Ми просто йшли; у нас нема зерна неправди за собою.

«Доля» Т. Г. Шевченко

«Ми не знаємо скільки не з нами наших і скільки не наших з нами»

Блаженний Августин

Рядовим священикам,

що служать в лавах Української Православної Церкви,

присвячується

Україна сьогодні в огні, і спокійне ще донедавна життя Української Церкви занурилось у вир політичних світлотіней і внутрішньої боротьби. Відверто признаюсь, що совість не дозволяє довіритись серцем ні Патріарху, з яким розділяю Євхаристичну Чашу, ні священноначалію УПЦ, за яке щиро молюсь, але це зовсім не означає, що я втрачаю при цьому свою рідну Церкву. Область цієї недовіри не простягається за межі догматичних істин і таїнств, які Православна Церква дарує для людини через свій благодатний орган – єпископат.

Так часом буває, що батько з матір’ю дитину годують відмінно, але вперто не хочуть бачити реалій сучасного виховання і такі речі вимагають виконувати, ніби самі не грішили і не відають, як то воно тяжко нести нелегкий хрест своєї молодецької вдачі.

Передання святої Церкви – то не перекази із дитячої древності людства, не сум за якимось святим минулим, а дар жити вічним в сучасності і вміння про це розповісти своїм нащадкам. Господь ніколи не покидав, не покидає і не покине людину, яка смиренно впаде на коліна десь в тихенькому куточку своєї хати. Такого благодатного підйому християнського життя як сьогодні, я не пам’ятаю на Україні за останні десятиріччя. Річ йде не про торжественні багатотисячні хресні ходи і молебні, а про сокровенну молитву розбуджених стражданнями від сну тщеславія і гордині сердець. Чому духовенство цього не помічає? Може тому, що не стають обрані сповідники Русміру на коліна перед Богом, коли тривога огорнула всю країну, а стоять двома ногами на своєму, і тим самим привертають до себе надмірну увагу суспільства, як те бадилля, що сторчить посеред скошеної пшениці? Стан війни, в якому опинилася наша держава, це своєрідний екзамен для православних християн, ні, не на патріотизм, чи християнське сумління, а на людяність. Адже є в житті такі речі, які ти, як людина не можеш не робити, не можеш не бачити, не можеш не помітити, але чомусь не робиш, не помічаєш, не бачиш. Одним словом – закрив очі на людей, що перед носом, бо вглядаєшся в небесні далі, шукаючи Христа десь там на Сході, не тут серед сміття мирського життя.

Річ навіть не в тому, що позиція нашої Церкви не патріотична, й ініціативи якісь запізнілі, вона такою соціально активною і не обов’язково повинна бути. Разюче відчувається якась байдужість до простих людей, які у військовому конфлікті на Донбасі втрачають батьків, дітей, рідних і шукають притулку своїй збентеженій душі в Церкві. А коли стоїш у православному храмі, складається таке враження, ніби в державі нічого не відбувається. Нещодавно молився на Вселенській Панахиді, на котрій Церква поминає всіх від віку спочилих, а от тих, що не од віку, а буквально зараз, за пару сотень кілометрів від нас помирають, якось і не виділили, не наголосили ні у проповіді, ні на молитві. Звичайно, для Бога воно може й не треба, Він всіх чує і все знає, але от для грішної плотської людини, прив’язаної душею до своїх рідних, повірте, дуже хочеться, щоб на них зупинились увагою, щоб єлеєм молитви свіжу рану розлуки полили.

Так, храм – то Царство Небесне, але на землі, серед земного горя і в приземлених радостях. Я не чув, щоб хтось забороняв нашому духовенству нести ахінею, ніби на Сході відбувається війна з православ’ям. А от сказати, що діти нашої Церкви гинуть, захищаючи свою державу від напасників, що то, може, наші брати православні дещо погрішили перед Богом, порушили заповідь «не побажай чужого» – то смертний гріх, за нього Господь точно смертю покарає. Війна із православ’ям не на Україні розпочалась, вона ніколи й не припинялась, ще з часів створення світу, її тактику і стратегію описав святий Іоанн Богослов в Одкровенні – то війна диявола із Церквою Христовою. І Господь може просто від Своїх церковних чад відійти, і тоді розпочнуться «казні єгипетські», якщо не покаємось в реальних, а не геополітичних гріхах. Тактично – в нас забирають і ламають храми, а стратегічно – ми перед Богом погрішаємо в головному, нав’язуючи Йому другорядне. Сказав же Господь, що «не залишиться каменя на камені», от воно і збувається, позбавляє православних меншого в Його очах, щоб врятувати більше: наше вічне майбуття з Богом.

Святий апостол Іоанн звертається з докором в Одкровенні не до язичників а до семи малоазійських Церков, а в їх лиці до сучасних православних, і говорить, що ми «не гарячі, й не холодні». Вся драма нашого сучасного розколу в Церкві розгорнулась якось переді мною в одному храмі, куди прийшли солдати помолитись перед відправкою на Схід України. А проповідник і оком не моргнув , називаючи війну, на яку вони йдуть, війною євросодому з Руссю Святою, а отже, і з Церквою. Добре, що Господь солдатам на тую лиху хвилину вуха затулив, а то б вони подумали, що йдуть на брань з Христом, тому що їх призвав не православний уряд. А я тоді помислив: чи то в нас розуму нема, щоб промовчати, коли треба, чи то душі не вистачає, щоб просто поспівчувати хлопчакам в формах, яким просто страшно, чи то від браку сердечної гарячої молитви холодом дме від наших дій і слів.

Вірні нашої Церкви зненацька розділились на дві своєрідні категорії. Перша – то прості прихожани, в яких часу на дурниці не вистачає, їм аби в Церкву встигати регулярно ходить. Ну, і друга категорія категоричних патріотів якоїсь омріяної країни Святої Русі. Вони переконані, що відбувається десь війна з православ’ям, яку ведуть, звісно хто: жидо-бандьоровці. А на реальних людей, що гинуть на Сході країни та повертаються каліками, та біженців, що потребують допомоги, вони закривають очі.

Ні, я не кажу, що Церква повинна зайняти якусь там громадянську позицію. Але ж розсудити між світлом й пітьмою і гріх назвати злом, яке завжди добром прикидається, хто ж як не служителі Христові призвані? Я розумію, що може не вистачити сміливості підняти перст на міць Патріаршого авторитету, щоб «правду матку рубати», та цього й дійсно не варто робити. Однак хоч щось потрібно говорити людям, духовенство – то ж не безстрасна каста брахманів, що вже живцем себе поховала для оманливої слави і мирських клопотів, а прихожани – то ж не безсердечні і безголові вівці, а чутливі душі. Поспівчувати щиро людям і виразити це в церковній проповіді і молитві як людина людині, а не з висоти свого високого посту, ніхто не може заборонити.

Заходив якось у один сільський храм на Божественну Літургію. І як впав на коліна після першого «Господи, помилуй» то так і не підймався до кінця служби. Разом зі всіма прихожанами порушував Устав, що забороняє бити поклони в неділю. Це була вичерпна повнота літургічної молитви, коли ті дари, що Господь підносить в таїнствах, люди споживють всі до крихти, тому що серце на всю ширину душі відкрите. Річ в тому, що батюшка на службі не віщав із заавмвонних висот, а разом із Христом на колінах стояв перед вівтарем. Він як живу, так і вже спочилу душечку кожного солдата, жінки, матері, й дітей, що у нього за плечима стояли, на цій молитві по імені поминав. Не забув і простих людей, що там страждають пом’янути, і «всіх і вся». А потім прочитав молитву, щоб Господь оберігав від лихої кулі Своїх дітей і дарував розум сповняти заповідь Христа, віддавати душу за «други своя», захищати свою Вітчизну.

Служба йшла на церковно-слов’янській мові, але молитва була жива, і ніхто не дорікав, що щось не зрозуміло, ніхто не запідозрив батюшку в сепаратизмі, і Церкву москальською не охрестив. Цей приход твердо в Православ’ї стоїть, дай Боже батюшці тілесного здоров’я, бо дух у ньому здоровий і розум світлий. Як в світі все перемішалось! А може, все стає на свої місця? Аж не віриться, що нещодавно на Україні був мир і тиша, поки Господь нашої спільної хати на позамітав. І тепер одні вівці не пасуть інших, ми всі тепер рівні перед Богом, ніби пригадали, що є в нас Пастир, який нам подарував свободу по совісті розпоряджатися дарами, без яких нема життя і істини і світла на Землі. А ми торгувати лиш ними навчились А Церква – то не приватна і не державна власність, а в першу чергу наше у Христі життя. «Господи помилуй, не бери ще поки вервіє в Свої пречисті руки!».

Воістину Церква – то молитва Христа Отцю в Дусі Святому. І наш народ прекрасно розрізняє який у нашій Церкві Дух, а який у нашому житті, і як він проявляється у відношенні до людей. А ну, прикладіть-но, православні християни, до себе мірку істини, яку звикли натягати на інших: «Любов довго терпить, милосердствує, все зносить, на все надіється…». Далі не буду перелічувати інших дарів Духа Святого, бо й на цих словах якось ніяково стало від контрасту між тією істиною, яку ми маємо, і тим, як її сповняємо.

На Літургії в храмах УПЦ прийнято читати молитву, що призиває заступництво святих Бориса й Гліба, яких вбив їх брат, київський князь Святополк Окаянний. Відверто говорячи, я нічого в цій молитві не второпав, і читається вона якось нашвидкуруч, хоча так хочеться саме на своєму власному горі молитовно зупинитись. Якщо її уважно прочитати і застосувати до нашої ситуації, то виходить, що у всьому самі українці винуваті, а у братів зі Сходу абсолютна духовна врода, от ще тільки молитви залишилось поскладати святим сучасної Святої Русі, тобто всім без винятку росіянам. «Брат, ти православний?» «Так, я русский!»

Можна так само порекомендувати помолитись для росіян святому князю Юрію Долгорукому, засновнику Москви, що зрівняв святий град Київ з землею, для того, щоб зробити економічні вливання в молоде князівство. Так само можна скласти текст молитви святому князю Михаїлу Тверському, і послати в Москву, щоб предстояв перед Богом і молив за столицю, яка піднеслася над іншими руськими князівствами в Орді завдяки тому, що князь московський свого брата по крові продав агарянам і власноруч убив для блага нової слов’янської цивілізації. В церковному Требнику і Служебнику є достатньо глибоких і щирих молитов до Христа і Богородиці, перед якими всі ми завинили. В Церковній гімнографії є все, щоб людину в таких скрутних обставинах підтримати. Я не осуджую тих нових ініціатив, «я просто не розумію», що політичне натхнення робить вже в самій Літургії.

Коли я намагаюсь вгледітись в інформаційну пітьму і там щось зрозуміти, і чую її відголоски на проповіді, вона відразу оселяється в немічному перед дияволом серці, і стає джерелом пітьми для ближніх.

У нас є Євангеліє, з якого можна віковічно черпати світлу думу, в якому Господь попереджав: «Належить всьому цьому бути». Чому ж саме? Українці гинуть на своїй землі, а росіяни на чужій – значить, «брат підняв руку на брата, а син на батька». У церковних проповідях розводяться політичні дебати, розкриваються секретні плани світового масонського керівництва. Але все набагато простіше: що маємо те маємо, хіба про це не говорив Господь, описуючи війни і катастрофи, «хто пішов на поле не вертайся до домівки»? За Євангельськими словами, ще довго не зможуть повернутись жителі Донбасу до своєї хати. Не варто одне одного звинувачувати чи шукати крайніх, просто треба разом пережити те, що попустив Господь.

Чого гріха таїти, саме так, по-євангелськи, безпосередньо цю ситуацію прості люди й сприймають. А якщо по-іншому думати то, вибачайте, навіть у нормальної людини дах знесе від всієї тої плутанини помислів в інформаційному торнадо. Та це ж вибачте якесь знущання! На серці запеклася кров і сльози, а нам щось тулять про Святую Русь, про якісь цінності слов’янської цивілізації, про якусь єдність Руського Міра, хоча Церква завжди одна єдина, і в Росії, і на Україні. В Росії люди по-своєму переживають і плачуть, на Україні такі ж самі люди тому ж самому Богу свої молитви підносять, і Господь нас розсудить, аби Йому вірність зберегли і любов до ближніх, а не тільки до одновірців. Чому ж просто не поплакати, коли кругом мене плачуть, за яке ми таке православ’я стоїмо, коли в нас простого жалю до людського страждання нема? Схоже, що ми його просто замолюємо, щоб совість заглушити.

Всі ці в більшості своїй показові молебни і панахиди, хресні ходи, що торжественно проголошують солідарність православних – «разом нас багато нас не подолати», тільки підкреслюють якусь чужинську світоглядну прірву між людьми і церковно-бюрократичними структурами УПЦ, що якось автоматично переростає в непорозуміння між церквою і суспільством. Господь нас посилає як овець серед вовків, заповідаючи тим самим своїми моральними якостями втихомирювати звірині пристрасті, а ми не тільки з людьми по-людськи не розмовляємо, а по-вовчому зуби скалимо. Був невільним свідком типової в нашому регіоні ситуації, як в одному селі зібралася громада біля храму УПЦ для того, щоб вирішити його подальшу долю. Звичайно, канонічно це неправильно, закон тут теж на нашій стороні, але хто ж це необізнаними людям пояснив? А там були не тільки прихожани й духовенство розкольницької Церкви, але й органи державної влади. Все вирішив голос нашого священика, але, на жаль, не в не в нашу користь: «Я б вас всіх тут постріляв!». І святиню попрали…

Тому в нас храми хоч й незаконно забирають, але якщо правді в очі подивитись, треба визнати, що люди чомусь за батюшок не заступаються. Згодіться, що там, де є любов і співчуття священика до пастви, ніяка не страшна напасть, приход стоїть у православ’ї мов камінь, і кожен християнин, мов кремінь. Я не бачу нині ніяких гонінь на Церкву. Ну не в величній споруді, а в хаті чи в сараї звершуємо літургію (молитись нам ніхто не забороняє!), та й людей туди приходить більше і це факт. Як то кажуть у народі, будь простіше, і люди потягнуться.

Якщо ми люди віруючі, то повинні твердо знати, що Бог забирає Свою святиню, коли її в серці немає, коли вона залишається незадіяною в практичному житті. Одного разу, коли апостол Петро хвалився красою й величчю Єрусалимського храму, Господь сказав, що не залишиться тут каменя на камені. Я уявляю собі гримасу здивування на обличчі щиро люблячої Христа людини при такій байдужості Вчителя до національної святині і такому жорсткому “облому” всіх народних сподівань на Його міць. Ось точно така сама маса запитань хвилює нині віруючих українців, коли навколо так багато болю і розчарувань: «А де Господь, ми ж Йому були завжди вірні, і в часи радянських гонінь і в буремні дев’яності?». Ми якось звикли галасувати: «З нами Бог», коли на коні, а коли падаємо, то думаємо, що Господь покинув, якось не навчились молитись Богу покаянно.

Не чую я ніяких пояснень з боку своєї Церкви, як же мені думати належить про все, що відбувається навколо? І в моїй душі під впливом бід мого народу накопичується біль і тривога. Я спробував якось сам для себе знайти відповіді на ті запитання, які, думаю, хвилюють всіх розсудливих і небайдужих до святої Церкви людей. Віра – то внутрішня сердечна згода людини з тим, з чим розум відразу примиритись не може. Пропоную для уважних спостерігачів відволіктись хоч на мить від соціальних мереж і придивитись до життя і його поворотів просто, натщесерце помолившись, щоб на душі розвиднилось і став очевидним Промисел Божий. Господь турбується про кожну людину точнісінько з такою ж увагою, як за цілу країну.

Сучасна історія Церкви Христової розпочалася ще в часи древнього лихоліття Старого Завіту, продовжується нині і невідомо коли закінчиться. Що ж то за такий дивний сюжет всім знайомий і водночас ніким не признаний? Це історія стрімкого зльоту людства й кожної людини зокрема до тієї найвищої мітки, яку закарбував денниця в високості піднебесній, та нашого обов’язкового для всіх без виключення падіння з досягнутої, здавалось би, навіки висоти. Там, у променях слави, успіху, чи надутого мов повітряна куля, самолюбства ми зустрічаємося з ангелом блискавичної зовнішності, і з шумом вітру вривається в душу його нехитра пісня: «Краще! Вище! Більше! Допоки вистачить сил!».

Людина у своїх фантазіях літає, мов зачарована птаха, хоч втомлена до смерті, але признатися у тому, що більше сил нема терпіти і треба на кінець перепочити, не вистачає ні розуму, ні смирення. І вона довгоочікувано для всіх навколо, і зненацька для себе зривається до низу. Але от що дивно! Господь у саме пекло зійшов, щоб з нами там зустрітись віч на віч, а не в диму жертовного вогню, що валить в небо. Щоб попередити принизливу біль падіння знесиленої від гріха людини, щоб засолодити гіркоту наших розчарувань він втілюється і стає Людиною. Саме туди, в низини земного буття, Він йде, мов мудрий Пастир. Туди ми непомалечку опускаємось, досягнувши в житті немало. В народі кажуть, що те місце, яке зветься пеклом, знаходиться десь нижче плінтуса. Хтось справедливо образиться і скаже: «То що ж нам Господа, по вашому, в такому зловонні потрібно шукати? Ви, хлопче, богохульник». Що ж можу вам на це відповісти? Я можу тільки процитувати, апостола Павла, який казав, що Господь не вважав для себе приниженням стати Рабом Ієгови – людиною і змиритись при цьому до ганебної хресної смерті.

Коли Ізраїль йшов з війною у землю, яку обіцяв Господь для них подарувати, то знищував ущент всі народи, які віддавав Ієгова у руки Своїх обранців: «Ворогуйте народи, але тремтіть!... Говоріть слово, але воно не збудеться: бо з нами Бог» (Іс 8, 9-10). Стосунки Господа з людьми – тяжка сімейна драма. Коли Він нам дарує щастя просто і безпідставно, то ми, злетівши аж до сьомого неба, відразу проголошуемо: «З нами Бог». І ставимо при цьому на постаменті нашої уваги інших богів, сконструйованих по образу Ієгови, тих, які слідують за нашим бажаннями – здається, що Христу кланяємось, а насправді – Антихристу. І тоді Всевишній на наше палке славослів’я приблизно так відповідає: «Новомісячні жертви ваші і торжества ваші ненавидить душа Моя: вони тягар для Мене; Мені тяжко нести їх. І коли ви простягаєте до мене руки ваші, Я закриваю від вас очі Мої; і коли ви примножуєте моління ваші, Я не чую: ваші руки всі в крові» (Іс 1, 14-15).

Недаремно Господь повелів полководцю ізраїльському Ісусу Навину не чіпати язичників филистимлян. Вони були Його десницею, вони нападали і вбивали синів Ізраїля саме тоді, коли обраний народ вже сам себе віддавав у полон дияволу. Диявол, кажуть мавпа Бога, Ізраїль так само мавпував. Ні, він не кланявся іншим богам, це було нижче достоїнства носіїв вищої релігї, він підміняв образ свого Бога духом своїх пристрастей, він з Лику творив личину. Ще вчора гетьман Петро Сагайдачний, поборник Православ’я на Україні, йшов війною разом з поляками на Москву. Тоді українці були филистимлянами для росіян, а нині навпаки. В Господа не буває пустих слів, все Писання сповниться до йоти.

Так, люди не впізнали Христа, як довгі віки до того не впізнавали і зневажали Його любов, тому й втілену Любов таки знищили. Христа розпинали до того, розпинають і після, але Він залишається при цьому істинним Богом. Ми якось звикли читати євангельський текст як якесь благочестиве сказання. А реально побачити себе в тих образах, які нам не симпатичні, якось не витачає духу. Коли Господь говорив, що світ у злі лежить, що світ Його возненавидів, ми думаємо, що то про нечестивих язичників, що не ходять до храму, йде мова... Христа розіп’яли не розбещені, індеферентні до релігії римляни, а благочестиві іудеї. Знавці закону і ревнителі благочестя фарисеї підштовхнули натовп своєю «проповіддю», архієреї і превосвященики сформулювали звинувачення, а теократична іудейська еліта здійснила смертний вирок. Осоромлений всіма содомськими сквернами язичник Понтій Пілат після довгих вагань змушений був дати дозвіл. Підсумовуючи вищесказане, лиш нагадаю, що святі отці Церкву Христову ще називають новим Ізраїлем.

Воістину найбільше чудо на землі – то Боже довготерпіння. Бо сучасні апокаліптики – науковці та жерці культу економіки політики – такі жахи пророкують про майбутнє людства, що краще не народжуватись. У всілякій аналітиці є, звичайно, правда, але навряд чи є повна істина. Якщо логічно подумати, то ми вже смерть собі накликали давно, довели і планету, і країну, і сім’ю до повного абзацу, але Господь не попускає закінчити цю трагедію і не ставить гнівно крапку. Тому й закохуються ще молодята, народжують жінки дітей і заробляють на прожиття чоловіки.

Кажуть, не встоїть місто без праведника, те ж саме стосується і окремого народу, і всього світу в цілому. Серед нас в часи страшного лихоліття на Україні є прекрасні люди, що тихо Богу моляться і роблять невидиму Божу милість видимою завдяки своїй любові і простій наполегливій праці. Сюди ми можемо віднести як простих людей, що масово збирають допомогу на армію, так і солдатів, що віддають своє життя за ближніх. Напевно, по молитвах ось цих праведників Божих стоїть ще Церква на нашій землі. Саме про цих людей я хотів би розповісти у своїх заключних міркуваннях.

В одному місті на Західній Україні зібралась невелика дружина на ту саму рать, що між братами ще з часів древньої Русі не вщухала. Як тоді, так і зараз її батюшки в дорогу благословляли. Священики зібрали все, що люди принесли, і поїхали за хлопцями молодими на полігон, де було місце військових зборів. А там їх привітали зовсім не оплесками, а сторожко спитали: «Вас що, сюди прислав Кирило?». Ось такі сьогодні реалії у ставленні людей до Церкви Христової. Що робити батюшкам в такому випадку, коли паства боїться пастирів? Поставали вони на коліна і почали просити прощення за байдужість, за все безумство наше, і за всіх православних: від Патріарха до самих себе. Бо ж, може, тих хлопчаків, яких ще вчора причащали з рук матері, тепер проводять в останню путь? Хіба в такі хвилини доречні якісь інші слова крім «Простіть»?

Солдати, піднявши із землі своїх пастирів, просили благословити у дорогу. З ранку до пізнього вечора декілька православних священиків прийняли сповідь близько тисячі солдат. Вони боялись, плакали і каялись, і питали, чому не приходять до них батюшки їхньої рідної Церкви? Невже їм не дозволяють з Москви (не хочеться думати, що це правда)? А один воїн сказав: «У священиків з іншої церкви немає того, що є у вас, то ви приходьте і до тих, кого після нас сюди привезуть». Такі хвилини в житті виняткові, і вже через день солдати поринуть в мат, бруд і жорстокість, бо на війні нічого доброго нема. Але в серці все-таки залишиться відчуття, що ти людина, що у цьому всьому безбожному єхидстві пітьми навколо тебе не покидає Бог.

Через декілька днів до одного з тих священників-рибарів подзвонив солдат прямо з бліндажу: «Батюшка, нас тут одинадцять сидить, і страшно було до знемоги, але вночі майже всім приснився однаковий сон. Ніби поле бою, все встелене трупами, розділене надвоє широкою білою смугою, по праву сторону те поле світле, а по ліву в пітьмі. По світлій стороні ходить висока жінка в білому, покрита голубим покровом, і збирає світлі душі, а по темній — старезна відьма, що запихає в торбу темні душі. Вранці нам всім спокійно стало, та ми про вас згадали, і просимо, щоб ви розтлумачили, що то все значить». Священик відповів: «Дітки мої милі, то вас Матір Божа укріпила, щоб ви живими вернулись додому, щоб ви побачили, що велика милість Божа на тому, хто з щирим серцем і з смиренням віддає свою душу заради ближніх, як її віддав Господь, Котрий не впевнено й сміливо на Голгофу пішов, не по своєму бажанню, а коли Отець покликав. Коли людина має страх Божий перед боєм, то в бою Господь подасть дерзновення, укріпить. А та лінія не відділяє українців від росіян, а тих, хто пішов на брань із трепетом, як на хрест, від тих, кому вбивство приносить задоволення, хто на цьому заробляє гроші, хто одержимий пропагандою, ненавистю дише і називає це священною війною за Вітчизну чи, прости Господи, за православ’я. Такі люди є по обидва боки, у серце не заглянеш, але Господь все те бачить, цілує намір і благословляє тих, хто вимушено вбиваючи, кається». Одкровення не потребує пояснень, тут сказано все і про всіх, і на віки вічні. Амінь.

Фото orthodox.org.ua

Теги: