На перший погляд, просто-таки дивовижна річ: згідно з результатами всеукраїнського дослідження, проведеного такою авторитетною інституцією, як Соціологічна група «Рейтинг», майже всі опитані (аж 96%) цього року мали намір святкувати Великдень. Тобто не лише православні, греко-католики, католики й протестанти, а й невоцерковлені християни, агностики, атеїсти і навіть, схоже, частина юдеїв та мусульман. Старі й молоді, жінки й чоловіки, «западенці» й «східняки», прихильники як Партії регіонів, так і «Батьківщини» - майже всіх в Україні сущих об’єднує це християнське свято. Ба більше: абсолютна більшість люду (91% опитаних) знає про його зміст: що свято Великодня означає Воскресіння Ісуса Христа, і так само більшість (аж 77%) мала намір піти до церкви на Пасху. Щоправда, половина – тільки для того, щоби посвятити великодній кошик, проте все ж…

 

З іншого боку, а чого тут дивуватися? Цивілізація на українських теренах щонайменше півтора тисячоліття, як засвідчують археологічні знахідки, розвивається під істотним впливом християнства, а з кінця Х століття – у межах християнської традиції. І як більшовики не намагалися викорінити все християнське, вони врешті-решт змушені були відступитися і спробувати абсорбувати ті чи інші традиції, в тому числі й пасхальні. З різною мірою успішності – але обрядовість чи, принаймні, згадки про неї залишилися жити, і десь так у середині 1970-х у київських «Гастрономах» у потрібний час навіть почала з’являтися паска під нехитрим псевдонімом «Кекс весенний».

Та все ж дивуватися насправді є з чого. Попри таке суспільне налаштування, попри майже загальне ознайомлення зі змістом Великоднього свята, попри масову участь у пасхальних богослужіннях (в тому числі й провідних політиків та тих із відомих бізнесменів, хто декларує свою належність до християнства), попри ще багато чого, публічна сфера життя України у Страсний тиждень, що є не тільки передоднем, а і своєрідною складовою пасхалії, засвідчує: щось не так робиться у нашому спільному домі.

Про політиків тут краще промовчати. Адже як брехали депутати та офіційні владні речники загалу, так і продовжують це робити, навіть у Страсну П’ятницю; як фальшували голосування у Верховній Раді, використовуючи чужі картки, так і фальшують (можливо, фальшують навіть більше, ніж зазвичай, адже за новий Кримінально-процесуальний кодекс у ніч на Страсну П’ятницю проголосувала 271 депутатська картка при фізичній наявності у залі засідань лише близько півсотні персонажів, які звуть себе «народними обранцями»). А на додачу по всьому Києву правляча партія за кілька днів до Великодня розставила білборди зі своїм привітанням жителям столиці – наче Пасха це якийсь Першотравень чи Восьме березня, коли вітають зарані…

Про газети також можна промовчати. Крім ритуальних святкових привітань, із зображенням писанок чи без, та – у кращому разі – однієї чи двох статей про ритуали Страсного тижня та пов’язані з ними події священної історії, там відсутнє щось спеціальне. Звичайно, ті декілька газет і тижневиків, які ще не скотилися до рівня «жовтої преси» чи відвертого примітиву, можуть давати чимало текстів, опосередковано пов’язаних із проблематикою цього тижня, із духовними пошуками та віднаходженням істини. Мабуть, саме це і є найкращий розв’язок проблеми – як не впасти у примітив фундаменталізму, і водночас бути на рівні найвищих надматеріальних цінностей.

А от телебачення на Страсний тиждень і, власне, на сам Великдень – це щось незбагненне. Схоже, власники, топ-менеджери та працівники абсолютної більшості (чи всіх?) телеканалів вважають, що у цей час можна відбутися кількома суто ритуальними трансляціями з храмів (переважно тих, де перебувають керівники держави та їхній численний почет), розповідями про запалення Благодатного вогню та популярними програмами про Ісуса Христа на рівні дитячого садочка. І все! А розважальні, політичні та спортивні програми виходять у тому ж порядку, що й у звичайний час. І це тоді, коли у ці дні (чи я помиляюсь?) християни всіх конфесій, воцерковлені й ні, мусять зосередитися на духовному очищенні й подоланні гріхів.

Адже Страсний тиждень – це останній тиждень Великого посту (якого у тій чи іншій формі дотримуються майже всі конфесії), що переходить у сам Великдень. За церковними правилами, цього тижня не можна не те що вживати скоромного а й веселитися, співати світські пісні, танцювати. У Страсну ж П’ятницю, що символізує муки і смерть Христа, заборони ще суворіші – і не лише ритуальні, а й внутрішні, духовні, особистісні. Принаймні, так мусить бути, виходячи з самої суті християнства, якщо воно не перетворене на зовнішнє дотримання ритуалів, на обрядовірство.

Автор цих рядків аж ніяк не належить до релігійних фундаменталістів. Проте моя фахова філософська та політологічна підготовка і поглиблене вивчення світової історії останніх століть підказують, що різного роду політичні та бізнесові ігрища з будь-яким віросповіданням – речі надзвичайно небезпечні. Причому небезпеки ці можуть виявляти себе по-різному – як у спалахах релігійного екстремізму, так і в тотальному моральному занепаді суспільства, наслідком чого стає й в кінцевому підсумку занепад усіх сфер життя країни – від економіки й фінансів до військової справи. Нещирість, дводумство і лицемірство – тільки найменші з цих лих, відверто провоковані деякими мас-медіа, в першу чергу – телебаченням. Добре, деякі суто розважальні передачі були записані зарані, і їхні учасники не знали, коли саме буде ефір, але ж є в ці дні і передачі прямого ефіру, що аж ніяк не вписуються у ті канони, яких – у тій чи іншій, більш чи менш суворій формі – теоретично повинні дотримуватися ледь не всі українські громадяни…

Доходить до смішного і водночас дуже сумного: так, на одному з популярних шоу 15 квітня ведучий заявив: «Сьогодні подвійне свято», бо ж цього дня, виявляється, народилася Алла Пугачова. Справді, сумірні речі для певного роду персонажів – воскресіння Христа і народження «Примадонни»…

Та що цікаво: на тих самих телеканалах, де Великодню присвячені були хіба що трансляції служіння з Лаври, а Страсний тиждень ознаменований зовсім не християнськими пристрастями, 9 травня проходитимуть телемарафони та ток-шоу, де ведучі виголошуватимуть дуже гучні слова про високі цінності, пов’язані з «патріотичною» діяльністю партії більшовиків, з її «історичними звершеннями і перемогами», які насправді були масовим вбивством людей по всі боки фронту. Тільки декілька цифр: 954 тисячі червоноармійців були розстріляні своїми ж за реальні, а найчастіше уявні провини. Це більше, ніж сумарні втрати Вермахту на всіх фронтах у 1941-42 роках. При цьому військові трибунали винесли 167 тисяч смертних вироків, а 787 тисяч вояків було розстріляно без будь-якого, навіть позірного, суду і слідства, найчастіше загороджувальними загонами, командирами і комісарами та політруками на полі бою. А ще 135 тисяч солдатів й офіцерів Червоної армії були засуджені за політичними статтями переможного 1945 року (в їхньому числі Лев Копелєв, 100 років від народження якого виповнилося якраз на початку Страсного тижня, та Олександр Солженіцин). Але це ми вже переходимо до іншої теми, хоча й пов’язаної з нашою. Адже яка ціна словам про високі матерії, що звучать на багатьох телеканалах України в проміжку між розважальними програмами, що їх диктує – щирість чи банальний бізнес-інтерес, а чи кон’юнктурне політиканство? Такі самі, як і в тих політиків, котрі брехали й чубилися впродовж Страсного тижня у Верховній Раді й на ток-шоу, а потім рушили до церков хрестити лоби та святити паски.

Ще раз хочу повторити: християнський фундаменталізм та святенництво – речі далеко не найкращі. От, скажімо, один поважний колишній дисидент, а нині знаний християнський мислитель наполегливо радив Ліні Костенко відмовитися від презентації книги про неї «Є поети для епох…», написаної Іваном Дзюбою за участі дочки поетки Оксани Пахльовської. Мовляв, не годиться у такі дні проводити світський масовий захід. Але, як на мене (хтось може не погодитися – я висловлюю лише власну думку), ті проблеми і ті пристрасті, що сповнюють цю небуденну книгу (і взагалі – всю творчість Ліни Костенко), аж ніяк за своєю суттю не суперечать тим духовним питанням і завданням, які мусить ставити перед собою людина християнської культури у ці дні. Зрештою, Ліна Василівна пройшла свій хресний шлях, і пройшла його гідно. Зрештою, поставивши руба питання про перетворення нинішньої України на «зону етичної небезпеки», про необхідність передати молоді «високовольтну лінію духу», поетка на цій презентації спрямувала не тільки розмову, а й самостійні роздуми учасників заходу саме в те річище, в якому й мають відбуватися духовні пошуки у Страсний тиждень.

Утім, не тільки такі культурницькі заходи, а й політичні діяння, як на мене, можуть стати прийнятними й органічними для Страсного тижня. Он у Росії в Астрахані триває голодування Олега Шеїна та його прихильників – на їхню думку, вибори мера міста були відверто сфальсифіковані, і такими акціями ненасильницького протесту опозиціонери намагаються привернути увагу своєї країни до проблеми та домогтися встановлення істини. Відбулися й мітинги та маніфестації на підтримку учасників голодування та з вимогою до влади не заважати встановленню справжніх результатів голосування. Ось такі – некон’юнктурні, спрямовані на встановлення істини – політичні акції, видається, за великим рахунком, не суперечать духу християнської традиції, хоча, можливо, й суперечать букві церковного канону.

Загалом же йдеться про речі, які кожен для себе визначає і встановлює індивідуально – але при цьому у публічному просторі країни, абсолютна більшість громадян якої тією чи іншою мірою належить до християнської традиції, повинні існувати певні норми пристойності, так би мовити, коридор прийнятності того, що діється в політиці, у громадському житті і в мас-медіа. Бо ж навряд чи можна брутально топтатися по почуттям віруючих чи ігнорувати їх, обґрунтовуючи це світським характером держави, або й узагалі без жодного обґрунтування – мовляв, життя триває, що, нам цілий тиждень зразково-показово ридати й плакати, хрестячи лоби?

І тут є ще одна проблема. Скільки не шукав в Інтернеті, майже не знаходив розповіді про духовний сенс Страсного тижня. От про дотримання посту, про належні при цьому страви, про доцільні форми виходу з посту, про форми церковних і народних ритуалів, зрештою, про події Священної історії – це є. А про справді високі матерії – майже нічого. Отож із цього «майже нічого» я охоче процитую – на закінчення – знаного релігієзнавця Віктора Єленського:

«Страсний тиждень – це час високої скорботи і передчуття тріумфу, час, який знесилює будь-які порівняння… Захват зустрічі, осанна і зрада. Смерть і поховання Бога, падіння і злет, ницість і велич, небуття і вічність… Парадоксально, але урочиста суворість Страсного тижня перевиповнена оптимізмом, вона просто струменить енергією буття, якоюсь невимовною, але нестримною життєдайністю. Те, що Страсний тиждень – це не час для веселощів і забавок, означає зовсім не тьмяне згасання людських сил наприкінці Великого посту, а навпаки – їхню справдішність. Зречення простих людських радощів засвідчує, що вони дійсно існують. Устремління до горнього маніфестує реальність земного і граничну відповідальність за справедливе його, земного, впорядкування… Страсний тиждень – це час, коли людина не може не замислитися над вічністю».

Що ж, ймовірно, одна з головних причин парадоксів Страсного тижня по-українськи – це банальне незнання, притаманне як «верхам», так і «низам»?

Теги: