Рецензія на книгу Андрія Стародуба про Всеукраїнський православний церковний Собор  1918 року

2010 року вийшла з друку книга старшого наукового співробітника Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАН України, кандидата історичних наук Андрія Вікторовича Стародуба  «Всеукраїнський православний церковний Собор  1918 року: огляд джерел» (К., 2010. 236 с. ISBN 978-966-02-5641-5). Монографія була рекомендована до публікації Вченою радою Інституту української археографії та джерелознавства. Рецензентами видання виступили професор Київського національного університету імені Т. Г. Шевченко В. І. Ульяновський та старший науковий співробітник Відділу історії України другої половини ХХ століття Інституту історії України П. М. Бондарчук.

«Нічий Собор»

Хоча в назві автор досить скромно зазначив жанр своєї праці як «огляд джерел», знайомство з книгою дозволяє зробити висновок, що ми маємо повноцінне дослідження історії вказаного Собору. Видання відкривається ґрунтовною вступною статтею (с. 4-74), в якій автор детально аналізує російську та українську історіографії, присвячені Всеукраїнському Собору 1918 року, описує перебіг подій напередодні Собору та під час його роботи, характеризує взаємини соборян з державною владою, подає аналітичний огляд документів Собору. Однак найбільшу частку видання (с. 75-230) складають «Додатки». Серед них публікація двох документів, що мають першочергове значення для вивчення подій церковного життя в Україні 1918 року. Це Статут Всеукраїнського Православного Церковного Собору та Положення про Тимчасове Вище церковне управління в Україні. Але найціннішим додатком слід визнати реєстр рішень і постанов Собору, складений за матеріалами, виявленими автором в архівосховищах Києва, Москви та Санкт-Петербургу.

До сьогодні в історіографії подібного дослідження не існувало. І сам автор досить влучно вказує на причини цього. Фактично Всеукраїнський Собор 1918 року став «нічиїм Собором». Його рішення в повній мірі так і не були втілені в життя. Той факт, що частина цих рішень була продиктована нагальною потребою узгодити статус Православної Церкви в Україні з новими політичними реаліями, зумовив стримане ставлення до них з боку Вищої церковної влади в Москві. З іншого боку і український автокефалістський рух ніколи не вважав цей Собор «своїм», бо фактично на ньому перемогла антиавтокефалістська партія. Тому наразі як в російській, так і в українській історичній науці маємо досить широкий спектр оцінок як рішень Собору 1918 року, так і наслідків цих рішень.

Перший етап у вивченні історії Всеукраїнського Собору 1918 року можна означити як «мемуаристичний». Дійсно, перші описи подій 1918 року лишили їх очевидці на сторінках своїх спогадів. І вже в цих розвідках досить чітко відбилась зазначена поляризація поглядів. Якщо представники українського національного руху розглядали Собор як «реакційне зібрання, плоди діяльності якого не заслуговують на позитивну оцінку» (с. 12), то прибічники проросійської ідейної орієнтації вважали Собор «вимушеним компромісом» і позитивно оцінювали «лише той період його діяльності, під час якого на ньому домінувала проросійська більшість» (с. 14).

Після того, як з початку 1990-х років вітчизняним дослідникам відкрився доступ до архівних матеріалів, які раніше були їм недоступні, почався новий етап у вивченні історії Собору 1918 року. В цей «постархівний» період найґрунтовніше дослідження Собору було здійснено професором В. І. Ульяновським. В його добре відомій розвідці «Церква в Українській державі 1917-1920 рр.» перебіг подій усіх трьох сесій Собору детально розглядається в окремих розділах[1]. Це видання намітило нову тенденцію у вивченні подій 1918 року. Новий підхід можна визначити як поміркований або реалістичний. Сучасні дослідники намагаються оцінювати Собор 1918 року «як цілісне явище церковного життя з врахуванням нюансів внутрішньоцерковного та суспільно-політичного життя України та Росії того історичного періоду» (с. 16). Але і до сьогодні лишається нездійсненим завдання, яке, як здається, мало б стати першочерговим у «постархівний» період. Досі так і не проведено роботу по виявленню, опрацюванню та публікації усіх рішень Собору, що збереглися. І саме цей факт є виразним свідченням «нічийності» Всеукраїнського Собору 1918 року. Наприклад, документи двох Соборів «Української Автокефальної Православної Церкви» (1921 і 1927 років) були видані в добрій якості та на високому науковому рівні. Видання було підготовлене в Інституті української археографії та джерелознавства НАН України та вийшло за підтримки кількох канадських та американських фундацій накладом 1 000 примірників[2]. Видання, що підготував тепер А. В. Стародуб, незважаючи на його неабияку наукову цінність, виглядає значно скромніше: м’яка папіряна обкладинка, наклад лише 150 примірників… Зрозуміло, що майже одразу після виходу з друкарні ця книга перетворилась на бібліографічну рідкість.

І все ж слід зазначити, що останнім часом дещо пожвавився інтерес до Всеукраїнського Собору 1918 року. Про це свідчить не лише книга Андрія Стародуба. Предстоятель Української Православної Церкви, Блаженніший Митрополит Володимир у своїй недавній промові, присвяченій двадцятиріччю Томоса Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ про дарування Українській Православній Церкві самоврядування, звернув особливу увагу на події 1918 року. Його Блаженство зазначив, що рішення, прийняті Всеукраїнським Собором 1918 року та потім затверджені Всеросійським Церковним Собором (зокрема, Положення про Тимчасове Вище церковне управління в Україні), означали «відродження традицій автономного буття Київської митрополії». Блаженніший Володимир у своїй доповіді наголосив, що Київська митрополія існувала як автономний церковний округ фактично від моменту свого заснування. І свій автономний статус вона втратила лише на початку XVIII століття, коли з ініціативи імператора Петра І в Руській Церкві було скасовано Патріаршество та заведено Синодальну форму правління[3]. Таким чином, рішення Всеукраїнського Собору 1918 року про створення в межах Української держави церковної області «с особыми преимуществами на началах автономии» (с. 223) стало початком шляху до створення сучасної Української Православної Церкви, що має самоврядування з правами широкої автономії.

Отже, для Української Православної Церкви вивчення документів Всеукраїнського Собору 1918 року є важливим завданням, без виконання якого навряд чи можливо неупереджено оцінити історичний шлях Православ’я в Українських землях в минулому столітті. І дослідження А. В. Стародуба може допомогти у виконанні цього непростого завдання. Книга може слугувати добрим путівником постановами і рішеннями Всеукраїнського Собору 1918 року. Видання підготовлене на високому професійному рівні. Опрацювавши значний масив архівних документів, автор зміг уникнути технічних помилок, які зазвичай підстерігають дослідників при такій роботі. На сторінках монографії лише інколи зустрічаються неточності в особистих іменах (наприклад, на с. 26 останнього обер-прокурора Синоду названо Євгеном Карташовим, хоча справжнє його ім’я — Антон Володимирович Карташов). Але це лише поодинокі випадки, які аж ніяк не впливають на загальне враження від монографії.

Книга А. В. Стародуба — важлива подія в історіографії історії Православної Церкви в Україні ХХ століття. Хочеться вірити, що це видання приверне увагу дослідників до історії Всеукраїнського Собору 1918 року та стане поштовхом до нових студій, присвячених цьому церковному форуму.



[1] Див.: Ульяновський В. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (Доба Української Центральної Ради). К., 1997. С. 147-169; Ульяновський В. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (Доба Гетьманату Павла Скоропадського). К., 1997. С. 254-313.

[2] Див.: Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. Документи і матеріали. Київ, Львів, 1999; Другий Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 17-30 жовтня 1927 р. Документи і матеріали. Київ, 2007.

[3] Владимир, Митрополит Киевский и всея Украины. К двадцатилетию Благословенной Грамоты Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия  II о даровании Украинской Православной Церкви самоуправления / Доповідь на пленарному засіданні ІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Духовна та світська освіта: історія взаємин — сучасність — перспективи» (18 жовтня 2010 року, Київська духовна академія).

Теги: