Криза українського православ'я очима Європи

Наталля Василевич, правозахисниця (Білорусь, Німеччина), координаторка ГО «Хрысціянская візія»

Джерело ютуб-канал «Софійського братства»

Щиро дякую за запрошення на цю вебінар-конференцію. Я розмовлятиму білоруською, сподіваюся, це буде зрозуміло всім учасникам нашої сьогоднішньої зустрічі. Моя тема — криза українського православ'я очима Європи.

Загальний контекст

Понад два десятиліття я беру участь у діяльності Конференції європейських церков – екуменічної організації, що об’єднує православні, протестантські та англіканські церкви. Ця організація формує платформу для діалогу з різних проблем, що стоять перед церквами та суспільствами в Європі, та допомагає формулювати ці проблеми та знаходити шляхи їх вирішення. Це дозволяє різним європейським церквам, включаючи церкви меншин, зустрічатися та обговорювати нагальні питання та поточні питання. КЄЦ – це представницький форум, у межах якого чітко виражені настрої церков та підходи до певних питань. Організація співпрацює з Конференцією католицьких єпископів Європи, європейськими інституціями та національними радами церков.

У рамках цієї організації та на європейській арені загалом, до повномасштабного вторгнення, українське християнство, і зокрема українське православ'я, ніколи не було широко представлене. Єдиною українською церквою в КЄЦ протягом тривалого часу була Закарпатська реформатська церква (етно-конфесійна протестантська Церква кальвіністської традиції – прим. ред.), до складу якої входять представники угорської національної меншини. Представники Української православної церкви МП також були включені до складу делегацій РПЦ, але РПЦ перервала активну співпрацю з європейськими церквами у 2008 році, потім припинивши участь у КЄЦ, а пізніше розірвавши відносини зі своїми церквами-партнерами в рамках двосторонніх діалогів. З 2014 року УПЦ неофіційно, без посередництва РПЦ, відправляє своїх учасників на заходи КЄЦ. У 2007 році була єдина спроба делегації УПЦ Київського Патріархату взяти участь у Європейській Вселенській Асамблеї в Сібіу за посередництва грузинських баптистів, але оскільки представники УПЦ КП не володіли іноземними мовами, їхня участь була обмежена.

Для європейської християнської спільноти не було секретом, що життя українського православ'я з початку 1990-х років було затьмарене жорстокими внутрішніми конфліктами та розколами. Православні в Україні не були однорідними — завжди існували конфлікти, протистояння та непорозуміння. Але оскільки всеправославний консенсус, а також позиція Вселенського патріархату щодо українського православ'я до 2018 року були однозначними у підтримці Української православної церкви Московського патріархату, відповідно, ця Церква вважалася потенційним учасником екуменічного руху, і з нею підтримувалися контакти. Значне місце в екуменічному ландшафті займало видавництво «Дух і Літера», а також пов’язані з ним проекти – Київський літній богословський інститут у Лишні. Студенти з УПЦ МП навчалися в закордонних навчальних закладах, що також сприяло розвитку контактів.

Майдан і гібридна війна

У березні 2015 року, після подій Майдану, анексії Криму та початку гібридної війни в Донецькій та Луганській областях, Україну відвідала представницька екуменічна організація, до складу якої входив тодішній президент КЄЦ, англіканський єпископ Крістофер Гілл. Як зазначається в комюніке, прийнятому за результатами візиту, його організувала Українська православна церква Московського патріархату.

У комюніке також зазначалися такі висновки:

1. Українська Православна Церква (УПЦ) відіграє ключову роль у пошуках миру, єдності та примирення. Як церква більшості в Україні – з парафіянами в усіх частинах країни та по обидва боки лінії конфлікту – та офіційно заявивши та підтвердивши свою відданість територіальній цілісності та єдності України, УПЦ має особливі можливості та лідерську відповідальність у цьому відношенні.

2. Делегація також зустрілася з Всеукраїнською Радою Церков та Релігійних Організацій (ВРЦіРО), яка охоплює майже всі церковні традиції, представлені в Україні, а також мусульманську та єврейську громади. Делегація наголошує на важливості ВРЦіРО в колективній роботі церков та релігійних громад заради справедливого та сталого миру в Україні. Єдиний голос та свідчення церков та релігійних громад – через ВРЦіРО – заради миру та примирення в Україні були і будуть дуже потрібні.

Однак, конфлікт загалом описували крізь риторику «конкуруючих націоналізмів», а роль Російської православної церкви та Росії на початку цього конфлікту ігнорували: екуменічна аудиторія уникала розглядати цей конфлікт як гібридну агресію. Особисто мені довелося зробити низку доповідей із комплексним аналізом стану прав людини та свободи віросповідання на території анексованого Криму та на території самопроголошених республік, а також щодо ролі Російської православної церкви та релігійних наративів у гібридній агресії. Зі свого досвіду можу сказати, що екуменічна аудиторія сприйняла таку інформацію досить байдуже.

Крім того, до європейського екуменічного руху входили церкви та окремі особи, які пропагували проросійські пропагандистські наративи – зокрема, певну роль у цьому відіграв проект про порушення прав і свобод православних християн у Європі, який здійснював Страсбурзький офіс Російської православної церкви (настоятель Філіп Рябих). Проєкт реалізовувався з 2014 по 2017 рік. Представники Сербської православної церкви також активно порушували проблемні питання українського православ’я, переважно крізь призму російських пропагандистських наративів. Одним з головних завдань на цьому етапі було переривання дезінформації та деконструювання пропаганди, що було досить складно без наявності матеріалів по кожній справі. Однак, починаючи з 2014 року, поступово почало формуватися відчуття глибокої напруженості всередині українського православ'я, особливо між УПЦ МП та УПЦ КП.

Створення ПЦУ

У 2018 році ситуація почала змінюватися, що було зумовлено низкою факторів.

По-перше, це створення ПЦУ та руйнування всеправославного консенсусу щодо внутрішньої динаміки українського православ'я. Хоча ПЦУ значною мірою успадкувала Київський патріархат, завдяки легітимності, наданій їй Вселенським патріархатом, її почали сприймати як потенційного учасника екуменічних проектів.

По-друге, це зростаюча ізоляція УПЦ МП стосовно екуменічного руху, низька актуальність цього міжнародного майданчика для церковного керівництва – участь представників УПЦ МП фактично стає приватною ініціативою конкретних діячів.

По-третє, перехід низки ключових осіб та проектів, залучених до екуменічного руху, з УПЦ МП до ПЦУ.

Однак це не призвело до жодних суттєвих змін в українській присутності в екуменічному русі. Екуменічна аудиторія спостерігала за українською ситуацією переважно здалеку, черпаючи інформацію від тих конкретних осіб, яким вона довіряла. Українське православ'я сприймалося як територія конфліктів, але конфлікти радше виглядали як хронічна хвороба, з якою все одно нічого не можна було вдіяти, вона була спричинена самою динамікою життя. Більше того, з 2020 року почалася пандемія, і питання, пов'язані з пандемією, були винесені на порядок денний, тоді як інші питання втратили свою актуальність.

Початок повномасштабного вторгнення та європейський екуменізм

На самому початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну європейська екуменічна спільнота залишалася в тій самій тенденції: розглядати війну як ескалацію конфлікту на сході України, спричинену внутрішніми суперечностями українського суспільства.

Саме в цей момент заява митрополита Київського, УПЦ МП Онуфрія (Березовського), а також свідчення протоієрея Миколая Данилевич, який був досить добре відомий в екуменічному русі, стали ключовими для формулювання реакції екуменічної спільноти в Європі на війну. У своїх заявах вони однозначно засуджували російську агресію, висловлювали патріотичну позицію щодо України, заперечували будь-яку можливість тлумачення початку повномасштабного вторгнення як захисту православної УПЦ МП та покладали відповідальність за початок війни на уряд Російської Федерації та особисто президента Володимира Путіна.

Навесні та восени 2022 року більшість українських православних спікерів виступили з узгодженою позицією та часто з однієї трибуни: їхня критика на екуменічній арені була спрямована, перш за все, на російське керівництво, яке розпочало жорстоку та брутальну агресію, а також на керівництво Російської православної церкви, яке цю агресію підтримувало. Було висловлено позиції щодо необхідності міжнародної солідарності у боротьбі України із зовнішньою агресією. Конфлікт всередині українського православ'я став менш очевидним, а точніше, подолання суперечливих порядків денних та об'єднання в один голос, незважаючи на існуючу напруженість. Таке єдине свідчення сприяло формуванню європейського екуменічного консенсусу на підтримку України, її суверенітету та територіальної цілісності, її боротьби за самозбереження, а також в однозначному засудженні російського військового вторгнення та позиції РПЦ. Будь-які наративи про те, що Росія нібито «захищає пригноблених», як вона намагалася представити через свою пропаганду, не мали реального підґрунтя, і саме голос УПЦ МП (яка після Феофанії 2022 року почала наполягати на назві УПЦ, стверджуючи про розрив адміністративного підпорядкування РПЦ) відіграв ключову роль у протидії цій пропаганді.

У перші місяці війни все українське суспільство діяло як єдиний організм – це стосувалося як конфліктів між політичними партіями, так і між релігійними організаціями. У цей час українське православ'я демонструвало єдність, що було дуже важливим сигналом для Європи. Це показало, що церква може бути сильною та не розділеною перед обличчям агресії. Також була надія на поступовий діалог та подолання суперечностей між двома юрисдикціями, що могло б сприяти подальшому мирному та ненасильницькому об'єднанню в одну церкву.

Екуменічний рух та міжнародне представництво

На хвилі загальноукраїнської внутрішньоправославної єдності, за допомогою європейських екуменічних акторів, також вдалося належним чином підготувати український порядок денний Генеральної Асамблеї Всесвітньої Ради Церков. Українська делегація не була розділена: вони не казали, що хтось представляє баптистів, а хтось – Біблійне товариство. Усі сиділи разом і говорили в один голос про те, що відбувається в Україні. Ця солідарність стала дуже сильним свідченням для світового екуменічного руху.

Російська делегація зазвичай відіграє активну роль на таких міжнародних форумах. Але в той момент їй не було що сказати, бо голос української делегації був дуже сильним і присутнім. Незважаючи на спроби російської делегації просувати свої наративи та перешкоджати формуванню проукраїнського консенсусу, завдяки єдиним та скоординованим діям представників двох православних церков вдалося прийняти максимально проукраїнську заяву щодо війни в Україні, уникнувши легітимізації російських наративів про «вісім років громадянської війни» тощо. Оскільки я брала безпосередню участь у написанні та просуванні цього документа та спілкувався з представниками РПЦ, можу засвідчити, що голос УПЦ, від імені та замість якої намагалася говорити РПЦ, був найболючішим для їхньої стратегії.

Зміна балансу: нова релігійна політика України та європейський екуменізм

З осені 2022 року відбуваються нові зміни в динаміці участі українського православного населення в європейському екуменічному русі.

Православна Церква України стає церквою-учасницею Конференції Європейських Церков, що відкриває для неї широкі можливості для просування української проблематики на міжнародному рівні, і цей напрямок переважно здійснюється на рівні церковного керівництва, на рівні єпископів, насамперед митрополита Білоцерківського ПЦУ Євстратія (Зорі). Розпочато проект Конференції європейських Церков «Шляхи до миру», в рамках якого європейський екуменічний рух мобілізується для допомоги Україні. Українське православ'я там представляє Андрій Смірнов, богослов та активіст ПЦУ. Однак ПЦУ не дуже помітна в Європі, у публічній сфері участь ПЦУ в міжнародній європейській діяльності обмежується або кількома окремими особами, або ж потрапляють у поле зору радикальні елементи, які виступають від імені ПЦУ в соціальних мережах, часто використовуючи мову ворожнечі. Щоб подолати це, ПЦУ необхідно представляти ширше та більш довірливе коло церковних лідерів на екуменічній арені.

Українська Православна Церква, у свою чергу, продовжує свою стратегію публічного ігнорування екуменічних організацій, з одного боку, очікуючи від них підтримки та солідарності, а з іншого боку, утримуючись від участі в екуменічних процесах та заходах. Максимум, до чого вона йде, — це не перешкоджати своїм представникам без сану брати участь в екуменічних заходах, на які їх запрошують. УПЦ — неоднорідна структура, але саме ті сили всередині УПЦ, які відкриті до діалогу з європейською екуменічною спільнотою, створюють позитивний імідж УПЦ у цій спільноті. Тим не менш, участь представників УПЦ на міжнародній арені також є недостатньою.

Таким чином, в участі ПЦУ та УПЦ в екуменічному русі почали спостерігатися помітні дисбаланси та асиметрії між цими двома православними спільнотами.

Ще одна помітна асиметрія з'явилася після прийняття нової політики у сфері релігійної свободи в Україні, а також у зв'язку з насильницьким вилученням (переходом або передачею) церков з юрисдикції УПЦ до юрисдикції ПЦУ. На знак солідарності з Українською Православною Церквою та протесту проти прийняття ПЦУ до КЄЦ, низка православних церков вийшла з цієї організації, зокрема Сербська Православна Церква та Польська Автокефальна Православна Церква. Серед інших церков, попри щире бажання допомогти Україні, формується негативний імідж Православної Церкви України, який асоціюється не лише з героїчним опором російській агресії та близькістю до свого народу в часи випробувань, а й з надмірним насильством, мовою ворожнечі та такими проявами, які вважаються неприйнятними в християнських колах. Відчуваючи ці настрої, офіційні представники ПЦУ намагаються використовувати примирливу риторику щодо УПЦ на платформах екуменічної спільноти. Так, у грудні 2024 року, виступаючи на конференції КЄЦ у Варшаві, присвяченій справедливому миру, предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній (Думенко) заявив, що ставиться до предстоятеля УПЦ митрополита Онуфрія як до брата, а не як до ворога.

Це стосується і закону – прийнятого закону «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій». Наявність у цьому законі суперечливих з точки зору міжнародних стандартів свободи віросповідання концепцій, які відкривають потенціал для дискримінації, болісно сприймається серед екуменічної спільноти, хоча європейські церкви наразі уникають висловлення жорсткої критичної позиції – це пов’язано з їхнім утриманням від публічної критики України на даний момент, коли тривають бойові дії, а також із сподіванням, що реалізація цього закону не відбуватиметься з порушеннями свободи віросповідання, або принаймні такі порушення не будуть систематичними та грубими. Ситуація може змінитися, коли бойові дії закінчаться, а також коли в українському суспільстві почне зростати напруженість щодо конкретних заходів впровадження.

У цьому контексті потенціал тих церковних діячів в Україні, які демонструють інші приклади – відкритість до діалогу, практики солідарності, подолання токсичних моделей поведінки, приклади, що надихають і дають надію, – привертає велику увагу європейської екуменічної спільноти. Навіть якщо значного прогресу не досягнуто, саме ставлення до вирішення конфліктних питань за допомогою альтернативних сценаріїв насильству чи пасивній агресії викликає інтерес.

Які аспекти, на мою думку, важливо враховувати?

Діалог і конфронтація

Перше питання, яке мені здається дуже важливим, - це тема діалогу. Чи існує діалог між Українською Православною Церквою (УПЦ) та Православною Церквою України (ПЦУ)? Насправді, його не існує. Замість діалогу відбувається постійна дискурсивна конфронтація.

Ідентичність обох церков значною мірою будується через протистояння одна одній. Кожна сторона зосереджена на конфронтації, а не на створенні позитивного порядку денного. У повсякденному житті та соціальних мережах це протистояння лише загострюється. Однак такі конфлікти рідко призводять до зміни думки, а частіше породжують ескалацію напруженості.

Кожна сторона має низку претензій до іншої сторони, і часто діалог не починається, а закінчується пред'явленням цього переліку претензій, і часто включає механізм колективної провини – наприклад, будь-якого представника УПЦ, навіть того, хто не може вплинути на позицію керівництва своєї церкви, змушують скаржитися на нечіткість позиції цього керівництва та вимагають відповідальності за цю позицію. Це означає, що будь-який представник ПЦУ, включаючи тих, хто не брав участі в жодному насильницькому захопленні, звинувачується в діяльності інших осіб, на поведінку яких також неможливо вплинути.

У моменти нападу також активується механізм необхідності захисту своїх, навіть якщо ви не згодні з позицією цих своїх, але так працює система, основною структурою якої є юрисдикційна ідентичність та міжюрисдикційне протистояння.

Все це призводить до того, що Україну в Європі оцінюють, зокрема, за медыа-срачамиІ, де не завжди зрозуміло, де боти, що поширюють хвилю образ та мови ворожнечі, а де справжні люди, які просто каналізують свої емоції в соціальних мережах та ЗМІ. На жаль, 80% контенту про православ'я в Україні – це міжюрисдикційні срачи, взаємні звинувачення та насильство навколо церков. Нам потрібно розуміти, що кожен наш пост у Facebook формує цей контент, і, беручи участь у таких конфліктах, ми створюємо не лише негативний образ нашого конкурента чи людей, з якими ми не згодні, але й суперечливий образ самих себе. Створюються цілі проекти, які заробляють на життя створенням негативного контенту, збором компрометуючих матеріалів, відстеженням кожного слова та дії людей, які не вписуються в мейнстрім, а потім їх переслідуванням, маскуючи це під гумор. Це створює токсичну атмосферу.

Вихід за межі логіки конфронтації: практики діалогу

У цьому контексті зростає відповідальність будь-кого, хто пропонує альтернативу мейнстріму, як-от «Софійське братство».

Членам Братерства слід утримуватися від надання платформи для радикальних ідей та виступів ораторів, а також бути обережними у висловлюванні себе в соціальних мережах та ЗМІ, намагаючись уникати участі в гарячих дискусіях.

Необхідно економно використовувати ресурси та намагатися створювати платформи для діалогу там, де це можливо, але не там, де це ще неможливо, розширюючи практику взаєморозуміння на все нові й нові сфери та теми, дедалі складніші та більш суперечливі. Емоції, час та мозкова активність для обговорення аргументів – це важливий та обмежений ресурс, який краще витратити на підвищення потенціалу, на освіту та на створення інтелектуального чи культурного продукту.

Справжня солідарність і самокритика

Справжня солідарність — це не лише підтримка власного народу. Справжня солідарність виникає тоді, коли ми здатні захистити навіть тих, кого вважали нашими конкурентами чи супротивниками. Це справді християнський принцип. В українському православ'ї вже були випадки, коли представники різних церковних структур виступали один за одного.

Але самокритика також важлива. Православ'я часто не має достатньо місця для самокритики, оскільки будь-яка критична думка може бути сприйнята як напад. Однак спільнота, яка не боїться аналізувати та виправляти власні помилки, стає лише сильнішою.

Тому, на мою думку, найкраще створити систему діалогу, в якій критика певної юрисдикції виходила б від самих представників цієї юрисдикції, це було б у їхній компетенції.

Роль України в Європі

Якщо українці будуть говорити лише про українські проблеми на міжнародній арені, це буде природно, але цього недостатньо. Європа побудована на ідеї спільного блага, і тому важливо брати участь в обговоренні загальноєвропейських проблем.

Війна в Україні — це проблема не лише для українців, а й для всієї Європи. Чи то екологічна криза в іншій країні, чи то зростання правого популізму, українці також повинні виявляти зацікавленість та солідарність. Ось так будується довіра та долається ієрархія: ми всі разом вирішуємо наші спільні проблеми.

Проблеми національних меншин

Закарпатська реформатська церква угорської традиції має сильний голос у Європі. Але всередині України існує уявлення, що вони зосереджені на Угорщині та Орбані, а не на українських інтересах. Будь-яка меншина є важливою, і її становище впливає на загальний міжнародний контекст. Діалог з такими церквами є важливим для формулювання спільного українського порядку денного.

Релігійна свобода

У 2022 році УПЦ не висувала питання релігійної свободи на міжнародній арені, хоча вже тоді висловлювалося певне невдоволення зміною статус-кво та практикою заборони або обмеження діяльності цієї церкви на території окремих районів чи регіонів. Основна увага щодо свободи віросповідання була зосереджена на свободі віросповідання на окупованих територіях, а також на самому факті російської агресії проти України. Сьогодні УПЦ природно реагує на зміни в державній політиці, але не подальшим дистанціюванням від РПЦ, а зниженням лояльності та прагненням використовувати міжнародну підтримку та аудиторію для захисту своїх прав та інтересів. Цю тему також активно використовує у своїй антиукраїнській риториці Росія та ті політичні та громадські сили, зацікавлені у створенні негативного іміджу України.

Представники інших церков, навпаки, змушені спрямовувати значну частину своєї міжнародної та екуменічної риторики на просування позитивного іміджу України як країни з високим рівнем релігійної свободи та демократії, а фактично – на виправдання нового закону чи державної політики.

Академічні та культурні ініціативи

Діалог між двома юрисдикціями також може відбуватися не навколо тем, що розділяють, а навколо тем, що об'єднують, і де напруга конфронтації мінімальна, а також навколо осіб, відкритих до діалогу та вміючих розмовляти з представниками інших юрисдикцій, не обов'язково пред'являючи один одному перелік претензій у кожній розмові. Для українських церков такими темами можуть бути освіта, культура та мистецтво. Церкви повинні бути зацікавлені у направленні студентів на навчання за кордон, підтримці академічних досліджень та культурних проектів. На жаль, ми стикаємося з тим, що в Україні часом навіть важко знайти людей, які бажають скористатися стипендіями.

Висновок

Я дякую вам за можливість виступити. Я не хочу виглядати як наставник, який дає вказівки. Мені цікаво почути вашу думку: як ви бачите ці процеси? Які больові точки ви помічаєте у себе? Сподіваюся, ця дискусія дасть нові відповіді. Щиро дякую!