даючи монголам можливість грабувати та поневолювати місцеве населення.

Олександр Ярославович спочатку мав своїм осідком Новгород. Згідно з повідомленням Першого Новгородського літопису, князь періодично влаштовував публічні катування тих жителів міста, які не хотіли платити данини монгольським «численикам». З Новгорода він ходив походами на Псков.

Псков був під протекторатом католицького ордену Мечоносців. Там сиділи два фогти, представники ордену, яких туди запрошували місцеві жителі, переважно ести та фіни, для захисту їхніх земель від Новгорода. Руські князі під час набігів на їхні землі забирали у населення практично все, на що натрапляли, та поневолювали бранців, яких потім продавали монгольським «численикам». Отже, благородний оборонець руських земель князь Олександр Ярославович «звільнив» Псков від його ж захисників, число яких, згідно з Новгородським літописом, становило лише два лицарі-католикі і 30 місцевих найманців-язичників.

У 1252 році князь Олександр вирішив розширити свої володіння. На той час Київ, знищений Андрієм Боголюбським у 1169 та добитий монголами у 1240 роках, був лиш формальною столицею Русі. Реальним центром руських земель вважався Володимир. «Столиця» Русі в монгольський період знаходилася там, де сидів відповідальний за збір данини князь. Він мав найбільшу владу.

У 1252 році Олександр Невський пожалівся сину Батия Сартаку на свого старшого брата, князя володимирського Андрія – ніби той не виконує своїх зобов’язань перед ханом щодо збору данини. Олександр в подяку за таке ревне служіння інтересам Орди отримав ярлик з правом на першість влади і княжіння у Володимирі.

Сартак послав свого полководця Неврюя разом з Олександром у Володимир. В результаті цього походу володимирську землю було спустошено, місто пограбовано, безліч людей забрано в полон, а князь Андрій втік до «безбожних латинян» в «єретичну» Швецію у пошуках порятунку від православних християн. В літописах ця трагічна подія згадується як Неврюєва рать. Дещо пізніше таким же способом виборола свою першість у Твері Москва.

Руські князі зобов’язані були брати участь у монгольських війнах. Можливо, для звичайного люду то й була біда, бо потрібно було виконувати військову повинність і споряджати воїнів. Проте князі отримували від цього вигоду, адже частину данини вони привласнювали, а також ділили між собою награбоване в походах монгольських ханів на чужі землі.

Захисник православ’я

Одними з численних ворогів Орди були турки, які, у свою чергу, воювали з Візантією. Отже монголи були союзниками Візантії. Русь вважалася Київською митрополією Константинопольського Патріархату. Київський митрополит сприймався монголами як політичний представник їхніх політичних партнерів – греків. Через це Руська Церква мала на Русі привілеї і не обкладалася даниною. Київський митрополит Кирило ІІІ для зручності дипломатичних стосунків між Ордою, Руссю та Константинополем створив у Сараї окрему єпархію і поставив туди свого єпископа.

Митрополит Кирило був ставлеником Данила Галицького, який у 1242 році і послав його в Константинополь висвячуватись на Київську митрополію. Візантія у ті часи дуже потерпала від хрестоносців, які захопили її столицю. Митрополита Кирила ставили на Руську кафедру вже в Нікеї, куди перемістилася столиця Візантійської імперії. З Нікеї новий предстоятель руської Церкви поїхав не в Галич і не у Київ, а у Володимир-на-Клязьмі.

Там митрополит Кирило не міг підтримувати політики Данила Галицького, який виношував плани боротьби з монголами за допомогою християнських народів. Адже ще одними ворогами Візантії і природною перепоною для монголів на шляху «до останнього моря» був католицький Захід. Волею політичних обставин православна Русь об’єдналася із язичниками-монголами в боротьбі з католиками-християнами. Церква проповідувала покору монголам і ворожнечу до «слуг антихриста» латинян.

Ця монгольська пропаганда, рупором якої мимоволі стала Руська Церква, чітко прослідковується в Житії благовірного князя Олександра. Його написання ініціював митрополит Кирило. Автор Житія головною заслугою князя Олександра вважає його вибір на користь православ’я і війну проти католицизму. Князь, відповідно до тексту, відкинув корону короля, яку йому присилав папа Римський, і захистив Русь від латинян – шведів та німців, які йшли сюди насаджувати католицизм.

Для ілюстрації вірності благовірного князя ідеалам православ’я в Житії описується «битва» на Неві з шведами і Льодове побоїще з німецьким орденом Мечоносців. В тексті навіть з’являються Борис і Гліб. Вони являються у видінні Олександру, аби допомогти «брату» у боротьбі з «ворогами православ’я». Вражає відвертий політичний прагматизм тексту Житія, що описує ці локальні конфлікти як глобальну війну добра і зла між Заходом і Сходом. Це, до речі, вже дещо схоже на нинішні проповіді патріарха Кирила (Гундяєва), який активно пропагує боротьбу між «святою Руссю» і «секулярним Заходом».

Згідно з Першим Новгородським літописом – єдиним документом, в якому згадується ця сутичка, – у Невській «битві» загинуло аж 20 руських воїнів. Число знищених Олександром шведів замовчується. Це була одна з численних прикордонних сутичок за торгові шляхи на Неві, яка не згадується в жодному шведському літописі. А стався цей локальний прикордонний конфлікт у 1240-му році – у той самий час, коли орди Батия спопелили Київ і плюндрували Русь!

Як можна було за цією по суті «вуличною бійкою» не побачити страшної трагедії, яка розігралася на Русі у той самий рік? Не почути про десятки тисяч вбитих і поневолених Ордою на Русі людей? Як сумління автора дозволило не помітити глобальної катастрофи знищення Ордою Русі, що відкинуло її культурний та економічний розвиток як мінімум на століття назад і ще й донині дається взнаки?

Варто згадати хоча б «Слово» сучасника князя Олександра, єпископа Серапіона Володимирського, яке він говорив про вірних союзників Олександра Невського монголів: «Мы же единако не покаяхомся, дондеже не прииде на ны язык немилостивь, попустившу Богу и землю нашу пусту сотворша, и грады наши пленивша, и церкви разоривша, отца и братию нашу избивша, матери наши и сестры в поругании быша…».

Безкомпромісний борець за незалежність Русі-Росії

Під іменем «Невський князь» Олександр згадується у писемних пам’ятках аж з XVI ст., коли його канонізували як загальноруського святого у межах Московського царства на Стоглавому соборі в Москві. І не дивно, адже між Москвою і Литвою точилася тоді боротьба за вихід до Балтійського моря.

Завершив цю боротьбу і затвердив вже загальноімперське шанування святого князя Петро І. Він створив образ Олександра Невського як безкомпромісного борця за незалежність Русі-Росії. Петро І обрав місцем для побудови нової столиці Росії – Санкт-Петербургу – саме той берег Неви, на якому було здійснено шведський десант і відбулася його сутичка з князем Олександром.

В 1724 році мощі Олександра Невського урочисто перенесли з Володимира-на-Клязьмі до Санкт-Петербургу. Завдання виходу Росії в Балтику виявилося тісно пов’язаним із пам’яттю про Олександра Невського. Не випадково саме Петро І встановив 30 серпня за старим стилем (12 вересня за новим) днем його церковного шанування. Цього числа було укладено Нештатський мирний договір зі шведами, згідно з яким до Російської імперії входили Естляндія (Естонія), Ліфляндія (Литва) та частина Карелії. Тепер Російська імперія ставала могутньою морською державою.

Безстрашний оборонець Вітчизни

Образ Олександра Невського як благородного, близького до народу лицаря, що мужньо боронить Вітчизну від німецьких загарбників, ми знаємо сьогодні завдяки Сталіну. У 1939 році за його сприяння талановитий радянський кінорежисер Ейзенштейн зняв «прозорливий» на той час фільм «Олександр Невський».

З історичної точки зору кінострічка була некоректна. Центральний епізод фільму – сцена потоплення німецьких лицарів на Чудському озері під час Льодового побоїща – не відповідала жодному літописному свідченню. Проте фільм чітко відображав антифашистську ідеологію СРСР до 1939 року. Незважаючи на це, відразу після виходу стрічку заборонили до показу. Адже в тому ж році між СРСР та Німеччиною було укладено мирний договір, відомий як Пакт Молотова-Ріббентропа, який відкрив дорогу Другій світовій війні. Німеччина та СРСР, будучи союзниками, разом окупували Польщу та прилеглі країни, поділивши Європу на дві зони впливу.

У 1941 році після нападу Германії на СРСР ситуація докорінно змінилася. Сталін мав якось пояснити радянському народу плоди своєї хибної політики, тому створив ідеологію віковічної боротьби Русі з прусськими загарбниками. Він точно знав, що війну можуть перемогти ті люди, які брали участь у Першій світовій, які мали військовий досвід і ще пам'ятали, що означає любити свою Вітчизну, а не «совєтскую родіну», яка забрала у людей все. Ось тому Сталін звернувся до тих дореволюційних персонажів російської історії, на яких виховувалося це покоління.

Тут бере свій початок нова радянська міфологія війни. Замість комуністичного міфу про боротьбу за перемогу світового пролетаріату в СРСР виник новий міф про Велику Вітчизняну війну, яка розпочалася 22 червня 1941 року, через два роки після початку спільної німецько-радянської окупації Європи.

Сталін ініціював швидке відродження вітчизняної дореволюційної історії. Тепер було не тільки дозволено, але й широко пропаговано показ фільму «Олександр Невський». З'явилися державні нагороди св. Олександра Невського, царських генералів-героїв Суворова та Кутузова, Дмитра Донського, адмірала Ушакова... Була частково відроджена Церква з метою популяризації цієї старої імперської російської ідеології заради збільшення довіри народу до радянської влади.

Кожен радянський громадянин упевнений, що на Чудському озері все саме так і було, як це зобразив Ейзенштейн. Але історичні джерела говорять про інше.

Перший Новгородський літопис повідомляє, що князь Олександр пустив загони новгородців під командуванням Домаша та Кребета «в зажития» у землі, що належали Дорпатському католицькому єпископу. Ці землі охоронялися німецькими лицарями з ордену Мечоносців.

Що означає вислів «в зажития»? Годувати цілу зиму своїх вояків було дуже дорого. Князі відпускали їх «квартируватися» у місцевого населення. Можна лище уявити, як ці вояки добували собі харч! Підданці Олександра, як говорить літопис, «быша в разгоне». А це означає, що вони надто захопилися грабунком. Їх намагалися зупинити німецькі лицарі та місцеве ополчення «чудь». Між ними відбулася сутичка, в результаті якої, як повідомляє автор вже німецької Римованої хроніки, загинуло 20 братів-лицарів та 6 взято в полон. Для ордену це була доволі відчутна втрата, адже його чисельність на той час не перевищувала 100 осіб.

«Несвяті святі»

Князя Олександра Невського в Росії вважають небесним покровителем захисників Вітчизни. Віруюча людина, захищаючи свою Вітчизну, молиться при тому, щоб Господь простив їй гріх убивства людей. З євангельської точки зору, вона виконує заповідь Христову: «немає більше тої любові, як віддати душу свою за друзів своїх». Князь Олександр не загинув на полі брані, захищаючи своїх ближніх. Історичні дані свідчать про те, що він постійно вів завойовницькі війни.

Твереза оцінка його життя та вчинків відповідно до Євангелія говорить про те, що ця людина була не тільки далека від святості, але ще й потребувала подвигу каяття. Однак життя своє він закінчив не в монастирі, як, наприклад, князь Острозький Федір, що після численних війн пішов спокутувати свої гріховні вчинки до Києво-Печерської лаври. Олександр Невський помер випадково в містечку Городець на Волзі по дорозі з Орди, куди прямував за черговим ярликом для поширення своєї влади на Русі.

Його Житіє мимовільно наштовхує на думку – невже заради вірності «ідеалам православ’я» обов’язково вбивати людей, бо вони єретики? Грабувати ближніх, бо вони не православні? Принижувати рідних, бо вони ходять до іншої церкви? Невже людяність єретична? Невже не можливо жити звичайним життям свято? Невже відверте зло і аморальність можуть бути виправдані «стоянням за віру»? Невже російське православ’я має саме таке обличчя?

У 1912 році у центрі Варшави російська влада збудовала величезний собор на честь св. Олександра Невського. Це була найвища будівля в місті. Через 15 років після відкриття його знищили жителі міста. Поляки вважали цей собор не місцем молитви, а символом поневолення польського народу російською імперією, а католицької церкви – церквою православною.

Нещодавно потрапила до рук книжечка про канонізованого католицькою церквою святого Егідія Булезі. Він народився у1905 році у родині італійських хорватів. Родина жила дуже бідно, через що діти у школі часто зазнавали дискримінації від однолітків. Егідіо доводилося часто битися, щоб обороняти себе, братів і сестер. Разом з тим його дитяча віра похитнулася…

У 1920 році під впливом проповіді місцевого священика Егідіо «знову полюбив Ісуса» і до кінця свого життя старався запалити цією любов‘ю всіх людей. «Я відчуваю, що потрібно запалити віру у молодих людях», – пише він у своїх листах. Молодь, заряджена ентузіазмом Егідія, допомагає у справі апостольства, тобто у проповіді. Він живе в радості, бо «це життя таке прекрасне, і чому нам сумувати? З Богом жити завжди радісно!». У 1925 році його мобілізують на військову службу на флот. Там він не залишає свого покликання, розповідає про Христа. Після звільнення працює на верфі. І знову він всім розповідає про «радість життя з Богом».

Працюючи по 12 годин в день, він із радістю проводив вечори у справах проповіді, зустрічаючись із молоддю, з робітниками заводу. Всіх закликав ходити до церкви, щоб навчитися дякувати Богу і отримати «велику радість і втіху». Допомагав сім’ям нужденних і вчив бідних дітей грамоті.

У 1928 році у нього діагностували туберкульоз, який був у той час невиліковний. Це не призвело до нудьги чи депресії: «Якщо я виживу, то буду щасливим з Ісусом, якщо помру, то піду до Нього назавжди». У лікарні він продовжує допомагати людям, підбадьорює їх, допомагає примиритися з Богом. Він помер у чині мирянина 25 квітня 1929 року у віці 24 років. В 1997 році визнаний блаженним (місцевим святим ).

В житті Егідія є сумніви і віра, падіння і каяття, сум і радість – усе те, що властиво для кожної живої людини. На жаль, ось такого людяного благочестя, святості з людським обличчям дуже не вистачає в сучасному православ’ї. У міф набагато легше повірити, ніж почути прості слова реальної людини, яка прожила своє життя у Христі.

Денис Таргонський

Фото Facebook 


Теги: