Борисо-Глібській парафії міста Рівного присвячується

«Ти – раб Бога миру»

Св.Григорій Богослов

1. Християни-варвари

Немає в житті окремої людини, маленької сім’ї чи великого народу випадкових прикростей, загадкових негараздів чи просто щасливого збігу обставин. У видимих подіях нашого життя завжди присутній невидимий Бог. Напевно, Господь передбачав все те, що відбувається в нас в Україні тепер. Тому й не випадково благословив м. Рівне храмом, присвяченим страстотерпцям Борису і Глібу. Молитва до цих святих сьогодні, як ніколи, необхідна кожній людині, яка переживає трагедію війни в Україні.

На радісному і втішному престольному святі цього храму мені в душу запала думка з проповіді нашого правлячого архієрея. Він говорив про те, що Борис і Гліб були істинними дітьми свого батька князя Володимира, - дітьми по духу. Святослав Окаянний, який їх вбив, теж був його рідною дитиною, але старший син обрав зовсім інший, протилежний батьковому шлях.

Святослав Окаянний бачив князя Володимира таким, яким той був до того як став християнином, жорстоким, хитрим, розбещеним. То була невгамовна природна стихія варягів-вікінгів, з роду якого походили Рюрики. В язичницькому світі право на владу мав той, в кого був сильніший бог. Древні вікінги і слов’яни споконвіку вклонялися богам-переможцям Одіну-Перуну. Для таких людей незрозумілий Бог «иже на водах землю повесивый», а потім добровільно «венцем от терния облагается». Святополк воскресив в своєму житті образ тієї «вітхої людини», якої зрікся святий князь, приймаючи християнство. Святополк був по духу язичником, не дивлячись на те, що прийняв хрещення, як і вся князівська родина.

Натомість Борис і Гліб стали християнами по духу. Проте вони жили в жорстокому, ще язичницькому світі, який хоч і був охрещений, але поки що не християнізований, і замість Євангельських принципів любові тут панував закон кровної помсти. Для Святополка діти еллінки Анни були чужинцями, не нашого роду. Борис і Гліб були виховані візантійською царівною в атмосфері любові і церковного життя. Вони не могли бути іншими навіть під загрозою смерті, не захотів стати іншим і їх брат Святополк.

Напевно, за всіх них, своїх рідних дітей - і жертв, і вбивць - молився батько. Напевно, і за нас, слов’ян, продовжує возносити молитви князь Володимир, бо історія цього злочину має й нині своє продовження. Недаремно Борис і Гліб були прилучені до лику святих першими в Київській Русі, причому навіть раніше ніж свв. Ольга чи Володимир Великий і перші мученики на Русі Феодор та Іоанн.

Пам'ять про Бориса та Гліба була своєрідним голосом совісті для руських князів Рюриковичів, які вели постійні війни між собою за землі і уділи. Юних князів Бориса і Гліба з благословення константинопольських Патріархів канонізували і написали для них службу грецькі митрополити-руські святителі. Вони були своєрідними третейськими суддями для ворогуючих сторін по суті однієї князівської рідні. Митрополитів-греків хоч трішки боялись руські князі, бо сприймали як дипломатичних представників Візантії. А ікона святих Бориса та Гліба була в руках святителів проповіддю покаяння: «Не ми, а кров ваших рідних братів до вас кричить – зупиніться!». Дух язичництва бродив в міхах християнства, диявол боровся з Христом за душі людські, і цей смертельний герць відбувався в серцях істинних християн, які не піднімали руку на заблудлих у гріху людей: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!» (Лк23, 34).

2. Євангеліє в постатях

Найповніше розкриває перед нами життєвий подвиг святих князів-стастотерпців древня писемна пам’ятка «Сказання, страсть, похвала св. мучеників Бориса і Гліба». Невідомий автор вочевидь добре знав князівських дітей, але розповідає не про подробиці їх життя, а детально розкриває саму лиш смерть святих. Уважному читачу відразу стане зрозуміло, що в Сказанні описуються Євангельські події Гефсиманського боріння, розп’яття і смерті Христа. Сюжетна канва збережена автором та ж сама, однак головними героями цієї всесвітньої драми людства стають святі Борис і Гліб.

Думаю, що сьогодення допоможе сучаснику більш вдумливо вчитатися в їх житіє, аби зрозумілішим стало як власне життя в Церкві, так і існування Церкви в світі людей. Борис і Гліб - це не ті історичні персоналії, що колись відіграли якусь важливу роль в становленні нашої держави, таку наприклад, як їх батько Володимир. Це були, як мовиться, люди з великої букви, що являли собою совість нації, лице свого народу. Над такими людьми посміюються через їх принципову моральну стійкість, яка стає на заваді швидкому здійсненню політичних чи економічних планів нечесним шляхом. Водночас до таких людей завжди звертаються за порадою, бо вони мають непохитний внутрішній духовний стрижень.

Таких людей спочатку розпинають в ейфорії народного гніву, а потім їх же шанують, тому що заходять в гріховний глухий кут, єдиним виходом з якого є покаянна молитва до праведників. «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що пророкам надгробники ставите, і праведникам прикрашаєте пам'ятники, та говорите: Якби ми жили за днів наших батьків, то ми не були б спільниками їхніми в крові пророків. Тим самим на себе свідкуєте, що сини ви убивців пророків» (Мф 23, 29-31).

Ціле суспільство ставить таким людям вирок – або ви як всі, або ми проти вас. І як же відповідають на цей «виклик» суспільства святі брати? Чи з гордо піднятою головою, мовляв, з нами істина, бо ми християни, а ви всі язичники в гріху своєму загинете, та ще й в пеклі опинитесь за те, що мою персону ображаєте? Ні! Ось як звертається св. Гліб до свої мучителів: «Братие, приступивше скончайте службу вашу и буди мир брату моему и вам, братие». Так цілують руки хірурга, якими він вас щойно різав і тим самим врятував від неминучої смерті. Так благословляли християни тих людей, руками яких Господь забирав до Себе Своє чадо.

«Християни завоювали світ своєю переможеністю», - писав св. Максим Сповідник. Не людська сила і мужність князівських дітей вразила суворих язичників-русичів, а реальний образ страждаючого і водночас люблячого Христа, котрий явився для наших пращурів в постатях святих князів Бориса і Гліба. Говорити про Бога можна багато, а в образах святих можна Його побачити. В цьому головна роль святих страстотерпців – вони були живою іконою того Христа, Якого охрещені, але ще не воцерковлені язичники бачили лиш на дошках.

Вперше в історії Церкви саме на Русі з’явився новий чин прославлення святих «страстотерпців». Мученики - то люди, що віддали своє життя за Христа, а святих князів ніхто від Христа зрікатися не примушував, ззовні це вбивство виглядало як чисто політична чистка. Вся суть цього подвигу полягала в тому, що вони могли вільно уникнути смерті, втекти за кордон, як то неодноразово робили інші руські князі, але ж все таки вони йшли далі, на Голгофу за Христом. За них могло стати військо, вони могли підняти вірних собі людей на боротьбу. Хоч як їх не було мало, вірні солдати могли б віддати своє життя за своїх правителів.

Те ж саме просив Петро у Христа - боротьби, але Він йому відмовив: «Чи ти думаєш, що не можу тепер упросити Свого Отця, і Він дасть Мені зараз більше дванадцяти легіонів Янголів? Але як має збутись Писання, що так статися мусить?» (Мф 26, 53,54). Не дивлячись на вмовляння дружини, князі відмовляються захищатись, і на річці Альті солдати покидають Бориса, а на Дніпрі Гліба. Хіба не так само апостоли покинули Христа? «Уражу пастиря, і розпорошаться вівці отари» (Мф 26, 31). Цю відчайдушну боротьбу між жертвенним духом любові і людським страхом перед неминучою смертю помічають навіть слуги св. Бориса «Не восхоте противится любве ради Христовой, – а коликы вои держа в руку своею!».

«Уне есть мне единому умрети,говорить Борис,нежели столику душ». Йдучи на свою Голгофу за Христом, святі князі не хотіли пролиття невинної крові: «Ісус відповів: Я сказав вам, що це Я… Отож, як Мене ви шукаєте, то дайте оцим відійти, щоб збулося те слово, що Він був сказав: Я не втратив нікого із тих, кого дав Ти Мені» (Ін 18,8-9). Глибину їхнього душевного переживання тих страждань, що вони вільно на себе брали, можливо зобразити лиш на прикладі подій в Гефсиманії. Ось підходять вбивці до намету, де молиться Борис, ось підпливають до човна, на якому також возносить молитви за своїх вбивць Гліб, і перед нами постає та ж сама Гефсиманія і храмова сторожа, яка наближається до беззахисного Христа: «Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене... Та проте, не як Я хочу, а як Ти...» (Мф 26,39).

Ми бачимо, як на історичному полотні історії Русі розвивається Євангельська драма страждань Христових і Його Воскресіння, на яке має покладати свої надії християнин, про що й молить Бога св. князь Борис: «Господи Иисусе Христе, иже сим образомь явися на земли, изволивый волею пригвоздитися на кресте и приим страсть грех ради наших! Сподоби и мя прияти страсть».

Перед нами не герої-лицарі, що приймають виклик долі чи суспільства, готові йти з гордо піднятою головою серед натовпу язичників, які їх обпльовують. Житійний образ інший, пронизаний євангельським смиренням всемогутнього Божества, яке до самого дна випиває чашу людського горя, і зображає людину немічною істотою, яка, як і Христос в Гефсиманії, боїться смерті. Вражає ця схожість плачу Гліба з тугою Христа за людьми, які Його розпинали: «Увы мне, увы мне! Плачю зело по отци, паче же плачюся и отчаях ся по тебе, брате и господине Борисе, како прободен еси, како без милости предася, не от врага, но от своего брата... Уне бы со тобою умреть ми, неже уединену и усирену от тебе в сем житии пожити!».

Він так по-людськи жалкує за своїми втраченими молодими роками, що читач невільно починає думати, а де ж тут мужність, а де ж тут героїзм, не вже не можна постояти за свої права? «Не дейте мене, братия мои милая, не дейте мене, ничто же вы зла сотворивша... Помилуйте уности моей, помилуйте, господие мои. Вы ми будете господие мои, аз вамраб. Не пожнете мене от жития несозрела, не пожнете класа недозревша... Не порежете лозы, не до конца возрастшиа». Але ж точно так ми можемо дорікати Христа, Який молив Отця, щоб минула Його ця чаша страждань.

3. Словесна ікона людини

Краса життя християнина розкривається і в його смерті. Якщо в церкву протягом життя можна ходити справно, а жити як-небудь, то от померти абияк не вдасться. В смерті людина проявиться такою, якою через мить постане перед Богом. Саме в цьому перед сучасним християнином повстає перша аксіома духовного життя – як ставишся до людей, так і молишся до Бога. Християнин не призваний кидати виклик язичницькому суспільству, він призваний бути страстотерпцем, тобто любити людей Божою любов’ю, возносити молитву, за тих, хто ненавидить твого Бога, як за себе. «Сказання» про життя і страждання святих князів саме такими малює перед нами словесну ікону християнина. Все-таки в любові найповніше розкривається краса людини. «Від Бога любов, і кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога! Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов» (1 Ін 4-8).

Фото Facebook

Теги: