Кілька днів тому я опинився свідком події, неординарної для теперішнього українського життя, потрапивши на диспут між Андрієм Баумейстером та Юрієм Чорноморцем, присвячений значенню спадщини Томи Аквінського – тепер та на майбутнє. Ця подія відбулася завдяки вражаючому духовному та інтелектуальному зусиллю двох людей, яких без перебільшення можна вважати правдивими «богословськими Докторами», справжніми зірками, або радже світилами, вітчизняного філософсько-теологічного небосхилу. Реальність цієї події також завдячує мудрій ентузіастичності співробітників Інституту св. Томи Аквінського у Києві. Затишна конференційна зала цього навчального закладу стала чудовим прихистком заходу, а ненав’язливе та іронічне модерування домініканського отця Петра Балога великою мірою визначили його успіх.

Диспутанти, щоправда, були розділені умовностями своїх «ролей»: Баумейстер був апологетом Томи, а Чорноморець намагався спростувати актуальність та майбутність Томи й томізму. Втім, вони обидва були, як мені здалося, поєднані спільною інтенцією зберегти й відтворити у сучасній реальності ту неперервність пошуків шляхів єднання людини з Богом, яка вже понад дві тисячі років становить підґрунтя європейської культури та цивілізації.

В реалізації цієї інтенції вагомими, а подекуди й вирішальними виявилися приводи для цього диспуту: день пам’яті св. Томи Аквінського, що наближався та презентація «свіжої» монографії А. Баумейстера, присвяченій смисловій присутності титана християнської філософії та теології у європейській культурі на різних етапах її розвитку.

Обидва учасники диспуту спромоглися репрезентувати різні, а подекуди протилежні парадигми філософського та теологічного мислення та, відповідно, й різні дискурси висловлювання. Вагомість для пізнання Бога й світу інтелектуальної інтуїції та феноменологічних розумових практик, відстоювана Ю. Чорноморцем, знаходила щире, сердечне, яскраве емоційне виявлення у його «профетичній» манері виступу, в барвистій риторичності, в апеляції радше до «логіки переконування». Така позиція протягом усього диспуту отримувала точну, аргументовану, тендітно, але міцно структуровану та іронічно подану відповідь А. Баумейстера, який, апелюючи до раціональності, «логіки факту та аргументу», продемонстрував не лише ефективність схоластичного дискурсу, але й естетичну привабливість ars oratoria. Профетизм Чорноморця та раціональне дискусійне мистецтво Баумейстера стали не лише ретроспективно пошанованими «техніками», але виглядали напрочуд стильними, «свіжими» та сучасними.

Обов’язково також мушу сказати і про аудиторію цього дійства, тобто про громаду людей, маленькою часткою якої був я сам. Люди, які завітали того вечора до Інституту Томи Аквінського, як на мене, мали принаймні три нагоди вважати цю подію справжнім святом – тобто часом, огорненим незвичайною, особливою, несподівано чудесною і водночас бажаною та очікуваною подієвістю.

Перше свято – то було свято очікування диспуту. Адже народ наш, який займається наукою, викладає або навчається, нині взагалі не надто розпещений публічними виступами філософів та теологів такого рівня і головне – можливістю «вживу» долучитися до цієї унікальної публічності. Отже, очікування диспуту, будучи добре підготовленим та зорганізованим, вже напередодні кілька тижнів тривало на інтернет-сайтах та в соціальних мережах. Воно саме по собі стало своєрідною медитацією – таким собі «адвентом».

Диспут «Фома Аквинский: pro et contra» - враження зацікавленого очевидця

Це свято очікування тривало ще з годину у самій актовій залі – поки слухачі-глядачі збиралися, а відповідальні дівчата-організатори лагідно вітали запрошених vip-гостей, розсаджуючи їх у перших рядах у симпатичному хвилюванні нікого з них не проминути своєю увагою. Виглядала симпатично схвильованою і публіка – люди відшукували знайомих, віталися, гуртувалися з ними тісніше. І організаторів, і гостей вирізняла загадкова посмішка; настрій підвищувався, коли один за одним з’являлися самі диспутанти, так само схвильовані і теж загадкові.

Друге свято для публіки – то був, безперечно, сам диспут. Про пристрасну та мудру яскравість диспутантів я щойно написав. Та простір диспуту виявився прекрасно відкритим і для присутніх глядачів-слухачів. Уважність сприйняття того, що відбувалося «на сцені», вражала і могла конкурувати зі зразковою університетською лекцією. Проте, на диво, це не завадило активному прилученню присутніх до розмови диспутантів. Їхній піднесений настрій передався публіці; то в одному, то в іншому місці люди реагували на почуте й побачене, обмінювалися враженнями та думками; духовний та розумовий пошук, ініційований вченими богословами і підтриманий модератором, охопив усю залу.

І, нарешті, третє свято – найцінніше, як на мене особисто. А. Баумейстер та Ю. Чорноморець подарували мені та ще, мабуть, двом сотням присутніх, окрім незабутніх вражень, ще й потужний стимул для нашої подальшої власної інтелектуальної та духовної праці. Сам я особисто шукаю подібних вражень та стимулів, бо останніми роками відчув їхню дієвість для власної викладацької праці – коли побачене, почуте й відчуте-пережите обов’язково проявить себе, часто несподіваним, але завжди прекрасним чином, на лекції чи на практичному занятті в університеті.

Але цього разу трапилося дещо нове. На цьому заході я зустрів досить пристойну кількість своїх колишніх та теперішніх студентів. І мене вразило й водночас потішило те натхнення, яке вони отримали перед, під час і, я певен, після самого диспуту. Це натхнення навчатися, мислити, спілкуватися – заради інтелектуальної та духовної свободи. Не так часто щось у нашому нинішньому житті здатне надихнути молодих людей щось путнє робити, як-от студентів – навчатися, мислити, розумно спілкуватися. Цього разу стимул був очевидний.

Добре, що це свято не просто відбулося – воно триває. І прекрасно, що замислюючись, згадуючи про щось своє, ми віднині пов’язуватимемо наші гадки та міркування з цим диспутом. І майже синхронно посміхатимемося – бо віднині маємо спільний привід мислити, запитувати, розмірковувати, відчувати, переживати, пригадувати. І посміхатися. Ця спільність очікувань, запитувань, розмірковувань, відчуттів та переживань у пошуках відповідей, а найголовніше – спілкування заради «розумної» істини та «сердечної» правди – головне, що було пробуджене та підтримане у нашому житті диспутом А. Баумейстера та Ю. Чорноморця.

p.s.

краплину здивування мушу додати до цілої діжки захоплення. Вважаю, що абсолютно усе – до останнього слова – виголошене того вечора, прекрасно могло бути сказаним українською. Втім усі присутні там ще раз підтвердили хибний стереотип, що в Києві усе розумне може виголошуватися лише російською. Іронія в тому, що того вечора жодних розумно аргументованих підстав для цього не було. Навіть присутні іноземці-ченці молилися українською, а вишуканий богословський діалог в «українському» виконанні двох українських теологів звучав би не менш прекрасно.

Теги: