Якщо спробувати знайти найпопулярніший термін, яким у філософській літературі позначається сучасний світ, то це буде постмодерн. Ідеться як про констатацію наявних фактів, так і про певні нормотворчі орієнтири (хоча мислителі, які відносять себе до постмодерної спільноти, заперечують і перше, і друге в самій основі, тобто існування в постмодерному світі усталених фактів і здатність філософії та літератури до нормотворення). Загалом же постмодерн або постмодернізм вважають продуктом постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування усіх чинних систем — світоглядно-філософських, соціально-культурних, економічних, політичних.

Парадокси постмодерну

Визначальні риси невизначуваного феномену

Постмодерний погляд на світ і постмодерна культура мають низку визначальних рис. По-перше, прагнення — на теоретичному рівні — розглядати весь світ як текст. По-друге, намагання вважати все чинне грою. Навіть у разі, коли ця теза не декларується відверто, заперечення претензій Розуму на конструювання гуманістично-практичного людського буття (бодай у певній історичній формі), на серйозність місії людини (навіть на вживання останнього поняття) імпліцитно містить ігровий аспект у всіх теоретичних побудовах Постмодерну. Так, Ж.-Ф. Ліотар на позначення будь-якої дискурсивної практики впровадив термін "онтологічна мовна гра". На його думку, "оплакування «втрати сенсу» в постмодерні зводиться до скарги на той факт, що будь-яке знання більше принципово не є наративом". По-третє, бажання урівнозначити абсолютно всі культурно-смислові системи. На поверхні це одержує вигляд "відмови від Ґранднаративу" та "багатоголосої розмови людства, де права її учасників є рівними". І нарешті, устремління до деконструкції всього, що є стабільним, звично-звичаєво-звичайним. "Деконструкція — це все і ніщо" (Дерріда). Основне вістря деконструкції спрямоване проти класичної європейської культури і її ядра — теоретично-філософського розуму, який спирається на певний — внутрішній і зовнішній — Логос. Відтак деконструкція набуває форм дезавуювання метафізики як такої і розвінчання "владного дискурсу", яким є все, що має внутрішній ("іманентний", у термінах філософської класики) вольовий стрижень.

Загалом адепти постмодерну вважають, що спроби поліпшити світ є марнотою, що людина не здатна осягнути сутність світу, пізнати його, бо навіть постановка таких питань є абсурдом і насильством, що систематизація пізнаного можлива не у вигляді ієрархічно розбудованого компендіуму, а тільки у вигляді каталогу, у кращому разі — своєрідного енциклопедичного словника, без жодних ієрархій та внутрішніх зв’язків, що прогрес як такий є ілюзією. Реально ж існує варіювання та рівнозначне співіснування всіх (і найдавніших, і найновітніших) форм буття.

Енциклопедія літературних напрямків і течій подає такий список рис постмодернізму, деякі з яких стосуються не тільки мистецтва: культ незалежної особистості; прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій; бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя.

При цьому у межах постмодерну розмови про єство чого б не було у світі-тексті є забороненою єрессю, оскільки кожна така спроба упривілейовує одне з багатьох значень тексту і воднораз репресує усі інші". Розуміння будь-якої домінанти чи норми як репресії — це абетка постмодерної думки та практики.

Зазначені характеристики культурних тенденцій і практик стосуються самих підстав, підвалин суб’єктивності і пов’язаної з нею ідентичності — особистої, групової, громадської. Образно кажучи, людська суб’єктність втратила об’єктивність, вона перестала бути опорою і вихідною точкою загальнозначущого пізнання та вчинку. Соціальна реальність під оглядом постмодерну характерна крайнім подрібненням і плюралізацією соціальних ролей, множинними способами включення до міжіндивідуальних та колективних взаємин. У теорії та на практиці вважаються втраченими звичні опозиційні членування, що мали, здавалося б, безпосереднє відношення до самого порядку речей: Схід — Захід, чоловіче — жіноче, високе — низьке, реальне — уявне, суб’єкт — об’єкт тощо. У цьому культурно-ментальному просторі "немислимі дуалізм чи дихотомія, навіть у примітивній формі добра і зла" (Ж. Дельоз і Ф. Гваттарі). Звернімо увагу на оціночне судження: "навіть у примітивній формі добра і зла".

Етика без берегів

У сенсі власне етики та моралі культура "занепаду метанаррацій", яка відмовляється від унормування "рамок" будь-яких типів поведінки, базується на дискурсивному плюралізмі, на варіабельності раціональностей, на тому, що, за словами Ф. Гваттарі, "все годиться, все прийнятно". У силу цього саме поняття ціннісного пріоритету може бути відкинуте, бо не мусить бути місця поділу на істинне і хибне, прийнятне і неприйнятне. У цьому відношенні культура будується на можливості взаємодії та діалогу різноманітних (не виключаючи альтернативних) традицій, в тому числі й морально-етичних. У цьому контексті програмної для епохи постмодерну стає ідея мікшування культури, яка являє собою принципово несистемну мозаїку фрагментів й уламків різних традицій. Як уже говорилося, фундаментальною характеристикою культури постмодерну виступає плюралізм, варіативність, свого роду перемішування в конкретних культурних контекстах найрізноманітніших аксіологічних традицій та настанов. Колаж перетворюється в постмодерні з приватного прийому художньої техніки на універсальний принцип побудови культури, в тому числі й культури вчинку: маємо сплетіння радикально різних, але при цьому цілковито рівноправних світоглядних парадигм, в рамках взаємодії яких — у світлі презумпції "занепаду метанаррацій" — неможливо виокремити універсальну аксіологію. Відсутність центрів не тільки в нормативному, а і в ціннісному значенні означає перетворення ієрархічно побудованої в ціннісному вимірі культури, в тому числі і її етичної компоненти, на щось ціннісно гомогенне. Як зазначає Ж.-Ф. Ліотар, в постмодерністському культурному контексті "всі колишні центри тяжіння, утворені національними державами, партіями, професіями, інституціями та історичними традиціями, втрачають свою силу".

Відтак жодна поведінкова стратегія, за оцінкою Р. Рорті, не має привілеїв перед іншими в сенсі кращого вираження людського єства. Жодна із цих стратегій не є більш гуманною, ніж інша, — вони просто плюральні й варіативні. Тим часом етика як така (так само, як і моральна суспільна практика) не просто аксіологічна за самою своєю суттю, а й програмно-нормативна, в силу чого не може бути конституйована в традиційній своїй якості за умов мозаїчної організації культурної тканини, де має місце принципово позаоціночна рядопокладеність і практична реалізація співіснування найрізноманітніших (аж до альтернативних і взаємовиключних) поведінкових стратегій. Д. Мак-Кенс постулює у цьому контексті можливість етики лише в сенсі "відкритої" чи "множинної", якщо розуміти під "множинністю" не простий кількісний плюралізм, а принципову відмову від можливості конституювання канону.

Якщо традиційна етика інтерпретує регуляцію людської поведінки як організовану на дедуктивному принципі, відповідно до певної ієрархії цінностей, що, у свою чергу, пов’язуються із конкретними вчинками, то постнекласична культура розглядає самоорганізацію людської суб’єктивності як свого роду автохтонний процес, поза накинутими їй ззовні регламентаціями й обмеженнями з боку тих чи інших моральних кодексів. З точки зору М. Фуко, дедуктивно збудований канон, чия реалізація здійснюється за допомогою механізму заборони альтернативних йому сценаріїв поведінки, не є і не може бути формотворчим щодо постмодерної моралі, — мова може йти лише про свого роду "стилізації поведінки". Аналогічно Е. Джердайн робить акцент не на виконання загального припису, а на суто ситуативному "людському управлінні собою" за допомогою неуніверсальних механізмів. Ба більше, сам "принцип стилізації" не є універсально необхідним, жорстко ригористичним і потрібним усім, він має сенс й актуальність лише для тих, хто, за висловом М. Фуко, "хоче надати своєму існуванню якомога більш прекрасну і завершену форму". Такий підхід позбавляє моральні максими найменшого регулятивного потенціалу і перетворює їх на гіпотетичні вербальні структури, чия модальність переходить із регістра дійсності у регістр можливості: моральність як така втрачає свою дійсність і дієвість.

Безумовною підставою етики як такої є феномен суб’єкта, який виступає у ролі носія моральних міркування і вчинку. Розпад суб’єкт-об’єктної опозиції, що виступає найважливішою парадигмальною зміною фундаментальних підстав постмодерного стилю мислення, призводить до того, що візитною карткою сучасної культури може слугувати фундаментальна презумпція "смерті суб’єкта", що передбачає відмову від феномена Я у традиційному його розумінні. Віднині Я постає не як психологічно і соціально артикульований суб’єкт, але як свого роду текст, зітканий з культурних кодів й інтерпретаційних конвенцій (Ж. Дерріда). За оцінкою А. Турена, якщо модернізм проголошував ідею цінності Я, то постмодернізм — ідею його розщеплення. Я "більше не є місцем, де відновлюється людська особистість в непорочній цілісності <...> накопиченого досвіду". В цілому постмодернізм, за оцінкою Ф. Джеймісона, осмислює себе як постулат "смерті самого суб’єкта", фінальний "кінець автономної <...> монади, або еґо, або індивідуума", які зазнали фундаментальної "децентрації".

Тож ми бачимо, що етика в постнекласичної своєї артикуляції відмовляється від традиційно засадничих своїх характеристик, що визначають класичні форми її буття в культурі від найперших початків: за оцінкою Ю. Крістевої, в даний час в етиці несподівано виникає питання, які коди (звичаї, соціальні угоди) повинні бути зруйновані. Однак якщо розглядати цю проблему не зсередини власне постмодерністського дискурсу, як це роблять названі і не названі вище автори, а в гуманістично орієнтованій системі відліку, то питання формулюється набагато гостріше: що означають описані вище процеси, що призводять до істотних деформацій теоретичної етики й повсякденної моральної свідомості та практики, для людини як особистості? Вже йшлося про те, що застосування у практиці постмодерністських дискурсивних настанов породжує досить серйозні і часом небезпечні наслідки. Власне, маємо намагання радикального заперечення майже всіх напрацювань попереднього цивілізаційного розвитку: та чи не стане це запереченням самої цивілізації як такої?

Віртуальність замість реальності

Що стосується соціально-культурних практик, то віртуалізація дійсності, однопорядковість електронних фантомів і "твердого" буття, заперечення несправжності уявлюваних форм також потребують свого коментаря. Віртуальна реальність наразі виступає значущим буттєвим фактором. Продукцію електронних мас-медіа, які сьогодні у форматі 3D дають ілюзію присутності на місці подій та участі в них. Синтез техніко-технологічних можливостей інформаційного суспільства зі світоглядними настановами постмодерну дає емблематичний результат.

Не випадково уже кілька десятків років кажуть, що подія, яку не показало телебачення, не відбулася. Сьогодні до цього можна додати — і яка не стала фактом Інтернету. І що цікаво: інколи не має великого значення, якою саме ця подія була насправді, тобто для її безпосередніх учасників. — важливо, як її представила "картинка". Реальні вчинки політиків, їхнє вміння передбачати варіанти майбутнього, здатність до ефективного менеджменту все більше підміняються здібностями до вимовляння заклинань a la чарівники з "Гаррі Поттера" (не випадково, мабуть, цей книжковий і кінематографічний серіали став світовим хітом початку ХХІ століття) і здатністю описувати свої наміри (геніальні) та переживання (щиросерді) у Twitter’і та Facebook’у.

Це справді дивовижа: у добу торжества інформаційних технологій, проривів у вивченні макро- і мікросвіту, "зеленої революції" та високорозвиненої медицини раптом відроджуються по суті магічні методи політичного діяння, а для масової аудиторії фантастично-віртуальна реальність нерідко більш вагома, аніж навколишня повсякденність.

Звичайно, тоталітарні лідери завжди користувалися прийомами своєрідної словесної магії; звичайно, будь-яка пропаганда і рекламна діяльність завжди базувалися на зверненні до певних базових архетипів та ритуалів; звичайно, віртуальність завжди була тим, що не давало реальності омертвіти у своїх сталих формах, закосніти, втратити здатність до розвитку, до виходу за межі узвичаєного. Але при тому основним продуктом виробництва було щось вагоме, грубе, зриме: метал, вугілля, автомобілі, танки, кораблі, літаки, шкарпетки, консерви, горілка тощо. Основою проведення вільного часу теж були матеріально-предметні форми діяльності — від аматорських вистав до скаутського вишколу, від кінного полювання на лисиць до спорудження власними руками у своєму обійсті чогось цікавенького (останнім любив займатися, скажімо, такий родовитий аристократ, як Вінстон Черчилль).

Сьогодні ж навіть у бойових діях армій розвинених держав дуже вагомим є елемент віртуальності: противника, який ховається за рогом будинку, вояки бачать за допомогою супутників-шпигунів; "картинка" вимальовується на спеціальному електронному пристрої, через який сприймається світ. Ну, а що стосується дистанційного бою за допомогою важкої техніки, то сучасний солдат має шанс ніколи не побачити противника "у натурі", якщо, звісно, не стане жертвою теракту смертника-самогубці, тоді в останній момент війна у віртуальності раптом стане реальною...

Я вже не кажу про сучасну економіку, де трильйони доларів, євро, єн і фунтів стерлінгів крутяться поза сферою виробництва, послуг та торгівлі, водночас вирішальним чином упливаючи на стан національних фінансових систем та світових ринків. Класична формула ХІХ століття "гроші-товар-гроші штрих" замістилася іншою — "гроші-гроші штрих", коли прибуток береться ледь не буквально з повітря, точніше, з фінансової віртуальності (не даремно ж бо Джордж Сорос в таких випадках веде мову про "алхімію фінансів").

Звісна річ, ідеться про об’єктивні процеси, а не про зловмисну вигадку якоїсь "світової закуліси". Проте будь-які об’єктивні соціальні процеси підлягають коригуванню, якщо, звісно, у суспільства й передусім у його еліти існує розуміння їхньої сутності та спрямованості. Тим часом стрімка віртуалізація дійсності, за останні півстоліття багатогранно осмислена літераторами та науковцями, так і не стала предметом раціональної корекції з боку провідних політичних сил сучасності — що лівих, що правих. Ба більше: політики охоче паразитують на ній, виставляючи себе такими собі "магами-чудотворцями", здатними за допомогою кількох заклинань виправити ту чи іншу ситуацію, порятувати економіку чи запобігти стихійному лиху. Але у справді кризових ситуаціях це не виходить.

Згадаймо події літа 2011 року. Як видається, саме магічно-віртуальна домінанта масової підсвідомості стала однією з причин трагедії на острові Утойя (Норвегія). Справа не тільки у терористі Брейвіку, який наче зійшов з екрану комп’ютерних "стрілялок". Справа ще і в нездатності учасників молодіжного табору (нинішніх політичних активістів та майбутніх лідерів), які замотали голови хустками-"арафатками" й уявляли себе героями боротьби за визволення Палестини, впоратися з озброєним злочинцем (один на півтисячі люду!). Молодь, яка проходила скаутський вишкіл у першій половині минулого століття, переконаний, швидко змогла би зорганізуватися і знищити терориста з мінімальними жертвами. А от "діти віртуалу", схоже, були здатні реагувати на небезпеку, яку не можна усунути за допомогою комп’ютерної мишки чи патетичної промови, тільки ступором чи втечею.

Станіслав Лем у своєму футурологічному дослідженні «Summa Technologiae» провіщав постання фантоматики, яка стане засобом створення віртуального світу, що доповнюватиме світ реальний. Але, схоже, навіть він не міг уявити собі, що фантомний світ стане рівноцінним реальному і почне його собі успішно підпорядковувати…

Далі буде

Теги: