Виступ релігійної публіцистки Тетяни Деркач на круглому столі «Діалог Церкви, держави та суспільства: шляхи до порозуміння», який відбувся у Києві 10 грудня 2025 року. Захід організований ГО «Софійське братство» за підтримки Центру гуманітарного діалогу (Centre for Humanitarian Dialogue).

Джерело ютуб-канал Софійського братства

Шановні друзі, браття і сестри, братчики, глядачі та слухачі!

Дякую Центрові гуманітарного діалогу за ідею та організацію сьогоднішнього круглого столу та Софійському братству за запрошення мене на роль модератора нашої першої панелі. Ця панель присвячена головним чином непростим державно-церковним відносинам в Україні, які суттєво ускладнились на фоні повномасштабного вторгнення Росії в Україну. І мені в цій промові хотілося б, з одного боку, штрихами окреслити ті рамки, фрейми, які фіксують нинішню ситуацію, а з іншого боку, нагадати ті горизонти, ідеали, якщо хочете, які живлять саме український дух, і втрата яких призведе до трагічної деградації оригінальної (а не пострадянської чи постімперської) української ідентичності.

Почну з вихідної консенсусної точки, від якої відштовхується наша ситуація. Наша країна зіткнулась з безпрецедентним викликом у вигляді інструменталізації релігії задля виправдання зовнішньої збройної агресії та по суті фашистської ідеології країни-агресора. Одним з наслідків розпаду СРСР стала легалізація філії РПЦ в Україні, яку ми знаємо як УПЦ. Саме її, завдяки лояльності церковної верхівки, Росія використовувала всі роки незалежності як свою проксі-силу м'якого впливу на українців. Тобто, якщо ми зануримось в історичний контекст, то виявиться, що УПЦ не була позаполітичною, аморфною, нейтральною релігійною структурою. Власне, всі в курсі про заповіт старця Зосими Сокура, розповсюдження числених агіток апокаліптичного змісту про майбутнє Росії та України тощо. Україна дійсно десятиліттями чесно, відповідно до європейських норм, толерувала таку діяльність, і УПЦ користувалась всіма конституційними правами та мала величезну кількість ексклюзивних привілеїв понаднормово. Але сталось так, що Росія виявилась не дуже дбайливою до свого інструменту і кинула його теж під власні танки.

Тепер мої власні спостереження. Війна сильно вплинула на цю структуру, яку сьогодні вже важко назвати цілісною. Є різні групи, які по-різному ставляться до війни, Росії, України та української національної ідеї. Є ті, які критично ставляться також і до того псевдоісторичного надбання, на якому трималась ексклюзивність саме УПЦ, наприклад, пророцтва псевдостарців або псевдопророцтва старців. Там немає консенсусу з приводу антиконституційної діяльності її членів – в багатьох випадках колабораціонізм засуджують.

В 2024 р. з'явився Закон про захист конституційного ладу в сфері релігійних організацій, який:

- забороняє на території України діяльність РПЦ;

- забороняє афіліацію релігійних організацій з РПЦ;

- примушує такі РО оголосити про свій розрив з РПЦ;

- припиняє діяльність як юросіб РО, які були визнані афілійованими з РПЦ, але відмовились від розриву з РПЦ.

Наскільки державі, як вона це бачить, вдалось реалізувати цей задум, ми сьогодні почуємо від голови ДЕСС Віктора Єленського. Але й сам задум можна описати англійським виразом з крос-культурного словника it would be a nice idea, but... По-перше, вимога розірвати стосунки з релігійним центром без надання альтернативи є втручанням у церковну еклезіологію. По-друге, Закон було створено без консультацій з незалежними експертами, по-третє, було порушено умови угоди про співробітництво та взаємодію між Україною та Вселенським патріахатом від 03.11.2018 р. (наприклад, в якості умов надання томосу передбачається активна співпраця та ведення діалогу з керівниками та представниками всіх центрів українського православ'я, п.3.2, регулярні консультації та узгодження дій тощо).

Що ми бачимо? УПЦ, чий керівний центр – Київську митрополію – було визнано афілійованим з РПЦ, не збирається ані переходити в ПЦУ, ані оголошувати про розрив з РПЦ без надання їй канонічної альтернативи у вигляді іншого релігійного центру. Ми можемо довго дискутувати, чому в УПЦ не хочуть переходити в ПЦУ або як мінімум вести структурний діалог. Якщо не в ПЦУ – значить, в розкол. Або залишатись в РПЦ, але піти в катакомби. Можу запевнити, що світове православ’я банально не допустить такої зміни балансів. А отже, повертаємось до початків: чи виконає закон свою задекларовану місію відриву УПЦ від РПЦ? Чи, може, направді його місія дещо інша, наприклад, майновий переділ? Але в такому випадку є ризик, що держава відійде від своєї задачі бути релігійно або юрисдикційно нейтральною – і в пошуках нових балансів почне кидатись камінням в скляному будинку.

Але проблема набагато глибша: як захистити країну, зберігши її базові цінності, які відрізняють її від країни-агресора, і при цьому у боротьбі з драконом не перетворитись на такого ж дракона – відкинувши наші базові цінності.  У фізиці є правило Ленца, яке часто можна застосовувати і до суспільних процесів: індукційний струм завжди діє «проти» того магнітного поля, яке його створило. Індукційний струм – це те, що виникає при зміні магнітного поля. Тобто, умовно, індукція – це процес, який викликає протилежний собі ж процес. У нас сьогодні в країні виник певний суспільний «індукційний струм» як відповідь на зміну зовнішніх обставин. І тут дуже важливо, щоб суспільний відгук був дуже конкретизований, направлений саме на те магнітне поле, ті причини, які причетні до створення ситуації або кризи, а не зніс по ходу п'єси невибірковим вогнем якісь несучі конструкції.

Наші несучі конструкції, які українці захищали на Майдані – це справедливість, волелюбність, плюралізм, свобода, гідність і честь. Це абстрактні поняття, які, втім, формують скелет нашої ідентичності. Українська нація – молода і пасіонарна, і в умовах екзистенційного виклику дуже легко недобросовісним людям перетворити наші чесноті на вади, які можуть знову привести нас на межу існування. На жаль, нашими суспільними вадами, які є продовженням наших чеснот, успішно користується реальний ворог, вбиваючи клин у найменші шпарини соціальної солідарності. Однією з найбільш потужних по своїй руйнівній здатності суспільних емоцій є ресентимент і, як наслідок, реваншизм. Часто вони рухаються по колу, породжуючи одне одного і втягуючи країну у вир несправедливості під маскою відновлення справедливості.

Озвучу схематично основну тезу, яка зараз вважається суспільно прийнятною та консенсусною в контексті протидії російської інструменталізації релігії: «У нас війна, у нас є чітко окреслений ворог, який діє не тільки ззовні, але й зсередини, а значить, всі поплічники ворога, в тому числі й цивільні – теж комбатанти, з якими необхідно розібратися за законами військового часу. Якщо ворог чинить спротив – припустимо застосовувати зброю масового ураження невибіркової дії». Якщо не можна розібратися з конкретними злочинцями в релігійній спільноті, треба припинити існування всієї спільноти – формально під приводом вимоги про розірвання адміністративного зв'язку з церквою країни-агресора.

І постає питання: «чи має право людина під час війни на захист її гідності? Чи є право на гідність у однієї частини спільноти, непричетних до злочинів іншої її частини?». Воно, своєю чергою, корелюється з проблемою відповідальності церковних лідерів за свої рішення і вибір церковної ідентичності та відповідальності держави за збереження суспільного консенсусу. Від відповіді на ці питання залежить майбутнє стратегування післявоєнного суспільства. Адже ми всі знаємо, як влаштована піраміда Маслоу: якщо безпека та виживання є базовою цінністю суспільства довгий час, то таке суспільство звикає до суттєвого обмеження прав і свобод, пристосовується до нього, а потім оголошує його новою нормальністю. Ми всі так чи інакше вийшли з Радянського Союзу і носимо в собі непропрацьовані посттоталітарні травми. Навіть те, як у нас імплементується ідея декомунізації, говорить про те, що цим займаються люди з очевидно не пропрацьованими посттоталітарними травмами. Те ж саме можна сказати і про деяких ініціаторів та виконавців законодавства про захист конституційного ладу у сфері релігії.

Ось так дуже схематично виглядає наша ситуація, і я запрошую всіх учасників до дискусії з цього приводу.

Теги: