Непогана людина…

Нещодавно з одним сільським священиком трапилася незвичайна, але реальна пригода, свідком якої я також став. Перед тим, як її розповісти, докину декілька слів про головного героя.

Особливою популярністю у парафіян він не користується – так собі, добрий сусід, непогана людина. Видатних талантів не має, але церковні бабусі кажуть, що на молоденьких батюшках почиває особлива благодать.

Великих подвигів благочестя панотець на себе не бере та на інших не покладає. Богослужіння у храмі проводить за чином – ні більше, ні менше, аби тільки Богу помолитись і людей не втомлювати. Наївні проповіді про милосердя та любов особливого враження на парафіян не справляють. Але люди їх уважно слухають і ревно дякують Богу за те, що вони такі коротенькі.

Перехняблений від нестачі коштів храм поволі набуває вигляду пристойної будівлі. На це батюшка викрадає в матушки останні краплинки вільного від богослужінь та чисельних сільських турбот часу. Вона, звичайно ж, йому за це не дякує, проте підтримує всією душею те, що вважає добрим і розумним.

Жінка ставиться до покликання чоловіка навіть серйозніше, ніж сам батюшка. До свого заміжжя вона не була церковною людиною і не вчилася на регента. Напевно, тому в матушки ще й досі зберігається переконання, що пастир – то така «свята людина», яка обов’язково має бути прикладом для своєї пастви. І на фундаменті її любові тримається його власна віра в людей, з якими Господь привів жити, працювати та молитися.

Життя священика та його пастви йшло своїм звичайним порядком – буденно, поволі, прозаїчно. Без жодних натяків на православну романтику – паломництв на край світу, хресних ходів по півліта, недільних шкіл, «місіонерських прожектів»… Здається, ніби духовності у цій парафії взагалі немає. Жив собі батюшка своїм життям з людьми – та й годі: «Так і Боже Царство, як той чоловік, що кидає в землю насіння, і чи спить, чи встає він удень та вночі, а насіння пускає паростки та росте, хоч не знає він, як» (Мр 4, 26-27).

Батюшка-миротворець

У 2014 році в цю тиху гавань увірвалися буревії історичних потрясінь. Росія розпочала бойові дії на сході України. В сусідні села привезли декілька «двохсотих». Родини загиблих прохали батюшку поховати солдатів. Нікому й на думку не спадало, що він був «московським попом». Після похорон просили залишитися на чай. В такі важкі хвилини життя дуже хотілося відверто поговорити хоч із кимось про своє особисте та наше спільне, всеукраїнське нещастя.

Офіційна риторика РПЦ та УПЦ МП щодо війни в Україні засмучувала душі людей чисельними сумнівами та душевним сум’яттям. В храмі на проповіді батюшка відверто висвітлив свою позицію:

– Поки що єдина канонічна Церква в Україні – то Українська Православна Церква Московського Патріархату. Її предстоятелем є патріарх Кирило. Згідно з церковними канонами його не можна взагалі не поминати на богослужінні. Тому поминатиму всіх предстоятелів Вселенської Церкви, серед яких Московський Патріарх є рівним поміж рівних. Для мене особисто сьогодні він не може бути духовним отцем. Архіпастир нашої Церкви ні слова не сказав тим, від кого це залежить, на захист своєї пастви в Україні. У той час як на війні гинуть християни, він продовжує проповідувати «цінності святої русі». Святою є лиш Церква, і ніяка не русь. Щоб зберегти вірність Церкві Христовій, маємо Євангеліє і власне сумління, а не «ідеали руського міра». Треба відділяти ідеологію від віри. Не можна віддавати своє життя заради якихось псевдодуховних цінностей. Немає нічого дорогоціннішого на землі за людину. Сам Господь пожертвував Собою заради її спасіння. «Дорогою ціною ви куплені», як каже апостол Павло. Християни покликані жертвувати собою лише заради Христа, а отже і заради ближніх: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ін 15,13). Саме цю заповідь Господню й виконали ваші діти, які загинули на СходіУкраїни, дорогі парафіяни...

З такою ж відвертістю священик побалакав зі своїм правлячим архієреєм:

– Моя парафія знаходиться в непростому становищі. Парафіяни у будь-яку мить можуть попросити мене перейти до УПЦ КП. Я цього, звичайно ж, не зроблю. Стояти на заваді бажанню людей також не зможу. Винуватити в цьому нікого не буду. Якби мою дитину привезли в гробі до дому, то я не знаю, що зробив би з тим попом, який поминав би московського патріарха. Попри все те, не можна допустити, щоб люди відпали в розкол. В мене у храмі краще вголос не поминати патріарха Кирила.

Владика на те відповів:

– Роби як знаєш, тільки втримай парафію.

Чесна позиція священика розвіяла всі сумніви парафіян. Люди довірилися не духовному сану, а людині, яку добре знають, і без особливих вагань залишилися в УПЦ МП. Він нічого особливого для цього не робив – у простоті душевній говорив як думав. Так і потрібно чинити людям.

Страсті за томосом

Життя парафії поступово ввійшло в своє звичне тихе русло. Лиш на єктеніяхз’явилися чисельні прохання про мир в Україні, про допомогу живим і за спокій спочилих захисників Вітчизни. Певно, так би воно й тяглося у цій «Богом та людьми забутій глушині» аж до другого пришестя, якби 6 січня 2019 року Українській Церкві не було надано томос про автокефалію.

У парафії розпочалися хвилювання. Люди заговорили про те, що в Україні тепер є своя канонічна Помісна Церква – хто чи що може стояти на заваді тому, щоб їхній сільський храм належав ПЦУ? Батюшка нікуди переходити не хотів і всіма силами намагався уникати розмов на цю тему, хоча прекрасно розумів, що раніше чи пізніше питання про автокефалію його обов’язково наздожене. Він знову опинився у складному становищі – десь посередині між духовенством УПЦ МП і людьми.

Церковне начальство веліло доводити до відома парафіян, що ПЦУ – то не Церква, а розкол. Рекомендувалося повторювати про ПЦУ все те, що раніше говорилися про УПЦ КП. Для переважної більшості односельців та парафіян було зрозуміло, що це неправда. Майже кожен мав доступ до інтернету і міг самостійно аналізувати події та зіставляти факти. У ХХІ столітті священик – вже не єдине джерело достовірної інформації, і поготів не безгрішний оракул.

Священик не міг лити відвертий бруд на інших людей, до якої б вони конфесії не належали – не дозволяло виховання. Він говорив, що Церква – то Тіло Христове, а не зграя озлоблених на світ фанатиків, у якій всі за одно проти когось. Глава церкви – Христос – заповідавав християнам любити одне одного і любов’ю привертати людей до Церкви. Апостол Павло казав: «Раб Господній не повинен сваритись, але бути привітним до всіх, навчальним, до лиха терплячим, що навчав би противників із лагідністю…» (2 Тим 2, 24-25).

Духовенство УПЦ МП сприймало його нейтралітет як зраду Церкві, а проповідь – як слабкодухість. Батюшці дорікали тим, що він свідомо «веде людей в розкол», не говорить «правди», не їздить «захищати православ’я» у ті парафії, де громади проводять голосування.

Одного погожого весняного дня парафіяльний актив пішов збирати по селу підписи для переходу парафії села в ПЦУ. За приєднання до помісної Української Церкви підписалися майже всі жителі села. Парафіяни щиро просили священика залишитися з ними.

Перед ним постав непростий вибір – або приєднатися зі своєю паствою до Православної Церкви України, або залишитися в УПЦ МП, тільки вже без пастви. Перед Богом він ніс відповідальність перш за все за парафіян. А вони завжди дуже добре до нього ставилися і зробили для сім’ї багато хорошого. Шкода було їх покидати. Та й який тепер у цьому сенс:

— Промислом Божим обставини змінилися, і тепер ПЦУ — то така ж Церква, як і УПЦ МП. Переміна однієї канонічної юрисдикції на іншу за бажанням парафії тепер не буде зрадою Церкві Христовій. Спасатися в ПЦУ можливо буде так само, як і в УПЦ, було б тільки бажання жити за заповідями Господніми. Там і там здійснюються одні таїнства і сповідується один Символ Віри. Ви самі маєте визначилися, до якої юрисдикції хочете належати. Якщо бажаєте, щоб я й надалі був у вас священиком у ПЦУ, то я на це згоден.

Його сумління було чистим. Він зробив усе, що міг, і змирився з неминучим. Але душу опосіли страхи та сумніви: що тепер очікувати від духовенства УПЦ МП, благочинного, архієрея, церковних родичів та знайомих?

«Смерть» та «воскресіння» батюшки

Турбуючись винятково про “спасіння загиблої душі окаянного батюшки” та його родини, благочинний УПЦ МП зателефонував і звернувся до нього з пастирським, проймаючим душу, словом: «А ти знаєш, що Юда довго не жив! Покайся, доки не пізно. В тебе ж діти хворіють… Дивись, бо й сам до внуків не доживеш!».

Батюшка у відповідь почав бува виправдовуватися, що «нічого не міг вдіяти». Але камінь віри православної так і не зміг розчулити. Душу придушив нездоланний страх за своїх дітей, які справді нещодавно лежали в лікарні. Але вороття назад уже не було.

З Києва подзвонив родич, освічений столичний священик. Він дорікав опальному батюшці, мов учитель, що турбується винятково про майбутнє свого безпутного учня, який ніколи його не слухався, не вчився богослов’ю, не читав виразно молитви церковно-слов’янською мовою, не прищеплював людям православного благочестя, не возив у паломництва по Золотому Кільцю Росії та в Єрусалим. Результат такої злочинної бездіяльності очевидний: «Мовчи, бо я все знаю. Ти шалапут! Це ти довів парафію до розколу своєю самодіяльністю. Ще є можливість виправити помилку. Якщо потрібно, то привеземо автобус паломників з Києва. Запросимо «Інтер». Ми все зробимо, як потрібно…».

Батюшка визнавав усі свої «провини», крім однієї: «Я не вів людей до розколу і не зраджував Бога. Як був у Церкві Христовій, так у ній і залишився. Я нікого нікуди не закликав іти. Люди самі визначилися, де вони бажають бути. Не хочу збурювати село та наживати собі ворогів. Мені з ними ще потрібно жити. Заради чого йти на принцип, закривати храм та позбавляти християн таїнств?».

Товариші-священики вичитували його, як свідомого і нерозкаяного шкідника на піонерській лінійці. Вони дуже шкодували, що раніше не виявили такого запеклого «ворога православ’я». І ось, нарешті в них спала полуда з очей! Турбуючись винятково про збереження чистоти православної віри, панотці цілими днями надзвонювали йому: «Ти розкольник! Зрадник! Юда! Скорше біси в рай підуть, ніж відступники. Я думав, що ти мені друг. Тепер ти мені не друг. Такі друзі не годяться і на підстилку. Ніколи більше мені не дзвони. До хати можеш навіть не приходити, на поріг не пущу…».

Батюшка був товариський та дуже цінував друзів та кумів. Але вони понад усе любили Бога. Їм із «розкольниками не по дорозі». Коли батюшка зустрічався з ними на вулиці, вони, відвернувши лиця до неба, аби помолитися за «заблудлу вівцю», промовляли зворушливі слова, приперчені дрібкою зловтіхи: «Ти хоч більше не молися за нас, бо молитва розкольника веде до пекла!». Ревність у благочесті православних християн, які вже десятки літ ходили до храму, була воістину самовідданою. Коли батюшка намагався купити худобину у одного вірянина УПЦ МП з сусіднього села, то той бундючно відповів: «Зрадникам не продаю!».

Батюшка усіх запевняв, що ні на кого не ображається, що бажає зберегти стосунки. Але які можуть бути стосунки з Юдою! Хіба можна згадувати про євангельську любов, заповіді Божі, вихованість, милосердя, коли Церква в небезпеці! Його друзі, священики, деякі родичі, «нескорені гоніннями» парафіяни щепка за щепкою додавали свою лепту у всепожираючий вогонь праведного гніву.

Результат не забарився. Небесне покарання, як блискавка з неба, впало на голову саме в ту мить, коли він прийшов до благочинного ПЦУ передавати документи на храм. Священик впав непритомний прямо на порозі його дому. Батюшку відкачували в реанімації з восьмої вечора до п'ятої ранку. У лікарні постійно поряд був новий благочинний. Він не міг повідомити нікому з рідних, бо не було телефону.

Господь не буває посоромленим! Правда Божа восторжествувала! На ранок вся місцева православна громадськість з уст в уста передавала повчальну притчу про те, що буває із зрадниками віри православної: «Відступнику заплатили дві тисячі доларів. Від нього відійшла благодать, він з’їхав з глузду, його забрали в лікарню, де він цілу ніч бігав п’яний за медсестрами».

Насправді ж священик перебував на межі між життям і смертю. У цьому стані він постійно марив і молився. Господь послав дивне видіння. Ніби він бачить себе з боку на рівному-рівному полі в яскравому та ніжному світлі. Батюшка відчував себе дуже розгубленим, із безліччю сумнівів та суперечливих думок. Зліва, з холодного яру, натовп темних істот, навіюючи на душу смуток та розчарування, несамовито кричав: «Зрадник! Юда! Розкольник!». В цю мить зверху на голову батюшки лягла чиясь лагідна рука, від якої по душі розливалося тепло і спокій. Чийсь добрий голос сказав: «Прости їм. Не тримай образи. Це твій шлях».

Коли батюшка оклигав після лікарні – усю гіркоту образи та сумніви як рукою зняло. На першому богослужінні в ПЦУ було ледь не все село. Причащалося багато молоді, якої він раніше не бачив у храмі. Це була друга Пасха! Хоч батюшка майже нікому не говорив про видіння, звичайні люди серцем зрозуміли, що він насправді пережив.

Денис Таргонський

Фото wikipedia.org

Теги: