Геннадій Христокін, доктор філософських наук, професор кафедри політології, соціології та філософії Державного університету «Київський авіаційний інститут»

Наталія Іщук, доктор філософських наук, професор кафедри філософії, біоетики та історії медицини Національного медичного університету імені О.М. Богомольця в Києві, Україна

Стаття присвячена аналізу проблеми громадянських цінностей в документах православних церков. Встановлено, що в документах Вселенського патріархату громадянські цінності виступають об’єднуючими, примирюючими та інтегруючими факторами взаємодії держави, суспільства та церкви. Показано, що Церква як спільнота не суперечить парадигмі громадянського суспільства, вона має поділяти і відстоювати громадянські цінності не менш ніж релігійні. Доведено, що Церква має бути зацікавлена в розвитку цінностей громадянської свободи, плюралізму, відповідальності перед суспільством та державою, гідності людської особистості, солідарності, субсидіарності. Протилежну соціальну позицію займає РПЦ, яка не враховує громадянські цінності, визнає патерналістську залежність Церкви від держави, підкорення якій вважає головним моральним обов’язком християнина. Конфлікт Вселенського патріархату та РПЦ має ціннісний вимір, який суть якого в принципово різному ставленні до цінностей громадянського суспільства та соціальної свободи.

Опубліковано: Практична філософія, 2019, № 3, с.104

Війна, яку розпочала Росія проти України, кардинально змінила не лише політичну, але й релігійну ситуацію в Україні. Наслідки цієї війни спровокували тектонічні зрушення в масовій громадянській та церковній свідомості українців. Релігія постала не лише фактором миру, але й чинником культурної та духовної агресії. Важливим чинником відповіді на запити часу і початку православного діалогу між УПЦ та ПЦУ є пошук спільних цінностей, які допоможуть церковній єдності та активізують участь Церкви в суспільних процесах. Означене завдання не можливе без співпраці церков з громадянським суспільством, що є новим феноменом для України. На нашу думку, лише активна співпраця церков з громадянським суспільством, розвиток в церковному середовищі громадянських процесів є запорукою їх оновлення та плідного міжцерковного діалогу. Тому нашим завданням буде визначити роль чинника цінностей громадянського суспільства в соціальних документах основних православних церков та встановлення моделі взаємодії Церкви, суспільства та держави в Україні, яка б найбільше сприяла соціальному миру та діалогу між православними церквами.

Під громадянським суспільством мають на увазі суспільство, в якому вищою цінністю виступають права і свободи людини, де ведеться активний діалог між владою та громадянами, де сформовані незалежні від держави громадянські структури, які здійснюють контроль над її діяльністю, і де реалізуються принципи рівності, свободи та справедливості.

Громадянське суспільство представляє собою систему самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів та відносин, які покликані забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів і колективів, реалізації приватних інтересів та потреб,  індивідуальних чи колективних. Його метою є благо громадян, навіть якщо воно відстоюється всупереч інтересам державних інституцій.  Його призначенням є контроль над державою й обмеження її схильності до узурпації влади.  

Церкви з позицій парадигми громадянського суспільства представляють інтереси частини громадян, рівних в своїх правах з правами інших громадян. Саме тому, в якості інституцій громадянського суспільства, представляючи і захищаючи інтереси своїх вірян, церкви мають бути готовими не лише до співробітництва, а й до протистояння з державою. Наразі така модель суперечить моделі державно-церковних стосунків, що сформувалися ще в імперські та радянські часи, коли держава прагнула підпорядкувати церкву своїм інтересам, на практиці відтворюючи секулярний варіант цезаропапізму – втрати церквою своєї самостійності,  одержавлення і підпорядкування її структур світській владі.

Українські богослови давно звернули увагу на роль православних церков у формуванні громадянського суспільства. Показово цю проблему висвітлив архім. Кирило Говорун, який вірно підмічає, що в православ’ї до останнього часу перевагу мали церковно-державні стосунки. Лише зовсім нещодавно Православні церкви почали розуміти обмеженість таких відносин та необхідність їхнього доповнення ще одним виміром – суспільством. «Це усвідомлення змушує церкви переходити від двовимірних стосунків «держава-церква» до тривимірних - «церква, суспільство, держава».

Причиною дещо запізнілого, порівняно з більшістю країн Європи, усвідомлення церквою себе як частини громадянського суспільства є те, що в Російській імперії, в радянському Союзі, та й в Україні початку Незалежності (1991), панувала квазіцезаропапістська модель взаємодії держави та церкви, яка підпорядковувала церкву державі. Модель такої взаємодії була настільки усталеною, що уявлялася єдино можливою. Тобто, до подій Євромайдану «українське християнство підтримувало традиційну презумпцію, що держава є єдиним партнером церкви. Громадянське суспільство в такій моделі фактично ігнорувалося». Лише після Майдану 2014 року в Україні «народилася спільнота, яка є хрестоматійним прикладом громадянського суспільства – його майже чистим субстратом».

Під час Революції Гідності громадянське суспільство першим продемонструвало потяг до змін, почавши обстоювати базові цінності, які співпадали з християнськими. «Ця спільнота ідентифікувала себе на основі спільних цінностей: гідності, чесності, ненасильства, взаємодопомоги, готовності до самопожертви».

Це виразилося в тому, що церкви почали активно підтримувати другий Майдан у його заключній фазі. «Лише в останні дні Майдану українські церкви почали підтягуватися до того рівня моральності та відповідальності, які продемонстрував Майдан». Церкви почали «справами та словами солідаризуватися з цінностями Майдану, усвідомивши спорідненість його принципів із християнськими». Проте процес утвердження громадянського суспільства в Україні лише розпочався і, схоже, буде досить тривалим.

Про офіційну позицію православних церков України щодо цінностей громадянського суспільства свідчать їхні документи. Зазвичай ця позиція присутня в соціальних доктринах, або деклараціях, які їх замінюють. Як правило, окремі помісні церкви за основу беруть документи центрів своєї юрисдикції. Для ПЦУ, яка розвивається в єдності із Вселенським православ’ям, такими орієнтирами є відповідна позиція Константинопольського патріархату та рішення Всеправославного Собору.  Для УПЦ визначальною є позиція Російської Православної Церкви, частиною якої вона була донедавна.

Документами, які визначають православну позицію з цієї проблеми є ратифіковані на Всеправославному Соборі на о. Крит «Місія Православної Церкви в сучасному світі», «Окружне послання Святого І Великого Собору Православної Церкви» (2016) та прийнятий нещодавно документ «За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної Церкви» (2020). В «Місії Православної Церкви в сучасному світі» йдеться не стільки про засади громадянського суспільства, скільки про цінності, що поділяються Вселенським православ’ям й водночас не суперечать принципам функціонування громадянського суспільства. Серед  цих цінностей Собор 2016 року визначальними назвав:

- гідність людської особи,

- свободу і відповідальність,

- мир і справедливість,

- подолання дискримінації серед людей тощо. 

Предстоятелі закликають «розвивати міжхристиянську співпрацю для захисту людської гідності і збереження миру», підкреслюють необхідність «визнання унікальної гідності людської особистості» (А 2). Свобода в ньому проголошується  невід’ємним атрибутом особистості. А «дари миру і справедливості» визнаються важливими для православ’я. «Православна Церква вважає своїм обов’язком схвалювати все те, що по-справжньому служить миру і відкриває шлях до справедливості, братерства, справжньої свободи і взаємної любові між усіма дітьми одного Небесного Отця, як і між усіма народами, що складають єдину людську сім’ю» (В 5).

Серед інших спільних для православ’я і громадянського суспільства цінностей в документі згадані дар Бога бути рівноправним членом людської спільноти, не піддаючись дискримінації за релігійною, расовою, статевою, національною, мовною ознаками. А також як єдина людська родина співіснувати  на засадах загальнолюдської солідарності і більш тісного співробітництва народів і держав заради мирного вирішення конфліктів» (Д 2). Як бачимо, основний акцент в документах Собору робиться на особистих та громадянських цінностях, які вважаються пріоритетними перед інтересами державних інституцій. 

В документі Вселенського патріархату «За життя світу» ці принципи набувають подальшого розвитку і деталізації. Тут чітко розмежовуються державна та громадянська сфери.

Справді,

гарантом прав особистості визнається держава, яка й несе повну відповідальність за дотримання прав людини, що і є для держави «вищою моральною вимогою» (ІІ 12). Але не держава є джерелом цих прав, а Бог і громадянське суспільство.

Документ проголошує реальність громадянського ладу, свободи, прав людини й демократії і пропонується християнам бути вдячним за «особливий демократичний дух сучасної доби». Визнаються великі переваги життя в демократичних країнах, тому православні християни «не повинні ставитися до цих цінностей як до чогось належного», але «активно підтримувати їх і працювати задля збереження й розширення демократичних інституцій і звичаїв у правових, культурних і економічних рамках своїх суспільств» (ІІ 10).

«За життя світу» спеціально обґрунтовує православний погляд на права людини. Мова прав людини слугує найвищим прагненням людської природи, вона «незамінна при обговоренні принципів громадянської справедливості й миру», проголошуючи й захищаючи недоторкану гідність кожної душі» (VII 62). Тому православна церква закликає «захищати й розвивати права людини у всьому світі, визнаючи їх основоположними і невід’ємними для кожного людського життя» (VII 61).

Тим самим визначається пріоритет особистості перед державою чи нацією. Православні мають підтримувати дискурс прав людини тому, що він «плекає почуття недоторканої унікальності кожної людини та пріоритету блага людини над національними інтересами» (II 12). Оскільки мова прав людини «уможливлює спільну практику шанування безкінечної й невід’ємної гідності кожної людини», це дозволяє досягнути справедливого суспільства та суспільної злагоди, які тільки і можливі за умови непорушності людської гідності та свободи (II 12).

Ніякі інтереси держав, народів чи імперій не можуть переважати інтереси людини, ніяка збройна агресія чи сила не вищі за гідність особи, тому «православні християни можуть і повинні охоче засвоювати мову прав людини, якщо вони справді прагнуть сприяти справедливості й миру між народами й країнами».

Не меншою демократичною цінністю для церкви постає культурний і соціальний плюралізм, якому вона має сприяти. Людські культури в своєму різноманітті та красі «дедалі частіше поділяють спільний громадянський і політичний простір» (II 12).

У документі задаються сучасні демократичні засади взаємодії церкви і держави: «Сьогодні помісні Православні Церкви покликані побудувати нову форму конструктивної солідарності зі світською правовою державою в рамках нових міжнародних відносин… Ця солідарність повинна зберегти самобутність Церкви і держави, забезпечити їх щиру співпрацю на благо захисту унікальної гідності і, отже, прав людини, гарантуючи соціальну справедливість» (16). З огляду на парадигмальний для православ’я принцип «симфонії влад» справжнім новаторством виглядає вимога відповідальності держави не перед церквою, а перед особистістю.

В документах Вселенського патріархату позитивно оцінюється факт розірвання давнього договору між державою та церквою, бо «церква зацікавлена в тому, щоб інституційний зв’язок християнства з інтересами держави був якомога слабшим» (II 13).

При цьому Церква не є повністю аполітичною, вона «не втручається в політику у вузькому сенсі цього слова. Проте її свідчення є істотним чином політичним – як турбота про людину та її духовної свободи» (VI 16). Не маючи власних політичних завдань, Церква зацікавлена в прямій та активній «співпраці з політичною та громадянською владою, а також державними органами в справі досягнення загального блага» (ІІ 14).

Таким чином, Вселенський патріархат розвиває сучасне соціальне вчення, в центрі якого знаходиться повага до людини та цінностей громадянського суспільства. І хоча спеціального вчення про громадянське суспільство ми в документах Вселенського патріархату не знаходимо, проте в них чітко прописані повага до честі та гідності особистості, а також свобода взаємин та партнерство між державою та церквою.

Зовсім інші концептуальні засади ми знаходимо в програмних документах РПЦ - «Основи соціальної концепції Російської Православної Церкви» (2000), які суттєво відрізняються від соціальних візій Вселенського патріархату та Всеправославного Собору. Ця відмінність прослідковується майже на всіх рівнях: ставленні до держави, розумінні прав людини, громадянських свобод, що в результаті позначається на розумінні принципів взаємодії церкви і громадянського суспільства.

Базовим для соціальної концепції РПЦ є твердження про ушкодженість людини гріхом, неможливість для неї зберегти свободу і реалізувати відповідальні рішення.

Єдиною суспільною силою, здатною запобігти злу в світі, РПЦ бачить державу. Вона є необхідним елементом життя, коли «особа й суспільство потребують захисту від небезпечних проявів гріха» (ІІІ 1). І хоча необхідність держави не зумовлена безпосередньо волею Божою, але її потреба викликана «наслідками гріхопадіння й потребою узгодження дій щодо обмеження панування гріха в світі з волею Бога» (ІІІ 1).

Тобто, РПЦ концептуально виходить з песимістичного сценарію стримування, запобігання, обмеження життя людини. Вона принципово не враховує принципів свободи, відповідальності і розвитку людини і суспільства. Саме тому церква не розглядає громадянина і громадянське суспільство суб’єктами суспільних відносин. Ні окремі громадяни, ні громадські об’єднання, ні партії, ні профсоюзи, ні незалежний суд, не виступають в ній засобами захисту людини, представництва її інтересів, засобами запобігання суспільної несправедливості і протиправної поведінки. Згідно Концепції РПЦ, представляти і захищати людей може лише держава. Причому держава розглядається як єдність усіх гілок влади, як єдиний центр сили, що абсолютно монопольно контролює суспільне життя на своїй території. Саме тому Церква не тільки закликає «підкорятися державній владі», а й «молитися за неї». Ніякого громадянського контролю державної влади на засадах виборності, звітності влади перед суспільством, у документах РПЦ не передбачається. Так само не передбачається можливість морального контролю Церкви над державою.

Ідейно РПЦ у взаємовідносинах між Церквою і державою виходить з візантійської моделі симфонії, союз між ними вважається богонатхненним та вкоріненим в історичну традицію.  Згідно цій концепції «метою Церкви є вічне спасіння людей, мета держави полягає в їхньому земному добробуті» (ІІІ 2). Розроблена в добу раннього середньовіччя, ця модель в повній мірі реанімується на початку ХХІ ст. Вона невиправдано ототожнює середньовічну релігійну Візантійську імперію з сучасною, модернізованою, секуляризованою, криміналізованою та олігархізованою Росією. Подібно Кодексу Юстиніана, суть симфонії РПЦ бачить у тому, що «держава при симфонічних відносинах з Церквою шукає у неї духовної підтримки, шукає молитви за себе і благословення на діяльність, спрямовану на досягнення цілей, які служать благоденству громадян, а Церква одержує від держави допомогу в створенні умов, сприятливих для проповіді та для духовного опікування своїми чадами, які одночасно є громадянами держави» (ІІІ 4). Таким чином, розвивається досить консервативне і домодерне вчення про взаємозалежність та взаємний авторитет духовної та світської влад.

Саме у ставленні до принципів свободи, гідності, відповідальності, громадянської активності та справедливості помітна особлива суттєва відмінність між соціальними документами Вселенського патріархату та РПЦ.

В ідею симфонії, навіть у сучасному її розумінні, ніяк не вписуються принципи свободи людини і суспільства, що складає наріжний камінь громадянського суспільства. Для РПЦ свобода  загалом і свобода совісті зокрема свідчить лише про «втрату суспільством релігійних цілей і цінностей, про масову апостасію і фактичну індиферентність до справи Церкви й до перемоги над гріхом» (ІІІ 5). Людина розглядається тут пасивною, залежною від структур церкви і держави, яким вона має підкорюватися. Церква постає носієм і захисником традиції, на яку орієнтує життя людини, суспільства і держави. В ідеалі РПЦ бачить свою суспільну місію як охоронно-консервуючу, вона в тому, щоб «вказувати державі на неприпустимість поширення переконань або дій, що ведуть до встановлення суцільного контролю за життям особи, її переконаннями й стосунками з іншими людьми, а також до порушення особистої, сімейної або суспільної моралі, ображення релігійних почуттів, заподіяння шкоди культурно-духовній самобутності народу або виникнення загрози для священного дару життя» (ІІІ 8). Хоча в реальності, самостійного голосу у взаємодії з державою РПЦ не проявляє. Вона лише розраховує на преференції, допомогу та підтримку держави у здійсненні своїх соціальних, доброчинних, освітніх та інших суспільно значущих програм.

Таким чином, на початку ХХІ ст. ми зустрічаємо принципово різне тлумачення соціальної проблематики в сучасному православ’ї. З одного боку постає позиція Вселенського патріархату, що приймає принципи свободи, відповідальності та гідності людини; парадигму громадянського суспільства, які передбачають активну позицію громадян, що можуть контролювати державу. З іншого боку, соціальна концепція РПЦ, яка постулює слабкість, соціальну пасивність людини; візантійську парадигму «симфонії влад»; державно-церковний патерналізм стосовно людини, яка тотально має підкорятися структурам церкви і держави.

В Україні ці дві православні соціальні парадигми представляють два цивілізаційні світи, що передбачають і формують різні типи громадянської ментальності, активності, різну релігійну і суспільну культуру. Як вони відображені в документах українських Церков? Яку з них має наслідувати українське православ’я? Про роль Церкви у формуванні громадянських цінностей прямо не говорять основні програмні документи ПЦУ та УПЦ. Так, в Декларації УПЦ КП «Церква і світ на початку третього тисячоліття», яку наслідує новоутворена ПЦУ, про суспільні цінності безпосередньо нічого не говориться. В «Соціальній концепції УПЦ», що загалом приймає соціальну доктрину РПЦ, спеціальних положень про громадянські цінності ми так само не знаходимо. Основний акцент тут робиться на співпраці Церкви з державою та обов’язках перед ними віруючих.

Україна перебуває на стадії активного формування громадянського суспільства. І вкрай важливо, щоб окремі церкви прийняли активну участь в його розбудові. Адже присутність церкви в публічному просторі робить його різноманітнішим і більш відкритим, а значить, і більш вільним.

Україні не вистачає авторитету церкви в утвердженні цінностей особистої та громадянської свободи, природних та суспільних прав, честі й гідності людини, громадянського обов’язку, рівності перед законом, визнання прав іншого, справедливості суду та державних вчинків, солідарності з співвітчизниками, суспільної відповідальності за свою роботу та країну.

Нам потрібне обґрунтоване релігією покликання мати повагу до іншого, бути толерантним до протилежного, мати обов’язок перед країною тощо. Саме ці цінності скріплюють суспільство, роблять його міцним, демократичним, вільним, розвиненим і сучасним. Водночас, саме ці цінності актуалізують Церкву, роблять сучасними її відносини з державою та суспільством.

Методологією взаємодії церкви, суспільства та держави може бути комунікативна парадигма. Відповідно до принципу підтвердженого діалогу, комунікативна трійця повинна мати такий вигляд: «Церква – Громадянське суспільство – Держава», або ж «Держава – Церква – Громадянське суспільство», де всі є унікальними та повноправними суб’єктами комунікації, хоча роль кожного в цій комунікації – своя. Якщо більш докладно, то йдеться про згадану нами необхідність балансування Церкви між державою та громадянським суспільством. Кажучи про балансування, ми в жодному разі не говоримо про компроміси Церкви із совістю, але вбачаємо процес пошуку компромісів, які могли б стати основою для подальшого суспільного консенсусу.

Найкращою моделлю взаємодії між державою, суспільством та церквою в Україні може бути «партнерська модель», яка повинна забезпечити суспільну злагоду і гармонізацію міжконфесійних відносин. Партнерські взаємовідносини ґрунтуються на визнанні того, що, маючи свою специфіку та суверенність один від одного в питаннях, що належать до їхньої виняткової компетенції, вони разом діють в інтересах українського суспільства. Їхньою спільною метою є забезпечення права людини на свободу совісті, консолідація українського суспільства, збереження та примноження його традиційної релігійної культури, формування його ціннісних орієнтацій, розв’язання загальносуспільних проблем, збереження етнокультурного розмаїття. Громадянське суспільство відіграє тут вирішальну роль. Встановлення рівноваги інтересів віруючих і невіруючих громадян та їхніх об’єднань за релігійною ознакою; досягнення взаєморозуміння та взаємної толерантності між ними; забезпечення міжконфесійної стабільності, запобігання виникненню та загостренню конфліктів на релігійній основі; протистояння конфесій, зокрема в питаннях розподілу сфер їхнього впливу на території України чи повернення їм націоналізованого в минулому майна релігійного призначення, не можна лише шляхом домовленостей між церквою та державою. Реалізація цих важливих завдань стає можливою, коли і церква і держава зацікавлені у розбудові громадянського суспільства.

Лише формування громадянського суспільства стає запорукою реалізації партнерської моделі державно-конфесійних та міжконфесійних відносин, що передбачає виконання низки обов’язків.

Зокрема, конфесії зобов’язуються:

- поважати та брати до уваги історично-культурні традиції суспільства,

-  дотримуватися принципів толерантності в ставленні до релігійних організацій, віруючих інших конфесій, невіруючих;

- не втручатися в діяльність інших релігійних організацій, не проповідувати будь-якого виду нетерпимості до віруючих інших конфесій чи невіруючих;

- не допускати образи релігійних почуттів віруючих інших конфесій;

- поважати священнослужителів та ієрархів інших конфесій як рівноправних співгромадян.

Окремо необхідно наголосити на вихованні толерантності в учнів та студентів духовних навчальних закладів. Важливим є дотримування вимог чинного законодавства та правопорядку; повага до державних символів, державної мови та мови національних меншин; повага до чинних органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Однією з важливих складових партнерської моделі є необхідність закріплення та дотримання на конституційному рівні права на релігійну свободу. Водночас, право на власну свободу віровизначення не може служити приводом для нетолерантного чи зухвалого ставлення до представників інших конфесій. Прикро, але таких випадків чимало. Тому належне забезпечення прав і свобод громадян України у питаннях дотримання та вільного виявлення власних релігійних переконань повинно належати до її першочергових аксіологічних принципів.

Таким чином, партнерська модель державно-церковних відносин передбачає їх рівноправність, адже вони служать одному й тому ж народові. Метою тут є побудова громадянського суспільства та утвердження принципів гуманізму, демократії та толерантності. Кожна з них має право на власне поле діяльності, а відтак, повинна поважати «паралельну структуру» та не втручатися в її діяльність. Проте сьогодні доводиться констатувати, що державні службовці використовують церкву в якості механізму впливу на суспільство, особливо під час виборчих процесів.

Як бачимо, для реалізації завдань побудови в Україні правової держави, громадянського суспільства та встановлення партнерських відносин між ними та Церквою найкраще підходить соціальна модель, запропонована Вселенським патріархатом. Вона обґрунтовує активну участь Церкви і суспільних процесах, виправдовує можливість активного формування в Україні громадянського суспільства. Тому вкрай важливо, щоб православні церкви в повній мірі адаптували до своїх соціальних доктрин положення про цінності громадянського суспільства прийняті в документах Вселенського патріархату. Це дасть можливість УПЦ та ПЦУ створити умови для миру та єдності, налагодити партнерські взаємини з державою, прийняти активну участь в розбудові громадянського суспільства та стати справжніми провідниками духовного авторитету в українському суспільстві. Для України прийняття системи громадянських цінностей є важливим завданням, виконання якого могло б забезпечити встановлення і утримання миру і злагоди в українському  суспільстві, його сталої європейської орієнтації та нової партнерської моделі державно-церковних відносин.

Література:

Говорун, К. Українська публічна теологія. Київ: Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості, Дух і літера, 2017.

За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної Церкви: Соціальна доктрина Православної Церкви.

Іщук, Н. Правова держава та держава правди: конфлікт цінностей? Вісник НАУ. Серія: Філософія. Культурологія. 2008, № 2 (8), 35-39.

Іщук,  Н. Соціальна адаптація православ'я: філософський аналіз : дис... канд. філос. наук: 09.00.03. Національний авіаційний університет, 2007, 131-132.

“Місія Православної Церкви в сучасному світі. Внесок Православної Церкви у досягнення миру, справедливості, свободи, братерства і любові поміж народами і усунення расової та інших дискримінацій.” Документи Всеправославного собору. 

Окружне послання Святого І Великого Собору Православної Церкви // Документи Всеправославного собору

“Основы социальной концепции Русской Православной Церкви”. Москва: Даниловский благовестник, 2001.

Офіційні дані Державного комітету (департаменту) України у справах релігій. Архів оригіналу за 4 серпня 2020. 

“Соціальна концепція УПЦ” Офіційний сайт УПЦ]. Офіційний сайт УПЦ. 

Христокін, Г.В. “Цінності громадянського суспільства як умова єдності православних в Україні.” Практична філософія. 2019. № 3, 203-211.

Церква і світ на початку третього тисячоліття. Декларація ювілейного помісного Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату 

Теги: