«Кажу бо Я вам:
коли праведність ваша не буде рясніша,
як праведність книжників та фарисеїв,
то не ввійдете в Царство Небесне!»
  (Мф 5,20).
В церковному календарі червоним кольором виділені лиш Великі свята – Різдво, Успіня, Преображення… В такі дні святкування у храмі проходять доволі буденно – відбули літургію, послухали минулорічну проповідь, присвячену події, яку згадуємо «в цей святий день», і, відпочивши душею у храмі, розійшлись по домівкам аби нарешті спочити тілом на дивані, як на ложі Аврамовому, після важкого робочого тижня.

Зовсім інше – храмове свято! Воно для православного християнина набагато вагоміше за всі інші церковні урочистості. Кожен свідомий парафіянин чекає його цілий рік, адже то не тільки знаменна дата в житті його рідного храму, але й особлива подія у його власному житті та справжнє домашнє свято. На престольний празник у містечко чи село з усіх усюд приїздить на гостину вся родина.

Приміщення храму не може вмістити в себе всіх бажаючих подивитися на архієреїв та численне духовенство, що очолює богослужіння. Ближче до завершення літургії подвір’я біля храму стрімко наповнюється найрізноманітнішим людом, яке очікує виходу духовенства на чолі з владиками на хресну ходу. Майдан коло церкви вміщує в своїх обіймах всіх, не залежно від того чи ходить хто до храму чи ні, не зважаючи на віросповідання чи соціальне становище. Кульмінацією урочистого богослужіння для парафіян та гостей храму є кроплення їх святою водою.

Благочестиві старці повчають, що особливо важливо в цей день причаститися Святих Христових Тайн! Проти цього не можливо нічого заперечити. В ідеалі саме так має бути, а на практиці тих свідомих християн, які всією душею того бажають, часто переслідують чималі спокуси. Ці вискочні всіма учасниками храмових урочистостей сприймаються як найлютіші мучителі християн православних: «Що не можна було в інший день причаститись,- шкіриться на них касир, в котрого вони таки наважились запитати, де ж тут можна посповідатись,- хіба ви не бачите, що затримуєте все духовенство?!».

А обтяжене золоченими хламидами духовенство, прагне чимдужче сісти на стілець за столом, щоб трішки ноги відійшли; миряни пориваються чимдужче дременути до святкової трапези, аби вкусити нарешті празникове у себе вдома з гостями. Священиків, архієреїв та народ православний охоплює справжня святкова лихоманка. Автоматично забувається, що Божественна літургія то не захід, який проводиться перед святковим обідом, а служба Божа, що звершується для того, аби причастити всіх бажаючих поєднатися із Христом.

В той святковий день, про який йтиметься у цій розповіді, таки виявилися бажаючі причаститися на урочистій Божественній літургії. Один старенький батюшка отримав благословення вийти з Чашею на амвон. Священик довго не повертався назад. Ця прикра затримка швидкого ритму святкового богослужіння не могла не привернути до себе увагу всього духовенства та двох архієреїв, які були присутні на празнику. Серед духовенства виникла напруга і закипіло невдоволення на такого повільного священика. Він бідняка й не здогадувався на яке лихо доведеться перегодом наразитися!

Після богослужіння під час урочистої трапези кожен підіймав келих за святого, пам'ять якого святкували у цей день, за здоров’я єпископів, довголіття настоятеля та його матушки, за голосові зв’язки хористів і тугенькі гаманці благодійників… Під час трапези мова зайшла про те, що священик, який виходив з Чашею, причастив «філаретівку»! Архієрей, звернувшись до старенького батюшки, привселюдно заявив: «Отець, а ви знаєте, що сьогодні причастили розкольницю?». «Так, - відповів він, - я особисто в неї приймав сповідь і допустив до Причастя». Ця відповідь спричинила глухе невдоволення серед присутніх: «Коли б був Він пророк, Він би знав, хто ото й яка жінка до Нього торкається, бо ж то грішниця!» (Лк. 7, 39). Спокійний тон, яким батюшка сказав ці слова, нагадував зухвалу поведінку нахабного злочинця, якого нарешті зловили на гарячому, а йому до того й байдуже.

«Хіба ви не знаєте, що канони нашої Святої Православної Церкви забороняють причащати людину, яка не є членом нашої Церкви», - з притиском сказав єпископ. Звичайно ж, він жодного канону не привів на підтвердження своєї заяви. «Благословіть, владико, розповісти одну історію», - замість відповіді попросив священик у владики. Трапезна зала завмерла в очікуванні його розповіді. Архієрей його благословив.

«До Другої Світової Війни на території Західної України проживало дуже багато євреїв. Під час окупації німці їх масово знищували. Спочатку вони збирали їх у гетто, а потім групами виводили за місто чи то село та всіх до одного розстрілювали. В один із таких приречених на страту гуртів людей випадково потрапив один православний батюшка. Він, як та пташка у клітці літав від одного до іншого німця благаючи, щоб вони його відпустили: «Я не єврей, я українець, а довге волосся та чорна ряса на мені через те, що я православний священик». Але вони на те не зважали. Батюшка у відчаю схопив одного з вартових за рукав військової форми, благаючи відпустити його на волю. Той наказав священику показати свої руки. Уста його мимохіть скривилися у вираз жалю і здивування. Побачивши чорні та порепані від тяжкої селянської праці долоні і покручені від постійної роботи пальці, фашист його пожалів і відпустив».

Батюшка на мить зупинився аби перевести дух і, обвівши всіх докірливим поглядом, сказав: «От і я, побачивши чорні та порепані від тяжкої селянської праці долоні тої жінки та її покручені від постійної роботи пальці подумав: «Хіба ж я гірше фашиста?!».

Важко було щось на це відповісти і горілочка празникова вже не лізла в горло.

Денис Таргонський

Фото pravmir.ru

Теги: