Вступ


Якщо глибше, із всією серйозністю зануритись у проблему часу, нам залишиться обрати одне з двох: холодне дуло пістолета або повірити в Христа. Приблизно так охарактеризував екзистенційний вимір часу представник російського «срібновіччя» Володимир Ерн, чия думка могла б стати епіграфом для одночасно двох сучасних українських фантастичних романів: Юрія Щербака «Час смертохристів. Міражі 2077 року» та Тараса Антиповича «Хронос». Перший цього року отримав премію «Літкакценту», другий потрапив у число її номінантів.

Не маю наміру розглядати їхні твори з точки зору художньої, про що, мабуть, вже достатньо написали фахівці з літературної критики. Моїм бажанням є радше проаналізувати їх як signum temporis (лат. знаки часу, пор. євангелії від Матея, 16, 3), що неминуче провадить до аспектів релігієзнавчих.

Факт обрання Щербаком і Антиповичем жанру антиутопії, а ще більшою мірою увага «Літакценту» до їхніх творів – самі по собі вже є знаком часу, нашого українського часу. Адже антиутопія, як антитеза утопії, описує тоталітарне, хворе суспільство (дистопія), в якому вимальовуються обриси присутнього зла (какотопія) у формі всепоглинаючого контролю і маніпуляції свідомістю людини. Коли ж письменники, що презентують різні покоління, обирають жанр антиутопії, а літературна комісія акцентує свою увагу на саме на їхніх творах – це означає існуючий попит на такого роду літературу як реакцією на присутність в окремому суспільстві (у нашому випадку – українському) ознак тоталітарних складових. Юрій Щербак описує міражі 2077, а Тарас Антипович хроніку 2040 року, але в обох випадках читач розпізнає символи і коди, що вступають у смисловий зв'язок з актуальними українським подіями. Попри перемогу роману Юрія Щербака, «Час смертохристів», його повсюдно переслідуватиме «Хронос» Антиповича, позаяк обидва писали про наш час, український час.

Монополія «старших»


Не знаю, чи взяв би коли-небудь до рук книгу Юрія Щербака, якби не здобута ним перемога на «Літакценті». «Час смертохристів» неодноразово потрапляв у моє поле зору на вітринах книжкових крамниць, але бажання погортати, переглянути її зміст, не виникало. Що більше, вона мене відштовхувала своєю назвою, особливо оформленням, що асоціювалось із «Технотьмою» – серією російських постапокаліптичних романів, заснованою київським російськомовним фантастом Андрієм Левицьким у співавторстві з московським фантастом Олексієм Боблом.

Якщо невдале оформлення ще якось можна оминути, у випадку Юрія Щербака залишалась суттєва і чи не найголовніша перешкода – його приналежність до числа «старших», тобто колишньої місцевої партійної еліти, котра, прийшовши до влади після здобуття Україною незалежності, змінила ставлення до всіх, хто «ображає нашу національну гідність», апелюючи до народу й переконуючи, що лише вони «є єдиним класом, здатним керувати молодою країною – інакше-бо настане цілковитий хаос».1 Авжеж, Юрій Щербак належав до тих «кращих», «демократичних старших», оскільки, як народний депутат Верховної Ради СРСР (1989-1991), був у складі очолюваної академіком А. Сахаровим опозиційної групи. Але саме ці, «демократичні старші» гасили пасіонарний запал студентської «революції на граніті», переконуючи, що це все даремні зусилля і що це нічого не дасть. Згодом виявилось, що «старші», на відміну від своїх партійно-колоніальних босів, не такі вже й компетентні у довірених їм галузях державотворення, зате в захланності вони подеколи перевершували попередніх володарів.2 Юрій Щербак першим очолив Міністерство охорони навколишнього природного середовища, згодом став на чолі дипломатичних представництв дуже важливих для української зовнішньої політики країнах США, Канаді, Мексиці та Ізраїлі. Не секрет, що екологія та зовнішньополітична діяльність (до речі, дуже тісно пов’язані між собою) належать до найслабших, якщо не цілковито провальних ділянок української політики. Розумію, що шанувальники творчості пана Щербака неодмінно перерахують мені невідомі його заслуги, переконуючи, що не було б навіть і цього найменшого, якби не він. Не вдаючись у подробиці, бажаю лише наголосити на реакції пересічного українця, котрий бере до рук книгу когось із сучасних політиків, державних діячів. Перше, що приходить на думку: «Не вірю жодному слову». Не знаю що, або як повинні писати сучасні українські політики щоб їм повірили. Вірніше, що б вони не написали – їм не повірять. Це ознака нашого українського часу, яку дуже швидко розпізнали навіть представники попкультури, на кшталт Руслани Лижичко чи Святослава Вакарчука: залетівши на «помаранчевих» вітрилах в українську політику й парламент, вони швидко подалися звідтіля геть, розуміючи, що тривале перебування в середовищі «політичної еліти» означатиме їхню смерть як виконавців популярного естрадного жанру. Що вже казати за вищі щаблі духовної діяльності людини, на кшталт літератури й мистецтва.

Все ж таки мене не покидала думка: «А може якраз, адже поважна літературна комісія неспроста віддала Щербаку пальму першості». Це стало головною підставою для того, аби «Час смертохристів» дочитати до кінця. Забігаючи вперед, скажу: Юрій Щербак мене не переконав і я йому не повірив.

Мова не про конфлікт поколінь, а про ставлення до феномену совєтсько-української «інтелігенції», котра, за словами Василя Стуса, «на 95% чиновник і на 5 % патріот», тому «патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі», щоб він ні до чого не зобов’язував.3 Ще у 80-х минулого століття він попереджав про «культ бездарних Яворівських», але їхній «час і година», судячи з усього, тривають і досі.4 Історик Валентин Мороз постсовєтську «інтелігентність» характеризуватиме як «павличкіанство», - поняття настільки промовисте, що немає потреби окремо презентувати його безпосереднього натхненника.

В цьому контексті перемога Юрія Щербака на «Літкакценті» повстає як знак часу подібного того, який описує Євген Маланюк в статті «Спізніле покоління». Революція 1917 застала його ровесників Ю. Драгана, Ю. Липу, О. Стефановича, Л. Мосендза, М. Гриву та інших надто молодими для політичної зрілості. У них не було вибору, окрім покластись на «старших», чиє покоління вже встигло побувати парламентарями, лідерами, міністрами. Ні засобів для оцінки політичної діяльності «старших», ні бажання до заміни їх на політичному полі покоління Маланюка не мало, хоч сумніви виникали. Щойно опинившись в таборах для військовополонених отримали можливість передумати недавнє минуле та сформувати зрілу політичну свідомість, що цілковито нівелювало найменше довір’я до «старших». Проте, це сталося надто пізно – Визвольна Війна була закінчена і шанс здобуття довгоочікуваної незалежності втрачено. Ровесники Маланюка переорієнтувались на духовне поле, пішли в науку, особливо літературу.5 «Бо про логічніший для декого з нас вихід – у чинну політику – не можна було мріяти: «старші» заздрісно тримали на це монополь, підсвідомо уважаючи себе за несмертельних, а наше покоління до сивого волоса уходило за молодь», підсумовує поет.6 За інших обставин, вважає Маланюк: Юрій Липа став би лікарем, біологом-філософом, «для якого література була б маргінесом, дозвіллям»; Максим Грива – видатним військовиком; Ольжич – політиком; Мосендз – організатором, «капітаном промисловості»; Чирський – «першорядним фільмовим актором, або режисером».7

Поколінню автора сих рядків не довелось пережити подій збройної боротьби, концтаборів та таборів для військовополонених, хоч драматизм актуальної ситуації в Україні не менший, ніж в часи між двома Світовими війнами. Що більше, поколінню Маланюка поталанило більше, адже немилосердна оцінка «старших» та аналіз невдач Визвольної Війни приходили паралельно із читанням «нещадного за своєю логікою Липинського», а редагований Донцовим «Літературно-науковий вісник» став «проривом блокади», «виходом в широкий світ» після тривалого паралічу.8 Маланюку страшна навіть сама думка, що би було, «якби отого «чорнявого студента» з Таврії забракло у нас на початку 20-х років ХХ століття».9

Покоління автора сих рядків не отримало свого «Липинського» ні «Донцова». Натомість отримало «сучукрліт» – веселих хлопчаків-дівчаток в коротких штанцях-спідничках, що за страусиною логікою ховали свої голови в хащах постмодерної іронії, виставляючи на світ голі зади. Бажання відгородитись муром цинізму від графоманів із Спілки письменників УССР, від «партачів життя», для яких «патріотизм» став останнім прихистком (а він, як правило, стає прихистком для негідників) – були цілком зрозумілими і закономірними. Олександр Кривенко в 90-х писатиме про трагікомічне дійство: «Номенклатурні творці», що вчора виготовляли бездарні пам’ятники та портрети комуністичних вождів… тепер з тим же успіхом виготовляють бездарні пам’ятники та портрети українських національних героїв чи іншу сумнівної вартості продукцію Ненці Україні».10

Свого часу й Маланюк використовував «обезбарвлену їдкими кислинами спізнілу ретроспективну мудрість», щоб висвітлити «Софію страсної й темної історії України» та затаврувати «жовтоблакитний онанізм» псевдопатріотів («Посланіє»). Тим часом у випадку «сучукрліту» трапилось щось не те. Вони дражнили «старших» із Спілки письменників України екскурсами в царини сексопатології, фройдівським психоаналізом та пошуками симптомів шизоїдності у класиків. Чи не найбільше проблем викликали «ревізіоністські» підходи у дослідженнях «статичних тем і персонажів з історії України», зокрема американського славіста Джорджа Грабовича, викликавши появу досліджень, на кшталт «Вурдалак Тарас Шевченко» О. Бузини й «Шевченків міф про Україну» О. Забужко.11 Натомість дружина американського славіста, професор Оксана Грабович у 1994 на ІІ конгресі Міжнародної асоціації україністів окреслить колоніальні симптоми та подасть футурологічний прогноз розвитку подій в пострадянській Україні, котрий, на превеликий жаль, практично збувся.12

Поява феміністичної критики хоч і демонструвала «перші інноваційні відрухи в галузі інтерпретаційних стратегій», внаслідок чого з’явилися дослідження Н. Зборовської, С. Павличко, Т. Гундорової, втім, на справжню деконструкцію й постколоніальну критику їх так і не вистачило. Оксана Грабович після багатообіцяючої промови практично замовкає, даючи можливість говорити і діяти своєму чоловіку Джорджу. Відтак, Віра Агеєва розводитиме руками, мовляв: «В українському літературознавстві постколоніальні студії чомусь не посіли належного місця. Хоч саме ця теоретична перспектива дала б змогу побачити у вітчизняній літературі багато непомічених сюжетів, метафор, образів, риторичних і наративних стратегій… означити ті постколоніальні тенденції, котрі виявилися в культурному просторі незалежної України».13 Попри сподівання Агеєвої, дослідження канадського вченого Мирослава Шкандрія «В обіймах імперії» так і не привернула увагу до колоніальної та антиколоніальної проблематики. На сьогодні Україна, попри накопичений історично велетенський антиколоніальний потенціал, не відіграє жодної ролі в просторі постколоніального дискурсу, хоч за роки незалежності перекладено достатньо літератури. Передовсім це праці Едварда Саїда Орієнталізм (Київ: Основи, 2001) та Культура й імперіалізм (Київ: Критика, 2007). Обидва видання не мають ні передмови, ні післямови, котрі б пояснили читачеві важливість постколоніальних студій та постколоніальної критики для Україні. У видання есеїв з культурної політики Ґаятрі Чакраворті Співак В інших світах (Київ: Всесвіт, 2006) вже включено навіть три передмови. Однак, чому ця книга є важлива для України, жодного слова, окрім невеличкого коментаря, що «незважаючи на серйозний доробок представниць (і представників) української школи феміністичної літературної критики, все ще можна подорожувати назад у часі, і почути дефініцію, дослівно, про «фемінізм у пользу бєдних» навіть на поважному зібранні в Інституті літератури».14

Щойно в передмові до українського видання дослідження американської компаративістки Еви М. Томпсон Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм (Київ: Основи, 2008) Тетяна Дзядевич зверне увагу на одну з магістральних проблеми, а саме на нездатність дистанціюватись від російського впливу і усвідомити власну, українську «самість» і самодостатність.15 Але немилосердної оцінки «старших», на чиїх плечах лежить відповідальність за таку ситуацію так і не прозвучало. Мабуть «Таборовий зошит» Василя Стуса залишиться єдиним місцем, де поет писатиме про бездар, які виштовхують на маргінес Ліну Костенку й Вінграновського, про «балакучих тіточок» Драча і Дзюбу,16 про сумніви щодо існування «української інтелігенції».17

Питання про існування провідної верстви інтелектуалів в українському суспільстві стало знову актуальним, що один із користувачів соціальної мережі «facebook» Дмитро Межуєв прокоментує: «Авжеж, ви витягнете святі мощі Поповича і розчешете пейси Скуратівському». Тим не менше, вони знову чуються «на коні», тикаючи пальцем в молодше покоління: «Ось бачите, ми попереджали, що це закінчиться моральною деградацією нації». Як і в 90-х минулого століття, «невмирущі старші» знову на чолі «опору диктатурі», їх долучає церква до «ініціативи», як «моральних авторитетів», «старців-аксакалів», «апостолів правди». На що вони радо відгукуються, адже це їхній «патріотичний обов’язок перед українським народом», можливість продемонструвати сповидно стурбовані обличчя, видобути із запилених шухляд доповіді про «Роль церкви у патріотичному вихованні молоді» або «Місце релігії у формуванні української національної ідеї». Не перепустив шанс продемонструвати «турботу про майбутнє України» та «моральний стан нації» і Юрій Щербак. В його романі є персонаж Ксеня – всесвітньовідома письменниця-філософ, авторка знакових творів «Лесбійська парадигма України», «Порнобіблія для юнацтва», «Останній оргазм у Києві» (ст. 197). Завдяки її титанічній праці до всіх словників світу потрапив термін «прутень» – «запашне архитипне праукраїнське слово», що «стало символом сексуальної експресії й дітородної сили українського чоловічого органу» (ст. 198-199). За виразними алюзіями без зайвого труду пізнаємо майже однойменну сучасну українську письменницю.

Див. частину ІІ

1 Оксана Грабович, «Колоніальна спадщина в сьогоднішній Україні: кілька ключових питань» // Арка, № 1, 1994, 17.

2 Оксана Грабович, «Колоніальна спадщина в сьогоднішній Україні: кілька ключових питань», 17.

3 Василь Стус, Таборовий зошит, Київ: Факт, 2008, 388.

4 Василь Стус, Таборовий зошит, Київ: Факт, 2008, 384.

5 Євген Маланюк, Книга спостережень, Торонто: 1962, Том І, 174.

6 Євген Маланюк, Том І, 174-175.

7 Євген Маланюк, Том І, 175.

8 Євген Маланюк, Том ІІ, 375.

9 Євген Маланюк, Книга спостережень, Торонто: 1966, Том ІІ, 376.

10 Цитовано за: Ігор Бондар-Терещенко, У задзеркаллі 1910-30-их років, Київ: Темпора, 2009, 509.

11 Ігор Бондар-Терещенко, У задзеркаллі 1910-30-их років, Київ: Темпора, 2009, 509.

12 Оксана Грабович, «Колоніальна спадщина в сьогоднішній Україні: кілька ключових питань» // Арка, № 1, 1994, 14-17.

13 Передмова до: Мирослав Шкандрій, В обіймах імперії. Російська і українська літератури новітньої доби, Київ: Факт, 2004, 9.

14 СПІВАК Ґ. Ч., В інших світах: Есеї з питань культурної політики, Київ: Всесвіт, 2006, 7.

15 ДЗЯДЕВИЧ Т., Дистанціюючись від імперії // ТОМПСОН Е., Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм, Київ: Основи, 2008, 6.

16 Василь Стус, Таборовий зошит, Київ: Факт, 2008, 384-385.

17 Василь Стус, Таборовий зошит, Київ: Факт, 2008, 388.

Про автора

Олег Гірник, греко-католицький священик. Народився і проживає у Львові. Студії філософії та теології закінчив в оо. Єзуїтів у Заґребі (Хорватія). Сфера зацікавлень: історія української релігійної філософії, соціологія релігії та екологія людини.

Теги: