Моє свідоме церковне життя, або, як нині кажуть, воцерковлення, почалося на межі 1980-90 років. У Бога вірив, скільки себе пам’ятаю, а ходити до храму почав вже студентом Московського фізико-технічного інституту. На третьому курсі ще ходив потай, у великому місті не важко було «загубитись». Вже на п’ятому-шостому, під кінець навчання, ховатися не було потреби. Інститут я закінчив з червоним дипломом, і замість запропонованої аспірантури служінню в Церкві вирішив присвятити своє подальше життя.


В студентські роки я багато читав і пізнавав нового, тоді почали видавали безліч раніше заборонених чудових книжок. Це вплинуло на мій вибір і коло інтересів. Можу сказати про тогочасну Москву, духовне життя в ній просто кипіло. Було цікаво. Тоді я для себе відкрив, що крім православної церкви, у храми якої я ходив, існують інші гілки, схожі на нашу церкву, і тут не все так просто, як мені спочатку здавалося. Вперше побачив і щось по суті почув про УГКЦ, яку після довгих років знов легалізували, про УАПЦ, про старовірів. З них кожний, як міг, доводив свою правоту і виказував свої аргументи. У 1990 році помер Патріарх Пімен, а місцеблюстителем став митрополит Філарет. У Єлохівському соборі мене вразили його проповіді, тоді я взнав, що цікаві і змістовні проповіді можна почути не тільки на «Радіо Монте-Карло» від Біллі Грема.


Україна вийшла зі складу СРСР, гостро постало українське церковне питання. На тлі цих подій розгорівся скандал з тим самим митрополитом Філаретом, а далі всім відома історія. Десь за таких обставин і сформувалась для мене у свідомості тема помісної православної Церкви в Україні і вже не залишала байдужим.


Звичайно, в результаті відомих мені обставин і фактів щодо цієї теми, в мене сформувались певні власні переконання, особисті висновки й аргументи. За чверть століття служіння у сані вони не зазнали істотних змін, хіба що поглибились і прояснились. Про деякі з них тепер і хочу сказати.


Почну з головного. В моєму розумінні автокефалія – це добре. Чому? Як мінімум, тому, що це добре для болгар, румунів, албанців, православних поляків, американців, сербів, грузинів і багатьох інших народів. Україна – досить велика країна з багатою церковною історією. Нам є за що дякувати Богу і чим пишатися. Чому для нас це має бути погано? Чи ми ще не доросли? Чи хтось думає, що ми якісь недорозвинені? Я чув немало аргументів від противників української автокефалії, і добре розумію, чому вони це кажуть і з чим це в них пов’язане. Рідше – з необізнаністю, найчастіше – з політичною упередженістю і прихильністю до певної імперської ідеології… Але ж до чого тут Христос і віра? Доки не почую від духовенства і вірних Румунської, Грецької, Болгарської, чи ще якоїсь автокефальної церкви, чим їм не подобається їхня автокефалія, до тих пір не матиму сумнівів, що автокефалія для нас – це добре.


«Духовні» аргументи, що українська автокефалія якось порушить церковну єдність і роздере хітон, чи які там ще порівняння існують, взагалі вважаю хибними. Хто мені скаже, як той факт, що Болгарська Православна Церква не знаходиться у канонічному підпорядкуванні Московському патріархату, порушує єдність світового православ’я? А якщо замість слова «Болгарська» поставити «Українська», то чомусь все відразу змінюється? Якщо єдність православ’я і Церкви ніяк не порушується тим фактом, що в Москві є свій Патріарх, а у Константинополі свій, то й від існування Помісної Православної Церкви в Україні вона порушитися ніяк не зможе.


Та «єдність», до якої апелюють противники української автокефалії, чим далі, тим менше стає зрозумілою. На Сході України вже чотири роки війна, анексований Крим. По різні боки фронту воюють безліч людей, що ходять до храмів, у яких поминають одного й того ж Предстоятеля, і на території незалежної держави України у агресивних бойових діях беруть участь громадяни сусідньої потужної держави. Хіба хтось від імені РПЦ заради проголошуваної єдності закликав наймитів і кадрових військових з сусідньої країни, де знаходиться патріарший престол, забратися геть з території України і припинити вбивати православних українців? А що там у них до того було з православною Молдовою? А що було з православною Грузією? Хоча, в Грузії інший патріархат, та від того це не виглядає якось краще. Після цього єдине бажання: дайте спокій з такою «єдністю». Тут чим далі, тим рідніше.


З іншого боку, деколи до нашого храму приходять на службу, наприклад, ті самі грузини, які просто приїхали до Херсона по своїх справах. В них своя помісна Церква і вони поминають за богослужінням свого Патріарха. Грузинська Церква автокефальна, вони її вірні. Це не створює жодних проблем ні для них, ні для нас. Вони сповідаються, причащаються, приходять до нас з радістю і разом з нами моляться. Повна єдність у Христі, коли люди цього хочуть.


Для православних Христос – це головне. Він – основа єдності. Чому віра в Нього, слідування Йому, ніяк не може об’єднати тих православних, які називають себе канонічними і нині мають канонічне підпорядкування Московському Патріарху, і тих, кого називають розкольниками, котрі вважають, що патріарх в Україні Київський? Нинішнього українського розколу могло б не бути, якби не політика і не чиєсь вперте небажання визнавати право України на помісну Церкву. Люди не можуть об’єднатися навколо Христа, бо в центрі церковного життя замість Христа поставили щось інше. Коли безальтернативною умовою єдності у Христі висувають канонічне підпорядкування Москві, і заради цього всіляко заперечують право на власну помісну Церкву, політичне стає над духовним, ідеологічне над релігійним. Сьогодні по багатьох храмах проповідують канонічність чи патріотичність більше, ніж Христа і Царство Боже. Канонічність і патріотичність дуже важливі, але в Церкві наріжний камінь є Ісус Христос. Спочатку Він, потім все інше. В Україні православні поділилися на два ідеологічних і політичних табори, які існують у дивному симбіозі з політичними партіями і олігархами. Замість того, щоб бути моральною опорою в суспільстві, Церкву кому не лінь використовують як політичну підпірку. Впевнений, що це найголовніша причина загального морального занепаду в нашій країні й наших постійних криз. Кому це вигідно, давно зрозуміло. Як зрозуміло і те, що до добра це не приведе.


Як це виправити? За бажання, не так складно, як здається. В Україні має бути Помісна Православна Церква. Одна для всіх. Щоб не сперечатися, хто кому, де і чому підпорядковується, а просто зняти це питання і спокійно між собою далі в усьому розібратися. Може саме нині в цих останніх подіях із зверненням до Вселенського Патріарха Господь нам дає ще один шанс?


Але і з цього шансу замість можливості намагаються зробити проблему, оголошуючи цей шанс не правильним. Єдино правильним пропонують шанс, коли УПЦ-КП змириться і піде назад до складу РПЦ, а далі буде... Але чим більше спливає часу, тим більш життя показує, що це «далі буде» – глухий кут. Ще на початку 1990-х єпископат УПЦ звертався до РПЦ з проханням про надання автокефалії УПЦ. Багато років з того часу сплило… І що?.. І де?.. Отож…


Коли нині кажуть, що бажання і готовність Вселенського Патріарха надати автокефалію УПЦ-КП з УАПЦ помилкові, а взамін нічого дієвого не пропонують, помилковими здаються прострочені пропозиції, які звучать вже понад чверть століття.


Що тепер, за такого повороту подій, заважає дати канонічній УПЦ автокефалію з боку РПЦ, якщо хтось вважає, що тільки так ми її можемо отримати правильно? Чому, замість того, щоб зняти питання, вишукуються нові пояснення і лунають погрози великим розколом з боку РПЦ? І як, тепер нам почнуть розповідати, що з боку УПЦ-КП розкол – грішне, а з боку РПЦ – праведне? Але ж нам всі це довгі роки розповідали, більше ніж про Христа, що розкол – це страшніше за смерть, бо це розкол зі світовим православ’ям. І тепер нам пропонують його як вихід? А після цього розкольники будуть хто? Щось геть усе заплуталося…


Щодо суперечок про несправедливість і неправильність канонічної легалізації УПЦ-КП і УАПЦ, не знаю, чим це може бути гірше, ніж далі сидіти в глухому куті. Є, зрештою, євангельська притча про блудного сина, де молодший вирішив піти своєю дорогою, і потім зрозумів, що з батьком краще. Для мене тут прослідковується аналогія з нинішньою ситуацією: УПЦ-КП з УАПЦ колись пішли своєю дорогою, і тепер кажуть, що воліють бути у єдності зі світовим православ’ям. У притчі старшому брату вкрай не сподобалася «несправедлива» любов батька до молодшого сина і «легке» прощення. Так само і нині, здається, комусь вкрай не подобається можливість визнання цих об’єднань. Але Бог не є справедливість, Бог є Любов. Отець не ставив блудному сину ганебних умов, не принижував, не вимагав слів жалю, і навіть не дав їх сказати. Досить було того, що син зробив правильний вибір і знайшовся живим. Хіба ця притча – лише формальна частина ритуалу, а не заклик до дії?


А може, справа тільки в тому, що якби Київ отримав визнаний патріарший престол, то було б важко пояснити своє принципове небажання автокефалії з принциповим бажанням за будь-яку ціну підпорядковуватися патріарху у Москві? Для чого це все? А як же апостол Павло каже, що якби когось спокушало, що він м’ясо їсть, то волів би не їсти його вовік, аби тільки немічні не відпали?


Чому Церква, репутація православної віри, люди, ціла країна мають бути заручниками політики і всієї цієї ситуації? Бо так склалися чиїсь інтереси? Скільки можна культивувати взаємну ненависть і ворожнечу? Скільки ще будуть ділити людей на правильних і неправильних, своїх і чужих, канонічних і розкольників, правильно і неправильно хрещених і відспіваних? Невже за це помер Христос? Чи серед тих, хто називає себе православними, не всі вірять у Божий Суд?


На цю тему можна говорити без кінця, вона складна і болюча. Є безліч аргументів, які можна наводити. Це моя особиста позиція і мої особисті думки. Я знаю, що є багато людей в нашій Церкві, які думають так само, і їм це теж болить. Їх набагато більше, ніж здається. Інколи людину можна змусити мовчати, не говорити вголос того, що комусь не подобається. Але надто важко змусити не думати, в глибині душі не мати переконань, погоджуватися з тим, що виглядає неправильним. Церква складається з кожного з нас. Щира позиція кожної людини в Церкві має значення і дасть свій результат. Це головне.

Протоієрей Віктор Кулигін, Херсонська єпархія УПЦ

Теги: