У час, коли т.зв. «кінокомедії» та «гумористичні шоу» лише гнітять і спонукають до песимістичних роздумів, усе ж можна знайти те, що викликає щиру посмішку на устах. Саме до таких речей можна віднести круглий стіл «Проблема клерикалізму і шляхи її вирішення», що відбувся 27 лютого цього року у Києві. Як же, як не усмішкою можна відреагувати на подібні заходи? Суспільство тоне в болоті бездуховності, «християнське відродження» нерідко стає схожим на фарс, а тут знаходяться «борці з загрозою клерикалізму»…
Проведений 27 лютого круглий стіл співзвучний написанню відкритого листа колишньому міністру освіти і науки України Івану Вакарчуку. Ініціатором написання цього листа був доктор фізико-математичних наук, науковий співробітник відділу кристалів Інституту фізики НАН України Олександр Габович. Приводом для занепокоєння підписантів (а це 166 осіб, з яких 90 кандидатів і 36 докторів наук) стали тогочасні перипетії щодо уроків християнської етики у школі. У цьому кроці тодішнього уряду вчені побачили такі негативні наслідки, як:
1) необоротна деградація середньої та вищої освіти в країні, її «осередньовічення» та сприйняття за істину в останній інстанції змісту церковних проповідей; 2) зведення нанівець вітчизняної природничої науки та наукоємної промисловості, в тому числі ВПК, та остаточна декваліфікація відповідних виробничих колективів; 3) лавиноподібне зростання кількості техногенних катастроф внаслідок низької кваліфікації обслуговуючого персоналу; 4) значне погіршення медичного обслуговування та зростання захворюваності населення; 5) виникнення конфліктів між громадянами різних віросповідань, між гілками різних православних церков тощо; 6) еміграція вільнодумців, атеїстично налаштованих фахівців та релігійних дисидентів.
Імовірно, когось риторика антиклерикалів може дійсно злякати. Та люди, що дивляться на існуючий стан речей більш-менш реалістично, підозрюю, лише посміються. Гадаю, у вітчизняної середньої та вищої освіти вистачає досить серйозних проблем і без уроків християнської етики. Те ж саме стосується медицини, природничої науки та наукоємної промисловості. «Еміграція вільнодумців, атеїстично налаштованих фахівців та релігійних дисидентів» взагалі схожа на казочку. Але ж і круглий стіл, і відкритий лист, і інші подібні акції – це справа рук не якихось невігласів з вулиці, а людей безперечно освічених. У чому ж річ?
Зараз ми знаходимося в стані парадигмального переходу від Модерну до Постмодерну. Модерн вичерпав себе. В Україні та інших країнах колишнього Союзу він вичерпав себе у радянській формі, на Заході – у формі ліберальній. Окрім утвердження Постмодерну, частково відроджується релігія як елемент Премодерну. Науковці ж, котрі бідкаються про т.зв. «клерикалізацію», – це люди, котрі не усвідомлюють парадигмального переходу і продовжують жити в Модерні. «Можна багато дискутувати про походження життя та обґрунтування фізичних законів, – говориться у вище згаданому листі, – але лише наукові дослідження є джерелом адекватних відомостей про всесвіт, дають поштовх технологічному розвитку суспільства аж до поширених у сучасному світі комп'ютерів, телебачення, мобільного зв'язку, новітніх засобів лікування раніше невиліковних хвороб тощо». Типова риторика Модерну, метанаративи якого вже втратили легітимність і в умовах Постмодерну можуть слугувати лишень елементом гносеосимуляції…
«Старый мир новой истории (он-то, именующий себя все еще по старой привычке "новым", состарился и одряхлел) кончается и разлагается, и нарождается неведомый еще новый мир. И замечательно, что этот конец старого мира и нарождение нового одним представляется "революцией", другим же представляется "реакцией". "Революционность" и "реакционность" так сейчас перепутались, что потерялась всякая отчетливость в употреблении этих терминов» – ці слова Ніколай Бердяєв написав близько століття тому. Частково пророковане, а частково констатоване ним «Нове Середньовіччя», щоправда, виявилося сумнівною реальністю, проте щойно цитовані рядки допомагають краще збагнути характер тих, хто сьогодні складає дифірамби «науці», «розуму» і «Прогресу», а також веде боротьбу з «середньовічним мракобіссям». Саме вони виглядають нині як справжні «реакціонери», «обскуранти» та Дон Кіхоти проекту Модерну.
Утвердження Модерну полягає в подоланні Премодерну, в т.ч. в боротьбі проти релігії; його динаміка суть заперечення і подолання. З огляду на це стає цілком зрозуміло, чому вірні старій парадигмі інтелектуали самостійно видумують проблему клерикалізму – для того, щоб щось заперечувати, це «щось» має існувати, якщо ж цього «щось» немає, його необхідно вигадати. Але що насправді криється за фантомом клерикалізму?
Візьмімо для прикладу уроки християнської етики у школі. Якщо й запроваджувати такі уроки, то до цього варто підходити дуже серйозно. Якщо мова йде про такі відносно релігійні регіони, як Галичина та Закарпаття, то на роль вчителя підійшов би більш-менш компетентний катехит, який лиш доповнював би ті зусилля, які докладаються до євангелізації дітей на парафіяльному рівні. Що ж стосується більш дехристиянізованих регіонів, то там повинні працювати вчителі зі справжньою місіонерською харизмою (по суті, їхнім завданням мало би бути безпосереднє навернення дітей, їхнє виривання з-під впливу батьків, найближчого оточення, антихристиянської маскультури). Підбір кадрів і вибір змісту навчально-виховних програм при цьому повинні повністю знаходитися в руках Церкви. Чи можливо в умовах нинішньої суспільно-політичної системи віддати Церкві такі повноваження? Ні. Чи здатна Церква повноцінно взяти на себе такі функції? Також ні. Якщо ж вказані умови не будуть виконуватися, то уроки християнської етики будуть нічим іншим, як профанацією, а профанація – це чи не найкращий спосіб боротьби з християнством. Враховуючи це, панове антиклерикали мали би бути найпершими прихильниками подібних освітніх реформ…
Іншим моментом, який може створювати ілюзію клерикалізації України, є співпраця духовенства із бізнесово-владною сферою. Наразі це стосується у першу чергу УПЦ МП, однак, на превеликий жаль, не є винятком і інші конфесії включно з УГКЦ. Кого це повинно турбувати: антиклерикалів чи тих, хто по-справжньому прагне християнського відродження нашої країни? Звісно ж останніх, бо співпраця з байдужою до духовності кримінально-олігархічною владою нічого доброго принести не може, це чергова профанація.
Отож, антиклерикали повинні тільки мріяти про те, що духовенство і олігархія стануть єдиним цілим. Олігархи будуть і надалі створювати ілюзію державності, продаватимуть наші національні інтереси Москві та Заходу, в рамках євроінтеграції запровадять одностатеві шлюби, сприятимуть розвитку секс-туризму та секс-заробітчанства тощо. В цей же час, опісля милої Дон Кіхотам Модерну фізики, в українських школах будуть викладатися уроки християнської етики, котрі неодмінно мають чергуватися з уроками толерантності, без яких жодна неоколоніальна євроінтеграція неможлива. Провідні ієрархи за визначні заслуги у «відродженні духовності» нагороджуватимуть церковними орденами «державних мужів», ті ж будуть відповідати взаємністю – дорогими автівками, подачками на нові храми, державними орденами та медалями…
Реалізація подібного сценарію і буде справдженням деяких антиклерикальних мрій. Якщо адепти Модерну бояться релігії, то найкращий спосіб її поборення – це симуляція і профанація. Щоправда, піднесення освіти і науки даний сценарій не передбачає; фахівці-«технарі» неоколоніальній країні непотрібні. Отож, тим науковцям-антиклерикам, котрі зайняті у сферах фізики чи медицини, варто вже сьогодні змінити фах, і стати релігієзнавцями – незабаром вони матимуть змогу робити «фахові висновки» щодо специфіки державно-церковних взаємин, констатувати новий виток «християнського відродження» і, спостерігаючи ще більший духовний і моральний занепад суспільства, тішитися справжньою перемогою над християнською релігією…
Фото hdci.nl
Теги:
dutchak1 написал: