1. Примхи долі

Була надвечірня весняна пора. Один старенький дідок ішов поволі по тротуару вздовж центральної вулиці міста Рівного. Несподівано старий вирішив, що йому потрібно на інший бік дороги. Куди одразу ж і подався.

Численні авто – сучасні нащадки німецьких «Тигрів» і «Пантер» – виючи і скиглячи зі страху перед втроє скоцюрбленим безстрашним героєм, враз завмерли на місці. Десь на середині дороги втомлений літами пенсіонер раптом зупинився, аби трішки перепочити.

Я спостерігав за ним з іншого боку вулиці. Не знаю, кого було більше  шкода в ту мить – з десяток ошелешених водіїв чи дідка. Вискочивши на проїжджу частину, вхопив його під руку і вивів на тротуар. З цього розпочалася наша вечірня пригода.

Дідусь не поспішав мене відпускати. Старенький нагадував заблудле у нетрях міста перестрашене дитя. Його широко розплющені голубі очі пронизували душу жалем. Він зовсім не орієнтувався у просторі. Бажання кудись іти у нього вже зникло. Та й навряд чи в дідка вистачило б сил навіть сісти в маршрутку чи тролейбус.

Він дивився на мене красномовно благальним поглядом: «Мені потрібно дістатися до Вінниці. Може, я вас затримую?». «Не хвилюйтеся. У мене сьогодні вихідний».

Виявилося, що дідусь у молоді роки навчався у Рівному в якомусь технікумі. І в нього тут жив племінник Саша, тож дідусь вирішив його провідати. Але нині на тому місці, де колись була нормальна хата племінника, стояла «якась здоровезна гаргара». Де тепер шукати родича – дідусь не знав. Телефону не мав, а блокнот з номерами та адресами забув удома. Мешкав же дідусь за сімдесят кілометрів від Вінниці.

Я подзвонив до знайомої. Вона примчала на власному авто, і ми доправили дідка на залізничний вокзал. Проте виявилося, що потяг на Вінницю ішов тільки по непарних числах, а на вулиці було 4 травня.

Злегка поскигливши на Укрзалізницю і на жорстоку долю, що на пару підсміювалися над нами і вперто не дозволяли так легко спекатися нашого пенсіонера, ми помчали на автовокзал. По дорозі намагалися знайти транспорт на «Бла Бла Карі». Але даремно – ніхто не хотів зв’язуватися із безпорадним дідком. А ті, хто таки зв’язався, вже встигли про це пошкодувати. Щось добре завжди здається приємним, доки не розпочинаються труднощі.

Найближчий автобус до Вінниці вирушав о четвертій ранку. Звичайно ж, ми хоч і християни, але не святі. Ніхто не хотів сидіти з дідком до ранку на вокзалі. Проте Всевишній зглянувся над нами і послав на допомогу двох поліцейських. Вони, страшенно потомлені, їхали з кладовища і вирішили по дорозі до дільниці завернути на автовокзал «для профілактики».

2. Зустріч поколінь

Скажу ще декілька слів про причину втоми поліцейських, бо це важливо для подальшої розповіді. Це була субота перед поминальною неділею. Міська влада наказала не впускати автомобілі на стоянку біля кладовища, щоб міг розвертатися громадський транспорт. Поліцейські сумлінно виконували наказ і нікого, крім автобусів та тролейбусів, не допускали в заборонену зону.

Звичайно ж, вкрай обурені містяни не могли спокійно дивитися на таке «нахабство влади». Нелегко було зносити порядок, культуру та вихованість сучасним українцям. Незручно було думати про загальне благо людям, яких ніхто не примушує, а просить подумати про інших.

Владу, можливо, тільки боятись, а коли вона тобі у вічі не дивиться – то не гріх чинити все, що заманеться. Адже начальство робить те ж саме. У них є свої «блатні місця» навіть на кладовищі. То чому ж їм можна, а нам ні?

Водії виливали на голову поліцейським усе, що тільки може нашіптувати диявол одній людині про іншу, і кляли на чому світ стоїть тих «клятих ментів». У відповідь на це стражі порядку аж позахрипали, так вибачалися за спричинені цим розпорядженням влади незручності на дорозі.

На кладовищі відбулася своєрідна зустріч двох поколінь – старого радянського й нового, яке народилося вже в незалежній Україні. У радянської людини наче в «генах» закладено, що поважати треба лиш сильного «мента», а на чесного поліцейського можна й не зважати.

3. Поліція і люди

Провидіння вирішило, що всього цього поліцейським було замало. Тут ще й ми звалилися на їхню голову зі своїм дідком.

Проте вони відразу відреагували на наше прохання про допомогу: перевірили документи старого, запропонували купити квиток за свої гроші, попросили сторожа автовокзалу посадити шановного Григорія Климовича на автобус. Зателефонували до поліції у Вінниці, аби там його зустріли і доправили до місця проживання. Поцікавилися, чи він не голодний. І коли виявилося, що вже добу пенсіонер нічого не мав у роті, побігли в патрульне авто по свій власний обід, який «самим за цілий день не було часу з’їсти».

Все йшло як по маслу, і здавалося, що вже дуже скоро щасливо завершиться. Поліцейські принесли посуд і попросили, щоб ми власноруч пригостили старенького домашнім. Самі не хотіли нав’язуватися. Незручно було.

– Що це ви тут таке мені робите, – закричав раптом не своїм голосом наш немічний старигань, – нащо ви мені даєте їсти? Ще подумають, що я якийсь бомж. Я ось в пакеті маю своє. Вже хотів спокійно собі повечеряти, а ви мені весь апетит зіпсували…

Ніхто з нас не очікував почути таке від скромного пенсіонера. Все моє єство вмить обійняв палючий гнів, ледь вдавалося тримати себе в руках. А він продовжував лити бруд на своїх благодійників. Коли ж стомився, то аж відсапувався від люті.

Відчувалося, що поліцейські також образилися – вони ж теж живі люди. Проте жодним жестом цього не показали. Для них це була ще одна із сотень незадоволених життям людей, яких доводилося терпеливо вислуховувати цілий Божий день. Вони надзвичайно чемно відповіли, як і належить ставитися до старшої людини:

– Вибачте, ми не хотіли Вас образити. Але Ви сказали, що зголодніли. Будь-яка людина зробила б на нашому місці те ж саме.

– Ви, крахобори кляті! Ви хочете мене забрати у свої застінки і поламати там усі ребра! Так легко не візьмете. Накормити мене придумали. Я вас наскрізь бачу. Відразу зрозумів, до чого воно йде. Розстрілюйте мене тут на місці, я звідси нікуди не рушу. Я встану лиш тоді, коли ви приведете американського журналіста, мою сестру та племінника…

Поліцейські могли б розвернутися і піти, аби не вислуховувати усю цю маячню. Це ж не був зафіксований черговим виклик на дільниці. Але виявилися небайдужими людьми, які просто зголосилися якось допомогти з тим вередливим стариганем. Вони не сприйняли це на с свій особистий рахунок. Специфічне ставлення до «форми» було властивим для колишньої радянської людини.

Мені стало дуже шкода, що ми їх вплутали в цю історію. Вони ж вчинили по-людськи, а у відповідь отримали таке нахабне ставлення. Той дідок зовсім не був хворим на голову, як то могло здатися на перший погляд. Мені навіть видалося, що він почувався дуже щасливим: тут йому приділяли стільки уваги, намагалися погодувати, навколо всі бігали… А він від того ще більше і більше розпалювався якоюсь зовсім нелогічною злобою: «Я вам усім тут покажу!». При тому логічно мислив і був при пам’яті. Зміг дістатися аж до Рівного без копійки грошей, на перекладних.

В народі кажуть – старе як мале. А от мені здається, що суть людини не залежить від її віку. Старий – не значить мудрий, а молодий – дурненький. Якою бажає бути людина, такою вона й є. Ні країна, ні війна, ні вік, ні здоров’я не можуть нікому завадити бути доброю людиною, якщо вона цього справді хоче.

Люди не стають з віком гіршими – вони просто щирі, як діти. Все, чим в молоді роки жили, тепер ніде подіти. На старості літ немає сил приховувати свої справжні думки. Хто може спокійно це зносити? «Неможливе це людям, а не Богові. Бо для Бога можливе все!» (Мр. 10, 27).

4. Ні кроку назад!

Поліцейські пробили у базі і виявили, що цього дідка із сьогоднішнього ранку оголошено в розшук. Ось тепер вони змушені були забрати його на дільницю. Але як це зробити? Один із поліцейських дуже чемно звернувся:

– Шановний Григорію Климовичу, Ви знаєте, що Вас шукає рідня. Ви оголошені у Вінницькій області в розшук. Давайте ми Вам допоможемо благополучно дістатися додому.

– Я нікуди з вами не поїду. Ви мене так легко не обдурите. Я шестикратний герой Радянського Союзу! Навіть Жуков був лише тричі герой. Вже з шістнадцяти років я сидів в окопах, збив півтори тисячі ворожих літаків, три тисячі танків… А ви хто такі, щоб мені тут вказувати? Що ви взагалі про життя знаєте? Крахобори, тільки красти вмієте. 

– Я теж ветеран і теж в окопах сидів і воював на сході України, – спокійно відповів на те поліцейський.

– Що ти брешеш! З ким ти там міг воювати?

– З росіянами.

– Як можна з росіянами воювати?

– Дуже просто. Вони в мене стріляли, а я відповідав. То ж не сидітиму, доки вони мене вб’ють.

У відповідь на це наш «шестикратний герой Радянського Союзу» замовк і, заціпеніло вхопився за перила стільця. Якийсь добродушний водій автобуса, що проходив поряд, пошкодував поліцейських і запропонував діду випити по пиву і їхати з ним додому:

– Я Вас безкоштовно довезу!

– Я не п’ю пива, – буркнув наш дідо, – тільки «Столічную» вживаю!

– Григорію Климовичу, – звернувся до нього вже інший поліцейський, – Ваш племінник тільки що дзвонив і просив відвести Вас до нього. Він не може приїхати сам, тому що на роботі і не може відлучатися надовго. Будь ласка, поїдемо додому.

Поліцейський придумав цю історію, аби хоч якось «заманити» старого до автомобіля. Однак дідок наш був не із простих. Відразу зметикував «засідку»:

– Де він працює?

– Та продає техніку. Комп’ютери, телевізори….

– То нехай закриває свою кантору і їде сюди…

На мої прохання він також не реагував:

– Залиш мене в спокої! Я знаю, хто ти такий! То вони тебе підсилали, щоб ти мене впіймав!

Знервований таким нахабством, я готовий був вести дідка силою. Але страшно було зашкодити здоров’ю, адже пенсіонер виявився 1925 року народження!

Нарешті поліцейські знайшли вихід із ситуації – зв’язалися із вінницькою поліцією, а ті надіслали домашній номер. Домашні дідка з Вінниці дали телефон родини в Рівному. Дуже просили нас не залишати старенького напризволяще, доки поліцейські не приїдуть з племінником, якого, як виявилося, насправді звали Олексієм.

Через деякий час його привезли. Дідок відразу упізнав свого племінника, якому вже було десь за сімдесят. Вони радісно обійнялись.

Нащадки ветеранів

Нарешті все щасливо завершилося. Я на прощання потиснув поліцейським руку і сказав:

– Хлопці, ви вже вибачте, що ми вас у все це вплутали.

– Ви все правильно зробили. А на старих людей не варто ображатися. Хто його знає, якими ще ми будемо в їхні літа.

Поліція щасливо доправила дідка і його племінника додому.

5. Епілог

Як просто і одночасно важко бути реальним героєм, як ці правоохоронці – щоденно в чомусь малому! Вони у свої молоді літа вже добре розуміють, що війна то не привід для хизування собою, а гіркий досвід втрат, що викликає лише жаль та співчуття до інших.

Старші покоління українців пишаються, що вони були колись громадянами однієї з найбільших у світі країн – СРСР, відчували себе переможцями у найбільшій за всю історію світу війні, учасниками соціалістичних змагань, героями п’ятирічок. Але… в сучасному світі  не великі герої визначають хід історії. Поступ країни залежить від щоденних великодушних вчинків маленьких людей: «Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе» (Мф. 25, 23).

Денис Таргонський

Фото надані автором

Теги: