Одразу ж зауважимо: полемізувати з статтею священика Олега Гірника «Хронос «смертохристів» як signum temporis» ми не збираємося. Є випадки, коли дискусія може стати плідною і збагатити її учасників новим знанням та глибшим розумінням суті предмету. Є й інші випадки, коли таке збагачення в силу низки причин неможливе, а дискусія безплідна. Отож, наша мета наразі полягає в тому, щоби спробувати показати читачам іншого Юрія Щербака, ніж фігурант статті о.Олега Гірника, подивитися на роман «Час смертохристів: Міражі 2077 року» (К.: «Ярославів Вал», 2011. – 480 с.) під іншим ракурсом, ніж запропоновано у тій статті, та висловити власні переконання стосовно світоглядно-політичних узагальнень, зроблених паном Гірником. Ці узагальнення ґрунтуються, ясна річ, на його власних переконаннях, на які він має гарантоване Конституцією України право, - проте ми також маємо таке саме право на власні переконання – стосовно всіх порушених у статті питань.

Почнімо з Юрія Щербака, оскільки названий «Щербаком» фігурант статті Олега Гірника не має нічого спільного із тією людиною, з якою ми знайомі вже не один десяток років і чиї твори читаємо зі шкільного віку.

Юрій Щербак завжди виділявся на тлі ровесників-«шістдесятників». Народжений у Києві, він не мусив, як його сільські однолітки, болісно «вростати» в чужий і незрозумілий мегаполіс. За його плечима були не типовий для оспівувачів «рідної хати» й «босоногого дитинства» філфак та вірші в районній газеті, а повновартісний медінститут й успішна кар’єра науковця-епідеміолога, шанованого доктора медичних наук.

Відтак «міська» проза Щербака – від роману «Бар’єр несумісності» (з сюжетів добре відомого йому наукового світу) і щемної новели «Маленька футбольна команда» (присвяченої пам’яті геніального навіки 22-річного київського поета Леоніда Кисельова), написаних ще наприкінці 1960-х, - вирізнялася особливою органічністю й, сказати б, інтелігентністю. Текстам Щербака був завжди притаманний пружний і динамічний розвиток сюжету – що робило їх бажаним «чтивом» у середовищі тих кількох сотень тисяч, які регулярно читали в 1960-80-ті рр. «серйозну» нову українську прозу.

Крім того, були ще драматургія і кінодраматургія (п’єса «Сподіватися» в російському перекладі з неперевершеною Адою Роговцевою в головній ролі довго прикрашала репертуар театру імені Лесі Українки, а моновистава «Стіна», присвячена почуттю Шевченка й Репніної, стала однією з кращих сценічних робіт Галини Стефанової). Була й поезія (збірка дуже вишуканих і суто «київських» верлібрів «Фрески і фотографії»).

А чого не було у Юрія Щербака в ті роки? Не було членства в КПРС, що надзвичайно полегшувало тоді і наукову, і літературну кар’єру. Не було керівної роботи в Спілці письменників. Не було й державних премій СРСР та УРСР. Єдина на сьогодні його літературна премія – це премія імені Юрія Яновського за новелістику, опубліковану в журналі «Вітчизна».

І ще одна важлива деталь, що стосується біографії Юрія Щербака: старший брат його Микола у 1948 році засуджений «Особым совещанием» по статтях 54-1а та 54-11 Карного кодексу УРСР (як «український буржуазний націоналіст») і до 1954 року відбував покарання у сумнозвісному Дубравлазі (Мордовія). Попри те, не зламався, закінчив навчання в Київському університеті, став знаним ученим-зоологом, і вже в незалежній Україні був обраний член-кореспондентом Національної академії наук.

Отож, у нові часи для Юрія Щербака не виникало потреби радикально змінювати погляди та перекреслювати себе, колишнього. На початку 1986 року письменник видав черговий роман «Причини і наслідки» - своєрідне продовження «Бар’єру несумісності», тільки на новому рівні розмови про наболілі проблеми руйнування моральних основ суспільства, уможливленому першими натяками на перебудову. Але вибухає Чорнобиль, і «ліквідатор»-медик Щербак стає по-справжньому «культовим» письменником, і не лише в Україні, завдяки моторошно-правдивій однойменній документальній повісті.

І на тому Щербак-письменник надовго закінчується. Починається Щербак-політик, народний депутат СРСР, учасник легендарної вже Міжрегіональної групи, очолюваної Андрієм Сахаровим; Щербак-еколог, засновник асоціації «Зелений світ» і Партії зелених; Щербак-урядовець, перший міністр екології України; Щербак-дипломат, посол України в Ізраїлі, США (за сумісництвом – і в Мексиці) та Канаді; Щербак-аналітик, автор кількох книг українською та англійською мовами.

Проте на початку 2011 року дипломат у відставці Юрій Щербак несподівано повертається до старого ремесла. Навряд чи хтось очікував його нового роману так, як чекали на дебютний роман Ліни Костенко. Але «Час смертохристів» із підзаголовком «Міражі 2077 року» став настільки цікавим і несподіваним, настільки неординарним для сьогоднішньої української літератури, що став предметом і читацької уваги, і суперечок критиків.

Формально – це динамічний трилер, у якому український розвідник Ігор Гайдук (з рисами супермена і улюбленця жінок) намагається рятувати Україну і світ, які опиняються на межі загибелі. Водночас – це футурологічна антиутопія. Світ 2077 року (після Третьої і перед початком Четвертої глобальної війни) виглядає украй похмуро. Його поділено між кількома суперпотугами. Урядовий центр столиці Конфедерації Держав Північної Америки Вашингтон накрито потужним ковпаком, здатним витримати влучання бразильських ракет. Війська Франко-Арабського халіфату тримають в облозі Париж. Азію поділено між Піднебесною народно-демократичною імперією та агресивною ісламсько-монгольською Чорною Ордою, яка щойно підім’яла залишки Росії, влаштувавши в Москві кривавий курбан-байрам. Зацілілий шмат Ізраїлю (зі столицею в Хайфі – бо іранськими ядерними бомбами знищено Єрусалим і Тель-Авів) відгородився від мусульманського світу спеціально створеною смугою радіоактивних пустель.

А на пограниччі Організації глобальної безпеки (що об’єднує залишки західної цивілізації) та Чорної Орди існує Україна на чолі з напівоперетковим гетьманом генералом армії Кузьмою-Данилом Махуном. Столицю цієї держави поділено Дніпром на East та West Kyiv, де на лівобережжі живуть у спеціальних гетто вихідці з Індії та В’єтнаму, а на правому березі за урядовими кварталами збудовано на Батиєвій горі спеціальний Батий-град, у якому має відбутися саміт Орди (від якого очікують включення України до Орди на правах автономного улусу).

У цій державі розвиваються найсучасніші технології озброєнь – і водночас відновлено кріпаччину. У цій державі затято змагаються між собою розвідка і жандармерія (Державна Варта), діє п’ятипалатний Сейм, але де-факто керує нею Сірий Князь злочинного світу й олігархи-члени ареопагу Мінтімер Басманов, Рафаїл Фрідман та Іван Крейда. Ця держава формально заснована на козацьких традиціях, але реально вся її еліта розмовляє російською (хоч сама Росія як незалежна держава вже зникла!), вулиці прикрашають гасла «Наше майбутнє – УРОД! (Українсько-російська об’єднана держава)», в столиці діє Українська секція Російської академії наук (УСРАН), а українці можуть вільно розмовляти рідною мовою в «Зонах етнічної консолідації» (ЗЕКах), вихід за межу яких дозволяється раз на рік, і де заборонені газети й телебачення.

Іронія? Так. Сарказм? Так. Гіперболізація? Так. Хоча, з іншого боку, досить вийти на вулицю і кинути оком на передвиборні білборди деяких партій і політиків, вчитатися в їхні обіцянки, щоб такі іронія й сарказм перестали здаватися надмірними…

У цій державі живе приблизно 30 мільйонів українців (проти 50 мільйонів поляків у сусідній Польщі). Вона (як і весь світ) стала жертвою кліматичних змін: 10 червня 2077 року вітер з Сахари миттєво розтоплює залишки снігу, й за день температура підвищується на 30 градусів (рекорд липня того ж року в Києві + 52!).

На додачу до всього у цій державі набирає сили секта Смертохристів, заснована самозваним о.Калерієм (Сансизбаєвим), який оголосив, наче віднайшов у Лаврі останки Ісуса Христа, який, відтак, не воскрес, а помер, як і кожна земна людина, а тому послідовники секти – Новолюди – можуть вважати себе вільними від усіх моральних заборон: «Христос помершукайте істину в собі!».


За таких умов змушений діяти новопризначений голова Військової розвідки України Ігор Гайдук. Великий досвід дипломата й політика дозволяє Щербакові створити атмосферу абсолютно достовірної (попри всю гротескність) картини змов, інтриг, переговорів і зрад. Якісь епізоди роману, напевно, списано з життя. Портретно упізнаваний ставленик Орди – міністр закордонних справ України Руслан Фощенко із ямочками на щоках. «Самогубство» гетьмана (який перестав задовольняти його кримінальних господарів) надто схоже на «самогубство» одного відомого українського міністра (пострілом спершу в щелепу, а потім у скроню). А прихід на зміну оперетковому, але не позбавленому певних уявлень про честь й обов’язок гетьманові його відверто кримінального наступника, який на інавгурації демонстративно грає на роялі пещеними наманікюреними пальцями «мурку» в супроводі Віденського симфонічного оркестру, воскрешає в пам’яті те, як цю ж саму кримінальну мелодію в прямому ефірі телебачення, хизуючись, грали ті, хто за посадою мусив боротися в Україні за торжество закону.

Відтак слова зі звернення Президента Конфедерації Держав Північної Америки Ширлі Мак Доул звучать як нещадний діагноз: «На жаль, Україна стала першою з країн Європи, де перемогли кримінальні елементи, де було встановлено феодально-диктаторський режим, де свобода, честь і гідність громадянина були розтоптані купкою олігархів». У реальності ця перемога криміналітету сталася задовго до описуваного письменником року...

Безумовно, Юрій Щербак є одним з найпослідовніших українських «західників» і «атлантистів». У романі він не ідеалізує західну цивілізацію (вона виглядає часом вельми цинічно, чи й просто моторошно – уряд Конфедерації нічого не робить, щоб урятувати персонал американського посольства в Києві, бо потрібна кривава жертва, аби мобілізувати власну громадську думку проти Орди) – але буквально кричить: будь-яка альтернатива цій цивілізації ще страшніша.

І коли гетьман Махун зраджує й заарештовує «західника» Гайдука та проголошує «нейтралітет» України (підписуючи тим фактично смертний вирок собі й відкриваючи шлях в Україну «дружнім військам Орди»), читач має перед очима ще одну вельми нещодавню геополітичну паралель. І як знущально (і водночас актуально) звучить пасаж з останнього (як виявилося) звернення гетьмана Махуна до свого народу про «безсмертність національної ідеї «моя хата скраю», що забезпечила нашому народу мир і благоденство у XVII, XVIII, XIX, XX i XXI століттях».


Авторові потрібен насамкінець «Бог з машини» (несподіваний ядерний удар по центрах Орди решток підводного атомного флоту вже знищеної Ордою Росії), щоб в України та світу залишився шанс – хоч і оплачений життями двох мільярдів землян і роками Великої Темряви, протягом якої розпалися великі імперії і натомість сформувалися маленькі громади, схильні більше перейматися інтересами людей. І протягом якої самі ці люди після століття телевізійного зомбування навчилися знову розуміти відповідальність (у тому числі моральну) за власні вчинки.

Напевно, для самого Щербака важливіший інший, моральний план його роману: боротьба «смертохристів» з етичною і духовною спадщиною християнської цивілізації. Страта отця Івана на хресті Сансизбаєвим і його прибічниками належить, на нашу думку, до найсильніших сторінок роману, як і запізніле усвідомлення Гайдука: він сам усе життя теж був посутньо «смертохристом» і зрадником – власного батька, жінок, яких він кохав, свого народу... Тому останній свій файл на геджеті дивом зацілілий розвідник пише вже не до гетьмана і не до членів ареопагу, і не до українського народу від імені очоленого ним, хоч і запізно, Фронту Визволення України, а «Таємно, особисто Сину Божому Ісусу Христу з Назарета».


«Я зрадник, Сину Божий, і тільки Тобі можу в цьому зізнатися. Якщо казати повну, безжальну правду, то я смертохрист. Принаймні був ним донедавна, бо, поважаючи і люблячи Тебе, як навчала мене мама, я був переконаний, що Тилюдина, геніальний провидець і екстрасенс, але людина! Допустивши цю думку, я допустив у своє серце АнтихристаСансизбаєва, і я несу за це таку ж відповідальність, як і інші смертохристи. Так, я зрадив самого себе, бо все життя служив смертохристам, тобто тим, хто знищив Бога в собі і люто винищував Його в інших людях». Ці слова теж на диво проектуються на сучасну українську дійсність – дарма що наші «смертохристи» регулярно відвідують служби в Києво-Печерській Лаврі й ревно хрестяться, зустрічаючи церковного шоумена й спритного промотора «російського світу» з «першопрестольної»…

Роман Юрія Щербака дуже легко назвати антимусульманським, а чи антиросійським, а чи ще якимось «анти»… У наш час політкоректності автор пише про певні дражливі речі рельєфніше, аніж прийнято в дипломатичних колах. Але інформацію про злочини негідника, наркобарона і вбивці, члена ареопагу України щирого полтавця Івана Крейди на турецькому острові в Егейському морі добувають українські розвідники – кримські татари, а караючого удару Чорній Орді завдає російський адмірал Феоктистов, який не надто прихильний до незалежності України… Отже, ділять героїв не етнічне походження, а цивілізаційна належність і усвідомлення вищої справедливості.

Відтак, закиди в антихристиянському характері роману Юрія Щербака видаються нам, як би це сказати найбільш делікатно, дивними і дивацькими.

Так само, як й інвективи Олега Гірника на адресу зацілілих донині «шістдесятників» та всіх українських політиків, узятих одним гамузом. Що стосується політиків як таких – мовляв, не можна вірити нікому, – то це не християнська логіка і не вияв здорового глузду; це типова відрижка гасел комінтернівських часів, спрямована проти «імперіалістичної буржуазії та її агентів у робітничому русі». Мовляв, геть усіх цих політиків, от прийдуть нові, визволять усіх і поведуть до царства Божого на землі. Результатом стали торжество тоталітаризму у майже всій Європі, загибель десятків мільйонів людей і тривале балансування всієї цивілізації над прірвою. І якби не стійкість і самовідданість атлантичних держав (передусім, Британії та США), то Європа й Азія опинилися б під тотальним контролем чи Гітлера з його союзниками, чи Сталіна й Гітлера вдвох (адже восени 1940 року два тирани цілком серйозно обговорювали умови приєднання Москви до вісі Берлін-Рим-Токіо). І не варто розписуватися за «пересічного українця», що він, мовляв, нікому не довіряє – як засвідчують соціологічні (тобто наукові) дані, реальна картина зовсім не така, вона значно складніша, ті чи інші люди вірять тим чи іншим політикам, нерідко, на жаль, з числа найаморальніших.

«Як і в 90-х минулого століття, «невмирущі старші» знову на чолі «опору диктатурі», їх долучає церква до «ініціативи», як «моральних авторитетів», «старців-аксакалів», «апостолів правди», - пише Олег Гірник про «шістдесятників». І далі в такому ж, або ще більш радикальному стилі. Аж очі довелося протирати: чи справді це пише священик, чи якийсь новітній хунвейбін, який веде «вогонь по штабах» і нищить «паперових тигрів»? Бо ж на один щабель автор статті ставить речі, на наше переконання, несумірні: мовляв, сучасні «ревізіоністські підходи» в інтелектуальному житті України викликали «появу досліджень, на кшталт «Вурдалак Тарас Шевченко» Олеся Бузини й «Шевченків міф про Україну» Оксани Забужко». Пане Гірнику, наукова монографія Оксани Забужко зветься «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу»; чи тримали ви її коли-небудь у руках?

Далі – більше. Олег Гірник пише: «Питання про існування провідної верстви інтелектуалів в українському суспільстві стало знову актуальним, що один із користувачів соціальної мережі Facebook Дмитро Межуєв прокоментує: «Авжеж, ви витягнете святі мощі Поповича і розчешете пейси Скуратівському». Чи варто аргументувати свою позицію посиланнями на цього персонажа, такого собі чорносотенного російського постмодерніста-анархіста? Сумнівний авторитет… Щоб читач мав уявлення про погляди Межуєва, змушені навести розлогу цитату: «Собственно, Россия – родина оранжизма, дед его Толстой, отец – Гапон, сын – Сталин. Этим революциям всегда сопутствуют репрессии, как у Сталина или Гитлера, у Ганди были гонения на мусульман, унесшие миллионы жизней, Мао репрессировал интеллигенцию, так что Ходорковский - главный свидетель революции. Так же немаловажно то, что это консервативная революция, от Ганди и Гапона, от пионеров до бархатных революций в восточной Европе 80-90-х и современых наших цветных. А арабская весна. Да ашипка. Но это не повод предаватся Путину, всё это лишний повод критически оценить само это явление, да, пролетарской революции, как проявления классового сознания».

Отакий от «мезоєвразієць» Межуєв – авторитет, а Вадим Скуратівський – виявляється, ні. Невже причина в тому, що комусь з вочевидь хворобливою (не психічно, а соціально) свідомістю примарилися «нерозчесані пейси»?

Що ж стосується постійного вживання О. Гірником словосполучення «американський славіст Джордж Грабович», то це хоч-не-хоч, а викликає у нас стійкі алюзії з лексиконом часів сумнозвісного радянського Головліту: тоді пітерцям і москвичам дозволялося згадувати у наукових текстах (ясна річ, російською мовою) про існування Грабовича, але тільки як «Джорджа»…

І, нарешті, про «Підсумкові рефлексії» Олега Гірника. Він пише про роман Юрія Щербака (точніше, про «роман» якогось персонажа зі своєї уяви, котрого він чомусь зве «Юрієм Щербаком»): «Його радо читатимуть ті, що полюбляють різні теорії змови і сповнені неприязні до ісламського світу. Це література для постсовєтської читацької авдиторії, що ще пам’ятає совєтський кінематограф і вже полюбила голлівудський ширпотреб. Світ роману по-гностичному дуалістичний, в якому американці – «хороші хлопці», а мусульмани й представники колоніально поневолених народів, на кшталт мексиканців та індіанців (ст. 28, 274) – «погані хлопці». На рівні релігійному – це представники юдео-христинянського світогляду, презентовані «воскресохристами», та «смертохристи» – перехідна стадія на шляху до повної ісламізації. Автор по-лакейськи вислуговується перед Імперією, мріючи про Україну, котра у світовому імперському геополітичному трикутнику займе місце Росії поруч із США та Ізраїлем. Разом вони мають вирушити у «христовий похід» проти «поганих хлопців», тобто мусульман. Така дуалістична схема розрахована на примітивну публіку, нездатну помічати нюанси. Експорт «американської демократії» на Близький Схід вже давно не ототожнюється з позитивною, миротворчою місією, побудованою на гуманних засадах. Окрім цього, чіткий релігійний світогляд мусульман не становить для християнського світу такої небезпеки, як розмитий продукт американської езотеричної псевдорелігійності каліфорнійського розливу, що після падіння Берлінської стіни буквально заполонила терени постатеїстичної Східної Європи. Сьогодні і в майбутньому головну загрозу для Європи, в тому числі й України, становитиме не іслам, а відсутність християнства або ототожнення його з чимось, що не є християнством».

Узагалі-то лексикон цього фрагменту ми би оцінили як приналежний зовсім не українському інтелектуалові і не греко-католицькому священикові, а радше випускникові Вищої школи КҐБ ім. Дзержинського…

Що ж, кожен обирає своє. Втім, пан Гірник не оригінальний. «Вы знаете, у нас восточное Христианство – Православие. И некоторые теоретики христианства говорят, что оно во многом даже ближе к исламу, чем, скажем, к католикам. Я не хочу оценивать, насколько справедливо такое утверждение, но в целом сосуществование этих основных религий осуществляется в течение многих столетий». Володимир Путін. 16.12.2010. Для охочих – навіть відеоцитата


А про переваги «чіткого релігійного світогляду мусульман» отець Олег Гірник мав би розповідати не українським читачам, а єгипетським коптам, християнам Іраку, Ірану, Дарфуру, Нігерії, Палестини, Пакистану та цілої низки інших держав. Власне, а чому тільки християнам? Хай би висловив свої ідеї тим тисячам єгиптян-мусульман, які 15 липня 2012 року закидали в Олександрії помідорами, пластиковими пляшками і старими черевиками кортеж держсекретаря США Гіларі Клінтон, звинувачуючи американців у підтримці ісламістських сил і зраді демократичних ідеалів «арабської весни». Чи Джихаду аль-Хазену, автору статті «Прощавай, Єгипет, матір умми» у газеті Dar Al-Hayat, де цитується одна з передвиборних промов нинішнього президента Єгипту Мухаммеда Мурсі, виголошена на східцях колишньої оази вільної думки – Каїрського університету: «Наша конституція – Коран. Наш вождь – пророк Мухаммед. Наша боротьба – джихад. Мучеництво в ім’я Аллаха – наша доля. Країна буде жити за ісламським шаріатом, якому немає і не може бути жодних альтернатив».

І справді – «чіткий релігійний світогляд». Тільки от з якогось дива десятки мільйонів єгиптян-мусульман проголосували проти його носія…

Та годі. Тема «арабської весни» та настання своєї доби Реформації в ісламському світі воістину неозора – як і тема істинного християнства. Цю тему Юрій Щербак продовжує в своєму новому романі «Час великої гри. Фантоми 2079 року», розмова про який – ще попереду. Ми ж іще раз наголосимо: йдеться не про дискусію з Олегом Гірником, а про виклад нашої позиції і наших оцінок. Адже небезпека, що її несуть у світ смертохристи, актуальна вже сьогодні, питання тільки в тому, чи буде належно прочитана й осмислена українцями художня пересторога Щербака та чи зможемо всі ми відвернути глобальну катастрофу, яку провіщає нам дипломат, політичний аналітик і доктор медичних наук Юрій Щербак.

Про авторів

Сергій Грабовський, філософ і публіцист.
Максим Стріха, фізик і письменник.

Теги: