«Могутня любов, як смерть» (Пісн.8,6).

Одна молода дівчина доволі довго ходила у православний храм. Вона прибувала на кожне богослужіння, як солдат на бойове чергування. Одягалася стильно, але скромно, у встановлених церковним статутом межах. Про те, щоб зректися макіяжу, манікюру чи модної зачіски, аби виглядати на одному «духовному рівні» з іншими православними християнами, навіть не думала. Була впевнена, що це не може щось суттєво змінити в її житті.
 
Протягом тривалого часу допитлива юначка прислухалася до проповідей священика, але так і не здужала збагнути, про що конкретно в них йшлося. Згодом вона взагалі перестала їх слухати. Не могла сучасна молода людина відключити свій обтяжений інтелектом мозок і всьому, що бачила і чула в Церкві, беззастережно йняти віру. Батюшку це відверто ображало. Сумніву, що він щось говорить не так, в священика не було, а от те, що молодь нині горда і зарозуміла, для нього стало більш ніж очевидно:

– Їх уже нічого в цьому світі не цікавить, – говорив він своїм парафіянам, – і це – наше майбутнє!
 
Симпатична дівчина завжди тримала голову високо і поводилася в храмі з гідністю шляхетної дами. Лиш підведені тушшю вії час від часу розпливались від сліз темними тінями під очима.  Поштива пані цього не показувала, то ж ніхто їх не помічав. Вона тихцем покидала храм відразу після служби, ніби боячись, щоб її по дорозі хтось не перехопив.

Через деякий час виявилося, що та «гордячка» вагітна. Прославлені своєю «прозорливістю», чергові парафіяльні стариці таки вгледіли, що на відповідному пальці встановленої законом позначки немає. В кожної богобійної заміжньої християнки обов’язково був присутній  «перстень всевладдя», а в неї – не було!

– Вся молодь тепер така, – жваво джеркотіли між собою парафіянки, – порядних жінок немає. Нормальні чоловіки перевелися. От коли ми ще були молодими, тоді дійсно були  сім’ї. А нині! Ото невінчані наживуться, скільки їм захочеться, а потім розбігаються, бо, бачте, «вона йому не підходить». А в неї де очі були? Хіба не бачила, з ким зв’язувалась? Живуть у блуді, і ніякої відповідальності ні перед ким не несуть. Якщо Бога не бояться, то хоч би вже людей посоромились! Батьків не слухають, в церкву не ходять, священик їм не авторитет, от Бог їх і наказує. А інакше не доходить! Як тривога – то Бога, а по-іншому до церкви й не поткнуться.  

Кожна учасниця тих перемовин говорила про це так, ніби сама вона зроду не розлучалась, не зраджувала чоловіку, не робила абортів, ніколи ні в чому не помилялась і взагалі, була найсвятішою невинністю порівняно з «цією фурією». Хоча насправді щось із цього всього, і навіть більше того, траплялося з кожним творінням Божим, котре живе на грішній землі.

Якою б незалежною у поглядах не була людина, вона не може зовсім байдуже ставитись до того, хто і що про неї говорить за спиною. В раю Господь звертався до людей просто, коротко, відверто, і люди Його не чули. До змія, що запопадливо, підступно та набридливо шепотів біля вуха, праотці прислухалися постійно. В храмі так само. Євангеліє читається виразно, голосно, чітко, але його ніхто не слухає. А те, що повсякчас у людей на язиці, швидко приліплюється до серця і скоро дає свої плоди.

Прибитій горем молодій дівчині стало соромно від того, що вона незабаром буде матір’ю! Їй здавалося, що дитинка – то якесь покарання, а не благословення Боже. Вагітна юнка тому й ходила в храм, бо більше не було куди йти з малям, яке вона носила під своїм серцем. А що вже робити з тягарем, який лежав на серці? Між милосердним Богом і нещасною людиною були присутні справедливі і жорстокі люди, що замість слів співчуття закидали ядерні фрази та відпускали уїдливі дотепи.

Настав час Великого Посту. Хоч-не-хоч, мусиш іти до сповіді, аби допустили до Причастя. Не причаститися в Піст неприпустимо навіть для далеких від Церкви родичів та дітей постійних парафіян. Традиція є традиція, і їй потрібно справно платити данину та віддавати обов’язкову шану її почесним носіям. Духовно «недалека» молодь зазвичай запитує у своїх бабусь, дідів, матерів та отців, які вже «далеко зайшли» в духовному житті: «А який сенс в тому, щоб сповідатися?». «Як це який сенс? – виказує старше покоління молодшому. – Ану йди до церкви, а то вижену з дому!»

Наша героїня  думала, що сповідь – то серйозна розмова двох людей, які довіряють одне одному. Розкривати свої переживання будь-кому вона не могла, священика особисто не знала, тому й довіритися йому боялась. На останньому тижні Великого Посту дівчина таки вирішила підійти до сповіді. І то тільки тому, що всі йшли, а сама б не цей крок ніколи не наважилась.  

– В чому б ви хотіли покаятись? – звернувся до неї священик.

– Батюшка, я согрішила тим, що… – почала квапливо говорити дівчина свою добре підготовлену річ, але відразу затнулась і забула, що ж саме хотіла сказати. Її уста, скориставшись такою несподіваною затримкою, почали говорити самі собою. Вони поспішали винести назовні залежану у глибині душі важкість, допоки розум ще їх не наздогнав настирливою вимогою бути обережними, бо «все сказане тобою може бути використане проти тебе». Кортіло все розповісти спочатку, а говорилося чомусь із кінця, так, ніби співбесідник був її старим знайомим і добре знав цю життєву історію.

– Я не могла по-іншому, – захлинаючись сотнями летючих слів, продовжувала дівчина, – я пообіцяла йому, що зроблю аборт. Зрозумійте мене, будь ласка, правильно, я відчула несамовитий жах від того, що лишуся сама. А кому я потім буду потрібна одна, з дитиною? Мій хлопець ­– хороша людина, просто він побоявся, що не потягне сім’ї. Ми довго жили разом і дотепер любимо одне одного. Але… Може, я щось неправильне тепер скажу.... Дитя стало на заваді нашому щастю… Ну, точніше, не стільки саме дитя, скільки страх, що його не приймуть мої батьки, його родина, що через дитину все зміниться, і нам вже не буде так добре разом, як було раніше.

– То Ви, значить, жили в блуді, та ще й хотіли дитину вбити заради власного комфорту? – гнівно обірвав її монолог священик, але вона відразу його перебила.

– Батюшка, ми любимо одне одного, хіба то можна назвати блудом? Ви не уявляєте, як то тяжко молодій дівчині жити одиначкою і не скотитися у прірву розпусти. Це практично неможливо, навіть коли ходиш до храму. Я пробувала, думала, що якось зможу жити сама, народжу дитя, буду порядною жінкою, а його полишу в спокої, нехай влаштовує своє життя як знає. Я була у психологів, тому що хотілося хоч комусь про це розповісти. Коли ж прийшла у храм, то остаточно зрозуміла, що не можу жити одна.

– Для людини це не можливо, – щиросердно повчав священик дівчину, – для Бога ж все можливо, потрібно лиш молитися.
 
– Це все ви правильно говорите. Я молилася від усієї душі, почала постійно ходити до церкви. Мені справді якось полегшало. Врешті-решт я змирилась і зрозуміла, що не можу без нього.

– Без кого? – перепитав священик.

– Без коханої людини. В мене не виходило його зневажати, як зневажають якогось непотрібного мужика. Я за нього постійно молилася, і це було дуже боляче, тому що попри все я продовжувала любити. Я наступила на себе, принизилась і сама прийшла до нього. Коли ми з ним зустрілись, він не ставив ніяких вимог, але я добре бачила, що він мене боїться. Точніше, не мене, а наше дитя. Я все зрозуміла без слів і вирішила заради нього йти у абортарій, доки ще не пізно. Перед тим, як це зробити, зайшла до храму… І не змогла піти далі. Ви не уявляєте, що я пережила за цю службу!

«Дивно, – думав про себе священик, – я щось ніколи не помічав, щоб вона так натхненно молилася, як оце розповідає, я в неї навіть сліз ніколи не бачив».

– Мені не хотілося нікуди йти після богослужіння, – вже крізь сльози продовжувала говорити дівчина, – поховала б себе під цими плитами, що лежать у храмі на підлозі, і від того всім би було добре, а в першу чергу мені самій. Коли я нарешті вийшла з храму, він стояв на порозі і чекав на мене. Що це таке? Видиво-сониво, чи реальна людина? В ту мить я ні про що не могла думати, лиш молилася: «Господи, Ти є на світі. Добре, що Ти таки є і він також є. Ти пом’якшуєш наші зашкарублі в егоїзмі серця, аби нам було легше жити одне з одним». Він таки наважився на те, щоб ми жили разом з нашим дитям. Батюшка,  це ж чудо! Мені в той момент вперше за довгий час стало дуже спокійно на душі. Може, я говорю дурниці, але це правда!
 
Дівчина закінчила свою сповідь. Зайшла мовчанка. В голові священика не виявилося жодної із завчених у семінарії заготовок, які належало говорити в таких випадках. Щось сказати із власного досвіду було незручно. Не переживав він такого. В нього все було набагато простіше, і з матушкою із самого початку спільного життя, слава Богу, склалися нормальні стосунки. Читаючи над дівчиною відпускну молитву, священик подумав, що вперше в його житті то була така сповідь, якою вона справді має бути.

На святкове пасхальне богослужіння та дівчина прийшла вже разом з коханим юнаком. Через деякий час вони вирішили одружитися, призначили день і годину для звершення таїнства вінчання. Батюшка полюбив цю дивакувату пару і радів за них, як дитя.

***

– Ну а далі, – продовжував свою розповідь вже геть спітнілий від переживань батюшка, – сталося таке, про що я й донині не можу спокійно говорити. У домовлений день вони не прийшли на вінчання. Я довго чекав, але марно. Через години дві наречена мені зателефонувала і повідомила, що нареченого потрібно поховати. Його збив автомобіль, увечері, напередодні весілля. Через день нареченого привезли в храм уже в труні. Вона тримала себе, як завжди, з високо піднятою головою. В її очах горів вогник рішучості, який мене, чесно кажучи, трішки лякав. І не даремно. Дівчина попросила всіх, крім мене, вийти з церкви на деякий час, ніби щоб посповідатися. Коли у храмі стало порожньо, вона сама зачинила двері і прямо в очі мені заявила: «Батюшка, ви ж самі в Євангелії читали, що в Бога мертвих не буває, що в Бога всі живі?». «Так, – відповів я». «Ну тоді вінчайте нас!». Від цих слів і від тої рішучості, з якою вони були сказані, в мене перехопило дух. Я не міг промовити ні слова. «Наречена» терпеливо очікувала моєї відповіді. А я тим часом думав про себе: «Від неї можна що завгодно очікувати. Оце як зараз її не послухаю, ще піде і втопиться з горя, а тоді відповідатиму за дві загублені душі. А вінчати як? А не дай Бог владика взнає, що тоді мені буде? Це ж суперечить усім на світі канонам і здоровому глузду. А що люди скажуть? Що батюшка взагалі з котушок з’їхав». Тисячі думок роїлося в моїй бідній голові, і на жодній з них я не міг зупинитися. Я мимоволі глянув на лик Спасителя – і зрозумів, що саме мені слід робити. «Жодній живій душі не кажіть про те, що тут відбудеться», – благально, як те шпетне дитя, яке впіймали на гарячому збитку, просив я в неї. «Що скажете, батюшка, те і зроблю». «Ну тоді розпочнемо». І я придумав прямо по ходу справи «нову службу», поєднавши деякі тропарі та піснеспіви з чину вінчання, поховання і пасхальних стихир, що прославляють славне Христове Воскресіння. Навіть персні міняв, які вона із собою принесла. На тому місці, де потрібно було питати «чи маєш таке вільне та свідоме бажання поєднати своє життя з...» вона розплакалась, але твердо сказала: «Так». Я тоді думав, що то все для неї якась романтична пригода, що це не серйозно, що не витримає вона довго сама, але в церкву до сих пір ходить одна з дитям. Хоча, чесно говорячи, всією душею бажав би їй зустріти якусь хорошу людину, аби вони жили щасливо разом, бо вона того заслуговує. Дай Бог! А я, хоч і знаю, що вчинив неправильно, але ніскілечки не шкодую про це.


Денис Таргонський

Фото Facebook

Теги: