Розмови про «прозелітизм» з боку Української Греко-Католицької Церкви останнім часом стало наповнюють інформаційний простір релігійних мас-медіа. Дискусія щодо цієї проблеми навіть вийшла на рівень свого роду «теоретичного» осмислення. Тут ми можемо згадати про статтю о. Ореста-Дмитра Вільчинського «Екуменізм по-православному» та д-ра Миколи Крокоша «Католицизм – це не антиправослав’я». Ці дискусії певною мірою підсумував Інтернет-портал «Релігія в Україні». Дозволю собі висловити декілька думок з даної проблеми передусім як людина, котра сама стала «жертвою уніатського прозелітизму».

Отож, інтродукція. Одного із січневих ранків відносно далекого 1999 року учень п’ятого класу Білицької ЗОШ №3 Ігор Загребельний вперше в своєму житті потрапив на службу Божу. Прийшов він із сусідською дівчиною, подруги якої вже довший час ходили до церкви. Тоді цей 11-річний підліток думав, що громада, котра зібралася на святу літургію, є парафією УАПЦ. На другій чи на третій службі він дізнався, що насправді парафія греко-католицька. Це його аж ніяк не розчарувало, навіть навпаки. Єдиною його проблемою було пояснити мамі, що католики не практикують дитячих жертвоприношень... Мама врешті-решт повірила, що слово «католик» походить не від слова «кат» і навіть сама почала ходити до церкви. Щоправда, через дванадцять років...

Керуючись логікою критиків греко-католицизму, змальовану щойно історію можна вважати прикладом прозелітизму. В селищі Білики, що на Полтавщині, на момент заснування там греко-католицької парафії у 1998 році проживала лишень одна жіночка з Галичини, котру, ймовірно, охрестив греко-католицький священик, та й та долучилася до громади дещо пізніше. Решта, як і я, були охрещеними православними священиками, однак переважно не відвідували місцевого храму УПЦ МП.

Особисто я не бачу нічого поганого в тому, що з 11 років належу до УГКЦ. Я вдячний священику, котрий не побоявся виконувати власне служіння, незважаючи на тиск з боку міліції і ту шалену пропагандистську кампанію, котру організувало місцеве православне духовенство. І я не бачу причин для згортання подібного «прозелітизму».

По-перше, переважно греко-католицькі місіонери (теж не бачу в цьому слові нічого поганого) заповнюють релігійний вакуум. «Наступ» греко-католицизму є наступом не проти «канонічної території православ’я», а проти території гріха, безвір’я, аморальності, бездуховності чи, врешті-решт, обрядослав’я.

По-друге, в тому, що деякі греко-католики (приміром, д-р Крокош) критично ставляться до «наступу» УГКЦ на схід, можна побачити прояви доволі небезпечного релятивізму. Греко-католик має любити своїх не з’єдинених братів східного обряду, однак не може ставити знак «=» між власною вірою і Церквою та вірою і Церквою не з’єдинених. Дозволю собі процитувати фрагмент книги російського греко-католицького священика А.Волконського «Католицизм і православне передання Сходу»: «Дві людини, із котрих одна визнає намісника Христового, а інша відкидає його; обоє не можуть вірувати правильно: якщо один право-славний, то інший, отже, користується цією назвою, порушуючи її точний зміст» (ремарка щодо поняття «православний» – пізніше). Здорова логіка. Логіка, згідно з якою не може існувати двох істин. Отож, нема нічого поганого в тому, що греко-католик переконує православного в тому, що повнота істини присутня лише у Католицькій Церкві. З цього випливає, що не варто заперечувати можливість місіонерської діяльності УГКЦ. Щоправда, аналогічне право варто визнати і за православними. Загалом складається враження, що ті, хто вбивав один одного за розбіжності у вірі в минулому, мають більше право називатися християнами, ніж ті екуменічні фантазери сучасності, котрі чомусь забувають, що християнство – це релігія Істини, єдиної Істини. На жаль, віротерпимість нерідко є наслідком віробайдужості...

Тепер невеличка відповідь на закиди щодо «підступності» греко-католиків, а саме того, що останні «спекулюють» терміном «православний». Поняття «православний» означає, насамперед, ортодоксальність віри. Відповідно, католик, маючи віру в істинність Католицької Церкви, може називати себе православним і це не буде виявом якоїсь «підступності». Якщо католик не має права називати себе православним, то чи може не з’єдинений православний говорити, що вірить у «єдину, святу, СОБОРНУ і апостольську Церкву»? Крім того, сьогодні домінує абероване розуміння поняття «православний»; сутність такого розуміння зводиться до ототожнення православ’я і східної обрядової практики. Враховуючи поширення цієї аберації, греко-католики тим паче можуть називати себе православними, наголошуючи на своїй приналежності до східної традиції. Також необхідно враховувати, що греко-католицьким священикам доводиться демонструвати «підступність» в умовах, коли не зовсім екуменічно налаштоване духовенство православних Церков банальним чином демонізує греко-католицизм. Приміром, коли відбувалася організація греко-католицької парафії у Біликах, місцевий парох Московського Патріархату не соромився заявляти по радіо, що греко-католики вірують не у Пресвяту Трійцю, а в “бога Катола”, і що причащають вони кров’ю немовлят (щоправда, за словами о. Петра Бурака – священика, безпосередньо пов’язаного із заснуванням парафії у Біликах, – такі дії лише зробили греко-католикам рекламу, заінтригувавши місцевих жителів)...

Якщо ми говоримо про проблему прозелітизму, варто пам’ятати і про цікавий факт, так би мовити, «повторного прозелітизму». Мова йде про наступне. У селі, в якому взагалі не було жодної релігійної громади, з’являється і динамічно розвивається греко-католицька парафія. Відразу до того села присилається православний священик, котрий, знову ж таки, без зайвої екуменічної тактовності закликає селян відвідувати його храм (до речі, на будівництво храму витрачаються такі кошти, про які греко-католикам часто залишається лише мріяти). Як оцінювати такі речі? Відповідь на це питання нехай дасть собі сам читач, я ж зазначу наступне. Тут можна було б побачити певний позитив, позаяк «прозелітизм» породжує конкуренцію, а конкуренція передбачає більшу активність. Однак активності замало – потрібна якість. А з якістю у багатьох борців з наступом греко-католицизму на схід проблеми. На жаль, новозбудований храм чи молитовний будинок нерідко перетворюється на требовиконавчу контору і не більше.

Щойно я виклав декілька міркувань, що стосуються проблеми «прозелітизму» з боку УГКЦ. Це виключно моя суб’єктивна точка зору, котра, напевно, не сподобається не лише багатьом православним братам, але й окремим греко-католикам. Що ж, по-перше, я писав з «лінії фронту», по-друге, враховуючи викладені думки, дещо скептично ставлюся до абсолютизованої віротерпимості. А загалом, дивним здається намагання надати терміну «прозелітизм» виключно негативного значення. Тому хочеться побажати усім християнам, незалежно від конфесії, дійсно займатися таким прозелітизмом, до якого нас закликав Господь – бути «ловцями людських душ», носіями Благої Новини. А для цього потрібно кожного дня ставати неофітами, кожного дня навертатися і каятися, з Любов’ю віднаходячи єдину Істину…

Теги: