"Тремтячі еліти". Із майбутньої книги

Українська політична еліта  в сукупності своїй -  брехливі самозванці.
Для втіхи сучасників можна сказати –  не тільки сьогоднішня еліта, а й усі попередні. Істеричний страх конкуренції, який вони називають «політикою», викликаний підсвідомим розумінням факту, що вона, ця еліта,  неспроможна вижити в природних умовах справжньої історичної конкуренції.

Саме слово  “страх” вміщає в себе значно більше переживань чи понять, які можна висловити термінами “емоція” чи “афект”. Те, що насправді може об’єднати явище страху – це ситуація, за якої всі інші учасники переживання або ті, хто про нього довідується згодом, дають йому подібну оцінку. Але як тоді бути з “помилкою хіндсайту”?

Стресогенні чинники впливають на психіку людей так, що це позначається не лише на рівні психічних захворювань. А й на культурних кодах, які зокрема пов’язують між собою індивідуальні та групові подієві поля, та встановлюють правила і терміни, в яких змальовується картина світу.

Еліти відмовляються від прямого вживання терміну „страх” по відношенню до самих себе, замінюючи його різними, більш приємними словами.

“Дипломатичність”, “відповідальність”, “розважливість”, “прагматизм” і тому подібна політкоректна маячня. Бо йдеться про звичайну шкодливість за відсутності моралі, не кажучи вже про ідеали.
 
Внаслідок такої „політкоректності” ми стикаємося з ситуацією, в якій „страх” виступає як переживання чогось, що трапилося нами в минулому, чи, можливо, станеться в майбутньому.

У cучасних класифікаціях хвороб порушення психіки, пов’язані зі станами тривоги та страху, вміщено в розділі “Тривожні розлади”. Бо  тривожність у них визначається як головна ознака.

Тривожність українських політиків, помітна в кожному шоу неозброєним оком - це їхній екзистенційний, сутнісний  страх. Який вони свідомо і несвідомо  видають за жертовну,  незглибну турботу про неньку-Україну.


Що таке їхній страх? Ну, за первиннними ознаками, напевне – дрижаки і холодний піт при думці про те, як поведуться з ними і їхнім майном політичні наступники. Якщо взяти глибше – системна сукупність глибинних соціально-психологічних станів особистості зі зворотнім зв’язком, що змінюють соціальну поведінку індивіда або соціальної групи.

Тобто дрижаки нашої еліти – це купа  неусвідомлених первинних імпульсів, які надходять з хаотичних глибин людського єства. Мірою того, як ці імпульси „виринають” на поверхню свідомості, вони набувають виразніших ознак. І залежно від наближеності до зовнішніх шарів свідомості отримують індивідуальне забарвлення. І це міняє індивідуальну і групову поведінку. В нашому випадку – поведінку відповідальних за долю країни.

Через те, що страх є найсильнішим сигналом про очевидну або приховану загрозу, на який людина реагує підсвідомо (і тому блискавично), його можна назвати сигналом екзистенційної, „пограничної” ситуації, потреби остаточного вибору.  Завдяки цьому індивідуальний страх легко знаходить відповідники у різних культурах,. і легко пристосовує полохливих до інших культур.

Страх - той, первинний, притаманний кожному  -  викликаний нашими глибинними хаотичними імпульсами. Останні на первинному рівні структурування, притомності, виявляються як архетипи. Вони, наче древні божества, різні за вдачею, мешкають у колективному несвідомому  і свідомому. Часткове втілення архетипу в конкретній людині дає їй на певний час стан натхнення або одержимості,  наділяє харизмою.

Чому ми так багато говоримо про наших українських “елітних” самозванців? Бо їхній страх, викликаний зовнішніми обставинами і усвідомлений, самовідтворюється в інших. Нав’язується країні під час кожних виборів. І розростається до комплексного явища колективної психіки. А це означає, що страхом, слабкістю, політичною анемією може бути заражена ціла нація.

Звісно, в ситуації історичної безвиході інстинкт самозбереження, підсилений страхом, може переростати в необхідність активного вчинку. Так в історії України спалахували визвольні змагання. Так починали виникати і формуватися дійсно  панівні верстви суспільства, аристократії та еліти. А потім все кудись дівалося, як вода в пісок. Куди?

Люди діють або під впливом страху або всупереч йому. Тому їх називають за наслідками скоєних вчинків боягузами або героями. Але страх як такий однаково є домінантним у визначенні  їхньої поведінки. Нічого не бояться лише ті, хто не сповна розуму. Та лише вільна людина спроможна контролювати свій страх.

Ефект страху виявляється у снах та персонажах індивідуального несвідомого, ролях та сценаріях групової взаємодії, в суспільно-політичному та культурному житті. І водночас страх, який оживає в архетипі, стає визначальним чинником поведінки групи. Зі своїми сценаріями, закладеними в  колективному несвідомому.

 У нашому, українському, випадку – це насамперед історичний міф зі своїми персонажами та сюжетними ходами .

Чому в сучасному українському суспільстві так процвітає  катастрофізм, про який йшлося в першому розділі? Він-бо існує вже  як спосіб сприйняття та оцінки дійсності масами.

У тому числі – як технологія маніпулювання масами. Ще радянський академік Сергій Юдін  у 30-х роках отримав Сталінську премію за те, що довів, як страх передається через кров. Спочатку це були досліди з лисицями і кроликами, а потім – з переливанням живим трупної крові, ураженої передсмертним жахом. Сталін високо оцінив дуже актуальний для нього внесок ученого.

Коли усталилася писемність, а перші пам'ятки датовані найраніше ХІІ століттям – фіксація та кодифікація культурних смислів, яка відбувалася зі становленням писемної культури, дала людям відчуття, що таким чином вони можуть долати час. А отже,  і власний суб’єктивний страх, переносячи його в далеке майбутнє і «ховаючи» там. Циклічне розуміння історії, нетривалість життя,  вразливість перед зовнішнім світом спричинилися до того, що направленість соціальних страхів розвивалася зсередини людського єства назовні, в суспільство.

Але, по суті, назовні нічого не виходило, бо «там» – це те саме ,що й «тут». Майбутнє – тут і зараз, як і минуле.

Таким було життя, в якому смерть була звичним супутником. Песимізм – панівним світоглядом, а перманентні поразки державотворення (тобто есхатологічність суспільного розвитку  змушували постійно очікувати кінця світу.
Підсвідома тривожність - це підсвідомий страх покарання за минулі гріхи, байдуже, власні чи  предків.

Наприклад, за протиправне використання чужого егрегору.  ( Пам’ятаєте  про відповідальність за піднятий чужий прапор?)

Слово “егрегор” походить від латинського виразу ex-grex  – “від натовпу”. Це “душа” речей і явищ, стійка енергетична сутність, породжена думками та переживаннями  людей. Навіть якщо ці люди жили багато століть тому. Така сутність може допомогати, а може й нести прокляття. Тоді егрегор, немов тоталітарна секта,  підсвідомо впливає на волю вибору, віднімаючи у підлеглих частину їхніх сил і можливостей.

Здійснюючи  вплив, егрегор визначає стратегію. Дає або конструктивну, або руйнівну поведінку. Остання виникає  за панічного типу реагування.

Античні автори виділяли два типи страхів, а саме  – Фобос і Деймос, Страх і Жах, усвідомлений і неусвідомлений стани.

Суспільна апатія, завмирання і байдужість, які охоплюють українське суспільство, є та реакція, що виникає  через суміш  страху з такими поняттями як заздрість, тотальна підпорядкованість, обмеження свободи.

 Поняття ці з віку у вік  і з року в рік генерує і плекає українська самозванча еліта.

 Сигнальна функція страху, як „вбудована” в психіку індивіда, вже не може компенсувати ту шкоду, якої завдає  сьогоднішньому українському суспільству подекуди нез’ясовний  песимізм, що спрямовує увесь етнос до аномії - утрати  волі.

Інша суспільна функція страху, яка колись підвищувала організованість племен, опірність, боєздатність  та індивідуальну дисципліну   і полегшувала завдання керівництва вождям, сьогодні також розмилася і перетворюється на свою протилежність. Послух зі страху, «страх Божий»,  у ХХ столітті, особливо після колективізації, Голодомору і Другої світової війни, перестав бути організовуючим та виховним чинником. І став покажчиком суспільного розладу і розбрату.

Більшість сучасних суспільних небезпек нечутні і невидимі для загалу. Наші державні діячі, що стали державними волею випадку, бачать їх лише в силу обставин. Але замість того, щоб, як належить еліті, першими зустріти удари долі і гідно відповісти на них або з честю впасти – з острахом, заплющивши очі, пропускають кожну навалу повз себе. Так  діти під час пожежі ховаються під стіл або в комірчину, де темно і тихо. Поки що.

  Мобілізаційна функція  в першій хвилі масових реакцій ще якось виявляється. Люди опираються, як можуть. Суспільство продовжує сяк-так розвиватись, держава – існувати,

Але підсилений сучасним інформаційним полем страх української еліти  викликає в суспільстві, залежно від ситуації, або розпач і  паніку, або байдужість і безвілля. Коли інформації недостатньо, страх диктує стратегію поведінки. Ця емоція розвивається за відсутності даних, необхідних для захисту індивіда чи супільства  від різних  загроз.

Правильно у такому випадку регувати навіть на ту інформацію,  корисність якої ще не відома або не доведена. На перший погляд, така реакція надлишкова і неощадлива. Проте вона запобігає ігноруванню справді важливого знання, адже незнання, як відомо, не звільняє від відповідальності.

Тому краще повірити, що з Україною відбувається тисячолітня  містична драма.

Аніж звичайна трагедія людської глупоти.