Той, хто порушує у незчисленний раз питання про українську мову, про її реальний суспільний статус, про забезпечення її чистоти, з одного боку, та її органічного й динамічного розвитку, з іншого боку, неминуче натикається на зауваги: знову ця романтика, знову філологічні витребеньки, тоді як треба рятувати економіку, владу негайно приборкувати чи замінювати, імідж країни підіймати. От будуть вирішені ці проблеми, ввійде Україна до Об’єднаної Європи, тоді можна буде спокійно та розважливо взятися, нарешті, й за мову.

Насправді подібні твердження (навіть виголошені щиросердо, а не з кон’юнктурних міркувань) дуже далекі від викликів реальності.

Перша й найбільш очевидна проблема (але від того не легша для розв’язання) полягає в тому, що для постколоніальної (хай і «колонії європейського типу», як називали Польщу, Ірландію та Україну ще сто років тому) та постгеноцидної країни мовні питання – зовсім не щось другорядно-романтичне. Це надзвичайно важливі складові проблем загальної національної самоідентифікації, самовідновлення та самозростання. Як у національно-культурному, так і в соціально-антропологічному та демографічному вимірах.

Друга проблема полягає в тому, що мова – одне з найголовніших знарядь побудови національного інформаційного простору. Годі й казати, що в Україні такий простір донині відсутній, попри патріотичні декларації урядів, депутатів та політиків, ба, навіть деяких президентів як у 1990-х, так і в 2000-х роках. Один тільки приклад у цьому ряді, який пов’язаний із мовою у широкому значенні цього терміну – як системою пізнання світу й орієнтації в ньому. Україна заповнена номінально «українськими» (за місцем реєстрації) виданнями. Хоча насправді більшість змісту «Известий в Украине», «Комсомольской правды в Украине» чи «Аргументы и факты-Украина» формується у Москві. Відтак читач, коли йдеться про російське як «наше», підсвідомо ототожнює й Україну з оцим «нашим». Бо коли пишуть про Україну, вживають тих самих зворотів й інтонацій. Україна виступає наче розчиненою у ширших обширах, і читач відчуває себе громадянином уже навіть не Радянського Союзу, а великої Російської держави, привчається дивитися на весь світ через призму російських геополітичних і геокультурних інтересів, не в останню чергу – й соціолінґвістичних.

Третя проблема полягає в тому, що мова – це потужне національне виробництво: книжкове, газетне, кінематографічне (в тому числі й дубляж), телевізійне тощо. І, звичайно, це різного роду програмне забезпечення. Тут невирішених питань більш ніж вистачає. Нагадаю тільки, що в ситуації, коли за даними Всеукраїнського перепису населення 67,5% українських громадян вважають українську своєю рідною мовою, а за результатами соціологічних опитувань 52-55% спілкуються нею вдома, тільки 7% книжкової продукції на ринку становлять україномовні видання. І не треба кивати на «невидиму руку ринкової економіки» - основоположник вільноринкового лібералізму Адам Сміт наполягав: освіта в найширшому розумінні цього слова є однією з небагатьох сфер, які повинна брати на себе держава і де закони ринку є неефективними. Годі й говорити, що нормальна освіта й освіченість в Україні неможливі, коли бодай 50% книжкового ринку не буде перекрито україномовною книгою, в тому числі й перекладами – адже в Росії в останнє десятиліття негласно ведеться ретельний добір – під певним кутом зору – зарубіжної філософської, політологічної та історичної для перекладів.

Четверта проблема пов’язана із тим, що будь-яка державна мова – це не тільки «дім буття», як назвав рідномовний континуум Гайдеґґер, і не тільки «співтворець національного образу світу», як писав про мову Ґачев. Державна мова – це ще й інструмент забезпечення панування того самого сакраментального «нового й праведного закону», що його ніяк не дочекається Україна. Адже законодавчий акт – це юридична «надбудова» над розвиненою літературною мовою. В ньому максимально точно й однозначно мають бути сформульовані всі визначення, всі поняття й терміни, описані можливі ситуації застосування положень закону та зафіксовані типи його порушень. Це дуже непроста справа; мабуть, не випадково Конституційний Суд за час свого існування мусив стільки разів розтлумачувати ті чи інші положення самої Конституції, в якій мовних неоковирностей виявилося аж занадто. Що вже говорити про поточні закони, положення яких нерідко сформульовані так незграбно, що Верховній Раді – навіть тоді, коли не йдеться про чиїсь «шкурні» інтереси – доводиться їх не раз переписувати...

Хтось може зауважити: так давайте писати закони російською мовою – вона, мовляв, більш розвинена, депутати нею краще володіють. Та ну, невже краще? Мовою «блатняка і попси» - так, але не мовою Пушкіна й Герцена, Сахарова й Солженицина. А щодо розвиненості, то тут ми підходимо до ще одного виміру мовної проблеми.

Ідеться про мову Святого Писання, про мову богослужіння.

Мабуть, не варто зайвий раз наголошувати, що та європейська літературна мова, яка здатна адекватно передати змісти Святого Писання, спроможна передати й усі інші змісти. В тому числі – і юридично-правові. А робота над перекладом з оригіналу є водночас і розвитком національної літературної мови до високого рівня, можна навіть сказати – до найвищого.

У цьому контексті зовсім не випадковою виглядає боротьба Москви, а затим Петербурга проти видання церковних книг староукраїнською мовою і вживання її у богослужінні. Звичайно, російські урядовці та церковні ієрархи не володіли теоретичною націологією, якої тоді, ясна річ, іще не існувало, однак наслідки «лютерівської революції», однією з найважливіших складових якої стали переклад і масовий видрук Святого Писання німецькою мовою та вживання останньої в богослужінні, були у них перед очима. Не стану наводити повний список церковно-поліцейських заходів, задіяних із кінця XVII по середину ХІХ століть проти вживання староукраїнської мови у церковному житті, зазначу тільки, що були серед них і заборона Києво-Печерській лаврі видавати книги без дозволу Московського патріархату, і гоніння на «київські нові книги» (Петра Могили, Кирила Ставровецького, Йоаникія Галятовского, Лазаря Барановича, Єпіфанія Славинецького та інших), і приведення, згідно з указом Петра Першого, старих книг при перевиданні у відповідність до російських, «дабы особливого наречия в оных не было», і вилучення у населення церковних книг староукраїнською, і встановлення російської артикуляції церковнослов’янських текстів у богослужінні та запровадження обов’язковості «чистого российского языка» у Київській академії – і так далі, і таке інше. Дія деяких із цих заходів відчутна й донині. Номінально, скажімо, Українська православна церква Московського патріархату використовує церковнослов’янську мову у богослужінні, реально ж – архаїчну російську.

У цьому контексті надзвичайно прикметним є сюжет, пов’язаний із перекладом у середині ХІХ століття Святого Писання народною, а водночас уже й літературною новоукраїнською мовою інспектором Ніжинської гімназії вищих наук Пилипом Морачевським. Переклад цей був завершений 1861 року. Але ще перед тим, роком раніше митрополит Санкт-Петербурзький Ісидор надіслав Морачевському лист: «По частном совещании со Святейшим Синодом, уведомляю Вас, что перевод Евангелий, сделанный Вами или другим кем-либо, не может быть допущен к печати».

Та Морачевський не капітулює – бо ж часи настали наче ліберальні, йде звільнення селян від кріпацтва, розгортаються інші реформи. І на початку 1862 року він надсилає переклад до імператорської Академії наук, відтак отримує позитивний відгук від академіків Срезневського, Востокова та Нікітенка: «Евангелие, переведенное на малороссийское наречие, есть в высшей степени труд замечательный и с учено-филологической стороны, и со стороны религиозно-нравственной». Академіки, у свою чергу, просили Синод дати дозвіл на друк перекладу, який, до всього, «должен сделать эпоху в литературном образовании малороссийского наречия». Краще б вони цього не писали, хоча й хотіли зробити добру справу, – саме цей висновок вочевидь і затримав друк перекладу Морачевського на більш ніж чотири десятиліття і став однією з підстав для відомого Валуєвського циркуляру 1863 року: «Сделать распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на малороссийском языке, которые принадлежат к области изящной литературы, с пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так и учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа приостановиться».

Для того, щоб цей переклад Євангелій побачив світ, знадобилися великі потрясіння в Російські імперії. Тільки в лютому 1905 року Комітет міністрів на чолі з Сергієм Вітте прислухався до позиції Академії наук, яка висловилася за скасування Валуєвської й Емської заборон на українське друковане слово, і дозволив друк Святого Писання українською мовою. За редагування перекладу взявся подільський єпископ-українофіл Парфеній (Левицький). Він, крім усього іншого, прагнув зробити це видання нормативним щодо чинного на той час українського правопису, проте повною мірою йому це зробити не дозволили. Але так чи інакше, друк здійсненого морачевським перекладу розпочався 1906 року з Євангелія від Матфея – через 46 років після появи рукопису і через 27 років після смерті перекладача. Майже одразу по тому вийшло ще два Євангелія, а останнє, від Іоанна – тільки 1911 року. Що треба відзначити – ці переклади були видані з благословення Синоду, отже, вони одразу набували статусу «канонічних» (маємо разючий контраст із позицією деяких російських церковних діячів сьогодення, які вважають українську апріорі непридатною для перекладу Святого Писання і богослужіння, чи не так?). Згаданий вище єпископ Парфеній уже на великодній літургії 1907 року замінив церковнослов’янський текст Євангелія від Іоанна на український – тобто до виходу його з друку, і ніхто його не усунув із посади, хоча «чорна сотня» й подавала відповідні сигнали…

Загалом же впродовж тільки 1906-07 років було продано майже 130 тисяч примірників україномовних Євангелій. Як сказали б сьогодні, феноменальний успіх на книжковому ринку. А були ж і численні наступні видання, вже під однією палітуркою, з використанням усіх норм чинного правопису – у мене у самого на книжковій полиці стоїть примірник цих Євангелій, виданий у Києві 1919 року. І хто візьметься підрахувати (якщо це взагалі можливо), скільки додав переклад Святого Писання, здійснений Пилипом Морачевським, до справи становлення нової України, до появи її 1917 року на політичній мапі спантеличеної Європи, - появи, з часу якої скинути з шальок терезів «український чинник» не міг уже ніхто?

…Це сюжет із минулого. Але надто вже він перегукується з певними сьогоднішніми процесами церковного життя. Зауважу тільки, що – крім інших низки Церков – не користуються у богослужінні українською мовою (за рідкісними винятками) і представники різних напрямів протестантизму. У підсумку значна частина (точно сказати важко, яка саме, але велика) не тільки російськомовної, а й україномовної громади звикає до того, що сакральна, вища, Божественна мова – це мова виключно російська. Українська ж – це нижча, примітивніша, так би мовити, для домашнього вжитку.

А мова є влада, як чітко встановлено філософією ХХ століття.

Відтак істотно посилюється соціально-психологічний (переважно на підсвідомому рівні, ясна річ) дискомфорт значного числа українців. Бо ж, за даними перепису, 2/3 громадян України ставлять українську мову у коло своїх чільних життєвих цінностей – саме це, на думку науковців, і позначає поняття «рідна мова», - а водночас ця мова, попри все, фактично залишається упослідженою й другорядною. Ні, звісно, ідеологи Постмодерну одразу зауважать безмір можливостей словесних практик, рівноцінність усіх мовців та мовленнєвих дійств, втрату загальнообов’язкових сакральних цінностей і таке інше, - але чи не є ця ідеологія виявом комплексів осатанілого від відсутності справжньої справи інтелектуала «суспільства споживання»?

А для притомної людини, видається, попри всі модні інтелектуальні ігри, її власні слово і мова, в тому числі й українська, були і будуть розчахнутими у безмір Божественного Слова та Божественної Мови.

Теги: