Одним із найактуальніших питань як сучасного глобалізованого світу, так і конкретних соціумів та спільнот, зокрема, постколоніальних перехідних, до яких належить сучасна українська, є проблема толерантності. Постколоніальний дискурс, особливо ж постімперський, пострадянський, посттоталітарний, не може обійти цієї проблематики як найбільш практично вагомої та значимої. Толерантність можна визначити як терпимість до іншого, відповідь конкретної суспільної системи цінностей меньшинам з іншими переконаннями. Отже, толерантність передбачає як захист існуючого порядку, системи, режиму, так і дозвіл на існування іншого, адже вона базується на визнанні інших переконань, хоч і не засвоює їх. Толерантність є також і захистом меншин від репресій.

Проблема ґендерної толерантності та релігійне життя в Україні

Конфлікти, які виникають у постсовєтських країнах, викликані радикальними змінами в різних сферах суспільства (політична система, економіка, система цінностей, міжконфесійні стосунки), його транзитивним характером. Виникають запитання: чи можна вирішити ці конфликти перехідних соціумів, базуючись на плюрализмі цінностей, толерантності та рівності? Як ставляться політичні режими в постсовєтських країнах до релігійних, етнічних, національних, ґендерних, сексуальних, мовних тощо меншин? Чи зможуть недосконалі демократичні структури забезпечити ефективний захист таких меншин? Які напруження виникають в процесі змін між формуванням нації та ідентичності і вимогами малих груп на збереження їх способу життя?

Одним із показників толерантності того чи іншого суспільства в сучасному світі є його терпиме ставлення до проявів ґендерної різноманітності.

За даними соціологічних опитувань відносно терпимості сучасних українських громадян, наприклад, до ЛГБТ (лесбі-гей-бі-транссексули), українське суспільство віднесли до гомофобних. Сьогодні це один із пунктів, на основі якого стверджується, що українське суспільство є нетолерантним.

Проте відносно постколоніальних, постсовєтських суспільств висувати тезу про нетолерантність на підставі одного виділеного фактора, тим більше сексуальності, з наукової точки зору є лише частково виправданим та показовим.

Справа в тому, що суспільство колишньої колонії, на відміну від метрополії, має свої специфічні способи історичного самозбереження та виживання. Одним із головних завдань в цьому плані є робота над збереженям традиційних національних цінностей і значною мірою консервація етнічної і національної культурної традиції, що пов’язана із релігійним життям спільноти. Фактично мова йде про процес, названий у свій час Симоною Вейль «укоріненням». При цьому за рахунок дещо штучно культивованої консервації народної традиції відбувається певне неспівпадіння реальної повсякденної практики життєдіяльності спільноти з її ідеологічними, релігійними (і не тільки) установками.

Розглядаючи під цим кутом зору становище в українському суспільстві, зокрема, існуючі релігійні практики, неважко помітити, що реальна ситуація в ґендерних та сексуальних стосунках значною мірою не відповідає установкам, проголошеним певною категорією інтелектуальної еліти, яка має моральний авторитет. Насамперед це стосується традиційно налаштованої інтелігенції та новонавернених віруючих. Відторгнення західних впливів та інновацій набуває в українському суспільстві різноманітних форм: від ігнорування до розробки різноманітних проектів декларацій депутами Верховної Ради України (наприклад, «Декларація Верховної Ради України “Про гідність, свободу і права людини”», проект якої вносився на розгляд народним депутатом України В. Колесніченком), спрямованих на утвердження так званої особливої «слов’янської», або «української традиції». Мається на увазі, що цей феномен не збігається із західноєвропейським; масові релігійні виступи у Львові проти секс-меншин та ґендерної проблематики загалом, хоча більш детальний аналіз подібних подій не лише доводить абсолютну відсутність розуміння предмету – становлення ґендерно збалансованого суспільства на теренах сучасної України, але і агресивне небажання розібратися у сутності проблеми.

Унаслідок подібних ситуацій іноді виникають абсурдні моменти, коли, наприклад, жінки-вчительки у школах активно пропагують патріархальну та патріархатну сім’ю, засновану, насамперед, на православних цінностях, при тому, що в класі, як правило, є і діти представників інших конфесій; пропагують берегинство та положення домогосподарки як вищий ідеал для української жінки, знаходячись самі в соціальному просторі в якості активного, формуючого соціальну реальність суб’єкта. І це при тому, що за даними цілого ряду соціологічних досліджень, в Україні відбулася «тиха» сексуальна революція з усіма випливаючими звідси наслідками. Насамперед це означає не той факт, що з усіх реклам на вас готові кинутись оголені хтиві тіла жінок, рідше – чоловіків. Сексуальна революція означає насамперед той факт, що у соціальному просторі з’являється два повноправних ґендерних суб’єкти: жінки і чоловіки як партнери. Знову ж таки, рівноправні партнери — і не лише, і не насамперед, і не виключно сексуальні. Як зазначає відомий російський філософ І.Кон, «сексуальна революція другої половини ХХ ст., за якою відбулися ґендерна та сімейна революції, радикально змінила стан речей» насамперед у соціальному устрої спільноти.

Не буде перебільшенням стверджувати, що ще і сьогодні значна частина наших співгромадян-чоловіків не розуміють, висловлюючись словами М.Воллстоункрафт, сказаними ще в ХVІІІ ст. про те, що, розімкнувши наші кайдани і згодившись «з розумною товарискістю замість рабського підпорядкування, вони побачили б в нас більш уважних доньок, більш люблячих сестер, більш вірних дружин, більш розсудливих матерів, а у суспільстві – кращих громадян».

Більшість сучасних аналітиків стверджують, що українське суспільство переживає сьогодні релігійний ренесанс. Незалежно від того, до якої конфесії відносить себе віруючий, в кожному релігійному вченні він зустрічає відкриту ворожнечу як до гомосексуалістів та до самого цього явища, зокрема, у християнстві – як до гріха содомського, так і до емансипованої жінки.

Очевидно, важко переконати віруючу людину в тому, шо, надаючи «содоміту» всі права людини, суспільство вчиняє за словом і законом Божим. На жаль, докази з точки зору права навряд чи будуть переконливі у спільноті, де принцип домінування права існує лише на папері. Абсолютно зрозуміло, що у свідомості істинно віруючого відбувається непримиренна боротьба. Для нього сам факт, наприклад, існування одностатевих шлюбів так само неприпустимий, як сатана, що молиться у церкві Господу Богу. І хоч є дані про неоднозначність позицій віруючих щодо ставлення до гомосексуальності, кількість лояльно налаштованих мізерно мала. Тому і зводити лише до політичних ігор звертання до президента групи священників із вимогою фактично розправи із гомосексуалами є достатньо легковажним. Подібні акції спираються на конкретні настрої у суспільстві. Недооцінка подібного фактора може призвести до серйозного суспільного конфлікту, каталізатором якого з великою долею ймовірності може стати спротив, наприклад, введенню закону про одностатеві шлюби.

Треба враховувати ще й той факт, що в сучасній Україні велика кількість громадян відкрила для себе церкву. Як будь-який неофіт, така людина особливо гостро реагує на явища, що суперечать Біблії. Це ще одна з причин, чому сучасне українське суспільство обходить мовчанкою такі теми, як гомосексуалізм та його узаконювання за всіма принципами дотримання прав людини. До того ж, на рівні правовому гомосексуалісти так само захищені законом, як будь який громадянин. І це вже чимале досягнення, враховуючи той факт, що в Радянському Союзі, спадок якого все ще сильно відчувається в нашому житті, гомосексуалізм переслідувався за законом з 1934 р., коли була введена кримінальна відповідальність за практикування гомосексуальних стосунків, аж до часу, коли в незалежній Україні у 1991 р. було скасовано цей закон. Тобто 66 років радянської історії гомосексуалізм і гомосексуали були злочинцями за законом та патологією у масовій свідомості. Суспільство з цим жило, не кажучи вже про всю попередню православну історію, про що йшла мова вище. Українське суспільство не виробило альтернативного погляду на гомосексуалів, як це зробило західне. Тому, підтримуючи політику розширення прав людини та погоджуючись із необхідністю її вдосконалення, а також погоджуючись з теоретичними доказами про необхідність утвердження прав людини в повному обсязі, виходити, все ж таки, доводиться з конкретної суспільної ситуації та розумного консерватизму, не створюючи штучні на сьогодні вогнища конфліктності та не штовхаючи тим самим українське суспільство до прояву нетолерантного ставлення до іншого, в даному випадку – до сексуальних меншин.

У кризові моменти історії спільноти виникає специфічна проблема «матерналізму» – особливого статусу та значення жінки-матері у репродукуванні фізичного тіла нації. Для України демографічні проблеми є одними з найсерйозніших проблем її існування, і гомосексуалізм, а разом із ним чомусь і фемінізм, хоча феміністки нікому не забороняють народжувати та народжуватись, розглядається як пряма загроза серед факторів-загроз самому фізичному існуванню української нації. Як доводять сучасні дослідження з психології гомосексуальності, погляд на неї як на репродукційну загрозу для нації є хибним. Проте тут спрацьовують усталені суспільні стереотипии, які важко подолати. Потрібно ще мати на увазі досвід минулої історії українського народу, зокрема, орієнтацію на домінантні типи маскулінності, щоб зрозуміти активне несприйняття масовою свідомістю альтернативних форм «мужеськості».

Опитування з приводу ставлення до одностатевих шлюбів дають абсолютну більшість негативних відповідей з приводу їх доцільності. Більше того, більшість, особливо серед молодих жінок, вважає, що гомосексуальні шлюби та гомосексуалізм загалом заважають створенню нормальних гетеросексуальних сімей та напряму представляють загрозу «нормальній» сім’ї як суспільному інституту, створюючи конкуренцію для жінок відносно чоловіків як подружніх партнерів. Тут знову варто наголосити на існуючій похибці масової свідомості щодо даних реалій, яку, проте, не так легко виправити.

Сьогодні в цивілізованому світі змінюються теоретичні підходи до розуміння сутності ґендерного мейнстримінга. Відбувається досить радикальна переорієнтація з політики, спрямованої на досягнення рівних прав для чоловіків та жінок, на політику досягнення реальних рівних прав для п’яти ґендерів: гетеросексуалів та ЛГБТ.

Якщо говорити про реальність перебігу такого процесу переорієнтації ґендерної політики стосовно сучасного українського суспільства, то сама ідея запропонувати сьогодні суспільству такий проект для широкого обговорення загрожує створити достатньо серйозний прецедент для виникнення конфліктної ситуації в соціальному середовищі.

При цьому на рівні законодавства навіть прийняття сьогодні закону про одностатеві шлюби можливе, якщо він буде розцінюватись як своєрідний винятковий захід для окремих випадків. Але спроба ввести подібний закон і кваліфікувати його, зокрема, на рівні морального принципу для всього суспільства, безумовно, викличе відкритий і сильний протест. Може скластися думка, що українське суспільстьво страждає на відому радянську хворобу – живе за подвійними стандартами, але тепер вже не ідеологічними, а моральними.

Але погляд із середини пропонує дещо інше пояснення даної ситуації – наявність певного негласного суспільного компромісу між державою, що прагне виконати вимоги європейської співдружності як умови приєднання до неї, та суспільством, яке має відповідний рівень розвитку свідомості і моралі, що ґрунтуються на його реальному становищі. А становище це таке: Україна і сьогодні є постколоніальна, посттоталітарна та постгеноцидна країна з усіма наслідками цих реалій, яка активно повертається до релігійного життя.

Для українців, безумовно, більш актуальною є проблема досягнення реальної рівності між чоловіками та жінками, ніж захист прав сексменшин. Українська жінка завжди була відносно вільна. Жіноча половина населення чи хоча б частина його мала право на певну частку приватної власності, що забезпечувала їй деякий рівень свободи в суспільстві. Найяскравішим прикладом тому є феномен материзни (наділу землі, який передавався по жіночій лінії від матері до доньки). Зокрема, це явище дозволило дослідникам кваліфікувати українське суспільство як толерантно налаштоване та компліментарне до жінки історично. Очевидно, зокрема і завдячуючи подібним практикам, сьогодні досить легко можна переконати українське суспільстьво вести діалог з приводу реалізації принципів рівноправ’я та рівності між жінками і чоловіками, не дивлячись на існування достатньо значної кількості противників зміни традиційних ролей «жінки-берегині» та «чоловіка – годувальника сім’ї», до котрих належать як чоловіки, так і жінки. Проте це твердження, на жаль, не стосується релігійно налаштованих людей.

Визнаючи реальні ґендерні проблеми українського суспільства, вважаємо, що його сьогодні можна все ж кваліфікувати як в основному толерантне, на тій підставі, що за всі пострадянські роки його існування ми не маємо прикладів етнічних конфліктів та відкритого протистояния на національному грунті. А це головна сфера серйозних конфліктів в постколоніальному середовищі. Немає і відкритої агресії в суспільстві за будь-яким політичним, економічним або загальнокультурним напрямком. Ґендерні ж проблеми поки що суспільною свідомістю витіснені на маргінес, не в останню чергу через позицію діючих церков.

Що ж до позиції Заходу, зокрема, тиску Європарламенту на Україну з питання прав ЛГБТ, тут на сьогодні немає однозначної відповіді. Захід повинен навчитися слухати голоси інших культур, які з багатьох питань знаходяться в іншому, або, вірніше, у відмінному від Заходу відтинку історичного часу. Проте й українці мають докладати зусиль для порозуміння із сучасним світом, особливо ж із цивілізованим, інакше ми назавжди приречені бути провінцією. Адже, як слушно наголошував Юрій Шевельов, провінція закладена не в території, а в душі.

Теги: