УПЦ КП та УАПЦ, які презентують себе як церкви київської традиції, поки що не визнані у православному світі. Єдина на сьогодні церковна структура в Україні, що знаходиться в євхаристичному спілкуванні з Вселенською Церквою — це Російська Православна Церква (частина РПЦ, яка носить назву Українська Православна Церква).

Можна здогадатись, що Президент за допомогою Патріарха Константинопольського Варфоломія має на меті «узаконити» УПЦ КП та УАПЦ. Якщо Патріарх Варфоломій піде назустріч, тоді ця об'єднана Церква стане легітимною Українською Помісною Православною Церквою.

Легалізація «розкольницьких угруповань», по-перше, прибере з рук УПЦ (МП) (далі в тексті — просто УПЦ) вагомий аргумент, яким вже протягом 26 років вона обгрунтовувала свій «статус канонічної недоторканості» в Україні: «Нас визнає весь світ!». По-друге, в УПЦ вже не буде приводу для хизування фальшивим ореолом Церкви-мучениці, вона матиме рівні зі всіма іншими церквами права і можливості.

Практика співіснування в одній країні декількох православних церков різних юрисдикцій, які мають між собою євхаристійну єдність, відома в історії Церкви і широко розповсюджена в сучасному світі. В одному європейському чи американському місті, наприклад, можуть доброзичливо співіснувати храми РПЦ, РПЦЗ, Антіохійського та Константинопольського Патріархатів, УАПЦ... Парафіяни цих храмів не ставлять одне на одного клеймо "розкольника" чи "єретика". Навпаки, навколо кожного священика чи єпископа утворюються сильні церковні громади.

В Україні поки що існує «монополія на православіє», яка штучно утримується за допомогою політичних механізмів. Проте, за моїми спостереженнями, велика кількість духовенства УПЦ гаряче підтримує ініціативу Президента щодо створення автокефальної Церкви в Україні. Це, на їх думку, послабить внутрішньоцерковну корупцію та економічний тиск єпископату і церковних чиновників на священиків. Поява інших легітимних Церков на території України рятує УПЦ від внутрішньої моральної деградації, яка набуває останнім часом вже загрозливого характеру. Тепер у випадку зловживання єпископською владою можна буде перейти у підпорядкування такого ж канонічного, але більш порядного владики з сусідньої Церкви.

Чесна конкуренція має призвести до суттєвого пожвавлення духовного життя, підвищення освітнього та культурного рівня її священнослужителів. Щоби втримати свою паству, пастирям УПЦ доведеться виявляти неабияку тактовність, культуру, богословську освіченість, патріотизм, терпимість... Чи зможе духовенство УПЦ переконати мирян у істиності саме своєї конфесії не канонічним шантажем "все одно прийдуть до нас, бо всюди розкольники", а власним прикладом?

Тактично УПЦ в цій ситуації нічого не втрачає, крім приводу для гордості своєю канонічністю. Більше того, якщо її єпископат мудро скористається цим Богом попущеним «випробуванням», УПЦ стратегічно виграє, тому що має набагато більше можливостей для розвитку церковної місії в Україні.

Якщо УПЦ КП та УАПЦ в майбутньому будуть визнані православним світом, то яке ж тоді становище займатиме нинішня канонічна УПЦ в Україні? Вона мала б називатися строго до букви свого Статуту та Статуту РПЦ – «Російською Православною Церквою в Україні», і це буде чесно як по відношенню до її власних парафіян, так і щодо суспільства. В Статуті УПЦ вказано: «Українська Православна Церква є «самокерованою частиною Руської Православної Церкви» (р.1, п.5), котра «з’єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Церкву» (р.1, п.3). В Статуті РПЦ чітко зафіксовано: «Юрисдикція Російської Православної Церкви простягається на осіб православного сповідання, котрі проживають на канонічній території РПЦ: Російській Федерації, Україні, Республіці Білорусь…» (р.1, п.3).

Після 1991 року УПЦ не змогла повернутись у той стан, який мала до 1686 року, коли фактично автономно існувала під омофором Константинопольської Матері-Церкви як Київська Митрополія Константинопольського Патріархату, ще й авторитетніша за молоду на той час Московську Патріархію. Таке становище давало Київській Церкві як внутрішню, так і зовнішню незалежність. Адже вплив будь-якої політичної сили на її ієрархів здійснювався з оглядом на Константинополь, який, у свою чергу, не втручався у внутрішні справи Києва. Київські ієрархи були одними з найбагатших та найосвіченіших на той час єпископів Православної Церкви.

Справедливим вбачаються заяви священноначалля УПЦ про те, що саме ця Церква має законне право на успадкування авторитету Київської Церкви. Але вона, на жаль, цього свідомо не бажає, віддаючи право на своє первородство не слабкій Константинопольській Церкві-Матері, а економічно та політично сильній Московській Патріархії, більше керуючись вимогами політичної доцільності, аніж духовними потребами своєї пастви.

УПЦ (МП) в Україні знаходиться нині в тому стані, який вона мала від 1686 року аж до революції 1917 року в Росії, а також в радянський період - це частина єдиної "руської Церкви" єдиної Російської імперії. Причому, вона сама себе так репрезентує. Її внутрішній устрій відтворює феодалізм. В більшості її ієрархи та керівництво живуть минулим, не помічаючи, що час стрімко змінюється і Україна вже давно самостійна держава, а не частина занепадаючої північної імперії.

Переважна більшість православних українців не підтримують проросійську політику РПЦ, органічною частиною якої є УПЦ, але при цьому вони хочуть перебувати в лоні єдиної Церкви Христової. У 1990-х роках ті віряни, які пішли «в розкол», нічого проти Церкви не мали. Відразу після розпаду СРСР у душах багатьох людей були ще свіжі рани від злочинів тоталітарного режиму. Тому вони перш за все виступали проти всього радянського у Церкві, добре пам'ятаючи тісну співпрацю Московської Патріархії з КДБ та КПРС. РПЦ тоді офіційно не засудила радянський режим.

Ми навряд чи маємо моральне право вимагати покаяння у представників «розколу», тому що наша Церква не засуджує й нині активну участь РПЦ у потуранні політичному режиму Росії. Вільно чи невільно, але УПЦ є співучасником політичної діяльності Патріарха Кирила, створюючи у світі негативне враження про Україну своїми нічим не обгрунтованими міжнародними заявами про «гоніння» на УПЦ.

На жаль, наша Церква сьогодні займається тактичним політичним виживанням, а стратегічно втрачає своє майбутнє. Якщо й комусь потрібно каятись в тому, що розкол досі існує, то перш за все нашій Церкві. Повністю згоден з о. Георгієм Коваленко: «Але чи готові наші державні чиновники, наші церковні ієрархи, а наразі і всі ми, для початку домовитися сумлінно виконувати хоча б дві з десяти заповідей - НЕ бреши і НЕ кради...».

Більшість православних українців не хочуть перебувати в «розколі», але й не можуть примиритися з поширеним у нашій Церкві російським шовінізмом. Нещодавно, наприклад, Патріарх, якого з такою помпезністю поминає УПЦ на літургії, привітав російські війська в Сирії з Пасхою і сказав, що вони там знаходяться «на дальних подступах к российским границам». Ні, не може з цим відверто політичним посланням у стилі «першого секретаря компартії» примиритися віруюча людина.

Невже ж наші брати-християни, православні українці, які сповідують догмати кафолічної Церкви, дотримуються постів та християнської моралі, але мають інші погляди щодо "святої Русі", не мають "канонічного права" жити з Христом в духовній традиції східної Церкви? Ось саме ці люди, громадяни України різних національностей, яким є чужим і незрозумілим такого роду «русскоє православіє», мають право мати на території України законну Православну Церкву.

У різних православних конфесіях, які відійшли від РПЦ в 1990-их роках, вже виросло ціле покоління людей, які не пам'ятають – з чого все розпочалося і хто в тому винен. Для чого звичайним людям звинувачувати у «безблагодатності» і «розколі» сусідів, родичів чи знайомих? Для чого людей налаштовувати один проти одного? Що поганого в тому, що ці люди будуть жити із Христом? І кому може бути вигідним таке розділення і невигідним «легалізація розколу»?

Церковні лідери УПЦ та УПЦ КП не йдуть на діалог, тоді як в Україні міжконфесійна ворожнеча породжує міжнаціональний конфлікт. Розповсюджений стереотип звучить так: «якщо ходиш в МП, то «москаль», якщо в КП - то українець; якщо ти росіянин, то православний, відповідно, якщо українець - то «розкольник»». Розкол як на фундаменті українського націоналізму, так і російського шовінізму в українському православ’ї своєю тоненькою павутинкою проходить по малим і великим соціальним інститутам, сімям, серцям людей.

На тлі міжконфесійної ворожнечі заяви Церков про те, що вони закликають до миру, виглядають фіктивними. Реальних кроків для згортання релігійної ворожнечі не було зроблено. Отже, варто виходити не з «бажаного» ідеального «єдиного православ’я», а з того, що є в реальності.

Навіть сторонньому спостерігачу важко не помітити дуже простих речей. І там, і тут семінарії випускають учнів, яких потрібно направляти на парафії, а де ж їх брати? Самому будувати храми не завжди виходить. І там, і тут духовенство має прості насущні потреби, що примушують боротись за життєвий простір, завойовувати авторитет. Недаремно в народі КП називають «Конкуруючим Підприємством» щодо УПЦ. Ніхто не хоче віддавати свого.

Говорити сьогодні про те, що українським церквам спочатку потрібно об'єднатися (а якщо точніше – що УПЦ КП та УАПЦ мають приєднатися через покаяння до УПЦ), а потім просити автокефалії в Константинополя – це утопія, яка не має ні історичних прикладів, ні канонічних прецедентів. Наприклад, тих уніатів, які перебували на території Західної України під владою Польщі, і були  захоплені в 1831 році Російською імперією, приєднували до Церкви навіть без покаяння в «єресі латинства». А вони поминали Папу Римского і сповідували «католицькі догмати»! Цікаво, а чим гірші за них українські сучасні «філаретівці-автокефалісти-схизматики», що сповідують Нікео-Цареградський Символ віри без вставки «філіокве»?

Нещодавно на офіційному сайті УПЦ з’явилася «Заява Відділу зовнішніх церковних зв’язків Української Православної Церкви з приводу звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія щодо «надання Томосу про автокефалію Православній Церкві в Україні». В цьому документі зокрема говориться, що «питання можливої української автокефалії не може бути вирішене в односторонньому порядку, оскільки воно не узгоджене зі всіма Православними Церквами».

Однак в православній Церкві немає документу, який би чітко регламентував процес надання автокефалії. На чому тоді засноване це твердження, чим підкріплене і що саме порушують православні християни, бажаючи автокефалії? Натомість в історії Православної Церкви є безліч прецедентів надання автокефалії, які не розходяться з канонічним правом і в жодному з них не було «вселенської одностайності».

Для української ситуації варто виділити лиш декілька з них. В 1922 році Польська Православна Церква надіслала прохання Московському Патріарху про надання для неї автокефалії у зв’язку з відновленням державності в Польщі — і отримала відмову. В 1924 році Константинополь на прохання уряду Польщі надав автокефалію ППЦ, на що дали згоду всі інші православні Церкви, а згодом з цим фактом змирилася й РПЦ. Ображений такою «зрадою» Руській Церкві російський шовініст архімандрит Смарагд (Латишенко) вбив першого главу ППЦ, українця за походженням, митрополита Георгія (Ярошевського). Після нього ППЦ очолив митрополит Діонісій (Валединський).

В 1917 році була утворена Естонська Православна Церква у зв’язку з відновленням державності в Естонії. Її очолив митрополит Олександр (Паулус). Московська Патріархія і в цьому випадку не дала згоди на автокефальний статус. Естонська Церква зібрала собор і звернулася з проханням про надання автокефалії у Константинополь, де отримала згоду та благословення. Московська Патріархія в 1942 році заборонила митрополита Олександра в служінні і він виїхав з Естонії, рятуючись від радянських репресій. З приходом радянських військ в Естонію Естонська Церква була поглинена РПЦ. В 1996 році було порушено питання про відновлення автокефальної ПЦЕ. РПЦ не давала не це згоди. Константинополь благословив відновлення життя Естонської Апостольської Православної Церкви. Ображена цим «самочинієм» Московська Патріархія припинила літургічне поминання Константинопольської Церкви-Матері. Згодом РПЦ під тиском зовнішньополітичних обставин вимушена була змиритися з існуванням в Естонії двох канонічних церков – Естонської та Російської.

В Канаді існує канонічна УПЦ, що була створена спочатку як УАПЦ в Україні канонічними ієрархами в 1942 році з благословення Константинополя, але емігрувала за кордон, шукаючи порятунку від радянського терору. Вона знаходиться в євхаристичному спілкування зі всіма православними церквами світу, проте з її ієрархами єпископи РПЦ, зокрема УПЦ в Україні, намагаються не мати стосунків.

Головний нормативний акт в канонічному праві Православної Церкви, що дає змогу говорити про автокефалію, це 34-те апостольське правило: «Єпископам кожного народу належить знати першого посеред них та визнавати його як главу…». На Помісному Соборі РПЦ в 1917-1918рр. єпископ Сухумський Кіріон (Садзагвіщвілі, майбутній грузинський католикос та священномученик) у своїй доповіді «Національний принцип в Церкві» обґрунтовував цим правилом законність вимоги автокефалії для Грузинської Православної Церкви: «За прямим смислом цього правила, - говорив він, - в Православній Церкві кожна національність має мати свого духовного главу, кожна має мати своє лице, що склалося законно-історичним шляхом і це не противно духу Вселенської Церкви». Грузинська Церква здобула свою автокефалію в 1917 році і так само не була визнана РПЦ, але прийнята в євхаристичне спілкування зі Вселенською Церквою.

Заяви керівництва УПЦ про те, що держава не має права втручатися у справи Церкви, декларативні. Запевнення в тому, що Церква була є й буде поза політикою, не відповідає дійсності. В історії Церкви можна знайти безліч прецедентів, коли князі, царі або президенти були ініціаторами як позитивних, так і негативних церковних процесів. Твердження про одностайність як обов’язкову умову прийняття рішень в Церкві — то відверта неправда. РПЦ, наприклад, брала активну участь у підготовці Всеправосланого Собору, а потім раптом проігнорувала цю подію, яка проходила на Криті в 2016 році. Про яку згоду після цього можна говорити? Офіційна риторика УПЦ поступово зводить свою конфесію до рівня маргінальної общини.

Прот. Миколай Данилевич в офіційному коментарі щодо останніх подій заявив, що "держава не може ініціювати цих процесів. Спочатку ми долаємо розділення, яке є, а тоді поставимо питання про автокефалію". Подібні твердження можна назвати звичайною демагогією, в яку майже ніхто сьогодні не вірить. Жодний із Вселенських Соборів не збирався за церковною ініціативою, їх збирала держава перш за все заради реалізації своїх інтересів. Костянтин Великий шляхом кровопролитних військових операцій приєднав африканських розкольників-донатистів до Великої Константинопольської Церкви і таким чином досягнув церковної єдності у державі...

Цікаво, коли ж та омріяна «церковна єдність» була умовою для здобуття автокефалії? Утворенню автокефалії в Москві 1589 року передував майже столітній самочинний розкол Руської Церкви на Київську та Московську митрополії. Незалежність московської митрополії та патріаршество було здобуте шантажем Патріарха Константинопольського Єремії ІІ в Москві - Борис Годунов робив на цьому політичний піар, оскільки був першим претендентом на владу після бездітного царя Федора. Патріарх Єремія ІІ спочатку навіть за гроші цього не хотів, але йому цілий рік не давали повернутися на батьківщину. Коли він таки здався, то посвятив у Патріарха Московського ставленика Бориса Годунова - митрополита Новгородського Іова, якого відразу ж змістили після падіння всесильного боярина. Історичні факти свідчать, що духовна еліта Московського царства була повністю інертна щодо цього питання, все вирішувала світська влада.

Цей крок Єремії ІІ засудили всі східні церкви, і лиш згодом прийняли як факт, що вже звершився. Така згода була здобута під тиском зовнішніх політичних обставин та фінансової залежності православних ієрархів від єдиного на той час православного монарха, що був «головним спонсором» багатьох православних церков. 

У 1686 Київська Церква потрапила у адміністативну залежність від Москви, зберігаючи при тому євхаристійну єдність із Константинополем (Цареградський Патріарх в Києві поминався на літургії першим за Московського). Київські ієрархи пішли на цей крок переважно з власної ініціативи, керуючись більш меркантильними інтересами, ніж «духовною користю» (Київська митрополія та Києво-Печерська лавра володіли десятками тисяч гектарів землі в Україні, на які претендувала польська шляхта). Тим самим вони обезличили Київську Церкву. Архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель сформулював у своєму «Синопсисі» основи майбутньої доктрини «русского мира» - єдність Русі визначається єдністю Руської Церкви. 

Крім цих внутрішніх чинників, прийняттю рішення про перехід під омофор Московського Патріарха сприяли ще й зовнішньополітичні обставини. Відомий факт, коли московський дяк (міністр) Алексєєв поїхав з подарунками у Станбул (Константинополь), щоб здобути у Патріарха Цареградського томос (указ) про підпорядкування Київської митрополії Московському Патріарху. Грецькі ієрархи противились цьому, але зустріч Алексєєва з візирем швидко вирішила справу на користь Москви. Церковного собору ні в Києві, ні в Стамбулі для вирішення цього доленосного для Києва питання не збирали. Під тиском турецької влади Єрусалимський Патріарх Досифей (Цареградського тоді не було на місці) швидко змінив своє ставлення до справи і прийняв одноосібне рішення. Річ у тому, що Туреччина воювала з Австрією і зазнавала поразки, а Росія після підписання мирного договору 1681 року була її сильним союзником, тому й могла диктувати умови. І це при тому, що на територіях, завойованих Туреччиною, йшла тотальна ісламізація населення.

Немає ні канонічних, ні євангельських підстав вбачати політичну агресію проти УПЦ у бажанні Президента України здобути автокефалію для Церкви. Звичайно ж, до такого рішення главу держави підштовхнули зовнішньополітичні чинники та особиста зацікавленість. Але так було в історії завжди, і Петро Порошенко не виняток. Хіба що сьогодні він робить це більш цивілізовано.

Активізація церковних процесів в Україні може свідчити про те, що політичний тиск Російської Федерації на Україну та російський вплив на Туречину послаб. Не секрет, що вагомий вплив на Патріарха Варфоломія, головна резиденція якого знаходиться в Стамбулі, має турецький Президент Ердоган. Але треба вірити в те, що сприятливі обставини складаються перш за все Промислом Божим і «серце царя в руках Божих».

Уважному спостерігачу, який намагається вдумливо ставитися до дійсності, не важко помітити, що, розпочинаючи з революції 1917 року і до наших днів, разом з розпаданням Російської та Радянської імперій поступово зникає імперська Церква, залишаючись при тому Церквою Христовою. «Чи може бути щось величніше, ніж бачити як церкви, розділені великою кількістю країн, єдністю любові сполучені у єдиний устрій членів Тіла Христового» (Василій Великий, лист 66).

Схоже на те, що Українська Церква це останній етап цього закономірного процесу розпаду малих і великих соціумів та історичного становлення Церкви Христової. Я вірю не в автокефалію української Церкви, а в те, що «Син Людський прийшов, щоб знайти та спасти те, що загинуло!» (Лк 19,10). І для цього побудував Свою Церкву, сподіваючись, що її чада будуть сприяти наповненню Його Церкви людьми.

«В тому ж дусі, Церква-Мати погоджувалася з вимогою урядів новостворених держав православного населення на Балканському півострові щодо автокефалії Церков, які виходили з Її канонічної юрисдикції, а саме Грецької (1850), Сербської (1831), Болгарської (1945) та Албанської (1937), заради їхньої національної цілісності, хоча такі автокефалії спричинили різке звуження церковної юрисдикції Константинопольського Патріархату» (Із виступу Патріарха Константинопольського Варфоломія І в 2008 році під час візиту в Україну).

За умови визнання світовим православ'ям УПЦ КП та УАПЦ безліч людей опиняться в лоні єдиної канонічної Православної Церкви. Від багатьох християн нарешті відпаде клеймо "розкольника".

Це має бути приводом для великої радості вірним УПЦ, що сповідують Євангеліє Бога-Любові. Безліч новонароджених в лоні кафолічної Церкви християн тепер будуть втішені благодаттю таїнств, невінчані будуть вінчані, непоховані похованими... "Веселитись та тішитись треба було, бо цей брат твій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся!» (Лк15, 32).

Чи радий Батько небесний бачити блудного сина в Своїй Церкві? Безперечно. А от переважна більшість парафіян та духовенства УПЦ чомусь не радіють по суті реальному лікуванню рани розколу на тілі українського православ'я. Як той старший син у «Притчі про блудного сина» не радий був від того, що блудний син повернувся до Отця, але не вибачився при тому особисто в нього: «І розгнівався той, і ввійти не хотів. Тоді вийшов батько його й став просити його. А той відповів і до батька сказав: Ото, стільки років служу я тобі, і ніколи наказу твого не порушив, ти ж ніколи мені й козеняти не дав, щоб із приятелями своїми потішився я... І сказав він йому: Ти завжди зо мною, дитино, і все моє то твоє!» (Лк 28,31).

Складається враження, що ми б раділи, якби «всі розкольники йшли в пекло», допоки не будуть благати прощення за всі образи, яких ми зазнали від них в 1990-их... «Чого це ми маємо молитися разом з ними. Ноги моєї не буде поряд з розкольниками в одному храмі, з ворогами православ’я», - нещодавно почув реакцію на ініціативу Президента України. І це попри те, що ніхто не примушує парафіян УПЦ об’єднуватися з «розкольниками»!

Хіба це не свідчить про те, що в нашому серці панує дух гордині та пам’ятозлобства, який живиться протиставленням себе іншим людям? Якби ми жили Христом, то й раділи б Його радістю від того, що Церква наповниться більшою кількістю людей А хіба може перебувати Господь в гордому серці, не дивлячись на те, що людина перебуває в Господній Церкві? Ось яке головне, як на мене, питання ставить Господь вірним УПЦ сьогодні. Але знову ж питання, чи буде тоді з боку вірних УПЦ КП та УАПЦ справді радість у Христі від свого євхаристичного возз’єднання з Церквою Христовою, чи з'явиться злорадство: «Ми ж казали, що нас визнають, от і визнали»?

Церква одна і єдина як в історії, так і в просторі, як в першому, так і в двадцять першому столітті, як в Україні, так і в Росії чи Америці – то догмат, прояв внутрішнього досвіду віруючих людей – так є, і крапка. З цього можна виходити. Господь створив світ для всіх і для кожної людини окремо, й кличе всіх нас однаково до Себе.

Денис Таргонський

Фото Facebook


Теги: