Див. попередню статтю Поняття Київського християнства, його церковна та просторово-часова ідентифікація

Ч.1. Механізм поєднання національного і релігійного (етноконфесійний синкретизм)

Формування особливостей Київського християнства – достатньо складний і малодосліджений процес, в основі якого лежить особливе і непередбачуване (оскільки залежить від багатьох, часто не відомих, чинників) поєднання етнічного/народного й релігійного. Цей процес у науці має назву етноконфесійного синкретизму. Зважаючи на певну езотеричність (маловживаність/закритість) цього поняття, недостатню вивченість його вітчизняними науковцями та богословами, ця стаття буде присвячена саме з’ясуванню поняття «етноконфесійного синкретизму» як базового для розуміння специфіки Київського християнства.

Отже, витлумачуючи поняття «етноконфесій­ної специфіки культури», ми насамперед ма­ємо на оці те, що це – особлива форма існування культури етносу, який має свій, йому лиш притаманний релігійно оформлений спосіб життя, а етнічна самосвідо­мість його є конфесійно зорієнтованою. За певних соціально-історичних умов, як справедливо зазначає відомий російський професор О.Іпатов, ця етноконфе­сійна специфіка може набувати функції етніч­ного репрезента.1

Відтак етноконфесійна специфіка культури є продуктом взаємодії віронавчальних і обрядово-культових особливостей тієї чи іншої конфесії з традиційними видами духовної і матеріальної культури певного народу, який виявляє у своїй масі прихильність до даного віро­вчення.

При цьому взаємодіють, з одного боку, релігій­ний комплекс в усій сумі його складових: релігійна свідомість, культ, відчуття, релігійні організації (особливо наголосимо на необхідності включення до аналізу останньої складової – деякі знані дослідники невиправдано її ігнорують, але ж саме релігійні організації є одним із тих соціальних інститутів, що виконують не лише релігійні, але й багато інших функ­цій, зокрема впливають на розвиток народної культури). З іншого боку взаємодіє вся система етносфери – власне народ із його соціальними й антропологічними детермінантами, його історія, комунікативна система тощо.

В процесі цього взаємопроникнення культура народу виходить на новий рівень розвитку, охоплює всі сторони його життя.2 Саме тому екноконфесійна специфіка культури є предметом вивчення як релігієзнавства, філософії, так і багатьох інших наук – археології, етнографії, історії тощо.

Означена взаємодія релігійного й етнічного може відбуватися як природним шляхом [формування найбільш ранніх (в Україні – язичниць­ких) вірувань, самостійне (не насильницьке) запозичення етносом елементів інших релігійних комплексів], так і силовим способом – насаджуватися правлячою верхівкою чи завдяки «агресивному» місіонерству («хрестом і мечем»).

Більшість дослідників нині сходяться на думці, що для успішного перебігу процесу запозичення необхідне існування об’єктивних умов. «Підґрунтям запозичень і синкретичних процесів виступає певне співвідношення рівнів суспільно-культурного розвитку народів, які контактують між собою, а також ступінь співвідносності запозиченої риси у сприймаючій культурі».3

Суспільство сприймає зовнішні впливи або відкидає їх залежно від того, співпадають вони чи ні з внутрішніми тенденціями його розвитку. Відомий шотландський філософ Адам Фергюсон ще в XVIІІ ст. зазначав: «Коли нації дійсно роблять запозичення у своїх сусідів, вони, можливо, запозичують лише те, що самі вже винайшли. Тому характерна риса життя будь-якої країни рідко переноситься в іншу країну до тих пір, доки не буде підготовлено ґрунт наявністю подібних умов».4 Запозичена риса, в такий спосіб, зливається з однопорядковою рисою сприймаючої релігійної системи або переосмислюється в ній, рідко коли залишаючись незмінною.

Головні складові механізму формування етноконфесійної специфіки культури в різних народів приблизно однакові. Однак деякі народи можуть мати й менше/більше спільних рис при формуванні такої специфіки. Кількість спільних рис значно зростає при подібності віровчення і обрядово-культової сфери, а також при близькості культур порівнюваних народів.

Свого часу на це звернули увагу представники французької історичної школи «Анналів». Одним із послідовників цієї школи в СРСР був А.Гуревич, який пропонував для визначення історичної специфіки ментальності «стати на шлях віднайдення універсальних категорій культури, без яких вона неможлива і якими вона пронизана». Ці універсальні категорії неминуче пов’язані із релігійним фактором, без якого розгляд культури взагалі неможливий.

Особливості етноконфесійного синкретизму проявляються у ментальності тієї чи іншої спільноти (а також, зі свого боку, впливають на її формування), формують відповідну «картину світу», моделі поведінки тощо.

Проблема етноконфесійно синкретизму тісно пов’язана із проблемою релігійності населення, бо ж від того, наскільки глибоко засвоєні догмати і канони віровчення, залежить рівень проникнення/опірності в цю сферу народних «привнесень». Однак не завжди вищий рівень релігійності (засвоєння конфесійного вчення) передбачає вищий рівень взаємопроникнення. Іноді саме незнання або ж фрагментарне знання віронавчальних основ (різні форми обрядовірства) й призводить до появи нових оригінальних ідей чи ж обрядових форм.

Відомий російський релігійний філософ й історик-медієвіст початку ХХ ст. Л.П.Карсавін (1882-1952) на основі вивчення проблем релігійності населення, зокрема середньовічної Італії, писав, що релігійність – це не віра і не догматичне вчення. Вона найтіснішим чином пов’язана із психологією людини та соціуму і є особливою формою мислення й світосприй­няття. «Називаючи людину релігійною, ми підкреслюємо не те, у що вона вірить, чи те, як вона вірить, і виділяємо таким чином суб’єктивну сторону. Релігійна людина – це віруюча людина, яка взята із суб’єктивної сторони його віри».5

Члени певного соціуму, на думку вченого, мають специфічний «спільний релігійний фонд», тобто набір особливих архетипічних форм і механізмів, у відповідно­сті з якими реалізуються й актуалізуються релігійні почуття. «Спільний фонд існує в кожному члені даної групи. Але це не означає, що він проявляється щохвилини і завжди актуалізований в кожній індивідуальній свідомості. Він може знаходитися в потенційному стані й зовні не проявлятися. Але за певних обставин він проявиться у всіх членів даної групи однорідно, хоч і з різним рівнем яскравості й сили. Його можна охарактеризувати як необхідну форму існування свідомо­сті, що проявляє себе за певних умов, або ж як характерні релігійні реакції людини даної групи, або як сукупність його релігійних навичок в сфері почуття і волі».6 Що ж, з такими розмірковуван­нями вченого важко не погодитися – «спільний релігійний фонд» (? «колективне несвідоме») якраз і є тим «продуктом», що формується на основі повної чи часткової аплікації/накладання етноконфесій­них специфік/кіл.

Визнає етноконфесійну специфіку культури як християнська патристика, так і православна й греко-католицька богословська думка. В отців Церкви ця специфіка знаходить своє відображення у їхній характеристиці християнства як релігійно-філософсь­кого сплаву дохристиянських (які, як правило, тісно пов’язані із етнічними) вірувань та «надетнічного», «світового» християнства. Кіпріан, Лактанцій, Тертуліан та інші мислителі широко послуговувалися ідеєю грецького філософа Евгемера. Останній у праці «Священний запис» стверджував, що божества – історично реальні особи, пам’ять про яких народ зберігає у своїх міфах, легендах. У християнську ж добу ці божества перетворилися на святих.7 Подібна ідея прослідкову­ється і в Юстина-мученика, який писав про включення у християнство всіх найкращих досягнень минулого. Тома Аквинський виокремлював навіть п’ять етапів сходження до божественного царства: ассірійський, медійсько-перський, греко-македонський, римський та християнський.8

Цей перелік можна продовжувати іменами отців як з православного, так і з католицького боку. Не обминали згадану проблему і протестант­ські богослови – широко відомі праці з цієї тематики представників тюбінгенської школи (Д.Штрауса, А.Швенглера) та інших філософсько-богословських шкіл. Це й не дивно, адже схвалення синкретизму етнічного і релігійного спостерігаємо також як у Святому Письмі (1 Кор 14:19; Дії 2:11; Ест. 1:22 та ін.), так і у правилах Вселенських соборів – 8 пр. ІІІ Всел. Собору; 6,7 пр. І Вселенського Собору тощо.

Навіть представники однієї із найконсервативні­ших православних церков – Російської – не можуть не визнавати (і визнають!) цей синкретизм. Так, доцент-архимандрит Іануарій (Івлєв) свого часу писав: “Коли юна Церква несла писання до язичників, вона не могла більше опиратися на ізраїльський досвід одкровень у Старому Заповіті. Опору вона повинна була шукати у досвіді язичницького богопізнання із природи, історії і совісті”.9 А що дивує, так те, що теоретично визнаючи можливість етноконфесійного синкретизму, російські богослови відмовляються робити з цього подальші висновки, а саме визнавати окремішність і особливість Київського християнства.

Вплив релігії на етнос/народ можна розглядати у загально-соціальному, філософсько-світогля­дному, психологічному аспектах. Проте, в проекції нашого дослідження, найбільш цікавим є саме перший аспект, при якому витлумачення природи і суті релігії є методологічною основою для пояснення не тільки загальних соціальних функцій релігії (компенсація обмежених і нереалізованих пізнавальних і практично-діяльних можливостей і потреб людей), але й її специфічних функцій щодо окремих народів.

При загально-соціальному дослідженні функції релігії щодо етносу проявляються в наступному:

а) за певних умов інтегрування етнічної спільноти;

б) організуючий, регулятивний і нормативний фактор у способі життя людей, що належать до етноконфесійних спільнот;

в) стабілізуючий фактор етнічної цілісності (вона, зокрема, стабілізує ендогамію, а остання здійснює позитивний вплив на етнічну цілісність);

г) успадковуючись новими поколіннями і органічно включаючись у традиційну народну культуру, релігія/Церква є фактором соціалізації людей в межах даної етнічної спільноти і навіть може забезпечувати такі санкції інституційно.

Поняття етноконфесійної специфіки культури відбиває об’єктивні суспільні зв’язки, що історично склалися. Етноконфесійні утворення мають динамічний характер, зумовлений тими змінами, що відбуваються під впливом історичних й соціально-економічних факторів. Співвідношення народного і конфесійного у культурі значною мірою залежить також і від ідейної боротьби між світськими і релігійними силами за конкретних історичних умов.

Етноконфесійна визначеність культури дає тій чи іншій конфесії додаткову можливість духовного впливу на суспільну свідомість. А це тому, що конфесія, вбираючи в систему свого віровчення і культу національні елементи, саме в такий спосіб стає «своєю», зрозумілою і близькою для того чи іншого народу. З іншого боку, вбирання елементів народної культури – вимушений крок представників релігійного напрямку.

Зазначимо, що поняття етноконфесійної визначено­сті культури значно вужче, ніж поняття національної культури народу, й входить до останньої як складова частина. І це безперечно, бо ж коли на території розселення народу діє кілька конфесій, етносів, то вони по-різному впливають на національну культуру і в етноконфесійному плані мають свої особливості. Крім того, в національну культуру входять світська/секуляризована культури.

Якщо прийняти умовність, що квадрат (див. схему) – це українська культура в цілому, то етноконфесійні кільця (створені, в т.ч. й не-українськими етносами) накладаються/взаємодіють часто непередбачувано й по-різному (їх конфігурація залежить від конкретного регіону, часу розгортання, наявної етнічної та релігійної складової тощо).

Підґрунтя формування Київського християнства

Діючи в одному або різних часових зрізах історії, взаємовпливаючи і взаємопроникаючи одна в одну, етноконфесійні особливості створюють неповторний колорит даної культури. Причому за умов державно-національної диференціації можуть з’являтися, на основі симбіозу національного і конфесійного, національно зорієнтовані, етноцентристські течії, що абсолютизують етнічну спільність, а тому направлені на її самоізоляцію й консервування релігійних традицій.

Слід зазначити, що вплив етноконфесійних кіл/систем (утворених на спільному національному ґрунті) на розвиток національної культури часто залежить від терпимого чи ворожого ставлення одна до одної конфесій/Церков, що спричинили появу цих систем. Проте навіть за умов ворожих відносин між ними все ж можливе збагачення національної культури, як це сталось у поліконфесійній Україні. Незважаючи на певне обмеження контактів між духовенством різних конфесій, що діяли в Україні, обмін культурними надбаннями у світському і навіть сакральному мистецтві, обрядово-культовій сфері Церков все ж відбувався – завдяки міжособистісним контактам українців. Іншими словами, завдяки єдиному етнічному чиннику відбувались контакти між Церквами і, в такий спосіб, українська культура збагачувалась надбаннями європейсь­ких культур (завдяки католицькій, протестантській, а згодом і греко-католицькій церковним культурам).

З іншого боку, ворожість між конфесіями послаблювала внутрішньонаціональні зв’язки, сіяла міжетнічну, міжнаціональну ворожнечу, негативно впливаючи в такий спосіб і на національну культуру. Власне, саме конфлікт між етноконфесійними системами, що діяли у XVI-XVII століттях в Україні, успіхи польсько-католицької і українсько-католицької етноконфесійних систем у наступі на українську культуру, на самостійний суспільний розвиток України, й штовхнув православних українців в обійми православно-російської спільноти. Але таке об’єднання призвело до ще більш трагічних наслідків – наступ на етнічно забарвлену віру (при якому не обов’язковим було знищення етнічних елементів) перетворився у наступ на етнос при конфліктному вростанні (а реально – розчиненні, поглиненні, асиміляції) українсько-православного етноконфесійного утворення в російсько-православне.

Як вже зазначалося, етноконфесійна специфіка культури завдячує своїм існуванням взаємодії системи етносфери і релігійного комплексу. Проте, при детальному розгляді цієї взаємодії, спостеріга­ється диференціація ролі його складо­вих у формуванні етноконфесійної специфіки культури. Найбільше значення в цьому процесі має обрядово-культова сфера певної релігії. Саме остання здійснює найзначніший вплив на етнос, зазнаючи, у відповідь, найсильнішої зворотної дії.

Саме релігійний культ, як складова частина релігійного комплексу, відіграє найістотнішу роль у формуванні етноконфесійності культури певного народу. Зважаючи на те, що в релігієзнавстві не склалось єдиної думки щодо поняття «релігійний культ», є нагальна потреба визначитись в тому, як ми його розуміємо, а водночас й відслідкувати механізм взаємодії етносу і культу.

Українська філософська думка, відходячи від спрощеного розуміння релігійного культу як сукупності релігійних обрядів, яким приписуються магічні властивості, витлумачує його як спосіб практично-духовного освоєння світу, як таке явище, що включає в себе всі види діяльності віруючого, які пов’язані з його релігійно-містичними уявленнями, а також предмети, що використову­ються під час цієї діяльності. 10

Виходячи з такого розуміння релігійного культу, в ньому вичленовуються такі складові частини:

– релігійно-магічні дії (обряди, молитви тощо);

– предмети, які необхідні для здійснення цих дій (священні зображення, храми тощо);

– тісно пов’язана з релігійно-магічними діями система релігійних вірувань, відчуттів, соціальних відносин.

Проте наведене вище визначення і структурування релігійного культу, на нашу думку, не є достатнім, оскільки при цьому не враховується активний характер його функціонування, гнучкість й пристосування до конкретних умов, мотивація його існування. Відтак нехтуються і релігійні символи як складові релігійного культу. Враховуючи ці зауваження, можна запропонувати таку дефініцію: релігійний культ – це система релігійних дій, предметів і символів, яка складалась протягом певного тривалого часу, етноконфесійно зорієнтовувалась, апробовувалась у релігійній прак­тиці і при потребі змінювалась. Вона пов’язана з релігійно-містичними уявленнями віруючих і спрямо­вана, з одного боку, на задоволення релігій­них потреб суб’єктів культової діяльності, а з іншого – на відтворення й стимулювання релігійних почуттів, закріплення релігійних уявлень віруючих.


Активний характер, гнучкість релігійного культу не обійшли увагою і християнські богослови та історики Церкви, витлумачуючи це як «вільну творчість людського духу» в межах, звичайно, основних принципів християнського богослужіння, рішень соборів Церкви. Саме завдяки цьому, на їх думку, в християнський культ можуть входити і входять у новому переосмисленні елементи й складові частини, які притаманні іудейському, язичницькому та іншим культам, оскільки «ніщо людське йому не чуже».

Як зазначив історик православної Церкви М.Є.Поснов, «регуляція свободи культової творчості не ставила за мету повне нівелювання богослужбового чину».11 Додамо, що така мета і не могла б втілитись у життя, навіть якби вона й виникла, незважаючи на космополітизм християнства як світової релігії. Націона­льне, місцеве значною мірою впливало на формування культу християнства на всіх етапах його розвитку і модернізації.

Зазначимо, що свої, місцеві особливості має релігійний культ практично у всіх конфесіях. Взагалі роль національного чинника є однією із визначальних у розвитку більшості релігійних культів. Саме цей чинник задає тон життя, тією чи іншою мірою, більшості релігійних течій. Розкол у 1054 р. християнства на дві самостійні Церкви – вагоме тому підтвердження. Політичні інтриги й економічні інтереси головних виконавців цієї події, зрештою, ґрунтувалися на національних, етноконфесійних чинниках, що дуже яскраво проявилось у Східній Церкві.

Розкол цей був закономірним етапом у розвитку християнства, оскільки склались два зовсім різних типи богослужбового культу – Східний (на основі еллінізму) і Західний (на основі римської культури). Кардинальна відмінність їх виявляється уже навіть у характері богослужбової діяльності: активний на Заході – через свою діяльність добути, одержати благодать і використати її у культових діях; пасивний на Сході – залучення до богослужінь віруючих за допомогою значно розвинутого обряду і, через їх просту участь в ньому, наділення їх божественною благодаттю.

З плином часу роль національного чинника у релігійному культі зростає. І це – закономірний процес. Адже, з одного боку, він допомагає віруючій людині реалізувати бажання набуття особисто для себе обіцяних віровченням ідеальних цінностей: культ для віруючого стає універсальним перетворювачем мрії у реальність, дійсного у майбутнє. З іншого боку, кожна людина є членом певної етногрупи і, у більшості випадків, її формування як особистості проходить на основі певних етнічних особливостей. Врахування останніх культом певної конфесії – необхідна умова закріплення і розвитку її на даній території.

Далі буде

1 Дет. див.: Ипатов А.Н. Этноконфессиональная общность как социальное явление (проблемы взаимодействия религии и этноса) // Автореферат на соискание уч.степ. д. филос. н. – M., 1980.– С. 9.

2 Ипатов А.Н. Национальная культура и религия.– K., 1985.- С. 8.

3 Кулагіна Г.М. Синкретизм дохристиянських вірувань та православ’я в Україні. – Дисерт. на здоб. н. ступ. канд. філос. н. – К., 2000. – С. 24.

4 Ferguson A. An Essay on the History of Civil Society.- Philadelphie, 1919.- P. 304.

5 Карсавин Л.П. Основы средневековой религиозности в ХІІ-ХІІІ веках, преимущественно в Италии. – Пг., 1915. – С. 3.

6 Там само. – С. 11.

7 Цит. за: Капустин Н.С. Особенности эволюции религии (на материалах древних верований христианства). – М., 1984. – С. 70.; Дет. див.: Там само. – С. 50-129.

8 Дет. див.: Сказкин С.Д. Избранные труды по истории. – М., 1978. – С. 11-12.

9 Катехизис. – K., 1991.– С. 37.

10 Фiлософський словник.- K., 1986.- С. 320.

11 Поснов М.Э. История християнской Церкви (до разделения Церквей – 1054 г.).- К., 1991.- С. 497.

Теги: