Літо патріарха: виклик для України
Якщо розглядати останній візит предстоятеля РПЦ в Україну з меншим пафосом і з більшим почуттям гумору (що завжди є ознакою психічного здоро’я), то з точки зору впливів на масову свідомість українців між патріархом Кирилом і Аллою Пугачовою немає жодної принципової різниці.
Зрештою, чому ні? Адже кожен з них досяг вершини можливостей у своєму жанрі суспільної комунікації. До кожного намагаються хоч якимось боком приліпитися очільники політичних рейтингів, щоб вигідно потрапити “в телевізор“. Їхні симпатики теж подібні - це переважно літні люди з некритичним сприйняттям дійсності, зорієнтовані на минуле. Які щиро вважають, що становлять собою безумовну більшість і вочевидь є носіями найвищих культурно-філософських істин.
А ще патріарх Кирило і Алла Пугачова обоє знають, що, на відміну від запобігаючих перед ними політиків, залишаться патріархами у своїх нішах суспільного впливу до кінця життя.
Ну й не забуваймо, що перед Богом всі рівні, а служіння людям - справа універсальна.
На цьому власне, індивідуальна схожість закінчується. Перейдемо до колективних.
Християнську церкву як соціальну інституцію (не плутати з християнською вірою) від часів імператора Констянтина можна сміливо вважати однією з найдавніших у світі політичних партій. Бо якщо відкинути грецьку і латинську казуїстику та подивитися на перебіги Вселенських соборів незамуленим світським оком, то вони мало чим відрізнятимуться від з’їздів політичних партій. Постійне з’ясування стосунків між “більшовиками” і “меншовиками” врешті привело церкву до поділу на католицизм і православ’я. Але це ніяк не зменшило “міжфракційного” тертя, а лише посилило інтенсивність змагань за світську владу, аж доки монархи силою зброї не приборкали тих, хто давав, власне, їм право так зватися.
Парадоксальна природа християнства призводила до того, що воно отримувало найвідданішу паству і пастирів у часи найлютіших гонінь, а коли період “катакомбності” закінчувався, політизація і бюрократизація кліру була лише справою часу і рівня тогочасної суспільної моралі. За радянських часів, наприклад, про “отців у погонах” не знав хіба що ледачий. Те, що тепер погони знову відокремилися від ряс, зовсім не означає, що повсюдно відокремився відповідний вплив. Але є нюанси.
Візит патріарха Кирила до Києва за його суспільно-психологічними наслідками слід розглядати як винятково політичне дійство. Але при цьому не ототожнювати повністю політику церкви і Російської держави, у якій вона діє. Бо ця держава завдячує своїм існуванням саме церкві, а не навпаки. А ніщо так не дратує можновладців, як скоєні не ними добрі справи.
Російський державний герб, вперше використаний у такій якості московським князем Василієм ІІІ, дає нам добрий ключ до трактування деяких особливостей цього візиту. Двоголовий орел – одна з найважливіших ідеологем російської духовно-політичної традиції. У передмові Іоасафа Кроковського до «Патерика» 1702 року двоголовість царського орла пояснюється двоїстістю природи московської влади – божественної і людської. Єдність духовної і світської влади в одній державі – первинне, ще візантійське значення цього символу. Богословські чесноти завжди входили до переліку моральних якостей коронованої особи.
У цьому сенсі патріарх Кирило усвідомлює, що його влада триватиме значно довше, ніж влада російського президента чи прем’єра. І що його влада в історичному розрізі є значно легітимнішою, ніж влада світських партнерів.
Тому можна сміливо стверджувати, що до Києва насправді приїздив не так патріарх РПЦ, як чинний віце-президент Російської Федерації. І це підкреслювала не лише нечувана кількість охорони на київських вулицях, їхнє перекриття для автомобільного кортежу, а й дата візиту – після приїзду віце-президента США Джо Байдена, який недвозначно заявив, що ніяких зон впливу Росії США не визнають, а кожна країна має розвиватися так, як хочуть її громадяни. Байден їздив в Україну і Грузію. А зустріч Патріарха РПЦ Кирила та Константинопольського Патріарха Вартоломія І відбулася 4-6 липня у Туреччині, перед візитом Кирила до України.
Конфліктогенність українсько-грузинських зв’язків для російської світської влади є такою самою, як для влади духовної - константинопольсько-київські контакти.
Тому патріарх Кирило і виголосив кілька інвектив, які чітко узгоджуються з актуальною російською політикою, зокрема:
1.Україна була, є і буде сферою впливу російських інтересів.
2. Голодомор був, але він був скрізь, і Росія тут ні до чого.
3.Те, що Європа зрівняла в своєму осуді фашизм і сталінізм, це неправильно, бо Сталін кращий за Гітлера.
Відбувається все це в розпал російсько-української “дипломатичної війни” із взаємною висилкою дипломатів. Стовідсотково ми ближчим часом ще почуємо вереск зі світських кіл про “разжиганіє релігіозной вражди”, позаяк ніякого масового плазування перед гостем в українському клірі не відбулося, а навіть навпаки.
Звісно, патріарх-інтелектуал говорив на вищезгадані політичні тези значно інтелігентніше і обережніше, ніж їхні автори – цивільні московські політтехнологи. Але це був радше легкий реверанс у бік Кремля, а не основний меседж. Бо першочергове завдання, яке стояло і стоятиме перед ним, – не посилити владу Путіна-Медвєдева в Україні, як того небезпідставно побоюються українські патріоти. А зберегти свою власну, церковну, владу. Звісно, теж в Україні.
Як технологія збереження такої влади, судячи з подробиць візиту Кирила, використовується прозелітизм. Термінологічно це – «навернення християн з однієї конфесії в іншу з використанням таких методів і засобів, що суперечать принципам і духові християнської любові та свободи особи». Звісно, предстоятель РПЦ не якийсь там депутат Держдуми, і не закликатиме вірних Київського патріархату примітивно змінити орієнтацію.
Але прийняття “ad hoc” тези, що Київ історично, споконвіку і т.п. є під омофором Москви, на практиці би означало, що Київський патріархат є чимось подібний до Константинопольського – той знаходиться в Туреччині, а цей... ну, поки що вживатимемо термін “в Київській Русі”, але з натиском на друге слово.
Ще одна цитата. „Прозелітизм, що здійснюється у вже християнських країнах, а в багатьох випадках навіть православних, за допомогою чи матеріальних спонук, чи різних форм приневолення, отруює стосунки між християнами: руйнує їхній шлях до єдності” (Послання Предстоятелів Помісних Православних Церков, Фанар, 1992). Перекручення правдивої інформації про інші церкви, спотворення історії християнства, прихована боротьба з екуменічним рухом – такі поточні ознаки прозелітизму, які виглядають як політична боротьба, а не сприяння духовному зростанню.
Звісно, візит патріарха Кирила – розумного, вольового політика і доброго дипломата, є дуже позитивним для України. На жаль, світські російські політики навіть близько до нього не дотягують. Поодинокі перелякані вигуки “Геть московського попа!” відгонять у кращому випадку XVІ століттям, коли ще недавній русофіл, єпископ Мефодій гукав:” краще смерть прийняти, ніж патріарха з Москви!”, а в гіршому – несмаком і слабкодухістю. Візит Кирила – це принаймні гідний рівень міждержавної культурно-політичної полеміки, належний виклик для українських інтелектуалів і духовників. І тут, як стверджує народна мудрість, “краще з розумним загубити, ніж з дурним знайти“. Поточна українська політика поки що пишається лише дурнуватими “знахідками” на кшталт горезвісної газової угоди.
Тож є надія, що візити і виклики такого рівня допоможуть нам щонайменше загубити непотрібні ілюзії і паралізуючий страх перед “Великим Братом”.
Якщо розглядати останній візит предстоятеля РПЦ в Україну з меншим пафосом і з більшим почуттям гумору (що завжди є ознакою психічного здоро’я), то з точки зору впливів на масову свідомість українців між патріархом Кирилом і Аллою Пугачовою немає жодної принципової різниці.
Зрештою, чому ні? Адже кожен з них досяг вершини можливостей у своєму жанрі суспільної комунікації. До кожного намагаються хоч якимось боком приліпитися очільники політичних рейтингів, щоб вигідно потрапити “в телевізор“. Їхні симпатики теж подібні - це переважно літні люди з некритичним сприйняттям дійсності, зорієнтовані на минуле. Які щиро вважають, що становлять собою безумовну більшість і вочевидь є носіями найвищих культурно-філософських істин.
А ще патріарх Кирило і Алла Пугачова обоє знають, що, на відміну від запобігаючих перед ними політиків, залишаться патріархами у своїх нішах суспільного впливу до кінця життя.
Ну й не забуваймо, що перед Богом всі рівні, а служіння людям - справа універсальна.
На цьому власне, індивідуальна схожість закінчується. Перейдемо до колективних.
Християнську церкву як соціальну інституцію (не плутати з християнською вірою) від часів імператора Констянтина можна сміливо вважати однією з найдавніших у світі політичних партій. Бо якщо відкинути грецьку і латинську казуїстику та подивитися на перебіги Вселенських соборів незамуленим світським оком, то вони мало чим відрізнятимуться від з’їздів політичних партій. Постійне з’ясування стосунків між “більшовиками” і “меншовиками” врешті привело церкву до поділу на католицизм і православ’я. Але це ніяк не зменшило “міжфракційного” тертя, а лише посилило інтенсивність змагань за світську владу, аж доки монархи силою зброї не приборкали тих, хто давав, власне, їм право так зватися.
Парадоксальна природа християнства призводила до того, що воно отримувало найвідданішу паству і пастирів у часи найлютіших гонінь, а коли період “катакомбності” закінчувався, політизація і бюрократизація кліру була лише справою часу і рівня тогочасної суспільної моралі. За радянських часів, наприклад, про “отців у погонах” не знав хіба що ледачий. Те, що тепер погони знову відокремилися від ряс, зовсім не означає, що повсюдно відокремився відповідний вплив. Але є нюанси.
Візит патріарха Кирила до Києва за його суспільно-психологічними наслідками слід розглядати як винятково політичне дійство. Але при цьому не ототожнювати повністю політику церкви і Російської держави, у якій вона діє. Бо ця держава завдячує своїм існуванням саме церкві, а не навпаки. А ніщо так не дратує можновладців, як скоєні не ними добрі справи.
Російський державний герб, вперше використаний у такій якості московським князем Василієм ІІІ, дає нам добрий ключ до трактування деяких особливостей цього візиту. Двоголовий орел – одна з найважливіших ідеологем російської духовно-політичної традиції. У передмові Іоасафа Кроковського до «Патерика» 1702 року двоголовість царського орла пояснюється двоїстістю природи московської влади – божественної і людської. Єдність духовної і світської влади в одній державі – первинне, ще візантійське значення цього символу. Богословські чесноти завжди входили до переліку моральних якостей коронованої особи.
У цьому сенсі патріарх Кирило усвідомлює, що його влада триватиме значно довше, ніж влада російського президента чи прем’єра. І що його влада в історичному розрізі є значно легітимнішою, ніж влада світських партнерів.
Тому можна сміливо стверджувати, що до Києва насправді приїздив не так патріарх РПЦ, як чинний віце-президент Російської Федерації. І це підкреслювала не лише нечувана кількість охорони на київських вулицях, їхнє перекриття для автомобільного кортежу, а й дата візиту – після приїзду віце-президента США Джо Байдена, який недвозначно заявив, що ніяких зон впливу Росії США не визнають, а кожна країна має розвиватися так, як хочуть її громадяни. Байден їздив в Україну і Грузію. А зустріч Патріарха РПЦ Кирила та Константинопольського Патріарха Вартоломія І відбулася 4-6 липня у Туреччині, перед візитом Кирила до України.Конфліктогенність українсько-грузинських зв’язків для російської світської влади є такою самою, як для влади духовної - константинопольсько-київські контакти.
Тому патріарх Кирило і виголосив кілька інвектив, які чітко узгоджуються з актуальною російською політикою, зокрема:
1.Україна була, є і буде сферою впливу російських інтересів.
2. Голодомор був, але він був скрізь, і Росія тут ні до чого.
3.Те, що Європа зрівняла в своєму осуді фашизм і сталінізм, це неправильно, бо Сталін кращий за Гітлера.
Відбувається все це в розпал російсько-української “дипломатичної війни” із взаємною висилкою дипломатів. Стовідсотково ми ближчим часом ще почуємо вереск зі світських кіл про “разжиганіє релігіозной вражди”, позаяк ніякого масового плазування перед гостем в українському клірі не відбулося, а навіть навпаки.
Звісно, патріарх-інтелектуал говорив на вищезгадані політичні тези значно інтелігентніше і обережніше, ніж їхні автори – цивільні московські політтехнологи. Але це був радше легкий реверанс у бік Кремля, а не основний меседж. Бо першочергове завдання, яке стояло і стоятиме перед ним, – не посилити владу Путіна-Медвєдева в Україні, як того небезпідставно побоюються українські патріоти. А зберегти свою власну, церковну, владу. Звісно, теж в Україні.
Як технологія збереження такої влади, судячи з подробиць візиту Кирила, використовується прозелітизм. Термінологічно це – «навернення християн з однієї конфесії в іншу з використанням таких методів і засобів, що суперечать принципам і духові християнської любові та свободи особи». Звісно, предстоятель РПЦ не якийсь там депутат Держдуми, і не закликатиме вірних Київського патріархату примітивно змінити орієнтацію.
Але прийняття “ad hoc” тези, що Київ історично, споконвіку і т.п. є під омофором Москви, на практиці би означало, що Київський патріархат є чимось подібний до Константинопольського – той знаходиться в Туреччині, а цей... ну, поки що вживатимемо термін “в Київській Русі”, але з натиском на друге слово.
Ще одна цитата. „Прозелітизм, що здійснюється у вже християнських країнах, а в багатьох випадках навіть православних, за допомогою чи матеріальних спонук, чи різних форм приневолення, отруює стосунки між християнами: руйнує їхній шлях до єдності” (Послання Предстоятелів Помісних Православних Церков, Фанар, 1992). Перекручення правдивої інформації про інші церкви, спотворення історії християнства, прихована боротьба з екуменічним рухом – такі поточні ознаки прозелітизму, які виглядають як політична боротьба, а не сприяння духовному зростанню.
Звісно, візит патріарха Кирила – розумного, вольового політика і доброго дипломата, є дуже позитивним для України. На жаль, світські російські політики навіть близько до нього не дотягують. Поодинокі перелякані вигуки “Геть московського попа!” відгонять у кращому випадку XVІ століттям, коли ще недавній русофіл, єпископ Мефодій гукав:” краще смерть прийняти, ніж патріарха з Москви!”, а в гіршому – несмаком і слабкодухістю. Візит Кирила – це принаймні гідний рівень міждержавної культурно-політичної полеміки, належний виклик для українських інтелектуалів і духовників. І тут, як стверджує народна мудрість, “краще з розумним загубити, ніж з дурним знайти“. Поточна українська політика поки що пишається лише дурнуватими “знахідками” на кшталт горезвісної газової угоди.
Тож є надія, що візити і виклики такого рівня допоможуть нам щонайменше загубити непотрібні ілюзії і паралізуючий страх перед “Великим Братом”.
Теги:
Причём по всем законам жанра, как правило у таких национально-либерально-политических ресурсов, как-то якобы связанных с православием нет концов. То есть попросту нет контактов, данных. Нагадили значит и ищи-свищи...
К Религии вообще мало отношения имеет. Только политиканские, заказные статеички, разящие ёрничеством, язвительностью и злобой по отношению к РПЦ, Патриарху Кириллу, всему русскому.
Так сказать ЯВНОЕ проявление полит-православия, в ясных формах помутнённого либерально-националистического сознания.
Точно такое же политиканство и полит-православие как и у Каурова (которое осудил Синод УПЦ), только с другим окрасом, противоположное, русофобское, либеральное. Другая крайность так сказать. Авторам сайта не респект и не уважуха, а огромный минус за политиканство.
А я знаю кто авторы сайта;)
Вдвойне плохо что это представители УПЦ.
Поливают так сказать грязью своих же, свою же Церковь, своего Патриарха. Обидно...