Перегляд фільму «Воскресіння. Переслідування, що змінило хід історії» режисера Кевіна Рейнольдса надихнув поговорити про давно наболіле – а чи взагалі можливо зняти фільм по Біблії, адже її головний герой – Бог?

Цей історичний детектив прекрасно передає ту епоху, в яку жив Ісус, подробиці побуту, особливості тогочасних взаємовідносин римської та іудейської еліт… але він не про Христа.

Фільм «Воскресіння» то кінопродукція з великим бюджетом, але маленьким змістом, знята з метою заробити на «розкрученій» темі, випустивши її на показ якраз під свято Пасхи. Діалоги, вислови апостолів та Ісуса в фільмі, його вчинки і манера поведінки не мають ніякого зв’язку із Євангелієм навіть текстуально. Режисер створив образ якогось екзальтованого булгаковського Єшуа, який володів надзвичайними здібностями і зібрав навколо себе таких самих екзальтованих учнів. В такого Христа я не вірю, хоча для мене походження цієї інтерпретації християнства зрозуміла.

Сюжетна лінія, вибудувана режисером, безумовно захоплююча і цікава – потрібно знайти тіло Ісуса доки не виникло ніяких бунтів і не проголосили нового месію Ізраїлю. Так воно власне й відбувалось в бунтівному Єрусалимі з багатьма політичними лідерами тієї епохи, особистості яких швидко обростали ідеологічними міфами.

Коли Трибун допитував спійманого за доносом Варфоломія, і запитав, хто може засвідчити про Христа, той абсолютно розв’язним тоном, корчачи з себе гримасу юродства, відповів: «Всі навкруги». Так, всі говорили про розп’яття багатьох повстанців римлянами, бо ж це було розважальне видовище для юрби! Так само нині говорять газети про арешт або смерть різних публічних фігур. Але хіба в екстраординарній новині про незвичайну подію суть Євангелія?!

За один рік римляни розпинали по декілька «месій» , які періодично «воскресали» в своїй чи не в своїй подобі, як наприклад Гітлер, який був впевнений, що він є втіленням вічного німецького духу Фрідріха Барбаросси, що поведе народ до нових перемог. Садукеї добре знали ці особливості політичної міфології, тому й попередили Пилата: «Звели ж гріб стерегти аж до третього дня, щоб учні Його не прийшли, та й не вкрали Його, і не сказали народові: Він із мертвих воскрес! І буде остання омана гірша за першу...» (Мф 27, 640.

Ні, цим не здивуєш ні тоді, ні тепер рядових роззяв і любителів політичних пліток. Про Христа так само не довго гуділи б, як про смерть будь кого з них. З хреста Він не зійшов, «більше дванадцяти легіонів Ангелів» (Мф 26,53) не викликав, і нічого такого екстраординарного не сотворив, що було б цікавим для журналістів і залишилось в пресі. Він не був такою визначною фігурою для суспільства, як, наприклад, Чорновіл для України, трагічна загибель якого викликала потужну суспільну реакцію і вплинула на політичний курс країни. Режисер вимальовує приблизно таку саму історичну фігуру, яка змінила хід історії, а не вічного Бога.

Автор фільму заради динамічного сценарію некоректно втручається в Євангеліє. Він намагається показати в сюжеті атмосферу бунту, який може вибухнути в Єрусалимі в будь-яку хвилину через смерть лідера секти чи політичного блоку. Цього не описують євангелісти, і такого факту не зафіксовано в історичних анналах. Ніякої небезпеки порушення громадського порядку через Христа не могло бути ні при Його житті, коли при небезпеці Він «проходив крізь них» (Лк 4,30), ні після Його Воскресіння: «Волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих» (Мф 18, 14). Господь погасив полум’я патріотизму в серцях апостолів, бо хотів, щоб в них загорівся вогонь Духа Святого: «Я прийшов огонь кинути на землю, і як Я прагну, щоб він уже запалав!» (Лк 12,49). І саме цей небесний вогонь загорівся на П’ятидесятницю в вигляді вогняних язиків.

Трибун помаленьку продовжує своє розслідування все далі й далі відходячи від Євангелія. Потайки слідуючи за Варфоломієм, він таки натрапив на Ісуса «воскреслого». В фантазії автора фільму розігралась сцена, якої не могло бути в Євангелії, навіть якби його якось творчо інтерпретувати – він побачив Христа Воскреслого. Професійний спецназовець застав зненацька «на гарячому» Всевідучого Бога, Який міг входити і виходити «як замкнені двері були» (Ін. 20, 26).

У своєму Пречистому Тілі Христос не міг являтись після Воскресіння тим, хто Його не знав. Він готував до цього апостолів три з половиною роки і являвся після Воскресіння до явлення Духа Святого, лиш тим, хто Його любив. «Я не кину вас сиротами, Я прибуду до вас!» (Ін 14, 18). Він не міг будь-кому дозволити нести благу вість, тобто свідчити іншим людям про побачене і почуте від Бога. Господь по Своєму Воскресінні звертався тільки до апостолів, тому що «Ви від початку зо Мною» (Ін 15,27). Він не міг примушувати вірувати в Нього тих, хто Його не знали, силою Свого надзвичайного впливу.

В кінокартині «Воскресіння» автор намагається задовольнити зухвалій вимозі часу: «Нехай зійде тепер із хреста, і ми повіримо Йому!» (Мф 27, 42). Навколо цього побудована ключова фабула кінострічки. Головний герой трибун проводить розслідування, щоб виявити факт Воскресіння. Він добився результату, він знайшов воскреслого, але що ж це дало? Він пішов за учителем? Ні, тому що то був не той учитель, за яким можна було піти. Учні Єшуа розбіглись кожен своїм індивідуальним шляхом, вони й не збирались очікувати П’ятидесятниці і не уявляли себе членами Церкви.

Цей вибір апостолами свого особистого шляху ще більш підкреслює не євангельську суть цього фільму. Євангеліє - то книга Церкви і про Церкву, вона розкривається в радості спільної літургічної молитви до Христа і перебування в Ньому апостолів, а згодом і всіх християн до віку. Після Вознесіння апостоли «Повернулись до Єрусалиму з великою радістю і постійно перебували в храмі, прославляючи й хвалячи Бога» (Лк 24, 53). Це була радість Церкви і в Церкві, тайна, яку може відкрити лиш Сам Бог для людини, яка вірить, любить, надіється: «Кожен, хто від Бога почув і навчився, приходить до Мене». (Ін 6, 45). До Вознесіння Господь навчав учнів тайн Царства Небесного в Плоті Своїй, а від Вознесіння до П’ятидесятниці Духом Святим в молитві.

Римський трибун зробив висновок про християнство в дусі гностичних романів древності, в яких головний герой йде шляхом самовдосконалення. Ось що він каже після того, як «провів» Христа на небо: «Я вже не буду жити так, як раніше жив». Він навіть і не збирається йти за Христом. Яка його доля режисер не повідомляє, але це відомо з навколоцерковної гностичної, інтелектуальної літератури перших віків християнства.

Гностики були людьми, які вважали, що краще за апостолів зрозуміли «вчення» Христа, яке, на їх думку, Церква не розкриває для примітивних мас. «Тілесне вони намагаються зрозуміти розумом,- говорив про них Блаженний Августин,- а духовне побачити очима, чого бути не може». Вони досягали особистої досконалості, просвітлення, як наприклад наш земляк Сковорода, якого світ не впіймав, і Церква не обмежила широти його поглядів. Коли він підходив до Причастя, то казав, що рівний зближається з рівним. Однак чи такого Христа нам проповідує Церква Христова і чи може існувати інший?

«Ми хочемо вам розповісти більше про Христа, те, що було відкрито в Америці відразу після Його Воскресіння»,- якось звернулись до мене мормони в місцевому парку культури. «Так, - відповів я, - напевно коли явився «дух Ісуса», одному з вождів племені Інків, який ніколи і нічого не чув ні про якого Месію, то він йому вклонився і назвав іменем свого найсильнішого бога небесного патрона Маніту, а через декілька віків, коли в Америку прибули європейці, то виявилось якимось чином, що то й є Христос». Євангеліє свідчить про конкретну Боголюдину, яка мала своє власне земне ім’я, Свої земні риси, незбагненні особливості поведінки, невловиму логіку мислення, а Церква сповідує Духом Святим Божественну сутність Христа: «А коли прийде Він, Той Дух правди, Він вас попровадить до істини, бо не буде казати Сам від Себе, а що тільки почує, казатиме, і що має настати, звістить вам. Він прославить Мене, бо Він візьме з Мого та й вам сповістить» (Ін 16, 13-14).

Мене відверто дивує позитивна реакція на цю кінострічку християн різних конфесій. Переконуючи людей в правоті Євангелія таким способом, домальовуючи простий новозавітний сюжет своїми фантазіями, ми ще більше породжуємо сумнівів у тих, хто нас слухає. Лиш дуже маленький відсоток людей, переглянувши цю стрічку, відкриє Євангеліє, а коли й загляне до храму, то переконається, що ті неграмотні попи таких фільмів не дивляться, і з телепередачами, які розкривають невідані таємниці християнських передань перших віків, не знайомі. Кого там слухати!?

В більшості ж своїй глядачі подібних розважально-пізнавальних ефектних фільмів про християнство мислять ще простіше: «А, я так і знав що Христос колись таким був, нічого нового», - і пройде біля храму з відчуттям полегшення, що туди можна й не заходити, бо я краще все розумію, бо в мене є освіта, а ось це переді мною історична пам’ятка такого-то століття, і туди ходять люди, які не дивляться таких прекрасних фільмів.

Є хороші картини, від споглядання яких отримуєш естетичну насолоду, а є такі твори, які написані під замовлення, гарні на вигляд, фальшиві за змістом і бездушні, а є ікона, якою вже певно гріх насолоджуватись і не менший злочин нею торгувати, перед іконою потрібно молитись, аби вона розкрилась у своїй внутрішній красі.

В християнстві існує догматична культура зображення Христа. Вона не обмежує творчий потенціал людини, а навпаки розкриває Його невимовний образ в Одкровенні. А одкровенням Христа є Церква Христова. «Віра обґрунтовується не особистим прикладом, чи завітами минулого, - писав о. Георгій Флоровський, - а благодаттю Духа Святого, Котрий свідчить завжди, і нині, і у вік віку». На мою думку, грати роль Христа то відверте богохульство. Невже людина може знову «вмістити невмістимого»? Актор, щоб адекватно зіграти свою роль, мусить визнати себе богом, бо Христос «един от Святыя Троицы». «В Трійці немає ні Сина без Отця, ні Отця без Духа Святого» (св. Григорій Богослов). Зіграти роль Бога це буквально означає повторити таїнство Боговтілення, невже такими речами можна гратись? Я довіряю лиш Церкві, коли думаю про Христа і сповідую, що в Церкві є «вся повнота Божества тілесно» (Кол 2,9).

Завдяки догматам ми не пізнаємо кращого з людей, а єдину за всю історію світу незрівнянну ні з ким Боголюдину, і в цьому особливість і неповторність образу Христа, який не можливо передати жодному актору. «Да молчит всякая плоть человеча,и да стоит со страхом и трепетом,и ничтоже земное в себе да помышляет: Царь бо царствующих, и Господь господствующих, приходит заклатися и датися в снедь верным» (Літургія Великої Суботи).

Денис Таргонський

Теги: