День святого Валентина, або ж, як його ще називають, День всіх закоханих, належить до одного з найполемічніших свят в нашому календарі. Так, Валентинів день там вже угніздився, подобається це комусь чи ні. Насамперед варто зауважити, що неоднозначну реакцію на нього слід оцінювати з урахуванням поточно-річного контексту: щойно після Різдва «влягаються» (до Великодня) святково-календарні диспути – теологічні та популярні, щойно проходять молебні та патріотичні заходи на День Соборності та День пам’яті Героїв Крут, як наближається 14 лютого. Що й казати, особливо цього року, здається, не до сентиментів… Але, що б там не відбувалося в політичній та іншій погоді, «валентинки» знов заполонюють Інтернет та кіоски, а реклама з експлуатацією Валентинової теми – вітрини різноманітних магазинів.

Україна напередодні Дня святого Валентина

Якби раніше написали: «Валентинів день крокує планетою» (і нашим загумінком). Добре це чи погано? Як казала однокурсниця авторки: «Це залежить». І крапка. Забігаючи наперед, трохи розшифрую: залежить від нас. Але краще по-порядку.

Що ж, доведеться для початку визнати, що день святого Валентина таки може «зачіпати» чимось – очевидно, причетністю до такого явища, яке в певний час та в певному настрої стосується всіх або майже всіх. Зрештою, кохання – це такий феномен, що привертає увагу і значно дискусійнішими шляхами. Однак проблема в тому, що День святого Валентина вже відзначає не лише якась частина закоханих, але й проводяться колективні заходи: від ранків у дитячих садочках, вечорів в школах та інститутах – і до різноманітних концертів, секс-парадів та корпоративних вечірок. Не помічати (а тим паче, відмінити) Валентинові відзначання вже просто неможливо. Питання лише в тому, як оцінювати та впливати на святкові «пропозиції».

Науково обґрунтованої інформації про Валентинів день поки що небагато, а от різноманітних популярних описів, від більш-менш нейтральних до відверто попсових, невіглаських – не бракує. Зокрема, в інтернеті їх число, разом зі сценаріями «свята кохання» різного культурного рівня, сягає сотень тисяч. Останні, за рідкісним винятком, є вульгарні, й дуже далекі як від святих, так і від кохання. І це, зрозуміло, разом з нав’язливою рожевою рекламою будь-чого, справедливо обурює всіх, кому не байдужа українська культура й духовність.

День святого Валентина критикується, зокрема, як провідник «згубних західних впливів». Присутня також і критика, що виходить з невизнання Валентина як святого чи взагалі – з невизнання святих.

Розглянемо думки різних священнослужителів щодо святкування цього Дня. В цілому вони підходять до нього з обережністю, православні – із запереченням[1] (хоч є православні церкви, освячені в ім’я святого Валентина[2]), але навіть не всі протестанти зовсім його відкидають. Представники РКЦ та УГКЦ, зрозуміло, схильні роз’яснювати первісний сенс такого святкування, та звертати увагу на відповідні плідні можливості та некритичні зразки в сучасності[3].

Так, монах-капуцин о. Костянтин Морозов, після історичного екскурсу та справедливої критики комерціалізації та вульгаризації Дня святого Валентина (як і багатьох інших свят та щоденного побуту), у своїх розмірковуваннях, яким може бути цей день, визнає, що сьогодні важко сказати, що Валентинин день є у всіх проявах суто християнським днем. Але отець Костянтин пропонує подивитися на справу з іншого боку: може, вона має якесь добре зерно, на яке вразливе сьогоднішнє суспільство? У багатьох країнах цей день сприйнявся більшістю суспільства, народжуються нові звичаї, у кожній країні Валентинин день має свої особливості. Християни завжди намагалися якимось чином «освятити» те, що було добре у язичників.

Можливо, припускає о. Костянтин, і сьогоднішнім християнам слід побачити у дні святого Валентина не тільки численні зловживання, яким насправді не бракує, але й велику спрагу світу молодих людей у духовній, великій і передусім справжній любові, яку сьогодні так важко знайти. Адже християни завжди були експертами від любові, як це доводить історія: історія мучеників, історія святих, які любили насправді. Відтак, о.Костянтин висновує, що «сьогодні нам потрібні нові святі Валентини, які вчинять чудо прозріння для сучасного світу, які подарують своє серце іншим, які зможуть сказати щиро, без тіні пожадання: «Я твій, твій Валентин!», зможуть показати справжнє джерело любові і перемінити світ... наш світ!»[4].

Протестанти, зрозуміло, не мають своїх традиції вшанування святих, тому цей день вони не святкують як День певного святого. Але, на думку пастора Української Християнської Євангельської Церкви Олександра Анфіногенова, Свято закоханих все ж потрібне. Ось як він обґрунтовує це: сучасний світ, в якому ми живемо, переповнений подіями. Але у цьому «безумному, безумному, безумному світі» люди відчувають нестачу родинних і особистих подій. Ми погрузли в побуті, роботі, служінні, проблемах. Є заведений порядок, є звичні приємні і не дуже обов’язки. Але подій в родинних хроніках все менше і менше. Як говорив герой улюбленого у всіх сім’ях фільму: «В нас пропав дух авантюризму, ми перестали лазити у вікна до улюблених жінок, ми перестали робити великі хороші дурниці».

Тому О.Анфіногенов вважає, що «день святого Валентина – це закріплена в календарі можливість зробити все не так, це ухвалений суспільством шанс справжній події увірватися в чийсь уповільнений побут, це виклик нашій емоційній байдужості. День Валентина – прекрасна нагода для чоловіків практикуватися в романтичних подвигах, які так чекають від них дружини»[5].

Отже, як бачимо, тут католицьких та протестантських священнослужителів об’єднує характерне для західнохристиянских чинників налаштування на активне «відвоювання» традиції як необхідного в сучасному світі споживання «духовного хлібу». Ми, не вдаючись до богословських аспектів, зосереджуємося на проблемі з точки зору сучасних духовних та культурних національних українських інтересів, залишаючи загальну історію святого Валентина та його Дня історикам Церкви.

Зрозуміло, що стараннями «шанувальників» з тих, яким аби щось посвяткувати (особливо з «суничкою») чи принагідно більше продати, можна загидити або принаймні спрофанувати будь-які, наші й не наші традиції. Тоді, якщо віддати День святого Валентина таким святкувальникам «на відкуп» (як то фактично випливає із позиції його засудження чи ігнорування), це буде ще один новотвір, примітивний та бездуховний, серед і без того проблемного календаря наших і не наших свят, ще один сурогат духовності, вибір не культури (будь-якої), а вульгарного маскульту.

Проте частина українців виявляє, як це не прагматично звучить, намір зробити День святого Валентина корисним: наявні спроби трансформувати його як своє, світле, піднесене – для тих, кому це, можливо, потрібно. Мотивація цих спроб така: адже все одно «навколо» 14 лютого все у «валентинках», але ж підлітки-молодь та ті дорослі, які щасливі своїм бажанням вітати в цей День (і щодня) кохану людину, можуть мати щось достойніше, ніж «Валентинову» рекламу різних товарів, секс-паради й конкурси, музичний примітивний «любовний» шансон та вже майже обов’язково-політкоректні поздоровлення солодкавими чи й порнографічними «валентинками» кого завгодно – від керівників на роботі до однокласників. Творче одухотворене «освоєння» Валентинова дня, яке не претендує на прирівняння Дня святого Валентина до головних християнських, традиційних в Україні свят, і до питомих українських духовних традицій, дійсно може бути особливо потрібне дітям й молоді, які народилися пізніше його «пришестя» в Україну, і які вже бачать його в одному ряді з іншими святами (як це є пересічно в нецерковному середовищі, в родинах без твердих церковних традицій).

Прикметно, що такий авторитетний український науковець, як світлої пам’яті С.Б.Кримський, висловився в газеті «День» з приводу святкування дня святого Валентина наступним чином: українцям, які створили чи не найбільше пісень про кохання, треба зважити на те, що в католицькому світі є спеціальний день, присвячений коханню[6]. І те, продовжує філософ, що ми вирішили святкувати цей день, не має трактуватися як прийняття католицьких обрядів, а означає, що ми підіймаємо загальнохристиянські ідеї без конфесійної сварки. С.Б.Кримський виголосив цілу філософську оду коханню: він вважає, що його варто підносити в усякі доступні способи, та підкреслив той факт, що мощі святого Валентина спочивають саме в Україні.

Втім, варто наголосити, що серед інших, значно першорядніших завдань відродження й розвитку українських духовних традицій, пропозиція Валентинова дня не є цілком чужою для вітчизняних теренів, а значить – може й не лише не суперечити українському культурному полю, але й не без користі та підстав вписатися в його природну палітру, чим становити зразок для «зустрічі» й інших традицій, котрі приходять на вітчизняні терени вже як неоднозначні. Справа в тому, що святий Валентин вже «бував» в українських землях, про що розповідає, зокрема, старокиївська легенда, збережена в пам’яті киян із старокиївських родів.   

Здійснені нами дослідницькі розвідки засвідчили, що відповідний історичний контекст є цілком вірогідний. Говорячи про передісторію питання, слід нагадати: в Києві ще княжому, домонгольському, були католицькі храми, діяли кілька орденів (зокрема, бенедиктинці, домініканці та францисканці, що підтверджується місцевими й не тільки джерелами та описано в науковій літературі[7]), а київськими католиками були не лише поляки та інші іноземці київських колоній. В останніх були й київські родичі-свояки, і друзі-кияни, котрі, спілкуючись, знайомилися з деякими традиціями, частина з яких тою чи іншою мірою або творчо наслідувалась, або в них просто брали якусь участь. Хоч і з перервами, в Києві діяли католицькі храми, а кияни-католики – більшим чи меншим числом – жили й живуть досі. Оцінка діяльності католиків в українських землях в період їх державної несамостійності була неоднозначною, а пізніше подавалася вона переважно однобоко. Хоч, дійсно, в історії бувало всяке, але Київ знавав куди страшніших зайд. Загалом же, католицизм, як і протестантизм, наближали до здобутків (і проблем) ширшого європейського світу, і для цього православним киянам не обов’язково було міняти конфесійну належність.

Підтвердженням того, що в київські духовні сторінки вписані й католицькі складові, була як жорстка російсько-імперська й жорстока радянська цензура людських про це згадок, так і, власне, самі ці уцілілі згадки. Адже одна справа була – залишити деякі костели (під музей атеїзму, склад чи, в кращому випадку, під концертний зал), а інша – дозволити публічні спогади про живі, теплі свідчення відповідної спорідненості. Однак деякі такі свідчення все ж дожили до сучасності, адже не знищили всіх, хто міг їх передати. Одним з них і є старокиївська оповідка про святого Валентина.

Україна напередодні Дня святого Валентина

Саркофаг з мощами святого Валентина в церкві Різдва Пресвятої Богородиці у Самборі Львівської області

Те, що спомин цього святого і зараз є в Католицькій Церкві[8], не маючи нічого спільного з попсовою рекламно-споживацькою чи розгнузданою його експлуатацією – відомо. Відомий і той факт, що мощі цього святого зберігаються нині в храмі УГКЦ на Львівщині[9]. Також відомо, що в цей день в католицьких храмах можуть молитися за всіх, хто щиро кохає, подружні пари дякують одне одному за любов та моляться за її вічне продовження (особливо зворушливо спостерігати за старенькими парами, це справляє велике враження на молодь зокрема). Натомість час, коли «бував» святий Валентин в Києві, навряд чи можна встановити, оскільки в легенді він не визначений. Однак, судячи з її контексту, ймовірно, йдеться про пізньо-середньовічний період. За тих часів в самій Католицькій Церкві ставилися до цього святого неоднозначно. Але в низці католицьких країн таке свято було, і навіть не лише суто молодіжне.

Вірогідно, його «принесли» в Київ тамтешні гості, або кияни, які мандрували тими краями, а київській молоді свято сподобалося (що нескладно уявити). В Києві діяли, хоч і з перервами, кілька католицьких навчальних закладів для світських, де вчилися не лише католики. Можливо, якраз їх учні і стали героями тієї цікавої історії. Очевидно, навряд чи в Києві відбувалися масові святкування-валентинки, але були ж й інші локальні місцеві спудейські, магістратські, цехові свята і традиції[10].

Так чи так, в старокиївській легенді про святого Валентина фігурують звичайні кияни, яким допомогли зберегти та освятити кохання свята Ольга та святий Валентин. Крім такого, мабуть, можливого лише в Києві, поєднання небесних помічників, вся легенда просякнута саме київським духом – духом міста, споконвічно відкритого до зв’язків з іншим європейським світом, міста-колиски непересічної, оригінальної культури, яку не подужали цілком вигасити та переінакшити всі загарбники. Адже в оповідці не згадується про якісь конфесійні проблеми, чи кохання всупереч волі батьків, чи бучні зради й не менш бучні примирення: питання було в тому, щоб закохані могли одружитися, не відмовляючись водночас від інших сімейних турбот та від реалізації своїх особистих покликань.

Ця – вже сучасно адаптована – легенда[11], як сценарій для дитячої вистави була кілька років тому запропонована у якості здорової, доброї альтернативи навалі примітивним «Валентиновим відзначанням», що вже входили в Київ, і «розлетілася» інтернетом. Перша відома нам вистава була поставлена на Валентиновій вечірці не римо-католиками (така іронія долі, може, й має сенс), а молодими київськими греко-католиками, про що ми довідалися від монахині УГКЦ, яка працювала з молоддю. Та вечірка дуже сподобалася її учасникам і гостям, серед яких були й римо-католики, православні, невіруючі, і стала прикладом корисної творчої адаптації Валентинового свята.

Отже, як бачимо, можна не сприймати Валентинів день, обурюватися ним як чимось чужим, захоплюватися, кпинити, піддаватися, ігнорувати, як це робить та чи інша частина українців. А можна, відкидаючи вульгарність попсових святкувань деяких «шанувальників» та мішуру комерційних пропозицій, наповнювати своїм, «вписуючи» до вітчизняної, кордоцентричної духовності. Таким чином, українські духовні традиції отримуватимуть не черговий «удар нижче пояса», а доповнюватимуться і збагачуватимуться осмисленням інших традицій, які, поруч центральних та найбільш поважних, ставатимуть для наступних поколінь українців теж домашніми. Такий підхід є, на нашу думку (що ми й пропагуємо у ЗМІ[12]), розумною альтернативою безкритичного засвоєння не кращих, зпримітизованих зразків західного маскультур: творчо використовувати те, що може придатися для сучасного розвитку вітчизняної духовності та культури.   

Аналогічно і щодо інших нових чи відносно нових, запозичених та «освоєних» традицій: головне, щоб вони, як і питомі традиції, були не обов’язковим офіціозом чи примітивними, духовно-вихолощеними звичками, а скарбницею Духу, яку українці не лише відкривають і з неї черпають, але й яку доцільно наповнюють. Це і є достойною реалізацією української духовної культури у її розвої, продуктивним варіантом класичного європейського підходу до духовних та культурних традицій. І справа не тільки чи не стільки в тому, яке саме походження мають ті чи інші християнські традиції (чи духовні традиції взагалі), скільки в тому, до якого змісту духовності підводить той чи інший їх сучасний розвиток, до якої світоглядної культурно-цивілізаційної моделі він стимулює.

П.С. Спеціально для скептиків долучаю світлину подарунку нам від дитини на День святого Валентина...

Україна напередодні Дня святого Валентина
 

Натисніть на фото, щоб збільшити



[1] УПЦ МП виступила проти відзначення свята Валентина // Релігійна панорама. – 2007. – №2 (77). – С. 12-13.

[2] Наприклад, в Києві, див.: Блаженніший Митрополит Володимир освятив храм на честь священномученика Валентина // https://www.pravoslavye.org.ua/index.php?action=fullinfo&r_type=article&id=19914. Це освячення було здійснене якраз 14 лютого, у 2008 році.

[3] Підлісний Юрій. День Святого Валентина // Вірую. – 2003. – Число 1. – С. 13.

[4] Святий Валентин – покровитель закоханих, але не комерції // https://www.risu.org.ua/ukr/kaleidoscope/article;27203.

[5] Українцям потрібне свято романтичної любові і подвигів // https://www.risu.org.ua/ukr/kaleidoscope/article;27334.

[6] Релігійна панорама. – 2008. – №2 (89). – С. 7.

[7] Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С.Сохань (голова) та ін. – К., 1992. – Т.ІІІ: До року 1340. – С. 298-300; Литвинов В.Д. Католицька Русь. Історико-філософський нарис. – К., 2005. – С. 7-8; Браславець Олексій. Київ католицький. Київ православний. – К., 2001. – С. 17-21; Доброер Олександр. Католицька Церква в Україні. 2001-й рік. Статистика, аналізи, коментарі. – К., 2001. – С. 107, 170; Палладіна Т. Римсько-Католицька Церква у Києві. – К., 2002.

[8] Святий Валентин – покровитель закоханих, але не комерції // https://www.risu.org.ua/ukr/kaleidoscope/article;27203.

[9] Місто святого Валентина – Самбір // https://www.sambir.org/?page=valentin.

[10] Див., наприклад: О.Недавня. Великодні святки у старому Києві // Дзеркало тижня. – 2010. –  № 15 (795) // https://www.dt.ua/3000/3690/69240.

[11] Сценарій вистави «Святий Валентин». За мотивами старокиївської легенди // https://narxivn.wordpress.com/2009/02/04/svyato_s-valentyn.

[12] О.Недавня. Поради журналістам до дня Святого Валентина // Телекритика https://www.telekritika.ua/listi-tk/2008-02-10/36414?theme_page=70&.

Теги: