Проповідь єпископа

Божественна Літургія була ніби прелюдією до слів маститого ієрарха. Дюжий протодиякон на всі заставки проминав «Патріарха всея Русі Кірілла», громоголосо підносилась молитва «О Росийстем государстве нашем и земле Украинстей…», «о прекращении междоусобной брани между народами Отчечества нашего…».

Заворожені міццю басовитого голосу диякона, парафіяни очікували на слово митрополита. Воно прозвучало відразу після прочитання Євангелія, просто посеред Літургії – як камінь, кинутий на середину озера, що вмить збурив провінційну дрімотну стихію.

Церковний Статут саме у цьому місці на богослужінні зобов’язує проповідувати Слово Боже. Однак більшість українських священиків, шкодуючи людей, роблять казання після служби. Це стало традицією в наших церковних широтах. Якщо ж промова виголошується після Євангелія – отже робитимуть якусь важливу заяву.

На амвон випливла манірна, докірлива постать огрядного митрополита. З його єлейних уст поволі висковзували виткі, милозвучні загальники, рясно помережані цитатами зі Священного Писання. Згодом вони переросли в трубний глас ображеного на світ пророка. Неможливо на письмі передати всю велич та сакральну грацію тої визначної орації. Запропоную на увагу читача лиш куценький її переказ:

«Братья и сестры! Святое Евангелие учит нас проявлять любовь не только к ближним, но и по отношению к врагам своим. Что же это значит для нас сегодня?

На Святую Церковь Христову восстало множество врагов. Сам дьявол и огромное количество его слуг воздвигли ныне на православных христиан великое гонение, дабы разделить народы святой Руси, которые крестились в древней киевской крещальной купели.

Даже в ограде самой Церкви враг рода человеческого распространил свое влияние. Враждебные по отношению к нашей Святой Православной Церкви политические силы пытаются изнутри разделить стадо Христово, отделить украинскую Церковь от русской. Вопреки всем этим лукавым поползновениям врага рода человеческого, нам нужно прежде всего сохранить единство с Русской Матерью-Церковью.

Мы все, православные христиане, живем в священном пространстве Церкви. Мы все пребываем в священном пространстве Святой Руси. Только в Таинствах Церкви мы можем напитать свою душу Божественной энергией, дабы иметь духовную силу, чтобы устоять в истине, чтобы делать добрые дела и таким образом укреплять государство!

За границами нашего Отечества находиться секулярный безбожный мир. Конечно же и там есть хорошие христиане, но их на Западе очень мало. Там царит новый мировой порядок и видимое благополучие, но внутри общества распространяется тление.

Вместо христианской морали популяризируется грех, легализуется содомия, вводится ювенальная юстиция, разрушаются традиционные христианские ценности… Всё это массово наступает на нас, извне внедряется в наше сознание.

Вот я некоторое время был в Европе и ужаснулся дети отдают родителей в дома престарелых. Для нашего православного народа это немыслимо! Досмотреть своих родителей до смерти – это священный долг каждого христианина! Вряд ли родители, которые живут на этой священной Волынской земле, окроплённой кровью мучеников за веру Христову, хотели бы дождаться такого будущего от своих детей…

Здесь на Волыни, на земле, народ которой свято хранит свою веру и христианские ценности, я ощутил, насколько глубоки корни Святой Руси, насколько несокрушимо наше единство.

Все те верные чада Русской Церкви, которые собрались в этом святом храме, несут тяжкий крест страданий за Христа. Блаженны вы, когда вас неправедно поносят ради имени Христова! Господь всем вам воздаст достойную награду. Сегодня, в тёмный час гонений, необходимо проявлять немалое мужество, дабы устоять в истине.

Стойте в вере, дорогие братья и сестры, храните святое православие, святую веру отцов наших! В единстве во Христе народов святой Руси – сила и величие нашей Святой Церкви!

Святейший Патриарх Московский и всея Руси Кирилл передавал вам всем свое благословение. Он просил передать, что он всех вас любит, о всех вас денно и нощно молится, и делает всё возможное, дабы сохранить единство Русской Церкви».

Ошелешені єпископським фальцетом з «маасковским» акцентом парафіяни із завмиранням серця слухали цю проповідь. І не даремно! Святитель Церкви Христової повстав на захист істини у всій своїй скривдженій величі! Він примчав на волинську землю здалека, аби підбадьорити своїх солдат у боротьбі з дияволом і слугами його. Він мужньо проповідував слово на західному фронті – передмур’ї всього східного християнства.

Одразу після Літургії архієрей поїде в «глибокий тил святої Русі» – у Росію. А тут на Волині залишаться парафіяни РПЦ – українці.

Після солодкої хвилини праведної ейфорії в їхню душу закрадеться глибокий смуток від почутого. Їхнє серце опосядуть тривожні думки про «останні часи» людства та апокаліптичне майбутнє Церкви. Їхній дух скоцюрбиться від туги рядового солдата, покинутого напризволяще офіцерами: що ж саме вони мають робити? куди далі йти? як спасатися? хто ж такі ці «наші вороги»? з ким конкретно вони будуть боротися і за що? як далі жити у Церкві, в якій вони нічого не можуть змінити?..

Але звичайний триб життя зітре з пам’яті все лукаво сказане і безрозсудно почуте. Те, в серці людському, що не Господом запалене, швидко згорає, залишаючи після себе попіл неприємних спогадів. Дай Боже, щоб зосталися лиш спогади.

Проповідь священика

Другу проповідь виголосив священик УПЦ на воскреснім богослужінні. За своїм змістом і формою вона майже нічим не відрізняється від першої. Мимоволі складається враження, що тексти всіх цих промов пишуть десь в одному місці, а потім тиражують по всіх парафіях РПЦ.

У храмі було повно людей. Добра половина присутніх з нетерпінням очікувала на причастя дітей, які, у свою чергу, здіймали у храмі відчайдушний галас. Богослужіння йшло своїм звичним прудким темпом. Ніщо не передрікало проповіді після Євангелія, але вона таки трапилась.

Замість диякона, що одразу після читання Священного Писання мав виголошувати мирну єктенію, перед Царськими Вратами несподівано з’явився прислужник. Він поставив аналойчик, а на нього поклав якийсь папірець. В ту ж мить з вівтаря вилетів батюшка і стрімко, як яструб, що націлився на свою жертву, вхопив той документ і розпочав читати.

Священик урочисто виголошував постанову Собору єпископів УПЦ (МП) від 13 листопада 2018 року. Її було прийнято відразу після того, як архієреї відмовилися від зустрічі з президентом України. Єпископат зобов’язав священнослужителів прочитати її в кожній парафії. Батюшка, який її зачитував, особливу увагу акцентував на наступному:

«Рішення Синоду Константинопольської Церкви від 11 жовтня 2018 року є недійсними… Константинопольський Патріархат сам став на шлях розколу. У зв’язку з цим євхаристичне спілкування з Константинопольським Патріархатом є неможливим і припиняється…».

Всі присутні очікували на тлумачення почутого. Батюшка своєю проповіддю, яка йшла відразу за прочитанням документу, в повній мірі задовільнив збуджену текстом постанови інтерес своєї пастви. Його голос дзвінко відлунював поміж стін храму, збуджуючи в серцях парафіян тривожний, здушений праведним гнівом, стогін християнського сумління:

«Ви думайте і розсуждайте над тим, що написали наші владики, але зробіть самі правильний висновок!

Зараз хочуть зробити розкол. Всі церкви проти того, щоб нам надавали Томос. Ніхто не просив Варфоломія лізти на чужу канонічну територію. Він порушив святі канони нашої святої Церкви. Він сам себе відділив від нашої Церкви.

Нам не треба ніякого об’єднання. Ми й так у вірі. Для чого воно нам, в нас у Церкві все було добре. Нам нічого не треба міняти. Треба стояти на своєму. І чого наші священики йдуть кланятись туди до нього. Ніхто не повинен кланятися. Якщо він хотів поговорити з нашим єпископатом, то треба було самому прийти в Лавру. Церковні питання мають вирішуватися на території Церкви. Політики не повинні втручатися в Церкву.

Всі, хто встоїть у православ’ї і триматиметься нашої Церкви, наслідують спасіння. Хто піде туди, у так звану об’єднану Церкву, буде зрадником. Хто помолиться з розкольниками, той сам впаде в розкол. В армії перебіжчиків позбавляють звання. І ви, як підете в розкольницькі храми, то на все життя поставите на себе клеймо зрадника, що й кров’ю не змивається.

Всі ті лукаві «грамотеї» грамотно говорять, але лукаво. Тому треба молитись і розсуждати, стояти на камені святих канонів і святих отців, щоб вони не ввели вас в оману. Такі як вони довели колись країну до революції, і вчинили обновленський розкол. І Константинополь його ухвалив! Цей розкол проіснував 30 років і зник, а зрадники Церкви Христової й досі не можуть відмитися від ганьби. Так буде і тепер. То не надовго, всіх їх Господь розвіє, а Церква Христова встоїть. І ми стіймо в істині!

Отці казали, що буде багато храмів, але в них не можна буде ходити. Тепер ті часи настали. Потрібно дуже багато молитися у зв’язку з майбутнім так званим собором в Києві: «Господи, не допусти собор нечестивих. Помилуй нас грішних і покрий нас твоєю милістю». Щоб Господь вразумив їх і зупинив це безумство силою Святого Духа. І щоб вони не дійшли згоди на тому неканонічному соборі по гордості своїй.

Буде велике гоніння, будуть забирати храми, але тримаймося віри отців і Господь щедро нагородить всіх вас. Ми мученики, ми повинні стояти у вірі молитися. Християни завжди були гнаними, бо світ їх ненавидить. Світ у злі лежить.

Подивіться навколо діти сидять в ютубі, надивляться мультиків, потім стають злими, біснуватими, тупіють. Вони потім коментують ті всякі відео, лайкають фотографії. Ваші діти проявляють свою індивідуальність, а це гріх – гординя. Гординя то диявольський гріх, і ваші діти стають біснуватими. Дух цього часу заволодів навіть християнами, але не всіма.

Отже добре задумайтеся над тим, що сьогодні почули і зробіть правильні висновки», - виснував батюшка свою розлогу промову і продовжив перервану хвилиною ненависті Літургію Бога-Любові.

Ці слова заспокоїли кожного, хто хотів бути ошуканим. Але в Церкві Христовій не всі виглядають на одне обличчя. В Церкві Христовій є такі люди, які не тільки відправляють треби, але й намагаються чесно жити, щиро молитися, уважно читати Євангеліє, розсудливо мислити. Вони можуть відрізнити завуальовану «благочестивим» пустослів’ям ідеологічну промову від Проповіді Слова Божого.

Проповідь мирянки

В одному храмі відзначали престольне свято. На урочисте богослужіння зійшлося багато людей. Серед них було зо два десятки священиків, представники місцевої влади, паломники з інших єпархій.

Підсилений гостями хор виспівував на Літургії свій традиційний річний «звітний концерт». Священики один поперед одним говорили проповіді. Позаяк Церква живе сьогодні в «останні часи» перед Томосом, головною темою всіх промов була автокефалія. Переказувати, що саме говорилося, немає ні змоги, ні потреби, бо все це вже описано вище.

На урочистому обіді з нагоди престольного свята був аншлаг. Після молитви та заздоровниці настоятель дав перший тост почесній парафіянці цього храму. Ось що вона сказала:

«Дякую, батюшка, за надану Вами можливість висловитись. Від щирого серця вітаю Вас і всіх присутніх з нашим храмовим святом. Перш за все я хотіла би звернутися саме до вас, дорогі батюшки. Думаю, що багато хто з парафіян підтримає мене в тому, що збираюся Вам сказати.

Я ходжу у цей храм вже багато років, майже з перших днів від його відкриття, також часто їжджу по монастирях, бувала в багатьох інших храмах. Весь цей час намагалася уважно слухати проповіді. Майже ніколи, за дуже рідким винятком, не чула того, чого так прагне почути моя душа – євангельського слова про любов Божу до людини.

Не хвалебні оди нам, парафіянам, за те, що ми ходимо саме у ваші храми і як нас за те любить Бог. Де ваше слово про Христа, що прийшов врятувати людину від гріха, про любов до тих, хто в розколі, хто поза межами Церкви, про милість і прощення до сектантів чи віруючих інших конфесій? Адже Господь то Отець не тільки для православних, але й для кожної людини без винятку.

Можливо, я щось неправильно розумію в канонах чи догматах, але саме так вірую. Якщо Бог то Любов, значить він ще більше переживає за тих, хто живе у гріху і не має розради від його гіркоти.

Я так думаю, бо сама матір. Я за свого старшого сина, що не тією доріжкою пішов по життю і тепер десь пропадає, набагато дужче переживаю, ніж за дочку, яка поки що знаходиться поряд зі мною. Я весь час каюсь перед Господом, що його недолюбила, і в Бога не заслужила довір’я свого власного сина.

То не світ у злі лежить, і не Інтернет мого сина звабив то він від мене втікав з хати, бо не зміг знести моєї нетерпимості до його немочі, неповаги до його думки, непомірної вимогливості до того, що не головне у житті, і нарешті мого лукавого владолюбства. Не один раз, коли хотіла його примусити щось зробити по-моєму, то казала йому: «Те, що я тобі, синку, кажу те Богу угодно, бо батюшка так в церкві вчить».

Я тільки тоді почала сумніватися в собі, коли він пішов з дому. Моя віра в той час дуже похитнулася. Але яка то була віра? Напевно, я б до кінця життя була переконана в тому, що була невинною мученицею. Я ж у храм ходжу отже Бог зі мною, а всі, хто в храм не ходить то мої мучителі, які розпинають Христа. До тих своїх мучителів я відносила й свого сина, безбожне начальство на роботі, неправославних сусідів, спокусників-друзів мого сина, що зваблювали його до гріха, державу, що «переслідує» мою Церкву…

Але ж це неправда. Все оте зло, в якому світ лежить воно в моєму серці знаходиться. Господь говорив, що те, що з серця виходить, оскверняє людину. То насправді не я терпіла тяжкий хрест, то мене всі терпіли. То я була хрестом для свого чоловіка і свої дітей.

Якби не мій рідний синочок, що один-єдиний мені правду сказав своїм чесним вчинком, то так би і померла в цій гордині: «Я ж, Господи, дітей з перших днів свого життя до Причастя водила, я ж їх щонеділі до храму з собою брала, в недільну школу записувала, примушувала молитися до сну і перед їжею...».

А Господь мені скаже: «А ти їх любила? Хіба можна було Моїм іменем силувати людину? Що ти, жінко, із себе сотворила? Я не знаю тебе, хто ти, Я не такою тебе сотворив і не до того покликав, чим ти жила. Я бачив тебе в храмі, але не чув твоєї молитви, а от стражденні серця твоїх рідних були до мене близько. Я не маю такої влади над Своїми чадами, яку хотіла мати ти над своїми. Я прийняв «знак раба», а ти була царицею у домі».

Ви все життя нам говорили, що розкольники і сектанти то вороги православ’я. Але ж вони перш за все люди, з якими я щодня спілкуюсь і вирішую якісь проблеми.

Ну скажіть, як я можу вважати своїм ворогом сусідку, яка ходить в КП і щороку допомагає мені вибирати картоплю? Коли заведу з нею мову про канони, то точно посварюсь. Я ж скажу, як нас вчили, що вона не християнка і храм, в який вона ходить, то не церква. Може після цього ви віруючі істинної Церкви допоможете мені на городі?

Ну а після майбутнього собору, яким ви так нас лякаєте, коло наших «ворогів» розширюється вже вдесятеро. Держава, яка «втручається у справи Церкви», жидо-масони, американці, «євросодом», бандерівці… За всі ці роки я тільки й чую, що всюди одні вороги. Вибачте, а кого ж тоді любити, до кого милість проявляти, християнську гостинність? Винятково до членів нашої Церкви? Говорячи про любов, ви сієте зневагу до інших людей. Як таке може бути?

В Україні нині йде війна, а ми молимося «О междоусобной брани». Коли зайдеш в наш храм таке враження складається, що нічого в країні не відбувається. Одна тільки в православних біда – Томос. Я зовсім не маю на увазі, що нашій Церкві потрібно зайняти якусь конкретну політичну позицію. Люди в храм приходять із переживанням за своїх рідних, за свою державу, за свою Церкву. Чому ми людей не помічаємо? Чому не відгукуємось на їхній біль?

В нас немає особливої молитви за тих, хто загинув на Сході України. Ми їх поминаємо загальними словами. Я не чула, щоб ми молилися про Українську державу. Колись, як я їздила по Золотому Кільцю Росії, то чула, як у кожному храмі молилися «О Росийстей державе нашей…». Ми молимося якось ухильно «О державе нашей… о православних властех и воинстве ея…».

Судячи з проповідей, які я останнім часом чула, наша держава – то гонитель Церкви, а за яку ж тоді «православну державу ми молимося»? От мій односельчанин був мобілізований на Схід. Він не ходить у наші храми, то що ж то значить – він захищає нашу державу, а ми за нього не молимося?

Нещодавно митрополит Онуфрій був у Мінську на соборі, бачив там Патріарха Кирила, чому він не завів з ним мову за наших полонених воїнів? То ж діти його парафіян. Чи, може, його паства то не його діти? Якщо наша Церква по обидва боки кордону, то чому ж ви всі ці роки війни не користуєтеся церковними зв’язками, щоб допомагати нашим полоненим?

Чому наш Патріарх не звертається до уряду Росії з проханнями повернути парафіян його Церкви з полону до дому? А Ви, наші пастирі, звертаєтеся з цим проханням до наших архієреїв, щоб вони у свою чергу надіслали це прохання до Патріарха?

Хіба не очевидно, що ми плоть від плоті Російська Церква? Для чого ми говорили всі ці 27 років, що ми УПЦ? Чого боїмося говорити правду. Все ж таємне рано чи пізно стає явним. Ось ми тепер живем в такий час. Ми самі відмовились від спроби вилікувати розкол, від канонічного шляху здобуття автокефалії.

Давайте ми чесно визнаємо, що цінуємо понад усе зв’язки з Московською Патріархією, а не із Вселенською Церквою. Тоді все одразу стане на свої місця – хто має симпатії до російської духовної традиції, той нехай молиться в Російській Церкві, а хто відчуває, що воно йому чуже, той нехай молиться в Українській Церкві. Тобто в тій самій Церкві Христовій, але з іншими пастирями, та з іншою проповіддю.

Ну от, здається, все сказала. Простіть великодушно, якщо когось образила. Але я винесла назовні те, що лежить на серці в багатьох Ваших парафіян, дорогі священики. Прийміть це як нашу сповідь…».

Проповідь Христа

У Церкві Христовій, як пише апостол Павло, є багато членів. Одні з них вищі, інші нижчі, але кожен з них однаково важливий. Іноді високі члени Церкви – єпископи – знаходячись під жорстким тиском тої чи іншої політичної системи, не можуть висловитись правдиво. Адже вони ризикують не тільки своєю власною головою, але й становищем своєї пастви. Тоді голосом Церкви можуть стати священики, які менш залежні від обставин, ніж вони, або миряни, які не ризикують втратити сан.

Іноді єпископи, будучи такими ж немічними людьми, як і всі, спокушаються владою. Від імені Церкви вони можуть виконувати «політичне замовлення» і свідомо пропагувати різні політичні ідеї як «вчення Церкви». Як свідчить історія Церкви, в такому випадку Її голосом ставали інші члени – єпископи, священики чи миряни, які «за непослух Церкві» нею ж переслідувалися.

Іноді звичайні священики надто далеко заходили у своїх ідеологічних переконаннях чи аскетичних поглядах, і паства від них розбігалася. Тоді звичайні миряни ставали голосом Церкви для такого надто «ревного батюшки». А іноді й єпископ надто напосідав на священика, і паства намагалася його захистити від владолюбства архіпастиря. Тоді для нього голосом Церкви, голосом сумління, голосом Божим ставала саме паства. Дай Бог нам почути один одного. Допоможи нам, Господи, почути Тебе, «щоб ми істинною любов'ю всі зростали в того, Котрий є голова Христос. З якого все тіло складене і поєднане всякими взаємно зміцнюючими зв’язками, в міру дії кожного окремого члена, здійснює зростання на збудування самого себе в любові» (Еф 4,16). 

Денис Таргонський

Фото Facebook

Теги: