Архімандрит Кирило Говорун, доктор філософських наук, кандидат богослов’я, професор університету Лойола-Мерімаунт, професор Стокгольмської школи теології, Вселенський патріархат

Джерело ютуб-канал «Софійського братства»

Америка сильно змінюється. Це якась калейдоскопічна зміна, так що не впізнаєш Америку, яка була ще два тижні тому. У мене є особистий досвід. Я три тижні тому повертався з Південної Америки до Північної Америки. Проблем жодних не було при перетині кордону. Цього разу я повертався з Києва буквально позавчора, і мене додатково допитували в спеціальному приміщенні. Це за два-три тижні фактично змінилося. Я змушений був почистити навіть якісь дописи у фейсбуці, де я критикував Трампа і писав про його ідеологів. Я заховав ці дописи у фейсбуці – від гріха подалі, що називається.

Я не буду розповідати, як змінюється ставлення до України, а хочу сказати, як змінюється ставлення до проблеми наших внутрішньо-українських сварок. В Америці це відбувається в контексті дискусій про свободу совісті. Це засаднича і міфологізована тема. Американці вірять в міф своєї початкової підтримки ідеї свободи совісті, хоча насправді так не було. На початку Америка була так само нетолерантна до інших релігій, як і скрізь в Європі.

Я порівнюю американську ситуацію доби перших колоній з ситуацією 30-літньої війни в Європі. 30-літня війна була релігійною і найкривавішою у Європі до ХХ століття. Тоді від 4 до 8 мільйонів населення загинуло в результаті конфліктів між державами, які надихалися протестанськими і католицькими церквами, тобто церкви накручували уряди і народи знищувати один одного, що призвело до масової загибелі населення. Після цього був укладений Вестфальський мир у Мюнстері та Оснабрюці в 1648 році, і ситуація в Європі політично змінилася.

В Америці було щось подібне. Єдине, що не було такої ж війни між штатами, але всередині штатів була досить висока нетолерантність. Були штати, де можна було належати лише до одній конфесії – зазвичай це були радикальні кальвіністи, які не толерували інших. Бути в штатах Нової Англії якимось менонітом або, не дай Боже, католиком, то це було фактично, як смертний вирок. І лише на початку ХІХ століття фактично в Америці почала визнаватись свобода віросповідання. І вона стала засадничим міфом Америки. Ця ідея до цього часу важлива, хоча насправді під нею мається на увазі багато різних речей.

Я мав нагоду декілька разів розповідати про свій особистий досвід перебування у Вашингтоні на початку лютого, де відбувся великий саміт зі свободи совісті, де виступав і віце-президент Венс, представники нової адміністрації і старого вашингтонського істеблішменту. Всі говорили про необхідність свободи совісті, але, очевидно, що мали на вазі багато різних речей – від досить радикальної симфонії російського зразку до власне свободи совісті. Тема свободи совісті – вона дуже ідеалізована та політизована зараз в Америці. Вона стала значною мірою політичним інструментом, як, мабуть, і раніше це було, але не так очевидно, як зараз.

І тому, коли в Америці говорять, або з Америки говорять про ситуацію свободи совісті в Україні, це має певні політичні виміри і підтексти, які треба розуміти, коли ми чуємо слова критики чи слова схвалення щодо української ситуації. Треба розуміти цей американський контекст і ті рушійні сили, які рухають цими меседжами в американському середовищі.

До речі, активну роль в цьому процесі раніше грав нинішній держсекретар Марко Рубіо. Це пов'язано з його кубинським бекграундом. Він ревний католик. З католицькою церквою на Кубі все складно, адже лише відносно нещодавно кубинський уряд дозволив їй там існувати. Для Рубіо політична програма свободи совісті витікала з його кубінського бекграунду. Захист прав католицької церкви на Кубі був головним його рушієм, і він переніс цю проблематику на глобальну сцену. Зараз на цій сцені, з американської точки зору, головною проблемою є Китай. Головною проблемою не є Росія. Хоча, під час саміту в Вашингтоні ті, хто брав в ньому участь, всіляко наголошували, що найбільшим порушником прав є Росія. І я свій виступ будував таким чином, щоб показати, що Росія випередила Китай у порушенні прав і свобод, коли справа йдеться про релігії. У Вашингтоні цей меседж не був сприйнятий – через зазначену політичну ангажованість та упередженість. Там Китай залишається проблемою номер один, а Росія залишається в тіні цієї проблеми.

Ми можемо, звичайно, говорити про це суб'єктивно, як українці, що яка нам справа до Китаю, коли нас Росія знищує. Я буваю в Китаї досить часто і, порівнюючи політику Китаю і Росії щодо свободи совісті, вважаю, що Китай не настільки жорстко себе веде, як Росія.

Тепер що стосується України. Саміт у Вашингтоні був два місяці тому, і за два місяці багато що змінилося: у ставленні, у відношенні, у розумінні того, що відбувається в Україні – незважаючи на колосальні зусилля, які докладають українські євангеліки насамперед. Вони справді роблять колосальну роботу, збираючи матеріали, розповсюджуючи ці матеріали про гоніння, утиски з боку Росії проти українських громад, насамперед на окупованих територіях, і розповсюджуючи цю інформацію в Америці. Вони лобіюють, намагаються достукатися до своїх американських співбратів і співсестер.

Але я бачу, що той фідеїзм, який характерний для оточення Трампа в релігійному середовищі – його не пробити цими аргументами. Дуже багато також робить Греко-католицька церква, зокрема особисто владика Борис Ґудзяк, який докладає колосальних зусиль у донесені меседжів про утиски з боку Росії. Час від часу до Америки приїжджає архієпископ Святослав Шевчук, який теж робить багато. УПЦ в складі Константинопольського патріархату в Америці теж докладає багато зусиль для того, щоб донести цю інформацію до американського середовища. Але це дуже складно робити, тому що тими людьми, які зараз приймають рішення з питання свободи совісті, рухає часто не об'єктивна реальність, а політична програма, і це є характерною рисою поточного політичного режиму. З огляду на це я передбачаю, що увага до російських злочинів на українській території, на окупованих територіях зокрема, не буде достатньою для нас і значною в американському істеблішменті.

Натомість, теж через цю політичну ангажованість, зростає увага до конфлікту між ПЦУ і УПЦ в Україні. З одного боку, реакції нового політичного істеблішменту в оточенні Трампа на цей конфлікт між ПЦУ і УПЦ не такі великі, як я очікував. Я думав, що люди в оточенні Трампа, які займаються питаннями свободи совісті, будуть набагато більше приділяти уваги цьому конфлікту. Поки що я бачу насамперед зусилля Роберта Амстердама, який намагається педалювати цю тему знову і знову, даючи інтерв'ю Такеру Карлсону, так само, як і на саміті в Вашингтоні він був єдиний, хто виступав однозначно з критикою українського уряду і з критикою української політики щодо УПЦ. Інші, навіть з оточення Трампа, про це не говорили – я принаймні таких критичних виступів не чув.

Але ми бачили нещодавно звіт Держдепу, де критикувався наш контроверсійний закон (Закон про афіліацію № 3894 – ред.) і де м'яко, але твердо, як то кажуть, прозвучала критика щодо політики української держави. Це не так сильно, як я очікував, але все одно це критика, хоча вона не завжди керується суб'єктивною реальністю, а інспірується політичними програмами і тими меседжами, які генеруються і циркулюють в оточенні Трампа.

Я хотів би ще сказати про ставлення православних церков в Америці до конфлікту між УПЦ і ПЦУ. Ті церкви, які мають походження з російської традиції, в цьому конфлікті займають сторону УПЦ. Вони не вступають в спілкування з ПЦУ, вони не визнають Томосу, вони не визнають рішення про автокефалію ПЦУ, і вони досить послідовно критикують саме ПЦУ і український уряд в одному пакеті, просуваючи наративи гоніння проти УПЦ. «Чемпіоном» серед православних церков російської традиції в цьому питанні є РПЦЗ. Трохи несподівано досить односторонню позицію займає Православна Церква в Америці (ПЦА – ред.). Хоча вона раніше була більш нейтральною і поміркованою, але тепер вона займає позицію, яка тяжіє до РПЦЗ – не настільки ж радикально, але досить близько. Є різні пояснення, чому так відбувається. Це значною мірою особиста позиція предстоятеля і деяких єпископів в Синоді. Хоча Синод ПЦА теж досить розділений. Я знаю членів синоду ПЦА, які однозначно на стороні України і які, якби була їх воля, визнали б ПЦУ. Але вони не складають більшості в синоді, вони не мають неформальні ваги, яка раніше була у таких людей, як, наприклад, отець Леонід Кішковський, який помер і з яким пішли ті візії, які ПЦА мала з доби Шмемана та Мейєндорфа. Зараз немає фігур, які були б співставні з Кішковським і які могли б неформально впливати так, як він неформально впливав на політику ПЦА.

Що стосується інших юрисдикцій. Антіохійська юрисдикція, хоча декларує незалежність від Антіохійського патріархату (вони хотіли навіть піти шляхом своєї власної автокефалії від Дамаска, але їм це не вдалося), все одно корелює своє бачення з баченням Дамаска. Грецька Архієпископія формально підтримує ПЦУ, і в цьому в сенсі вона знаходиться в річищі Вселенського патріархату. Але неформально з її боку лунає і певна критика щодо міжрелігійної ситуації в Україні. Українська церква всередині Вселенського патріархату є найбільш проукраїнською та найбільшим адвокатом ПЦУ, але її голос досить слабкий в середовищі американського православ'я, яке і саме по собі досить слабке.

Отже ми можемо говорити про те, що ставлення з боку американського православ'я, якщо можна узагальнити це ставлення, до ситуації в Україні, варіюється від обережно-критичного до ангажовано-критичного та інколи навіть нелогічно-критичного. І це та реальність, з якою треба мати справу.

Я бачу, що в майбутньому буде наростати критика щодо політики Української держави у церковних питаннях з боку адміністрації Трампа та тих людей, які займаються релігійними питаннями і питаннями свободи совісті в Америці. І зазначений закон, і політика Української держави можуть бути і причиною, і приводом для американської політики щодо України. Причина – для тих, хто щиро переймається українською тематикою і не ведеться на ту міфологію, яка зараз зростає довкола Трампа. А ті, хто якраз цією міфологією керується, будуть використовувати цей закон і конфлікт між ПЦУ і УПЦ як привід для того, щоб зменшувати або припиняти допомогу Україні.

Тому я думаю, що стратегічно для України зараз важливо було б важливо підсилити діалог між ПЦУ та УПЦ. Тобто, шлях конфронтації, шлях відгородження одне від одного, яким йдуть і УПЦ, і ПЦУ, шлях власної виключності не є конструктивним, він є шкідливим для України, особливо зараз. Він і раніше, до Трампа, був шкідливим. Але зараз він є особливо шкідливим, тому що він дає приводи тим, хто шукає привід для того, щоб завдати якось шкоди Україні або просто ігнорувати Україну.

Тому, я думаю, що завдання братства є стратегічно важливими для українського загалу, для виживання України як держави, як народу. Тому що шлях діалогу, шлях знаходження точок дотику між двома церквами – УПЦ та ПЦУ – нейтралізує або зменшить тиск з боку американської адміністрації на Україну і буде важливим внеском в те, щоб Україна продовжувала виживати, продовжувала боротися, не зважаючи на зміну ставлення до неї з боку американської адміністрації.

Теги: