На думку одного з найбільш оригінальних критиків Шевченкової творчості Євгена Маланюка, рядками з «Кобзаря», так само, як із Святого Письма, можна довести будь-що на світі. І справді, літературна спадщина Тараса Шевченка має надзвичайно багато інтерпретацій. Співець народного горя і справжній аристократ духу, революційний демократ, заледве не предтеча комунізму, раціоналіст-матеріаліст і містик, атеїст і просто святий… Шевченко поставав у різних іпостасях, і причина тому лежить , напевно, не лише в заангажованості окремих дослідників його творчості, але й у самій багатогранності поетової душі, бо, на думку того ж таки Маланюка, Шевченко поєднував у собі різні типи української людини – динарський і нордичний, остійський і медитеранський, що творять широкий діапазон людської натури – від холоднокровного епічного героя-бунтаря чи державотворця до простолюдина, що прагне тішитися спокійним сімейним життям у раю вишневих садочків…

Християнин без Церкви (Тарас Шевченко)

Цілком очевидно, що не втрачаючи своєї наукової та суспільно-політичної актуальності, шевченкознавчі дискусії триватимуть ще дуже довго, і до маси вже оприлюднених досліджень додаватиметься все більше і більше нових студій, які, відповідаючи на одні питання, будуть ставити інші. Одним із таких актуальних нині питань є релігійні погляди Т.Шевченка. Безумовно, Кобзар мав надзвичайно складні стосунки з Богом, і щоб їх на достатньому рівні розкрити, не вистачить навіть солідної монографії. Ми ж спробуємо дослідити лише один із аспектів Шевченкової релігійності, а точніше – поглянути на поетове богошукання як на трагедію християнина без Церкви.

Тарасу Шевченку довелося народитись, жити і померти в державі, одним із стовпів існування якої було православ’я, чи то пак, представлене синодальною Церквою російське "казьонне православіє". Чи був Шевченко "казьонно-православним"? Поставлене щойно питання можна вважати риторичним. Життя та творчість цього поета-романтика були постійним викликом, адресованим у бік пануючому політичному режиму, в бік всієї тогочасної імперської дійсності в її національному, соціальному, цивілізаційно-ментальному і, звичайно, релігійному аспектах.

Незадоволення синодальним православ’ям, очевидно, і послужило головною причиною виникнення різко антиклерикальних елементів у творчості Кобзаря. Зауважимо, що у випадку з Шевченком між поняттями антиклерикалізму та атеїзму аж ніяк не можна ставити знак "дорівнює", навіть "приблизно дорівнює" – навпаки, церковне життя і віра в Бога для нього нерідко поставали у всій своїй контраверсійності. В "Ликері" він із сумом констатує:

Моя ти любо! Мій ти друже!

Не ймуть нам віри без Хреста,

Не ймуть нам віри без попа

Раби, невольники недужі!

І далі, будучи послідовним, Шевченко продовжує:

Моя ти любо! Не хрестись,

І не клянись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог…

"Світ ясний", "Світ тихий", на думку поета, "багряницями закрито і розп’ятієм добито". Саме із протиставлення щирої віри в Бога офіційному церковному православ’ю у Шевченка народилися рядки, які, на перший погляд, можуть здатися святотатськими:

… Будем, брате

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленими піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!

Профанація Церквою віри в Бога інколи змушує Шевченкову душу возносити до Неба щирі воплі, як от в "Кавказі":

За кого ж Ти розп’явся,

Христе, Сине Божий?

За нас добрих, чи за слово

Істини… чи, може,

Щоб ми з Тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.

В "Кавказі", між іншим, ми бачимо, як Шевченко категорично не сприймає використання Церкви і релігії в імперіалістичних цілях:

Храми, каплиці, ікони,

І ставники, і мири дим,

І перед образом Твоїм

Неутомленниє поклони.

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братию кров пролити, просять

І потім в дар тобі приносять

З пожару вкрадений покров!

Шевченко дійсно не сприймав характерне для цезаропапизму злиття Божого та кесаревого, засуджував прикривання загарбницької війни на Кавказі релігійними гаслами. Як альтернативу Церкві-служниці імперії поет оголошує свій сповнений надії маніфест:

Встане правда! Встане воля!

І Тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки,

Кровавії ріки.

(До речі, Шевченкові зауваження з цього приводу залишаються актуальними ще й нині, коли на вторгнення західних  – по суті, ліберально-постхристиянських – держав на Схід (Афганістан, Ірак, а відтепер і Лівія) нерідко вішають вивіску хрестового походу, нагнітаючи таким чином протистояння між християнами та мусульманами, при тому, що і перші, і другі стоять перед небезпекою прогресуючого наступу секуляризації).

Варто підкреслити ще один аспект критичного ставлення Т.Шевченка до російського православ’я. Називаючи синодальну Церкву "капищем поганським", поет на сприймав її на культурному та ментальному рівнях. В своєму щоденнику Шевченко залишив спогади про те, як в його душу вносили неспокій архітектура російських храмів, їхнє внутрішнє оздоблення, а також тамтешні богослужіння та іконографія. Водночас поет щиро захоплювався бароковою красою українських храмів. Свідомо чи підсвідомо відчуваючи Україну східною окраїною Окциденту, Шевченко мав органічну відразу до євразійського шикретизму, котрий спостерігав на російських землях. Наголосимо: це не була погорда європейця щодо азіата (приміром, Шевченко позитивно ставився до населення закаспійських степів, серед яких йому довелося відбувати заслання), йому як представникові Романтизму був чужим Євроцентризм Просвітництва. Це була саме органічна відраза до євразійства Третього Риму, котрий, увібравши татарські кров і дух, проголосив себе наступником Нового Риму – Візантії. Тому, очевидно, "візантійський Саваоф" для українського поста аж ніяк не був Богом, а радше символом чужої для нього цивілізації.

Саме в цивілізаційному розрізі потрібно розглядати наступну рису синодальної Церкви, котра, є підстави вважати, відштовхувала Шевченка від православ’я. На відміну від римського католицизму, російське православ’я віддавало перевагу формі, а не змісту, обрядам, а не євангелізації. Тому за всіма тими багряницями, кадилами та кропилами (які, якщо вірити цитованим вище рядкам, Шевченко закликав, відповідно, драти на онучі, закурювати з них люльки та вимітати ними "нову хату") поет не бачив нічого сутнісного, нічого такого, що возносило б людину до неба чи покращувало її стосунки зі своїми співбратами тут, на землі.

Зауважимо, що Шевченкове несприйняття обрядовості (породжене, в свою чергу, переважанням останньої над внутрішнім змістом релігії) не було чужим і для інших представників інтелектуальної еліти Російської імперії незалежно від національності. Так, наприклад, роздвоєний душею Гоголь по-справжньому пережив релігійне оновлення лише покинувши Росію і переїхавши до Вічного Міста, в котре він до нестями закохався. У другій же половині ХІХ ст. серед російського дворянства виник рух за перехід до католицизму (найбільш знакова фігура цього руху – князь Гагарін) за умов зміни обряду на латинський, котрий видавався прозелітам більш інтимним і живим, ніж по-візантійському застиглі "казьонні" ритуали православ’я.

Отже, російське православ’я та синодальна Церква були для Кобзаря чужими. В них він бачив інструмент національної, соціальної, політичної несправедливості, лицемірство і фальш. Водночас, мов сирота без матері (образ сироти часто повторюється у його поезіях), Шевченко робив спроби знайти Бога поза Церквою і при цьому то потопав у морі власних, надзвичайно емоційних рефлексій, то напивався з джерел духовної літератури.

Зрозуміло, що нелюбов між Шевченком та синодальною Церквою була взаємною. Для багатьох "казьонних християн" його поезія була богохульством, а не богошуканням – досить лишень уявити, як раби та сатрапи "візантійського Саваофа", такого деспотичного і абсолютно немилостивого до людей, сприймали поему "Марія", антропоморфізм релігійного змісту якої не можливо зрозуміти, якщо виходити з примітивної обрядовості та фарисейської етики заборон.

Глибокої, хоч і своєрідної, релігійності Шевченка довго не хотіли помічати. Одні звинувачували поета у блюзнірстві, інші – просто залишалися байдужими. Можливо першим, хто зауважив силу Шевченкової віри в Бога і відкинув хибні звинувачення, був митрополит Андрій Шептицький. Зробив він це під час проповіді, оголошеної в місті Києві, у костелі св. Миколая. Відбуваючи напівпечальну подорож по теренах Російської імперії, галицький митрополит не втримався відслужити за Кобзарем панахиду, а заодно – показати сучасникам його життя через призму жертовної християнської любові до Бога та ближнього.

Загалом, Шептицький мав особливий талант, котрий допомагав йому зазирнути у душу людині і при цьому не випустити з поля зору її місцезнаходження в суспільній площині та у вертикалі історії. Саме тому він посприяв органічному входженню Шевченка у культурний дискурс ультраклерикальної (в порівнянні з Наддніпрянщиною) Галичини. А існувала реальна небезпека того, що Шевченка або не зрозуміють або прочитають занадто буквально – герменевтична дуга могла порватися, бо реципієнти (галичани, котрі все ж мали свою – національну – Церкву) могли не зрозуміти умов, у яких доводилося творити обдарованому надзвичайним талантом християнину без Церкви. Так галичани-католики змогли відкрити для себе того, кого не хотіло бачити "казьонне" око православ’я.

(Звісно, автора цих рядків можна звинуватити в зайвих узагальненнях і неоправданій категоричності суджень, та все ж, варто визнати: у католицькій Галичині, що поєднувала у собі риси П’ємонту і Вандеї водночас, Шевченко мав змогу постати більш цілісним, ніж в умовах Російської імперії, і не вносити собою дисонансу між релігійними та національними почуттями української душі).

А як же сам Шевченко ставився до католицизму?

В "Кобзарі" не бракує поезій, зміст котрих має чіткі антикатолицькі мотиви. Одні з них (приміром "Полякам", "Тарасова ніч" чи "Гайдамаки") негативно оцінюють роль Католицької Церкви в історії України, інші – нібито засуджують католицизм загалом ("Єретик"). Проте яку природу має цей анти католицизм – принципову та органічну чи відносну і досить умовну? Спробуємо відповісти на це питання.

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

(…)

Аж поки іменем Христа

Прийшли ксьондзи і запалили

Наш тихий рай…

– Отак просто, немов у катехизмі, у вірші "Полякам" замальовується минуле українського народу. Безперечно, годі шукати у цих сповнених романтизму рядках об’єктивного відображення ходу історичного процесу: козаки існували не лише до Берестейської (ре-) унії, але й після неї, ксьондзи почали поширювати римський католицизм в Україні задовго до унії (навпаки, унія значною мірою перешкодила переходу українців на латинський обряд), а щодо "весело жилось", то коментарі будуть зайвими… Та все ж, чим була викликана подібна антикатолицька заангажованість Шевченка?

Згідно з М.Бердяєвим, "історія антиномічна і парадоксальна", і в тому, що Україна не стала переважаючи католицькою країною, значною мірою винна католицька Польща. Поляки нерідко використовували релігію в політичних цілях (цікаві зауваження з цього приводу залишив у своїх нотатках Є.Маланюк, котрий проводив паралелі між російським православ’ям та польським католицизмом). Як наслідок – відчуваючи зрозумілу неприязнь до поляків, чимало українців виробило у собі негативне ставлення і до одного з інструментів їхньої асиміляторської політики – до католицизму. Будучи вірним сином епохи Романтизму, Т.Шевченко дозволяв собі час від часу відмовитися від самостійного аналізу історії і натомість повірити у правду народної стихії, звідси – увесь пафос оспіваної Кобзарем Гайдамаччини, і не тільки…

Окрім того, Шевченко значною мірою екстраполював на католицизм ті схеми, котрі він випрацював відносно російського православ’я. Така екстраполяція виразно простежується на прикладі "Єретика". Навіть переймаючись долею чехів, Шевченко не втримується і проводить паралель із Росією:

Прокиньтесь, чехи, будьте люди,

А не посмішище ченцям!

Розбойники, кати в тіарах

Все потопили, все взяли,

Мов у Московії татари,

І нам, сліпим, передали

Свої догмати!..

Антикатолицькі міфи, зокрема, щодо індульгенцій (ще й досі побутує думка, що індульгенція, згідно з католицьким віровченням, звільняє від гріхів; хоч насправді купівля індульгенції була різновидом покути на кшталт церковної прощі – паломництва), що виникли, з одного боку, через занепад самої Католицької Церкви, з іншого – через старання її недругів (прихильників протестантизму чи переконаних антиклерикалів), Шевченко сприйняв як достовірні факти, тому що вже звик не бачити за обрядами живої віри. Тож не варто дивуватися, що з-під пера поета вирвались наступні іронічні рядки:

От їх догмати і їх слава.

То явна слава… А тепер

Отим положено конклавом:

Хто без святої булки вмер –

У пекло просто; хто ж заплатить

За булку вдвоє – ріж хоч брата,

Окроме папи і ченця,

І в рай іди…

Додамо, що сильні антикатолицькі мотиви "Єретика" пояснюються й іншими причинами: пов’язаною з панславістськими переконаннями поета симпатією до чехів ("Єретик", як відомо, присвячувався П.Шафарикові) та захопленням Гусом як образом героя-бунтаря.

Таким чином, ми можемо говорити, що Шевченко інколи виступав проти католицизму насамперед через те, що його насправді не знав. Так, безперечно, Шевченко висловлював антикатолицькі тези – висловлював їх і знаходив душевну рівновагу, зачитуючись одним із скарбів римської Церкви – "Наслідуванням Христа" Томи Кемпійського…

Не можна заперечити, що нам вдалося висвітлити ставлення Т.Шевченка до православ’я та католицизму лише частково, в найзагальніших рисах. Однак, як зазначалося на початку статті, ми й не ставили перед собою мети повного і вичерпного аналізу. В першу чергу, ми спробували розкрити образ християнина без Церкви, показати трагедію віруючої і люблячої людини, яка внаслідок низки об’єктивних та суб’єктивних причин змушена була шукати Бога самостійно.

У Карла Ясперса є поняття граничної ситуації, під яким розуміється стан найвищої екзистенційної напруги. Напевно, народжені в такому стані рефлексії по-особливому несуть у собі дух істини. Чи не можна вважати своєрідною "перманентною граничною ситуацією" все життя та творчість Т.Шевченка? чи не є прикладом неймовірної напруги усамітненої екзистенції нестерпну тугу за Богом за умови відсутності того, що цю тугу має задовольняти, – за умов відсутності Церкви? Якщо так – то чи не варто нам більш уважно перечитати відомі ще зі школи рядки "Кобзаря"?..

Ще раз наголосимо, що питання Шевченкової Христології є надзвичайно об’ємним, його ширина й глибина являють собою майже безкрає поле для досліджень. Однак читаючи та аналізуючи Кобзареві поезії, слід стерегтися зайвих теоретизувань: читати не лише розумом, але й серцем і душею. Тоді, можливо, ми краще зрозуміємо народжені в граничній ситуації богошукання рядки і зуміємо винести з них для себе певну науку.

В наш час Шевченкові рефлексії зможуть допомогти конфесійно розділеним християнам, котрі вже явно не справляються з місією бути "сіллю цього світу", з більшим успіхом нести "і на торжища, і в чертоги живого істинного Бога", здійснювати реєвангелізацію постхристиянського суспільства.

В тих докорах, котрі поет адресував в бік Церкви (чи то пак, Церков), може знайти чимало цінного для себе насамперед сучасне духовенство. Кліру ніколи не можна забувати про необхідність розділяти Боже та кесареве, про необхідність бути максимально незалежним від сильних світу цього. Натомість єрархам, порічним священикам та ченцям і навіть мирянам варто частіше пригадувати собі взяті за епіграф у знаменитому "І мертвим, і живим, і ненародженим…" слова з Соборного послання апостола Йоана: "Якщо хтось говорить, що любить Бога, а брата свого ненавидить, – неправду говорить" (Йр.4,20) – слова, сенс яких червоною ниткою проходить через усю Шевченкову творчість.

Так само християнам часом варто позбутися зайвого святенництва, моралізаторства та канонічно-ритуальної закостенілості. Взамін потрібно набратися "святої безсоромності" (Хосемарія Ескріва-де-Балагер) і, не боячись забруднитися, сміливіше увірватися своїм словом та життям у гріховний світ. Напевно, саме про так Церкву – про спільноту безстрашних "Христових воїнів святих" – Шевченко мріяв, коли писав у "Неофітах" про главу апостолів, котрий не побоявся понести благу новину людям, що скотилися до самих низин морального падіння:

Аж гульк!.. Іде святий Петро

Та, йдучи в Рим благовістити,

Зайшов у гай води напитись

І одпочим. "Благо вам!" –

Сказав апостол утомлений

І оргію благословив.

І тихим, добрим, кротким словом

Благовістив ім. слово нове.

Тож прислухайтесь до порад, котрі залишив нам у своїх стражданнях геніальний Християнин без Церкви! Відчуймо його біль, його тривогу, відчуймо напругу його душі, в якій все ж змогла народитися сповнена оптимізму віра у переможну силу Христової релігії:

…І слово

Із уст апостола святого

Драгим єлеєм потекло

І стихла оргія. А жриця

Кіпріди, оргії цариця,

Поникла радостним челом

Пред апостолом. І встала,

І всі за нею повставали

І за апостолом пішли

У катакомби…

Теги: