А ми, земні, приречені на блукання у потемках здогадів про глибинні смисли власного буття…

Коли ще служив у містечку, мене познайомили із надзвичайною літньою жінкою, Неонілою Тимофіївною. Вона мешкала неподалік вулиці Артема, поряд із продуктовим магазинчиком. Пані Неоніла завжди була дуже привітною та люб'язною. Іноді я приходив причащати її вдома. Хатина мала дві чи три кімнати. У веранді стояв чавунний котел газового опалення. Дуже затишне помешкання. Вона зустрічала мене, всаджувалася на диванчик, що на ньому розстелена постіль була, і ми починали розмову.

В господині помешкання була онкохвороба грудей. Так і не зробила операції. Розказувала, що ті, хто відважився на оперативне втручання, давно вже одійшли на той світ. А вона ще жива. Хоч і біль неймовірний доводиться переносити, і вже препарати майже не допомагають.

На шпалерах її своєрідної келійки було величезне фото соснового бору, в якому причаїлася риженька лисичка. Так мені до душі припав цей вид, що я часто показував на того звірка, приходячи до Неоніли Тимофіївни, примовляючи якісь прості, невибагливі жарти. Ми вдвох сміялися.

Бувало, зустрічалися перед причастям із її знайомими. Тоді, коли вдавалося звершити необхідний чин, жіночка-гостя, яка допомагала трохи господині порядкувати у кімнатах, накривала стіл, і ми разом, оповідаючи усілякі історії про життя, а я найперше про теологію, обідали. Нарешті, подавали чай, після чого помаленьку розходилися.

Неоніла Тимофіївна навчила мене життєвому оптимізму крізь сльози. Адже не зважаючи на нестерпний біль, вона завжди мала бадьорий вигляд.

Переїжджати до дітей вона відмовилася. Не хотіла, щоби її бачили у такій скруті. Бо певно, коли гості розходилися, вона дуже страждала, адже стадія захворювання була дуже загрозливою.

Якось я поспішаючи до неї, аби причастити, забув на квартирі требник. А коли все з'ясувалося, було вже пізно повертатися. Тож я посповідав і причастив жінку, процитувавши та зімпровізувавши кілька молитов, які були близькими за змістом до того, про що йшлося у чинопослідуванні. Зізнався їй про це. Тож ми домовилися, що нікому не розкажемо про той випадок. Після причастя я сів на стілець навпроти літньої жінки. Вона здійняла великі очі страждалиці до стелі та спитала щось на зразок: як жити… У цих словах я помітив її відчай. Адже майже цілий день вона лишалася самотньою в помешканні разом із неймовірними грудними болями, які треба було знести.

Тож я знову почав оповідати їй про небесний світ, про невидимих звичайними очима істот, про зло і добро, про боротьбу, яка відбувається у кожної людини, яка має зробити вибір, на чиєму боці знаходиться…

Неоніла Тимофіївна невдовзі померла. У моїх спогадах вона так і лишилася — жінкою-мученицею, яка знаходила сили долати страждання та ще й підбадьорювати й усміхатися привітно іншим людям. Вона так десь і сидить у часово-просторовому скасуванні тла минулого і майбутнього — на своєму диванчику, на розісланій постелі. Пригощає своїх гостей запашним чаєм зі смачним печивом. А ще — надихає виснажених далі йти життєвою дорогою, долати випробування і незгоди, бути сміливими борцями добра, щоби перемагати щоденно в найрізноманітніших випробуваннях. 

Анатолій Хільченко, священик

Теги: