Ієрархія у якості чіткої підпорядкованості інституційних зв'язків, саме поняття і сутність цього явища набуває зовсім інших обрисів у наші часи нівеляції аксіономічних, безапеляційних авторитетів. Особистість сучасності, з огляду на панівні алгоритми економічних зв'язків у суспільстві (так зване «суспільство споживання»), беручи до уваги саме аспект фінансового впливу на мотиваційні рівні до діяльності, все частіше зрікається будь-яких інших авторитетів, які знаходяться за межами прагматичної зорієнтованості в буттєвій царині.

Власне, загадковий постмодерн створив не лише у мистецтві концепт множинності прочитання творчих потуг-інтуіцій, але він вплинув також на всі інші прояви життєвості соціалізованої особистості.

Сьогодні ми є свідками поступового усунення меж соціальної ізоляції ієрархічної надбудови в традиційних релігійних інститутах. Нині ми не можемо вести мову про своєрідну «кастовість» чи «класовість» стану священицького служіння. Все частіше можна помітити, що це явище відходить у сферу альтернативного виміру соціалізації особистості. Це щось подібне до рольових спільнот, які мають внутрішні характеристики побудови взаємовідносин у відповідній обставинності.

Із чим саме пов'язане це явище? Найперше, справа полягає в наявності плюралістичного, множинного середовища існування розмаїтих релігійних конфесій, що спричинило нівелювання як формату «цезарепапізму», так і «папоцезаризму» в світській парадигмі правового дискурсу.

Традиційні моделі існування православного церковного інституту в якості абсолютного авторитетного джерела побудови соціальних та персональних мотивацій усунуті. Церква відтепер постає лише одним із інститутів, які забезпечують існування відповідного формату традиційної структури ідентичності. Відтак, роль ієрархії сьогодні вже зовсім інша, аніж це було в часи зрощення релігійної та державницької структури управління суспільством.

Хочемо ми цього, чи ні, але глобальний формат побудови відкритого громадянського суспільства реагує на претензійність абсолютизму традиційних релігійних інститутів у спосіб відторгнення таких потуг в якості спротиву щодо гіпотетичних посягань на права людини мати відповідні свободи волевиявлення, гарантовані конституційними засадами державотворення.

Відтак, нова генерація громадян, світогляд яких сформований в умовах панування глобальної доктрини дотримання  і гарантування людині громадянських та персональних прав особистісного вибору множинності альтернатив творення координат власного системного світогляду, — такий стан справ спричиняє перегляд на рівні глибинної рефлексії становища традиційних релігійних інституцій в межах народностей.

Загалом, постмодернова система скасування аксіономічних-безапеляційних авторитетів та створення релятивно-відносного тла оціночних суджень щодо будь-яких явищ соціуму витісняє також ієрархічний інституційний стрій релігійних спільнот у формат альтернативної, майже рольової, реальності, яка вже не здатна у повній мірі структурувати світогляд і побудову безапеляційних принципових орієнтацій соціалізованої особистості.

Вповні ймовірно, що такий стан справ призводить до того, що сучасна людина цікавиться релігійною парадигмою власного існування лише у спосіб прикладного, прагматичного застосування тих чи інших елементів традиції віри, скасовуючи-усуваючи гіпотетичну можливість повного світоглядного занурення у царину духовних принципових орієнтацій.

Очевидно, що вплив медіа ресурсів на такий стан справ дуже значний. Відтак, незважаючи на появу альтернативного релігійного інформаційного простору, загальна стратегія світського контенту творить атмосферу відносності світоглядних пріоритетів особистості, а відтак, унеможливлює зорієнтованість останньої на безапеляційне утвердження інституційних релігійних авторитетів.

Відкрите суспільство ставиться до явища ієрархічної підпорядкованості на ґрунті ідеологій та ідеологем, до яких має відношення також і релігійний інститут, саме як до нішових авторитарних систем управління потенціалом соціуму. Відтак, доктрина відкритого суспільства займає опозиційний статус щодо гіпотетичної можливості створення умов для появи так званої державно-церковної симфонії, тісного співробітництва обраних релігійних організацій з державною системою адміністрування.

Саме тому традиційні релігійні інститути, не зважаючи на появу власного конкуруючого інформаційного середовища, стають неспроможними збудувати повноцінну вертикаль ієрархічного підпорядкування вірних, оскільки останні, зважаючи на загальні тенденції існування постмодернових критеріїв відносності явища безапеляційної авторитетності, — віруючі люди ігнорують такі посягання на сформовану в умовах відкритого суспільства парадигму наявних прав і свобод.

Не дивно, що все складніше в таких умовах поповнювати ряди, зокрема, чернечого стану, глибоко віруючими і відданими традиції людьми. Все частіше з'являються в пошукові чернецтва, зокрема, бажання набуття якихось преференцій чи статусу економічного благополуччя за рахунок гуртожитного устрою тієї чи іншої обителі, коли є змога не турбуватися про «хліб насущний», адже громада обителі всім цим системно забезпечує своїх насельників.

Віруючі люди все рідше заохочуються тими чи іншими перспективами несення послуху при храмі чи в монастирі. Натомість, наявність прагматичної зацікавленості в тій чи іншій роботі в церковній інституції набуває, здебільшого, характеристик вільнонайманої праці.

З іншого боку, абсолютне занурення у традицію релігійного вчення розглядається не тільки світським суспільним загалом, але навіть віруючими людьми з позицій «релігійного фанатизму», певного «перегину» в духовному житті. Такі люди дуже часто викликають собою, своєю поведінкою, якщо не насмішки, то певний дискомфорт навіть в середовищі ієрархії, оскільки втрачають прогнозовану системну надійність. Ніколи не знаєш, що саме від них чекати...

Із цього приводу пригадую поїздки кілька років тому якогось відомого серед віруючих людей «старця», який ходив у кімнатному взутті, зупинявся у тих чи інших довірених прихожан та збурював своїми повчаннями церковний люд. Зокрема, він стверджував, що священик не повинен користуватися фіксованими пожертвами за те чи інше требовиконання, а жити виключно на добровільні внески віруючих людей. Звісно ж, зважаючи на дуже скромні фінансові можливості пересічних священиків, той «старець» своїми спічами відразу ж викликав жорсткий спротив представників ієрархічної спільноти. З'явилася потреба роз'яснень священиками недоречності поведінки улюбленця віруючого люду.


***

Отож, підводячи підсумок означених нотаток, доводиться констатувати, що традиційні релігійні спільноти в умовах існування та діяльності інститутів, які послуговуються у своїй філософії діяльності доктриною відкритого суспільства, — традиційна релігія все частіше постає у вигляді певного прагматично-доречного додатку саме до культурної спадщини, якою послуговуються обивателі. Людина відмовляється занурюватися у вимір абсолютної відданості принципам церковної спільноти з огляду на побоювання таврування її як у самій спільноті, так і суспільним загалом у якості «релігійного фанатика».

Постмодернова парадигма скасування безапеляційних авторитетів світоглядного становлення також формує для традиційної релігійної спільноти нішовий, майже рольовий статус, в якому людина послуговується преференціями чи вимогами того чи іншого наявного ієрархічного становища.

Що ж стосується в цілому моделі державно-релігійної симфонії співробітництва обраної релігійної інституції й державного апарату управління, — доводиться констатувати, що в умовах панування тенденцій філософії-світогляду відкритого суспільства такі потуги постають у якості рудименту середньовічної системи існування соціуму та не отримують статусу протекції впливових кіл щодо підтримки відповідних агентів впливу на суспільний загал.

Анатолій Хільченко, священник

Фото Facebook

Теги: