Частина 1


Говорячи про історію державного органу у справах релігій в Україні початку XX ст., цілком слушним є врахування історії і діяльності аналогічного органу в Росії. Зазначимо, що при монархічній владі у Російській імперії церквою із сторони влади опікувався обер-прокурор Святійшого синоду РПЦ. Після лютневої революції 1917 р., коли в Росії було встановлено Тимчасовий уряд, який проголосив курс на відокремлення церкви від держави, обер-прокурор користувався правами Міністра. Посаду обер-прокурора займав М.Раєв, потім був обраний В.Львов, який розпустив старий склад св. Синоду. Одночасно із обер-прокуратурою, яка займалася винятково справами Російської Православної Церкви, при Тимчасовому Уряді діяв Департамент інославних і іноземних віросповідань при Міністерстві внутрішніх справ, який очолював С.Котляревський. Із назви видно, що департамент займався іншими віросповіданнями.

До історії державного органу у справах релігій в Україні

В липні 1917 р. Тимчасовий Уряд очолив О.Керенський (октябрист) і на посаду обер-прокурора 25 липня 1917 р. був призначений Антон Карташов (кадет). Останній був ініціатором реорганізації обер-прокуратури і зазначеного вище департаменту у Міністерство ісповідань, що власне і відбулося у серпні 1917 р. А.Карташов стає міністром ісповідань. Згідно з положенням, Міністерству належали: справи православної церкви тимчасово в обсязі компетенції колишнього обер-прокурора; справи інославних та іновірних ісповідань в обсязі компетенції відповідного департаменту Міністерства внутрішніх справ, яке діяло до остаточного утвердження радянської влади у 1918 р., яка взяла курс антирелігійної політики. І з цього періоду у Росії релігійними питаннями займалися відповідні органи (нижче ми повернемося до цього питання).

В історії органу у справах релігій в Україні можна виділити три періоди:

I. Період українських урядів (1917-1919 рр.);

II. Період Радянської влади (1920-1991 рр.);

III. Період незалежності України (1991 р. – по теперішній час).

У свою чергу кожний період можна поділити на етапи існування зазначеного органу.

ДЕРЖАВНИЙ ОРГАН У СПРАВАХ РЕЛІГІЙ В УКРАЇНІ ПЕРІОДУ УКРАЇНСЬКИХ УРЯДІВ (1917-1919 рр.)

Потрібно зазначити, що за весь час дії українських урядів 1917-1919 рр. не мали легітимного значення закони і постанови радянської влади – Ради народних комісарів.

В Україні на даний період існували органи у справах релігій, які не мали прямого відношення до Росії. Так, під час діяльності Української Центральної Ради (17 березня 1917 р. – 29 квітня 1918 р.) при Міністерстві внутрішніх справ діяв Департамент ісповідань. При Гетьманаті (29 квітня 1918 р. – листопад 1918 р.) відповідно діяло Міністерство ісповідань. А під час Директорії УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.) – Міністерство культів. Отже розглянемо більш детально історію та діяльність вищезазначених органів у справах релігій.


1-й етап I періоду. Доба Української Центральної Ради (17 березня 1917 р. – 29 квітня 1918 р.). Питання про створення окремого державного органу, який би регламентував стосунки з церквою порушувалося перед керівництвом Центральної Ради неодноразово.

1. Безпосередньо це питання порушив Олександр Лотоцький (Генеральний писар). Згідно з протоколами Генерального Секретаріату ЦР від 15 листопада 1917 р., Генеральному писареві було доручено скласти проект установи при Генеральному Секретаріаті особливого управління у справах віри [12].

29 листопада О.Лотоцький у доповіді в Малій Раді, висловив пропозицію про створення окремого державного органу з метою координації стосунків церкви і держави. Мала Рада повернула справу в Генеральний Секретаріат для нового розроблення законопроекту і у грудні 1917 р. керівництвом Генерального Секретаріату приймається рішення про створення окремого органу у справах релігій.

2. У грудні 1917 р. представники Всеукраїнської Церковної Ради висунули пропозицію про створення Генерального Секретаріату церковних справ на чолі з доцентом Київського університету святого Володимира Іваном Огієнком. Пропозиція була відхилена М.Грушевським.

У січні 1918 р. при Міністерстві внутрішніх справ був створений Департамент ісповідань на чолі з Миколою Безсоновим (колишній єпископ Красноярський Никон), який не завоював авторитет у церковних колах.

М.Безсонова на короткий термін як в.о. директора департаменту змінив В.Рафальський. А 13 квітня 1918 р. на засіданні Ради Міністрів УНР директором департаменту ісповідань був затверджений з правами товариша міністра Володимир Чехівський [5].

Кадровий склад департаменту був невеликий. Коливався від 10 до 20 чоловік. Структура департаменту (нагадувала структуру Міністерства ісповідань Тимчасового Уряду): директор; віце-директор; відділ православ’я; відділ інослав’я та іновір’я; канцелярія.

Ділова документація департаменту показує, що департамент ісповідань виконував функцію інформування церковних установ про урядові рішення й контролю за їх виконанням. Також департамент ісповідань намагався зайняти роль посередника у відносинах держави і церкви на міжнародному рівні. Згідно з законом ЦР церковні монастирські землі мали бути реквізовані, однак департамент ісповідань піклувався про залишення майна. Видавались клопотання щодо державного утримання духовенства. Департаментом готувалось соборне прийняття автокефалії.

Зазначені заходи мали безсистемний характер і не знайшли ґрунтовної законодавчої бази, а також на це впливав малий термін існування органу та низький авторитет керівництва департаменту серед церковних діячів [Більш детал. див: 4].

2-й етап I періоду. Доба Гетьманату (29 квітня 1918 р. – листопад 1918 р.).


У з’язку з переворотом 29 квітня 1918 р. в Україні було встановлено нову форму влади – Гетьманат. За доби Гетьманату головну ініціативну роль у розробці та формуванні державної політики щодо церкви та релігії відігравали міністри ісповідань.

У першому наказі гетьмана Скоропадського “Про склад уряду” від 3 травня 1918 р. Міністерство ісповідань не передбачалося. А вже в наказі від 16 травня 1918 р. першим міністром ісповідань став професор Київського університету святого Володимира Василь Васильович Зіньківський [2].

Міністр розпочав з формування кадрового складу міністерства за принципом фахового рівня і досвідом відповідної роботи. В.Зіньківський запросив значну кількість чиновників колишнього духовного відомства з Росії. Штаб міністерства коливався від 150 до 250 чоловік [Див.: 7].

Структура Міністерства ісповідань мала наступний вигляд: департамент загальних справ (канцелярія, бухгалтерія, господарський відділ, інформаційне бюро, реєстратура, архів); департамент у справах Православної церкви (загальний, статистичний, фінансовий відділи); департамент інослав’я та іновір’я (відділи християнських, нехристиянських ісповідань та фінансовий); департамент духовної освіти (шкільно-педагогічний, фінансовий, видавничий та охорони старовини) [6].

При діяльності Міністерства ісповідань доби Гетьманату всі духовні консисторії були зобов’язані повідомляти про з’їзди, зібрання духовенства і мирян єпархій та про прийняті ними рішення. У свою чергу у своїх звітах церкви зверталася до Міністерства з проханнями вирішити поточні питання та проблеми.

Отриману довідкову інформацію з місць отримував і узагальнював статистичний відділ (очолюваний професором статистики Пермським, потім М.Птухою). За час свого існування відділ підготував: зведені таблиці “Православного населення України”, “Кількості православних парафій”, “Кількості православного духовенства”, “Церковного землеволодіння”, “Реєстр релігійно-просвітницьких і благодійних інституцій” [Див.: 11].

Інформаційне бюро робило вибірку з преси про церковну діяльність та оцінку діяльності Міністерства. Воно ж готувало зведені щотижневі огляди загальної діяльності всіх підвідділів Міністерства.

Відповідно результатом вивчення і узагальнення внутрішньоцерковної ситуації Міністерством мали бути вироблені постанови і законопроекти, у зв’язку з чим при Міністерстві діяла комісія у справі підготовки законопроектів церковно-державного характеру на чолі з професором Міщенком. Після створення Ученого Комітету (21 серпня 1918 р.) комісія була реформована [9].

Згідно звіту Комісії за серпень-грудень 1918 р. нею були опрацьовані наступні проекти: “Про церковне оподаткування”, “Про страхування церковного майна”, “Про матеріальне забезпечення духовенства”, які у свою чергу були передані на розгляд Собору [Див.: 8].

24 жовтня – 14 листопада 1918 р. міністром стає Олександр Лотоцький, у зв’язку з чим змінюється генеральна лінія діяльності міністерства, яка була направлена на унезалежнення та українізацію Православної церкви.

14 листопада 1918 р. міністром ісповідань був назначений М.Воронович, який так і не приступив до своїх обов’язків [Більш дет. див: 3].

3-й етап I періоду. Доба Директорії УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.)


У результаті селянського повстання на чолі з Симоном Петлюрою доба гетьманату була змінена і до влади прийшла Директорія, яка проголосила відновлення української державності у формі Української Народної Республіки.

Уряд Директорії часто змінював місце перебування. За час існування він змінив 8 місць (Київ-Вінниця-Кам’янець-Подільський-Рівне-Галичина-Вінниця-еміграція за кордон).

29 грудня 1918 р. на засіданні Уряду Директорії розглядалося питання про Міністерство у справах релігій. Розгляд ініціював Голова Ради Народних Міністрів В.Чехівський. Було висунуто пропозицію про залишення в структурі Уряду Міністерства ісповідань у формі Міністерства культів. Пропозиція була підтримана і схвалена.

Тимчасовим міністром Міністерства культів було призначена колишнього міністра ісповідань при Гетьманаті О.Лотоцького. А з 4 січня 1919 р. міністром культів став український комісар Одеси, політичний і громадський діяч, літератор Іван Липа (псевдонім – Петро Шелест).

Міністерство працювало згідно зі статутом Міністерства ісповідань часів Гетьманату. 11 січня 1919 р. офіційно в постанові Ради Міністрів Міністерство ісповідань перейменувалося в Міністерство культів [10]. 14 січня 1919 р. Директорія УНР приймає постанову про негайне звільнення всіх призначених при Гетьманаті чиновників, але це відбувалося повільно і склад Міністерства культів залишався майже без змін.

Була спроба ліквідувати Міністерство культів і передати його повноваження до Міністерства внутрішніх справ, але вона була невдалою. Міністром культів І.Липою була впроваджена новація – відбувався прийом відвідувачів. Це дало керівництву можливість безпосередньо відчути настрої, реакції на заходи, що проводились в царині церковної політики.

16 вересня 1919 р. посаду міністра ісповідань обійняв професор І.Огієнко, проголосивши курс на українізацію церкви, а також запровадив в єпархіальній адміністрації ведення діловодства українською мовою.

11 листопада при Міністерстві було створено дорадчий орган – Раду Міністра ісповідань (3 штатних працівника і 7 позаштатних) залучення нових урядовців у зв’язку з недобором кадрів, рада провела 20 засідань. На першому засіданні Ради, Міністерство культів було перейменовано на Міністерство ісповідань.

Ведучи мову про діяльність Міністерства культів можна говорити про законотворчість, а не про практичну діяльність, так як багато гасел залишилось на декларативному рівні. Причинами тому послужили: постійні переїзди, існування паралельно кількох різних влад, різні релігійні імпонування УНР (православ’я) і ЗУНР (греко-католицизм) [Більш дет. див: 1].

Далі буде

Бібліографія:

  1. Андрусишин Б. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (Доба директорії УНР): Навч. Посібник. – К.: Либідь, 1997. – 176 с.

  2. Державний вісник. № 4.

  3. Уляновський В. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба гетьманату Павла Скоропадського): Навч. Посібник. – К.: Либідь, 1997. – 320 с.

  4. Уляновський В. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Української Центральної Ради): Навч. Посібник. – К.: Либідь, 1997. – 200 с.

  5. ЦДАВО України. Ф. 1063, оп. 2., спр. 3, арк 8.

  6. ЦДАВО України. Ф. 1064, оп. 1, спр. 295, арк. 1-4.

  7. ЦДАВО України. Ф. 1064, оп. 1., спр. 295, арк. 1-4; Ф. 1071, спр. 62, арк 30.

  8. ЦДАВО України. Ф. 1071,спр. 217, арк. 85, 86.

  9. ЦДАВО України. Ф. 1071, оп. 1, спр. 133, арк. 2-3.

  10. ЦДАВО України. Ф. 1072, оп. 1, спр. 15, арк. 14.

  11. ЦДАВО України. Ф. 1072, оп. 1, спр. 139, арк. 25-69.

  12. ЦДАВО України. Ф. 1115, оп. 1, спр. 18, арк. 9; Ф. 1063, оп. З, спр. 1, арк. 77 зв.; ф. 1115, оп. 1, спр. 26,арк. 6.

Теги: