В другій частині інтерв'ю клірик Екзархату Вселенського патріархату в Литві диякон Андрій Кураєв говорить про можливі дії митрополита Онуфрія по виходу з кризи, вірогідність санкцій до УПЦ у випадку її розриву з РПЦ, про догматичні єресі патріарха Кирила та про те, як російські богослови в теорії вже вирішили питання канонічності та благодатності ПЦУ.
Мені хочеться повернутися вже в наші дні. То що робити Онуфрію? Зараз усе крутиться навколо нього, усе просто на його постаті зосереджено, і всі чекають, вичікують, що він скаже.
Щоб захистити свою паству, Онуфрію достатньо всього-на-всього помахати перед телекамерою авторучкою: дивіться, на ваших очах я підписую прощального листа патріарху Кирилу. Нинішня українська влада пробує Онуфрія спонукати саме до таких дій. А він уперто цього не хоче робити.
Вони тоді потрапляють у канонічний вакуум, їх не визнають тоді помісні церкви вже.
Зрозуміло, що це все непросто, але ви хоча б покажіть, що ви хочете цього.
Де розповіді, фоторепортажі про те, що делегація УПЦ була в Тирані, Охриді, Софії, Белграді, Варшаві і далі за списком, що розмовляли саме на цю тему? Вам відмовили? Що ж, не все від вас залежить. Але світ хоча б побачив, що ви стукали, він чув аргументи, які ви наводили, і споглядав ваші слізки через невдачу.
Так, у вас немає можливості впливати на позицію, скажімо, Румунського патріарха. Але ви хоча б покажіть, що ви з ним ведете переговори не про статус румуномовних парафій в Україні, а про статус самої УПЦ у православному світі, і нехай він це підтвердить.
А за підсумками переговорів, незалежно від їхнього результату - опублікуйте Комюніке, в якому сторони погодилися хоча б у тому, що а) проблема є і б) позиції сторін поки не схожі.
У дипломатії так прийнято: перший крок до примирення – це згода сторін визнати наявність проблеми. Так, у них різні підходи, різні пропозиції для її вирішення, але обидві сторони визнали, що проблема існує. У 1993 році було підписано Токійську декларацію про російсько-японські відносини, де було зафіксовано прагнення сторін розв'язати питання щодо територіальної приналежності чотирьох південних островів Курильської гряди, що в Японії було розцінено як успіх. А Путін сьогодні заперечує навіть наявність цієї проблеми («Ми вважаємо, що у нас взагалі немає жодних територіальних проблем. Це Японія вважає, що в неї є територіальні проблеми з Росією»).
До речі, предметом цих церковних переговорів могло б стати навіть не визнання патріаршими столицями автокефалії УПЦ. А просто згода патріархів, кожного окремо, відправити своє власне звернення до Москви з проханням надати Києву автокефалію.
Якби українське суспільство бачило, що посланці Онуфрія їдуть і пробують цей наратив донести до лідерів інших православних церков, а ті їх не слухають, то в Україні багатьом було б зрозуміло, хто чий агент, а на кого звели наклеп.
Друга річ, яка у владі Онуфрія - це смикнути стоп-кран, який припинив би хейтинг ПЦУ. Наказати акуратніше добирати слова на всіх рівнях, починаючи від вищого офіціозу і до провінційних архієреїв на кшталт Луки Запорозького та священиків-блогерів.
Третя помилкова пасивність надлишковоблаженнішого - він не звертається до російських солдатів і політиків із поясненням, що ті воюють не проти «американських геїв», а проти православних братів.
Четверте... Розумієте, якщо в людини щось болить, вона про цю хвору тему говорить постійно. Просять її чи не просять, запитують чи не запитують, але вона все одно до цієї своєї хворої теми повертається.
«Щось цього року жовтень незвично теплий, а весна холодною була... до речі, що Ви думаєте про кінець світу?». Ось так от.
А з проповідей Онуфрія випливає, що в нього болять тема війни і тема прив'язки до Москви? Як з усіх інших архієреїв у всіх інших країнах православного світу, так і з нього журналісти кліщами витягують якісь антивоєнні слова. Що Євген в Естонії чи Інокентій у Литві, що Марк у Мюнхені чи інший такий великий затворник - Сава у Варшаві - впритул не помічають головної ганьби сучасного церковного життя: війни православних народів між собою.
По-п'яте, Онуфрій міг би публічно й аргументовано критикувати слова та дії патріарха Кирила. Адже московський патріарх публічно сповіщає єресі.
Єресі? Які?
Я намагаюся акуратно вживати слово «єресь». Розуміючи його як проповідь думки, раніше вже засудженої соборами Церкви. Ось слова Кирила 22 червня 2024 року, сказані ним на всеніщній напередодні свята Трійці в Троїце-Сергієвій лаврі:
«Дух діє і через образотворче мистецтво, так що через іконопис людям дається розуміння сутності Божественного буття. Через мистецтво преподобний Андрій зумів висловити саму сутність Божества».
Але ж «розуміння сутності Божественного буття» взагалі тварному розуму не дається. Часткове розуміння сутності дається не через рукотворні ікони та їхнє споглядання, а через «нетварні енергії». А за фразу «Через мистецтво преподобний Андрій зумів висловити саму сутність Божества» візантійці Гундяєва спалили б.
Це реально і формально єресь – на відміну від звинувачень у псевдо-єресях етнофілітизму або рускомирства.
Константинопольський собор 1351 р. проти Варлаама й Акиндина проголосив:
«Тим, хто, згідно з нечестям месаліан, вважають божественне єство видимим, - анафема, анафема, анафема.
Тим, хто кажуть, що божественне єство доступне для причастя, і не сповідають, що воне жодним чином неосяжне і недоступне для причастя, – анафема, анафема, анафема».
Той же собор вчить, що «Бог за божественним єством недоступний причастю і цілковито неосяжний... Сутність Божа лишається цілковито невидимою і недоступною причастю, бо, за вченням богословів, Бога ніхто не бачив ніколи, тобто яким Він є за єством».
Іншою єрессю В. М. Гундяєва є його «барнаульський догмат»: вчення про те, що енергія тих, хто молиться, акумулюється в храмах і іконах і тим самим надає їм властивість чудотворності: «Із храму сходить до Бога цей духовний потік. А хіба місце, де все це відбувається, не вбирає в себе духовну енергію? Чому ми говоримо «чудотворна ікона»? Та тому що перед нею підносилися молитви особливої сили, і звичайна фізична речовина, дерево, покрите фарбами, вбирає в себе цю енергію, а потім віддає її людям» (Барнаул, 21 вересня 2015 року).
Або: «У святих місцях концентровано присутня духовна сила народу. У наших храмах люди молилися Богу, вони передавали свою енергію Небу» (Казань, 21 липня 2016 року).
Це відверте язичництво: «Гімни посилили Індру, немов річки - море» (Рігведа 8,6,35). Це окультно-буддистське вчення про «терафімів».
Але Онуфрій цього не помічає. І навіть не заперечує гундяївське богослов'я «священної військової операції».
До речі, містичне ставлення до храму як до «місця сили» певною мірою лежить в основі наших храмових конфліктів. Саме тому вважається, що храм треба захищати (відбивати, звільняти) не шкодуючи живота свого. Але богословськи це безпосередньо, звичайно, не артикулюється.
Чому помісні церкви, підключаючись до кампанії із захисту УПЦ від української влади, при цьому не засуджують російську війну? Вони не вписують те, що відбувається з УПЦ, у загальний контекст війни. Вони не закликають патріарха Кирила не благословляти цю війну.
А чому вони мають переживати про безпеку українців більше, ніж київський митрополит? Він же їх про це не просить.
В УПЦ є певний запит на те, щоб керівництво церковне почало шукати вихід, а не завмирати в якомусь такому дзені. Ця думка не має жодного значення для церковної влади?
Онуфрій міг би звернутися до Вселенського патріарха з пропозицією скликати саміт (синаксис) з цього подвійного питання: війни і статусу УПЦ. За прикладом Болгарської церкви, де теж був розкол у 90-ті роки, і для його подолання патріархи майже всіх церков приїхали до Софії. І з Єрусалимським патріархом теж така проблема була. Тобто двічі за Варфоломія такий синаксис збирався. Погодиться Варфоломій чи ні на саміт щодо України - це знову не зона відповідальності Онуфрія. Але закликати до цього він цілком міг би.
Із Варфоломієм розірвано відносини.
Розірвані односторонньо. Фанар на війну не з'явився. Крім того, розкол оголосив Кирило («ми припиняємо спілкування»). Онуфрій не був зобов'язаний стрибати в прірву разом із ним. Можна було б попросити того ж Варфоломія провести під його головуванням собор архієреїв України. Саме так і сказати: собор архієреїв України. Де б усі разом зібралися, і, можливо, навіть перезаснували б ПЦУ, заново обрали б її предстоятеля, яким міг би стати і сам Онуфрій. Він зробив помилку, не пішовши на установчий собор у 2018 році. Але й зараз можна було б виправити. Або хоча б показати, що він бажає такого виправлення.
А богословсько-канонічно такий хід можливий?
Богословський ресурс для такого маневру є.
Як ви знаєте, найвідоміший після патріарха єпископ Російської церкви - це Тихон Шевкунов. Він довгі роки був відроджувачем монастиря на Луб'янці, Стрітенського монастиря. А в Стрітенському монастирі у 20-ті роки ХХ століття жив архієпископ Іларіон Троїцький, вікарій патріарха Тихона Белавіна. Він канонізований стараннями Тихона Шевкунова.
У дореволюційний час Іларіон був доцентом Московської духовної академії. Темою його богословських праць була еклезіологія.
Так ось, Троїцький уперся в досить очевидну проблему - протиріччя між двома церковними переданнями: канонічним і догматичним.
Догматика говорить: Бог один, Христос один, Хрещення одне, Чаша одна, Церква одна, і поза Церквою немає спасіння. Неважливо, на якій відстані ти від Ноєвого ковчега - один метр чи один парсек. А каноніка каже, що розмір має значення. Для догматики не важливо, чому ти поза церквою, поза цією єдиною Вселенською літургією. Чи то тому, що ти не можеш прокинутися рано вранці в неділю, чи тому, що живеш у джунглях Амазонки. Але за апостольськими правилами якщо три неділі поспіль пропустив службу - анафема. Причина твоєї неучасті в літургії не важлива; неважливо, чому і в чому ти з церквою не згоден: ти поза церквою, і крапка.
А канони кажуть: це важливо, тому що є правило Василя Великого, про яке сам Василій Великий пише: «Я не знаю, чому, але це давнє правило, тому я повинен його прийняти». Виявляється, є три чини прийому з єресей: когось перехрещують, когось приймають через помазання, а когось у сущому сані через покаяння. Тобто, виявляється, мотив, чому ти в розколі, поза церквою, значимий. Як це поєднати? Невже в єресях і розколах є таїнства і благодать?
І Іларіон Троїцький придумав абсолютно фантастичну схему. Особисто йому ближчий жорсткий погляд св. Кипріяна Карфагенського (до речі, такий, що суперечить думці більшості Отців древньої Церкви). Але він був змушений враховувати, що в Російській імперії, де він писав свою дисертацію, католиків і уніатів приймали в сущому сані. Тисячі уніатських священиків у західній Білорусії та Україні, так званих західно-руських землях, прийняті були в XIX столітті в сущому сані. Як це виправдати суворому ортодоксу на держзарплаті?
І Іларіон вигадує таку схему: коли католицький священик (який «насправді» не священик, і навіть нехрещений, узагалі нехристиянин) приходить до православного вівтаря і коли православний єпископ його причащає вперше, то одночасно йому дають благодать і хрещення, і миропомазання, і висвячення. Тут можна тільки здивуватися такій схемі, і з цього приводу його потім лаяли і патріарх Сергій Страгородський, і отець Сергій Булгаков, і отець Георгій Флоровський (цю історію розібрано в моїй книжці «Виклик екуменізму»). Але, тим не менш, Тихон Шевкунов це все реанімував.
Ревнителі православ'я дуже люблять цю схему, вона їм здається простою і ясною. Монополія на благодать тільки в нас, але ми її готові щедро дарувати навіть шляхом обману. Така божественна хитрість: заманили єретика і одразу його наповнили благодаттю всіх таїнств навіть без його прохання, згоди і повідомлення.
Але річ у тім, що якщо ви всерйоз так думаєте, то ви повинні не засуджувати, а захоплюватися діями Вселенського патріарха. Адже, будучи цілком канонічним і православним, він спочатку ось так прийняв і собою освятив українських самосвятів у Канаді, а потім так само через себе воцерковив кліриків УАПЦ.
У такій богословській схемі вже не треба шукати, хто кого рукопокладав. Липковець, самосвят, уніат - це неважливо. Якщо потім він одного разу взяв участь у літургії з канонічним єпископом, значить, усе його ущербно-суперечливе минуле вже заповнено. Раніше порожня форма наповнилася духовним змістом. І залиште мертвим ховати своїх канонічних мерців. Вони воскрешені їхнім новим батьком.
У праці митрополита Володимира Сабодана «Екклезіологія у вітчизняному богослов'ї» переказу книжки Троїцького присвячено цілий розділ. І Сабодан цілком погоджується з концепцією Троїцького, захоплено цитуючи такий його висновок:
«Як же можливе єднання при такому погляді? Дуже можливе і вельми полегшується. Згідно з 79-м правилом Карфагенського собору, вся англіканська ієрархія (наприклад) може бути негайно прийнята в сущому сані без усяких вчених досліджень і суперечок. За цим правилом, “не повинно бути поставлено жодної перешкоди до єднання”, якщо “очевидна користь душ братів”. Саме ”перепоною єднанню“ слід вважати сучасну звичайну неправильну постановку питання, за якої на історичних фактах бажають затвердити догматичну істину, зовсім із цими фактами не пов'язану. Насамперед має бути поставлено єднання з Церквою, приліплення до живого тіла єдиної Христової Церкви. Для того, хто приліплюється до Церкви, не повинно бути важливо, ким він був; для нього важливо і спасительно, що він, з'єднуючись із Церквою, стає членом тіла Христового».
Офіційно Сабодан вважається найкращим богословом УПЦ. Але чому ж його дисертація залишилася непрочитаною і не прийнята до керівництва? Напевно, тому, що він сам від неї по суті зрікся, давши добро на антиканонічне перехрещування православних автокефалістів. Утім і для цього маневру в його книжці був фундамент - у жахливій фразі «Церква органом покаяння назвала єпископат».
«Орган покаяння» - звучить і справді макабрично, згодна.
Я до того це кажу, що якби було бажання, богослови УПЦ цілком могли б встати на цю позицію і примирити своє богословське сумління зі співслужінням або хоча б із відмовою від хейтингу на адресу ПЦУ. Богословська така можливість є.
Тому я постійно кажу: православ'я - це величезний конструктор «Лего», і ти сам обираєш, що ти будеш збирати. Уся ця кімната завалена детальками «Лего», усі вони сертифіковані, а ти сам вирішуєш, що ти будеш будувати - паровоз, зірку смерті, храм Василя Блаженного... З наявних деталей ти можеш зібрати все. У крайньому разі, якщо чогось не вистачає - можеш замовити потрібне тобі тлумачення. Це твій вибір.
Труни чи столи примирення, агапи...
Є богослов'я ненависті, а є богослов'я любові. Це твій вибір.
Але в такому разі ця формула Троїцького вже мала б спрацювати, тому що клірики ПЦУ, єпископи ПЦУ вже і співслужили, і причащалися із Вселенським патріархатом.
У богословів УПЦ є богословські аргументи для того, щоб прикрутити хейтинг, як є в них і можливість хоча б імітувати активні переговори про свій майбутній статус. Але Онуфрій священнобезмовствує. І за це отримує кийком по шапці зовсім не він.
Він вважає, що береже канони в чистоті.
Не можна берегти канони в чистоті, тому що «все вкрадено до нас». Елементарне знайомство з канонічним правом показує, що на світі немає жодного канонічного єпископа.
Це не є вада лише тих, хто неприємний саме нам. Так скрізь у православному світі. Що й описано в чудовому віршику:
Наша мама гірко плаче,
бо навколо всі свинячать.
Тихше, матінко, не плач!
В інших геть такий же срач.
Найпростіша річ - історія Другого Вселенського Собору 381 року. Собор був у Константинополі, де архієпископом був Григорій Богослов. Але приїжджають єгипетські єпископи, і їм Григорій не подобається. У них свій партійний інтерес. І вони ставлять запитання президії: а чому у вас там Григорій? - А ми в нього в гостях, він архієпископ. - Який він архієпископ? Наскільки ми знаємо, він єпископ міста Сасима, десь там у Каппадокії.
А це правда. Його друг Василь Великий був митрополитом Кесарії Каппадокійської, величезної провінції. Але тут вийшов царський указ, що цю провінцію ділять на дві. А до цього часу вже було розуміння того, що церковні області мають збігатися з державними. Оскільки це буде інший «суб'єкт імперії», значить, там буде інша митрополія. Василю не хочеться втрачати контроль над цією частиною своєї єпархії, він намагається наповнити містечка, що йдуть, своїми ставлениками, своїми послушниками і друзями, і терміново викликає Григорія. Василь обманює його, каже: «Я вмираю, приїжджай попрощатися». Григорій приїжджає, його хапають і майже насильно висвячують: ось твоє село Сасима, їдь туди. Григорій Богослов приїжджає туди, і бачить просто кілька будиночків на перехресті доріг, тобто, міста навіть немає. Він розвернувся і поїхав, і на Василя образився на все життя. Навіть у надгробній промові Василю він йому нарікав за це. І виправдовувався: мовляв, я в цих Сасимах був лише одного разу, причому навіть не служив, нічого ієрархічно значущого я там не робив. Що називається, цей шлюб я не консумував. А в церковній свідомості стосунки єпископа і міста - це стосунки шлюбні (тому й кажуть «кафедра, що вдовує»). Але, тим не менш, Григорію не дуже вірять, він грюкає дверима і їде з Другого Вселенського Собору, залишаючи Константинопольську кафедру. І дає зарок: я більше на архієрейські собори приїжджати ніколи не буду. І ось головна фраза, що він вимовляє: «Згадали проти мене правила, давно забуті». І справді, є апостольські правила III століття, що єпископ не має права переїжджати з міста в місто. Адже шлюб один, і він за тодішніми церковними правилами нерозривний. Але це правило до кінця IV століття було вже забуто. Тож насправді порушення канонів майже сучасні їхньому написанню. А тому говорити, що сьогодні в когось «усе-усе канонічно», просто нерозумно.
А Онуфрій канонічно двох племінників єпископами зробив?
Це не канонічно?
Це називається непотизм. Відкриваємо відповідну статтю «Православної енциклопедії» і читаємо:
«Для протидії подібним явищам ухвалювали канонічні правила, що забороняли єпископам призначати наступників (напр.: Антіох. 23; Вас. Вел. 89; Hilarus, papa. Ep. 15-17), особливо з-поміж родичів (Ап. 76; Трул. 33; ср.: Hieron. In Tit. 2003. P. 13-14). Відомі канонічні постанови про те, що родинні зв'язки не повинні впливати на обрання єпископа (Decret. Gratian. Pars 2. Causa 8. Q. 1. C. 16), що єпископ не повинен надавати заступництво родичам (Там само. Pars 1. Dist. 34. C. 1)».
Але ніхто ж родині Березовських ці канони не показав...
Уважний погляд на єпископат УПЦ дуже виразно показує, що книга канонів там поруч не лежала. Тут і хабарі, і купівля сану, місць і нагород («єресь симонії»), і пріснопам'ятна активність архієпископа Гурія... У Москві хоч інколи, але Кирил все ж таки віддає єпископів під суд. У любителя канонів Онуфрія такої практики просто взагалі немає.
Як у нас кажуть, «обоє рябоє». За фактом виходить, що всі єпископи в Україні знаходяться в рівній канонічній позиції.
Між іншим, канони кажуть, що якщо про якогось єпископа з'явилися чутки, що він блудодій, цей єпископ зобов'язаний подати до церковного суду. Якщо протягом року він цього не робить, його позбавляють сану автоматом.
Тобто, якщо про нього чутки, він сам має прийти до суду?
Так. Якщо він цього не зробив, його позбавляють сану навіть без суду, тому що він не подбав про чистоту єпископського сану, про репутацію церкви. Це 79-те правило Карфагенського помісного собору 401 року:
«Визначено і це: коли на тих, хто перебуває в клірі, буває донос, і оголошуються деякі звинувачення: тоді, частково для відхилення нарікання на церкву, частково заради гідності кліру, через які причини і виявляють до них поблажливість, частково для уникнення гордої зловтіхи єретиків та язичників, якщо бажають, як і повинно, захищати свою справу та потурбуватися про докази своєї невинності, то нехай вчинили б це протягом року, у якому мають бути поза спілкуванням. Аще ж протягом року забажають очистити свою справу: то після цього ніякий голос від них нехай не буде прийнятий».
Тобто звинуваченого клірика без розбору його провини забороняють у служінні на рік, однак водночас йому дають право на захист. Якщо протягом року він його не використав, то позбавляється цього права назавжди (про відомі та забуті канони моя книжка «Парадокси церковного права»).
Тобто, чистота єпископського сану - це не тільки сама хіротонія, це й те, що відбувається з єпископом згодом?
Апостол Павло говорить про те, що єпископ повинен мати добру репутацію від зовнішніх. Цю цитату дуже любили радянські єпископи, коли пояснювали, чому вони висвячують за узгодженням із КДБ: від зовнішніх повинно бути добре свідчення.
:)
Я ж кажу, богослов'я вміє все.
А скажіть, чому патріарх Кирило прийшов до того, до чого прийшов? До благословення священної війни проти України?
Запитання не має сенсу. Повторю фразу, яку я говорив багато разів: треба піти від рівня просопології (опис особистості - ред.) на рівень культурології. Тобто справа не в особистості Кирила, а справа в матриці православної культури як такої. Будь-який інший на його місці зробив би те саме. Це треба бути дуже-дуже незвичним винятком, щоб упертися руками і ногами і піти проти мейнстриму церковного передання. А воно (церковне передання) у цьому питанні абсолютно однозначне: патріарх зобов'язаний благословити війну, яку почав його кесар. Моральна оцінка політики государя перебуває поза компетенцією патріарха.
За дивним винятком його постільного життя (у государів шлюб це теж політика). У цьому ряду є і такий конфлікт: 963 року генерал Никифор Фока захопив трон і одружився з вдовою померлого імператора і став ніби вітчимом юних принців. Патріарх Полієвкт відлучив Никифора від церкви і заборонив пускати його до храму, звинувативши Никифора в синтекнії (вступ у фізичний шлюб осіб, які перебувають у спорідненості духовній): з'явилися відомості, що імператор був хрещеним батьком одного з принців. І лише після клятвених запевнень палацового протопресвітера (особа, залежна від імператора, а не від патріарха) законність шлюбу Никифора було визнано.
Принцип симфонізму визначає: ваше міністерство займається ось цим, а моє міністерство займається ось цим. Якщо імператор вважає, що треба підвищити податки, когось стратити, або комусь оголосити війну, то це справа імператора, церква тут лише кадилом помахає, відспіває страчених і подякує катам. І навпаки: якщо патріарх когось назве єретиком, то імператор, не богословствуючи, має з цим погодитися. Це і є принцип симфонізму.
За такою самою логікою, якщо українська держава звинувачує єпископів УПЦ у кримінальних порушеннях, зокрема, колабораціонізмі, державній зраді тощо, то церква має це прийняти?
Так, церковники так за радянських часів і говорили, і в Росії вони так і зараз кажуть: «у нас немає доступу до матеріалів слідства, у нас немає свого слідчого апарату, тому ми чекаємо рішення суду».
Рішення суду, припустімо, є, виноситься обвинувальний вирок. Церква має провести рецепцію цього обвинувального вироку?
А чому ці важливі запитання Ви ставите мені, а не митрополит Онуфрій скликаному ним собору чи духовній академії?
Особисто я не довіряю ні російській, ні українській обвинувальній системі. Але я і не вирішую нічого за всю церкву.
Я ж просто нагадаю, що митрополит Ювеналій Поярков, голова Комісії з канонізації святих до недавніх років, говорив: «Ми не можемо зараховувати до лику святих осіб, нереабілітованих державою».
Це пов'язано з розканонізацією новомучеників?
З розканонізацією новомучеників патріарх Кирило абсолютно правий за фактом, але він не правий у тому, що робив це таємно. Просто їх прославили занадто поспішно, у загальному пакеті в тисячу з гаком імен, на соборі 2000 року. Безліч новомучеників прославлено за останні десятиліття на підставі формальної ознаки: заарештований - не зрікся віри - помер в ув'язненні (розстріляний). І ось виявилося, що цього недостатньо, бо історики, копаючись уважно в їхніх слідчих справах, знайшли доноси не на них, а від них. Точніше - зізнавальні свідчення на допитах, на підставі яких було заарештовано і загинули інші люди. Наприклад, єпископа Василя Кінешемського заарештували 5 листопада 1943 року. На слідстві він дав свідчення проти Тихової, заарештованої одночасно з ним. Тиховій дали п'ять років заслання, а єпископа Василя відправили на заслання під Красноярськ, де він і помер. Тихова була прославлена як сповідниця рішенням Синоду від 06.10.2001 р.
Як би міг патріарх Кирило зреагувати на те, що УПЦ оголосила б той демарш, який від неї вимагає держава?
Звичайно, реакція буде негативною. Ну і що?
Але він оголосить УПЦ розкольницькою структурою?
Не зовсім очевидно. Бо коли аналогічну заяву зробила Латвійська церква, - Москва втерлася. Скажімо так: вступаючи в бійку, треба думати про те, як із неї виходити. Розумні люди так роблять. Тобто треба прорахувати шлях відступу: ось я зараз вступаю в бійку, а там є прохідний дворик ззаду? Так само і тут. Сказати грубі слова легко, а потім що робити? Тому, я думаю, що Кирил вважав, що цей бій (латиський) йде в неприємній для нього конфігурації, і тому вважав за краще не помітити випаду.
Ось і в разі оголошення УПЦ автокефалії я не впевнений, що він буде анафематствувати. Тим паче, що є постанова патріарха Тихона від 7/20 листопада 1920 року («Постанова Святішого Патріарха Тихона, Священного Синоду і Вищої Церковної Ради Православної Російської Церкви від 7/20 листопада 1920 року за № 362» - ред.), що якщо внаслідок зміни державного кордону або лінії фронтів (а вони тоді мінялися щомісяця) неможливий зв'язок з московським центром, то архієреї, які опинилися у відокремленні, можуть створювати самостійний центр управління. Саме про нього мав би той же Онуфрій говорити щодня. Пам'ять про це теж буде до певної міри сковувати ентузіазм патріарха Кирила. Але справа не в тому, якою буде саме його реакція. «Русский мир» і «православний світ» - це не синоніми, ось що важливо розуміти. І реакція православного світу не обов'язково збігатиметься з московською.
Чи може Онуфрій скористатися указом патріарха Тихона 1920-го року і звернутися з цього приводу до Вселенського патріарха?
Для пояснення зі своєю паствою і з Москвою - може. Для греків, зрозуміло, цей указ не входить до кола джерел канонічного права. Але Онуфрій міг би для цього використати інші прецеденти і канони. Їх багато. Серед них є й уявлення про те, що з будь-якої точки планети можна апелювати до Вселенського патріарха.
Канони писали греки грецькою мовою для греків. Тому вступати в дискусію з ними про те, чи має патріарх Вселенський патріарх права втручатися у справи інших церков чи ні... Підсумок дискусії і так зрозумілий. Тим паче, що протягом багатьох-багатьох століть ситуація була така, що в Османській імперії Вселенський патріарх був представником усіх православних перед султаном. І тому там є маса прецедентів, коли своїми рішеннями він зміщував і призначав патріархів Близького Сходу. Сама російська церква, вже будучи автокефальною, неодноразово підтверджувала наявність судової влади у вже стамбульського патріарха. Тож прецеденти є, канони є, є і мистецтво їх тлумачення. Питання в тому, що ти хочеш. Ти хочеш померти з книжкою канонів у руках, до того ж із доволі однобічно і вибірково зрозумілою книжкою? А якщо це видовище буде супроводжуватися іншою картиною, і на ній буде відображено біль твоїх парафіян і ненависть їхніх сусідів? Все ще хочеш?
Ти ж архіпастир, ти маєш дбати про людей, а не про книжку і не про свою репутацію. Ти ж любиш згадувати юродивих. І ти можеш піти їхнім шляхом - підставити свою щоку під удари «ревнителів благочестя і канонічного порядку». Так, будуть ті, хто буде в тебе плювати, але ти це робиш заради людей, щоб у їхньому житті було менше болю і ненависті. І навіть ревнителям можна нагадати, що, крім книги канонів, існує Книга Царств із розповіддю про суд Соломона. Якщо дитина тобі дорога, переступи через свої хотілки, свої уявлення про ідеально-правильне. Але збережи їй життя, нехай і не під твоїм благодатним омофором.
А ще є Євангеліє з розповіддю про суботу і людину. Улюблені «єдино-канонічними» суботи-канони (деякі, не всі, лише дуже окремі) - вони для людей чи люди для них?
Євангеліє, як Ви самі кажете, у нас для того, щоб поцілувати і покласти на поличку. Ця книга чомусь трохи іншого для них порядку. Чому канонами можна впорядкувати церковне життя, а можна фактично вбити, грубо кажучи?
Канонів багато. Більшість із них не виконуються. Реально згадують лише кілька, зручних для єпископів («аще хто дошкулить єпископу» тощо).
Жодного виразного офіційного, а тим більше загальноправославного пояснення, чому одні канони актуальні, а інші ні, не існує.
Простий приклад. Є давнє, 45-те правило Карфагенського собору: «Єпископи і пресвітери та диякони нехай не раніше поставляються, аніж коли всіх у домі своєму зроблять православними християнами...».
Дуже правильно: перш ніж стати публічним проповідником, доведи свою пасторську ревність і спроможність у своєму домі. Приведи до Христа хоча б своїх домашніх. Спочатку доведи, що ти вмієш найближчих для тебе людей закохати в твою віру, а потім подивимося, чи можна довірити тобі ціле місто й узагалі являти тебе місту та світу. Прекрасне правило.
Тепер уявіть собі, якби це правило знали чекісти. Скажімо, полковник КДБ працює в раді у справах релігій. До нього ректор семінарії привозить особисті справи абітурієнтів. Гортаючи їх, полковник каже: «А ось дивіться, цей хлопець, він із уже церковної сім'ї? Нехай принесе довідку від свого батька, що він православний, і від мами, і від усіх рідних».
Кількома курсами молодше за мене в московській семінарії навчався Леонід Каюров (нині протодиякон). Його батько, знаменитий артист Юрій Каюров, грав Леніна в радянських фільмах.
Ні він, ні я ну ніяк не могли відповідати 45-му карфагенському правилу. У наших особистих справах не було таких довідок від родичів. (Леонід так говорив про свою сімейну ситуацію: «коли були розмови про моє хрещення, батько був посвячений у це. На його очах відбувалося моє воцерковлення. Батько дуже болісно все сприймав. Він навіть моїй дружині говорив: "Іро, ти маєш усе зробити, щоб Льоня не хрестився". Мама Валентина Леонідівна, лікар-стоматолог, коли я їй сказав, що залишив театр, вступив до семінарії, для неї це був шок. Вона прямо скрикнула: "Ти татові поки що не говори, я його буду готувати!". Як до повідомлення про смерть близького»).
І товариш полковник цілком канонічно заборонив би наш вступ до семінарії: «Ви ж розумієте, владико, що ми, радянська влада, за те, щоб у нас була найбільш канонічна, найбільш правильна церква. А ось ви, владико, неправильно розумієте політику партії. У вас неканонічні абітурієнти. Ми не можемо такої ганьби піддавати нашу улюблену православну Російську церкву!».
Загалом, така і творча, обнадійлива, і хвороблива особливість православного життя: надлишок повчань і настанов, величезний хор «вчителів і отців» напостановив і порадив так багато всього різного й навіть такого, що суперечить, що в підсумку в студента й «негідного послушника» з'являється свобода вибору - кого слухатися, а від кого відвернутися.
Кажуть, європейська демократія відбулася саме тому, що в середньовічному суспільстві було дві конкуруючі тиранії: феодалів світських і церковних. І там і там було жорстке підпорядкування. Але молодий джентльмен принаймні міг обрати, кому віддати свій меч чи шпагу: піти в мушкетери короля чи в гвардійці кардинала. І це було важливо для зростання особистісної самосвідомості європейської еліти. І це те, чого не було в московських дворян тих століть...
А для історика і культуролога цікавим є питання вибраних цитат. Як і чому у всілякі середньовічні «квітники» (флорилегії), добротолюбії та номоканунці потрапляють одні поради та канони і не потрапляють інші. Ширше: чому в церковній проповіді головним раптом стає боротьба з ось таким-то гріхом, а на якийсь інший гріх гнівний погляд проповідників і не дивиться?
Є досить очевидна проблема православного життя в усіх країнах, у всіх епохах: дуже специфічний список гріхів. Коли випити молочка в п'ятницю - це гріх, а от поцілувати ручку негіднику, тирану - це не гріх, і підлизуватися до начальства - теж не гріх. У жодному переліку гріхів немає у православних нагадування - «згрішив лестощами», «лестив начальству». Один виняток: у 90-ті роки Київська Лавра видала свій катехізис, і там цей гріх був. Але він тлумачився там так, що «лестив народу», тобто підлаштовувався під народну думку. А ось лестощі начальству, зокрема церковному, ніколи гріхом не вважаються.
Підвид такого сервілізму - коли церковні лідери голосно обурюються, скажімо, не корупцією у своїх лавах, чи в почесних президіях своєї країни, а, наприклад, далекими закордонними геями.
До речі, щодо «лестити народу» - є в нас така тенденція. Навіть спиратися в церковній політиці на опитування соціологічних служб...
У наборі політтехнологічних маніпуляцій є такий прийом як відволікання уваги шляхом підкидання інших тем для обговорення, безпечних для замовника.
Давно вже помічено: коли Кремль вважає, що народ надто цікавиться його політикою, його пропаганда терміново перемикає увагу на щось малоосмислене, наприклад, на дискусію «а чи не винести Леніна з мавзолею?». І нехай люди влаштовують the srutch на цю тему. Адже політика - це мистецтво утримувати людей від участі у справах, які їх прямо стосуються (Пітер Устинов1).
У церкві цим теж віртуозно володіють, навіть, можливо, не розуміючи своєї власної технологічної маніпулятивності. Як от Онуфрій: він же ніколи не говорить про те, що актуально. Він говорить непогрішно й округло: «У всьому грішні, всі грішники, всі кайтеся, всі плачте». Це все так, і ніхто з цим сперечатися не буде. Але це означає і те, що від такого проповідника надчасових банальностей не дочекаєшся поради щодо розв'язання конкретної поточної кризи.
Крім того, будь-якому лікарю і педагогу зрозуміло: універсальні заклики безнадійні. Не можна лікувати взагалі всіх хворих або просто закликати знову ж таки всіх підлітків бути завжди розумними і слухняними. Треба якусь конкретну мету поставити: ось у цій людині лікуємо саме таку-то хворобу, а ось сьогодні в нашому суспільстві саме така болячка чомусь загострилася, давайте саме на неї спрямуємо увагу.
Але, скажімо, патріарх Кирил старанно не помічав наростання диктатури в російському чи білоруському суспільстві. І знову скажу: це не тільки його особистий гріх. Такий культурний код православного єпископату. І потихеньку перепрошивається він саме в Україні. Тут політичні умови останніх 30 років були такі, що влада дозволяла себе сварити всім, зокрема й олігархам та єпископам. Ох, скільки гнівних промов і послань вийшло від одеського митрополита Агафангела! Щоправда, моральної та інтелектуальної ваги вони не мали зовсім... Але це лише ми з Вами знаємо його особисту моральну нікчемність і що всі свої філіппіки він виголошував винятково з корисливою метою забезпечення своєї влади та безпеки. А майбутнім поколінням він може здатися новим святителем Филипом...
Можете навіть не сумніватися - правильна позиція по відношенню до війни обнулить багато особистих гріхів, зокрема й «політичних».
Загалом, повертаючись до Вашого запитання: з канонами, як і з Біблією. Є цитати улюблені й часто відтворювані, а є забуті або перетлумачені до їхнього повного заперечення.
І все тому, що немає єдиної всеправославної владної і духовно-непогрішимої інстанції. Ну, і Слава Богу!
Куди УПЦ подіти всю ту кампанію, починаючи з 2018 року, яку вона розгорнула проти Вселенського патріархату? Як тепер це пояснити людям, що Вселенський патріарх це аж ніяк не «східний Папа», який узурпував владу?
А це можна все на Москву спихнути. «Нас обдурили, нам наказали».
Вони говорили, що вони самостійно приймають таке рішення?
Ну, за схемою Іларіона Троїцького, неважливо, що було в минулому. Що їм заважає сказати, що зараз уже все змінилося і вони стали зовсім іншими? В умінні брехати і радикально змінюватися «заради блага церковного» немає відмінностей між Філаретом і Онуфрієм (пам'ятаєте його підписи і зречення від них на початку 1990-х?). Але якщо це шлях до громадянського і церковного миру - що ж, блаженні миротворці.
На жаль, інших єпископів у нас для нас немає... Дякую за спілкування!
Розмовляла Тетяна Деркач
Прага
22.10.2024
Примітка Андрія Кураєва до цитати
1 Утім, пошук англійського тексту авторство відносить до Поля Валері: "Politics is the art of preventing people from taking part in affairs which properly concern them - Paul Valery".
Теги:
dutchak1 написал: