Починаючи з 2013 року, коли режим Януковича здійснив відчутний крен у бік євроінтеграції, в Україні з особливою силою плекається масмедійний чи навіть маскультурний образ “консервативної Росії” (витоки цього образу мають більш тривалу історію). Під час Майдану і, тим паче, під час війни цей образ став особливо популярним. На рівні “офіційного” суспільно-політичного дискурсу “Русский мир” дешифрують як втілені в життя консервативні ідеї, яким протиставляється “європейський шлях” України.

Цей невиправданий, на мою думку, образ Росії дійшов і до релігієзнавства. 2015 року була видана колективна монографія “Вододіли секуляризації”. У ній поміж іншими темами було розглянуте питання конфлікту на Донбасі як чогось такого, що “підживлюється релігійними соками” (с.221). Це питання піднімається принаймні у двох підрозділах: “Релігійні витоки та цивілізаційний потенціал доктрини “русского міра”” та “Ризики західного суспільства. Східноукраїнський конфлікт як окремий випадок глобального зіткнення”.

Під час презентації книжки (Київ, 15 жовтня 2015 р.) тема “російського православного фундаменталізму” була артикульована з особливою чіткістю (тут і далі термін “фундаменталізм” вживається в лапках через умовність його популярного сенсу). Один із співавторів монографії Володимир Гуржи зробив наголос на нібито релігійному характері промосковських формувань, що воюють на Донбасі, зокрема згадав про феномен “Російської православної армії”. Науковий рецензент монографії Михайло Черенков, критикуючи “фундаменталізм”, розгорнув апологію свого роду поміркованого секуляризму (як зазначалося в коротенькому репортажі про презентацію, Черенков “у своєму виступі наголосив на тому, що секулярність була хоч і не завжди оптимальним, але стрижнем для суспільного ладу, тоді як новий порядок речей ще не визначений, і наразі його прояви є здебільшого агресивними”).

Пан Черенков неодноразово у своїх публікаціях та виступах звертався до теми релігійних вимірів сучасної московської агресії проти України. Насиченість, інтенсивність цих вимірів, на його думку, досить висока. Так, у своєму нарисі “Священная война против здравого смысла” Михайло Черенков навіть веде мову про домінування релігійного чинника. “Эта религиозная доминанта делает конфликт в Украине нерешаемым политическими и экономическими методами. Если война против Украины это священная война за святую Русь, то никакие санкции и дипломатические соглашения ее не остановят”, — пише релігієзнавець. Погодьмося, що такі тези чітко свідчать про бачення дослідником релігійного чинника як чогось найважливішого, що детермінує московську агресію.

Наскільки створення образу “російського православного фундаменталізму” є справедливим?

Відповідаючи на це питання, розглянемо елементарний приклад — існування вище згаданої “Російської православної армії”. Безперечно, сама назва цього формування дуже промовиста. Але хіба за назвою криється якийсь дійсно потужний релігійний зміст? Свідчень про те, що в рядах “Російської православної армії” плекався високий рівень катехизації і релігійної практики, немає (навіть навпаки).

Проте, навіть якби бійці “Російської православної армії” відзначалися високим рівнем релігійної мотивації, наявність цього формування аж ніяк не свідчила б про “православний фундаменталізм” як сутнісну рису російського вторгнення на Донбас. У військових діях на російському боці також брала участь ДШРГ “Русич”, бійцями якої, говорячи популярною мовою, були російські “ультраправі”. Але це аж ніяк не означає, що проект “Новороссия” зорієнтований на ідеї націонал-соціалізму. Навпаки, одним із стержнів ідеології “Новороссии” є фанатичний “антифашизм”. Водночас дуже великий відсоток російських “ультраправих” займає проукраїнську позицію, що проявляється в діапазоні від організації проукраїнських антивоєнних акцій на території РФ до участі у збройному конфлікті на українському боці.

Якщо погодитися зі справедливістю тези про те, що наявність “Російської православної армії” свідчить про “релігійний фундаменталізм” “Новороссии”, то про український “релігійний фундаменталізм” свідчила б наявність батальйону “Свята Марія”. Цей батальйон (спочатку — “Сотня Ісуса Христа” у батальйоні “Шахтарськ”) був створений з ініціативи “Братства” Дмитра Корчинського. Враховуючи особливу прихильність Корчинського до естетствування і епатажу у висловлюваннях (нерідко — на релігійну тематику), можна було б перетворити факт існування батальйону “Свята Марія” на щось сенсаційне. Декілька прив'язаних до батальйону влучних цитат Корчинського — і маємо “український християнський Талібан”.

Образ українського чи то православного, чи то католицького “фундаменталізму” можна було б сконструювати (за аналогією з конструюванням образу “російського православного фундаменталізму”), відштовхуючись і від деяких інших речей.

Скажімо, Добровольчий Український Корпус “Правий сектор” створювався під значним впливом членства Всеукраїнської організації “Тризуб” ім. С. Бандери. “Тризуб” у свою чергу завжди відзначався особливим акцентуванням християнської складової націоналістичної ідеології, войовничим антисекуляризмом, апеляціями до Середніх віків, культом Хрестових походів, прихильністю до католицизму. Зрозуміло, що творення ДУК “Правий сектор” як доволі масової структури передбачало відмову від “надмірного” ідеологічного і релігійного ексклюзивізму. Попри це, домінантне, привілейоване становище християнства в межах ДУК було збережене. Так, п. 6 “Загальних положень” ДУК передбачає можливість служби у цій структурі осіб незалежно від їхнього віросповідання, одначе уточнює, що особи, котрі не є християнами, не мають права вести антихристиянської пропаганди (“Атеїстична та антихристиянська пропаганда в Корпусі заборонена”).

Коли реалістично дивитися на існуючу ситуацію, то не важко помітити, що релігійна мотивація підрозділів, що воюють на боці “Новороссии”, принаймні не більша (а то й менша), ніж релігійна мотивація українських бійців. Тим паче, важливо враховувати той факт, що значну частину тамтешнього “ополчения” склали крайні маргінали, люмпени (наркомани, залежні від алкоголю тощо), які до християнської релігії мають приблизно таке ж відношення, як і до філософії К. Леонтьєва, Ів. Ільїна або П. Флоренського.

Зрозуміло, що релігійна тематика включена до ідеологічних міксів, які претендують бути офіційними у РФ та на окупованих теренах Донбасу. Але вона явно не творить серцевину цих міксів. Такою серцевиною швидше є вульгарна форма імперського патріотизму. Причому ця серцевина просякла смислами радянської міфології з надзвичайно сильними “антифашистськими” акцентами (міф “Великой победы”). Релігія для такого ідеологічного міксу є елементом декору, але аж ніяк не основою.

Особливо недоречними є протиставлення вигаданого “православного фундаменталізму” секуляризмові. Розглядати цей “православний фундаменталізм” у якості якоїсь агресивної контрсекуляризації неприпустимо. Якщо й осмислювати його парадигмально, то лише в якості специфічної форми постсекулярності. Бо постсекулярність, різні форми якої ми сьогодні спостерігаємо у світі, — це не подолання секуляризації, а її нова форма. Постсекулярна парадигма справді допускає вихід релігії із гетто (куди її загнала секуляризація), проте вимагає від неї, аби вона змінилася, визнавши легітимність витворених секуляризацією норм, цінностей, концептів і прийнявши їх. В ряді країн Заходу плодами такої постсекулярності користуються ліберальні протестантські деномінації, які, приміром, виробили “толерантне” ставлення до так званих сексуальних меншин. Натомість католики та консервативно налаштовані протестанти продовжують відчувати звичний секуляристський тиск.

Подібне ми бачимо у випадку сучасної Росії. Її “релігійне відродження” відбувається в межах необільшовицького ідеологічного міксу. Там, де ікони легко миряться із портретами Леніна та Сталіна, правдивого християнства не більше, ніж там, де “вінчають” гомосексуалістів.

До всього вище сказаного слід додати надзвичайно високий рівень секуляризованості самих росіян. Рівень релігійної практики серед росіян дуже низький. Відповідні моральні показники — також. Україна за цими показниками приємно відрізняється від Росії. Навіть у межах самої України географія дехристиянізації корелюється із географією русифікації (такі порівняння можна робити як на основі показників релігійної практики, так і на основі маркерів морального характеру — рівень поширення СНІДу, що є наслідком розпусти, кількість розлучень, кількість абортів тощо). Автору цих рядків доводилося зустрічати здивування росіян, котрі приїхали воювати за Україну. Їх вражав навіть рівень релігійності населення Центральної України, не кажучи вже про Галичину, котра для них була абсолютно відмінним від Росії світом.

На цьому тлі саме українські Церкви, формуючи дискурс війни, мали б апелювати до антисекуляристської риторики, в межах якої Росія поставала б передусім у якості необільшовицької держави. На жаль, цього майже немає. Відповідний дискурс у кращому випадку формується на основі християнського обґрунтування патріотичного обов'язку. У гіршому — шляхом апеляції до неоднозначних із християнської точки зору концептів, використання яких у кінцевому рахунку лиш сприяє легітимізації секуляризму.

Міражі “російського православного фундаменталізму” мають розвіятися. Світські релігієзнавці, які себе поважають, мають відмовитися їх продукувати передусім із міркувань професійної чесності. Що ж стосується практикуючих християн, то вони як ніхто інший мають бути зацікавлені у руйнації цих хибних стереотипів. Адже ось уже декілька років підряд масмедійний образ “консервативної Росії” використовується для поборювання істинних орієнтирів. Ідейні антиклерикали чи просто прихильники тих чи інших нездорових речей активно використовують логіку “не бути такими, як Росія”. Лиш при цьому їм ідеться не про справжню Росію, а про якусь консервативну “страшилку” із карикатурними “скрепами”. За нинішніх умов руйнування неправдивого образу “консервативної Росії” — це один із елементів наближення України до Божої Правди.


Ігор Загребельний

Фото vk.com

Теги: