Оптимістична розповідь про стосунки між людьми

«Отак будуть останні першими, а перші останніми!» (Мф 20,16)

Одному керівнику одного скромного державного підприємства приснився сон, що підлеглий викликав його до себе в кабінет на прийом – у храм...

Мені те чудернацьке сновидіння в обідню перерву, закусуючи оковитий сміх хлібом з варенням, доніс до відома той самий підлеглий про котрого й наснилися директору жахи. Однак пан N (так назвемо підлеглого) був впевнений, що то не про нього видіння було. Будучи вже досвідченим і воцерковленим християнином, він стверджував і наголошував, що трапилось «стандартне іскушеніє», мовляв, є такі істоти, які вміють приймати вигляд ангелів світла, аби людей від праведників відвертати на їх шляху до Бога.

Можливо, так воно й було, і мій співбесідник абсолютно справедливо відчував свою повну непричетність до того, що відбувається у головному мозку оточуючих його людей.

Аби істинне положення речей відкрилося у всій своїй повноті, і виявились нарешті «праві і винуваті» варто просто розповісти більш-менш наближено до оригіналу все, що наснилося за цілу ніч і запам’яталося до рання керівнику, ім’я котрого тут не коректно називати, як і назву того підприємства, яке він вже багато років очолює.

Прошу читачів не забувати, що буду розповідати від третього лиця. А це дає право оповідачу, не вмішуючись у порядок слів і подій, прикрашати міркування персонажів своїми власними переживаннями. Якщо хтось себе в комусь впізнає, наперед прошу не ображатися, керуючись тією древньою мудрістю, що Платон мені друг, але істина дорожче. А що ж залишається робити автору, як не говорити істину, якщо поки що ніхто з лиць, яких він описував, не пропонував стільки заплатити, щоб він про них не писав.

Сюжетна лінія нашого сновидіння розгортається наступним чином. Означений посадовець, як годиться солідному чоловіку, без запізнень з’явився у призначене Богом для молитви місце – в храм. Поцікавився на вході до дому Божого чи бува туди я потрапив, куди було наказано прибути його офісним пролетарем. Бо ж виявляється, що різні є в Україні храми, в одних Господь спочиває, а в інших сам диявол, що загримувався під Христа.

Головний герой цієї історії був в повній мірі убезпечений від фатальної помилки посиленим інструктажем, що саме у тому храмі істина, де й знаходиться той самий пан N. Його наявність чи відсутність у тому чи в іншому місці визначає чи є благодать з вами, чи її нема. Одним словом – вікарій Христа на землі в своєму кабінеті готовий прийняти Божих рабів.

Пан N за своє життя привів до храму не одного потенційного християнина. Напевно, з цією місіонерською ціллю він так часто змінював роботу, хоча злі язики подейкували, що то його насправді звільняли за твердолобість. «А він таки мене сюди привів, - подумав наш герой крізь сон. - Не зміг тіло примусити прийти до істини, то душу захопив, без мого просу витягнув із плоті».

Пан N був у центрі храму на амвоні, він проголошував проповідь в уборі священика. У начальника від гніву аж скроні почали пульсувати, у вухах загуділи дзвони, і лиш одна думка стояла стовпом соленим в головному мозку: «Як проснусь, і дістанусь до нього, то звільню з роботи, хай би він на коліна переді мною ставав, як тутечки люди стоять перед ним». Але він не міг нічого вдіяти чи навіть поворухнутись, бо по руках і ногах був міцно зв’язаний щільними пасмами сну. А народ побожно слухав натхненні слова промови, ангели тим часом локшину невидимо здіймали з вух, щоб не так було тяжко стояти, бо від такої ваги на голову підкошувались ноги. «Ну нічого,- продовжив внутрішній монолог директор,- нехай лиш я тільки прокинусь, тоді вже точно вкажу на те місце, де сидіти підлеглим годиться, а він, бачте, сам на небо приплівся, ще й інших тягне. Виплигнув на кафедру, як той півень на дах, і голосить немов навіжений, людям спати не дає. А ти за ним лізь на духовні вершини, ризикуй своїм життям».

Для непідготовленого чоловіка кидалось в око і викликало якусь чи то темну заздрість древнього самця, чи то відразу цивілізованої людини, що навколо проповідника скупчились жіночки і дівчата, котрі так на нього задивлялися, як буцім хотіли дістати плід з райського дерева. «Очей у нього як завжди не видко чітко»,- відмітив про себе директор,- а брови, як трава на схилі бездонного рову, і що в ньому такого привабливого?».

Плечі, прикручені шурупами до ребер, як шпилі антени у висоту стирчать з поза блискучої кафедри, вражаючи своєю духовною величчю немічних людей. Всі присутні пливли на одній радіохвилі з ним: «Боже, який мужчина благочестивий, «мені б такого», а мій?!!». «Ніхто Євангеліє нині не читає, а я читаю,- віщав проповідник,- ніхто святих отців не знає, а я знаю, хоч і книжок ніяких в руки не беру крім молитвослова, бо то все високоуміє. Треба триматися браття і сестри передання, а де воно записане ніхто й не чув і не всім то дано, зате я знаю де,- в древніх книжках, які ще читали наші діди прадіди, а нині в вік антихриста їх вже не переписують і читати не дають. Так що те, що я запам’ятав від своєї бабусі ви мусите слухати, запам’ятовувати і своїм дітям передати в спадок». Всі були захоплені словом, в якому проповідник стяв як перед дзеркалом і милувався собою, всі, крім однієї людини.

«І що я тут роблю, і як мене сюди занесло? Треба звідси скоріше давати дьору»,- подумав пан директор про себе, а вголос промовив: «Дозвольте, пане начальнику у вас спитати, чи можна вийти». Будучи культурною людиною і фігурою при тому помітною, він не хотів засмутити виступаючого своїм демонстративним відходом, і не уточняв куди саме так стрімко бажав відлучитись.

Пан N не тільки не засмутився, що його назвали «начальником», а якось так навіть просвітився. Сановитий підлеглий глянув на нього, примруживши очі, як буцім дві зіниці цілились в одну мушку гвинтівки одночасно. Зустрівши на собі цей лазерний приціл, директор зрозумів, що він про нього знає все, що уві сні від істини не втечеш, думок не приховаєш, почуттів не приспиш. Наступна репліка лектора поставила бувшого директора в інтелігібельний глухий кут: «А куди саме ви хочете вийти, може я вам дорогу підкажу, бо ви ж тут вперше???». Він запитав про це так, ніби й не знав куди люди виходять, коли їх хтось затримує на одному місці вже більше години.

Однак директор достойно витримав той невербальний двобій і чітко відповів: «За нагальною потребою». «Ну що це за така нестерпна атмосфера, - сказав він пошепки про себе, - як буцім не слухати нецікаву і пусту проповідь - то такий самий гріх, як щось поцупити». «Гаразд, ідіть», - великодушно, з якоюсь лукавинкою в голосі відказав пан N.

Вирвавшись з зали, яка знаходилась в центрі храму, пан начальник відчув нарешті себе щасливою людиною, як в’язень, що відсидів таки свій строк, радий від думки що все уже позаду. Щось його вело в те саме місце, куди так часто кличе нас, коли вчасно, а коли ні, та доленосна примхлива і здебільшого непередбачена в проявах свого складного характеру наша природна потреба. Ти так хотів покинути той остогидлий кабінет і ось вона тебе покликала, твоя вірна подруга і ти не збрехав (бо ж в храмі не годиться), а з чистою совістю вийшов на її вимогу. Ось на кінець то він відчинив двері у кабінет з надписом, що нагадував два кільця на весільному автомобілі, де вона на нього вже мала чекати. Але в дверях директор зненацька зрозумів, чому такий спокійний і лукавий сміх був на устах в його тутешнього начальника, тобто в бувшого підлеглого, що так милостиво (чи може мстиво) його відпустив відлучитися в це популярне місце.

На тому самому узвишші, на якому він очікував ковтнути хоч трішки тиші, хоч шматочок полегшення для душі і тіла стояла та ж сама кафедра з-за якої стирчали ті ж самі плечі. Він ніби повернувся назад, туди звідки тільки що здавалося вже втік. Знову удав поступово своїми пасмами обгортав його плоть, щоб їсти душу. Пан N , зустрівши його привітним поглядом, промовив: «Я хотів щоб ви не пропустили ні жодного слова із проповіді і розпочну з того самого місця, на якому ми зупинились в попередньому кабінеті». І він продовжив свою промову неквапно і побожно далі, так, ніби нічого й не трапилось.

В той же час навколо відбувалось щось неймовірне. Діти, які були присутні тут на проповіді, ніби чотирнадцять тисяч віфлиємських младенців нестерпно верещали, наповнюючи приміщення сльозами матерів, які їх намагались заспокоїти. Той надприродний надривний крик, який виривався з грудей голодних дітей, нагадував проповіднику сеанс екзорцизму і він думав, що то його слова мають таку благодатну силу, яка збурює саме пекло, виганяє бісів із дитячих, заражених первородним гріхом сердець. А це ще більше надихало праведника на подвиг спасіння людства від тероризму диявола.

Він точно знав, що поки його не вислухають, до Бога не дістануться, до Причастя не достояться. Проповідник радів, що він всім такий потрібний, як радіє бухгалтер, який має необмежену владу над людьми поки остаточно не видасть всім зарплату. Він говорив ще більше і натхненніше, мало що розуміючи головою з того, що виходило з його уст. Це був його зоряний час!

Навряд чи хтось зможе відтворити хоч одну якусь конструктивну думку зі всього почутого, але це не важливо. Головне, що всі відчувають себе при тому особливо обраними (крім дітей звісно) для якоїсь священної місії в цьому грішному світі. Якби це явище в наших храмах досліджував якийсь антрополог, то він вивів би ще один вид істот, що стоїть на еволюційній драбині між антропоїдами і Хомо сапієнс – ангелоїди.

Проповідник знає, що ж саме від нього хочуть почути слухачі і в точності відтворює те в своєму слові. Тому він й вважається пророком, що переказує плітки, тому й прозорливцем прочитається, що мавпує думам прихожан. На такій проповіді, тому носа задираєш догори, що почуття, ніби ти істинний християнин, мов струмінь повітря наповнює легені, розпирає душу і виходить через ніздрі. Тут більше серце окриляє слово ніж на євхаристичному каноні благодать, коли стоїш мовчки в поклоні перед Богом.

«Дорогенькі мої, ніде я не зустрів любові такої як у вас, - віщає проповідник далі, - був і в Європі і в Єрусалимі, всюди ненависть панує і люди у погибель йдуть, а ви спасенні, бо прийшли у храм зі мною помолитись Богу». «Таке враження, що людей він бачив лиш через вікно європейського автомобіля по дорозі до церкви чи в турпоїздках по святих місцях - подумав директор,- бо якби на виробленому в святих землях Русі апараті мчав, то більше б Богу молився і людей звичайних помічав хоча б крізь тисячі щілин у корпусі автівки. Про що він говорить, що то за нахабство таке зухвале: «Дякую Тобі Господи що я не такий як вони, що ходять до пивбару, і мені так повезло, що я потрапив в храм». Виходить, що всі інші лузери яким в житті не повезло, бо вони не православні. Що за лицемірство, вважати тільки себе спасенним в цьому світі, так само пити пиво, як і всі інші, і при тому співати «Господи помилуй»! Як же можна казати, що межи людей любові нема? Мене мої діти люблять, хоч до Причастя я їх ніколи й не водив, а жінка, яка в церкву не ходить, хоч і покричить часом добре, але обід таки з лоюбов’ю зварить. Проїдься в маршрутці і попроси вибачення, коли тебе хтось штовхне, а не ти когось. От тоді й побачимо який ти християнин, чи знайома тобі заповідь «благословляйте, тих, хто вас проклинає». Тоді й говори про любов іншим людям, коли сам людей любиш, тоді й розписуйся за Христа, коли сам, хоч намагаєшся так відноситись до людей, як Він. От цікаво, а хто ж йому хату будував, православні робітники, які на приховані від господаря кошти можуть так «помолитись», що після обіду не зможуть і на роботі не з’явитись. Хіба в нього працювали не протестанти з якоїсь американської секти, які не тільки ні копійки не поцуплять, та ще й до ночі так будуть свою роботу робити, що тільки встигай платити гроші. Як можна так зверхньо ставитись до Божих створінь, які по-іншому ніж ти живуть, або яким Бог призначив народитись в країнах, де немає православної Церкви. Це просто страшно слухати, адже в світі так багато хороших людей, які не ходять до церкви, але по совісті живуть. Вони що ж Богом забуті, чи може ті, хто тут присутні не грішать?!

Наш директор, хоч і був від роду віку атеїстом, але таки мав добре серце, і, як не зарікався все життя, що не буде ніколи себе дурманити опіумом для народу, в цій ситуації до Бога таки помолився: «Господи, якщо Ти є, то нехай він те, що говорить для інших, сам слухає всю вічність на тому світі. Сам по життю, вибачайте, така собі сіренька посередність, яку добровільно ніхто терпіть не буде, а тут у храмі він вже цар і бог. Як щось конкретне його запитаєш, то запинається через слово, а тут ач як ллється, не зупиниш. Ох як я волів би, щоб він свою жінку слухав стільки, скільки сам говорить, може тоді з’явиться якесь відчуття такту і культури мовлення, повага до слухачів, які нічого для себе не можуть винести із сказаного, як би не пнулись виколупувати із уривків слів, емоцій, відвертого безглуздя, що приховане під покровом євангельських цитат, хоч якийсь смисл. Коли прокинусь живий-здоровий, то, гаразд, з роботи не звільню, але й не дам йому сказати ані слова, що не стосується діла, може хоч тоді він пізнає ціну людської мови і тендітність людських вух».

Наш директор в душі своїй виказав Богу те, про що присутні навіть боялись подумати. Тільки слова і дії звичайної людини можуть ставитись під сумнів іншою людиною, а коли на амвоні ідол, то хто ти, прихожанин, захожанин чи прохожанин, щоб суперечити його священній хіті слави, жадоби влади і жаги визнання себе як спасителя свого приходу. В границях цього храму – його, законно приватизоване небо, на якому тільки він може карати, а не Бог. Вони з Богом поки що 50 на 50 ділять час і місце в храмі – п’ятдесят хвилин служби і п’ятдесят проповіді, якась, вибачайте «конкуренція» і самореклама з боку найманих працівників на ниві Божій.

«Господи, - продовжував молитву наш герой, - невже Ти такий от як оці Твої раби, і невже я такий начальник в себе на підприємстві, як мій підлеглий у себе в храмі наді мною головує? Невже я так само нестерпно відношусь до підлеглих як вони до мене? Невже у церкві немає місця, де мене могли б зрозуміти в простих речах? Що то за риса така огидна ускладнювати до повного абсурду звичайне людське життя якимись особистими псевдо духовними фантазіями, не підтвердженими ні звичайним людським досвідом ні Євангелієм. Чому звичайні житейські потреби трактуються як суєта? Чому старовіри православні докоряють в тупоті тих маловірів, які відразу не можуть збагнути того, до чого ті йшли роками? Чому духовне життя обмежується одним лиш храмом і що, більш ніде його немає? Чому лиш в тому воля Божа, що скаже мені служитель Христа, а не те, що мені підкаже совість? Чому я грішний не перед Богом, а перед людьми? Чому піднімається на сміх моя розгубленість, і слабкість заслуговує принижень? Хто тут людина для Бога і ким вона виглядає для інших собі подібних людей? Невже і тут у храмі, як там в миру – війна авторитетів за місце на такій маленькій навіть для однієї гордої душі планеті?».

Коли говориш про біль людську – то мовиш про Бога, а коли про Бога без кінця і краю проповідуєш, то скоріш за все себе виставляєш напоказ. Кожен християнин мріє стати проповідником, бо ж ти говориш, а люди мусять слухати. Християни теж люди і ніщо людське їм не чуже. А кожна людина, незалежно від віросповідування мріє, щоб її слухали, а слухає, для того щоб вилізти на чужий язик як на трамплін, аби штовхнути свою промову, відштовхуючись від чужих слів. І на душі легше, як тую преподобну ахінею виметеш зі свого мозку і у вушні щілини смиренних слухачів заметеш. Ось тоді й відчуваєш, що виконав свій обов’язок християнина привести до Христа людину, яка, як тільки ти відвернешся, від Нього миттю втече. Людей від гріха не втримають ніякі слова, якщо у них нема любові.

«Напевно в цьому храмі таки є Бог, - подумав про себе мирський керівник, - бо якби на моєму підприємстві все було як тут, то воно б давно пропадом пропало, а тутечки все стоїть як стояло до того вже сотні літ». Зробивши цей фундаментальний висновок, який буде заключати також і нашу розповідь, директор вибіг з тих дверей і побіг чимдужче до інших. Там він побачив те ж саме, і так могло б продовжуватись вічно, якби пан керівник державного підприємства зненацька не прокинувся у своїй квартирі на своєму ліжку. Та ж сама, вище згадувана нами невблаганна природна потреба таки вирвала його з смертних обіймів сну, аби таки справити нужду. Пан директор легко віднайшов потрібний нагально для нього кабінет під номером «оо» і йому стало легше. З нуля розпочинається рахунок цифр, годин і грошей з двох нулів кожного дня розпочинається життя.

Такі стосунки між людьми, як у храмі існують всюди, але тільки тут вони так разюче ранять душу і гостро ріжуть совість. Якщо у світі надто розмита ліня між білим і чорним, то в храмі вона дуже чітко і контрастно відділяє одне від одного. Тому люди й не люблять до храмів ходити, надто гостро ця прозорість самолюбство ранить. Напевно, лиш в святому місці себе нечистим відчуваєш. Сюди масово грязюку заносять люди і Хтось звідси її постійно вимітає. Напевно, то таки Бог, а хто ж ще зможе так смиренно зносити людське нахабство.

Наш директор - то звичайна, хоч і не проста людина, яка крізь сон, як у щілину зазирнула у внутрішнє життя православного приходу. Я переказав все так, як він то побачив, можливо він дещо від себе додав такого, чого уві сні не було, але накопичилось в душі за роки. Однак то не міняє суті - так на християн дивляться з боку багато хто з невіруючих людей. Можливо, наші співітчизники перебільшують, можливо, мстиво «брешуть», бо не люблять «москалів», можливо, не можна тому вірити? Не знаю, можливо. Але я чомусь йому вірю від «А» до «Я», напевно тому, що добре знаю цю хорошу людину і сам так не живу як він, хоча й у церкву регулярно ходжу.

Фото Facebook

Теги: