Головні тенденції внутрішнього життя Української Православної Церкви

Юрій Чорноморець

Українська Православна Церква переживає загострення суперечності між політикою централізації,

яку проводить митрополит Володимир, та «сепаратистськими» настроями окремих єпископів

Політика централізації
В останні роки панівною тенденцією внутрішнього життя УПЦ були кроки, спрямовані на підвищення керованості Церквою як цілим. У грудні 2007 року було засуджено «політичне православ'я», діячі якого ставили власні погляди вище за загально-церковні, мали сміливість виступати суддями слів і дій єпископату. Тоді ж було відсторонено від служіння єпископа Іполіта (Хілько), відомого своїми радикальними поглядами. Кращій керованості самого єпископату із центру сприяли поділи єпархій, переміщення єпископів. 
У централізації церковного життя об'єктивно було зацікавлене не лише вище керівництво УПЦ, але і головні діячі Московського патріархату. З початку 1990-х років за політику в Україні в Московській патріархії відповідальність покладалась на Відділ зовнішніх церковних зв'язків, який очолював сьогоднішній патріарх Московський Кирил. За часів правління Президента В. Ющенка збереження єдності та керованості УПЦ робило її витривалою у випадку можливих випробувань. Але не менш важливим був розрахунок тодішнього митрополита Кирила на організовану одностайну підтримку українським єпископатом його кандидатури на виборах Московського патріарха.
Щодо тенденцій внутрішнього життя УПЦ
Перемога політики централізації об'єктивно була б можливою у випадку законодавчого закріплення за УПЦ статусу юридичної особи. Володіння всім майном УПЦ на території України автоматично робило б митрополію безальтернативним владним інститутом у Церкві. Запорукою успіху централізації є підтримка цієї політики єпископатом УПЦ. Або ж цілковита підтримка з боку священників і мирян, що впливали б на єпископат, примушуючи його до централізації.

Тенденція до сепаратизму
Єпископи УПЦ теоретично мають необмежену владу у власних єпархіях. Насправді вони змушені ділитися цією владою із впливовими священиками та власним оточенням. Згода із політикою централізації для єпископів можлива лише тоді, коли вони самі будуть зацікавлені в такій політиці. Поки що центральне керівництво не давало приводу єпископам для серйозних нарікань, але і суттєвої допомоги у вирішенні місцевих проблем єпископи не бачили. 
Політика централізації як така не викликала невдоволення єпископату УПЦ, оскільки вона не була ані артикульована керівництвом, ані осмислена єпископатом. Невдоволення серед єпископату викликає лише відсутність неформальної та формальної координації зусиль центру із єпархіями. Єпископи слушно вважають, що могли б бути джерелом нових ідей щодо розвитку церковного служіння в Україні, якби із ними спілкувалися люди, відповідальні за формування політики УПЦ. Спільна інтелектуальна робота центральних органів УПЦ із єпископами і єпархіальними управліннями могла б розвіяти настрої невдоволення.
На початку 2009 р. ряд єпископів УПЦ висловив незадоволення зусиллями керівництва УПЦ, спрямованими на укорінення цієї Церкви на українському ґрунті. Невдоволені єпископи та їх оточення орієнтовані переважно на російську церковну ідентичність. Намагання УПЦ бути церквою для всіх православних України, в тому числі і для віруючих із вираженою українською ідентичністю викликає у цих єпископів спротив. Деякі діячі із оточення митрополита Одеського Агафангела озвучили погрози щодо створення «Південно-Східної автономії» із безпосереднім підпорядкуванням патріарху Московському. 

Кому вигідний «сепаратизм»?
 «Сепаратизм» як такий є на сьогодні інструментом в боротьбі за владу в усій УПЦ. «Сепаратисти» користуються із невдоволення єпископату щодо віддаленості від центру прийняття рішень та продукування ідей в УПЦ. Москва підтримує «сепаратистів» задля досягнення власних цілей. Адже при загостренні відносин між керівництвом УПЦ та «сепаратистами» Московський патріарх може запропонувати власну компромісну кандидатуру на пост Предстоятеля УПЦ. Але ця гра є надзвичайно небезпечною, оскільки ситуація може вийти з-під контролю основних гравців, а наслідки для УПЦ можуть бути катастрофічними. Адже єдність УПЦ на сьогодні забезпечується не тиском держави, не впливом Московського патріархату, але силами самої УПЦ. У разі незгоди в лавах УПЦ не існує жодних зовнішніх факторів, які б могли утримати УПЦ від розколу.
Москві вигідно створювати враження існування в УПЦ широкого руху за повернення УПЦ статусу екзархату Московського патріархату. Роками лунають голоси, в основному із Одеської єпархії, про неканонічність статусу УПЦ. Між тим ці розмови на разі не мають жодних підстав. Адже Помісний Собор РПЦ, що обирав Патріарха, закріпив канонічний статус УПЦ. А саме, підтверджено Томос 1990 року, яким УПЦ даровано права широкої автономії.

Що далі?
«Сепаратисти» протиставляють своє бачення поміркованій позиції керівництва УПЦ і вимагають поступок. На сьогодні це означало б кінець перемовин із УПЦ-КП і УАПЦ, закріплення статусу УПЦ як церкви для людей із російської ментальністю і для осіб без будь-якої національної ідентичності. Заяви про неприйнятність всього українського звучать доволі гучно. «Сепаратисти» забувають, що аналогічна позиція свого часу спричинилася до виникнення українського автокефалістського руху і розколу. Адже саме наполягання на українській ідентичності Церкви, неприйнятність проявів інших національних ментальностей в межах Церкви було і залишається важливою причиною для розколу в Україні. Сьогоднішні розкольники - це вчорашні «сепаратисти». Нинішні «сепаратисти» - це ймовірні завтрашні розкольники. З огляду на це позиція керівництва УПЦ є поміркованим компромісом, пропозицією щодо консенсусу між усіма православними України. Адже більшість віруючих УПЦ - це саме люди із твердою церковною ідентичністю, що цінують універсальний характер православ'я. Тому УПЦ може і повинна бути рідною Церквою для тих вірних, що свідомо обирають пріоритетом власну національну ідентичність - як українську, як і російську. Тобто УПЦ має бути рідною церквою для всіх, хто став розкольником: вона повинна бути такою, щоб розкольники могли в неї повернутися. УПЦ має бути рідною Церквою і для тих, хто сьогодні готовий стати «сепаратистами»: вона повинна бути такою, щоб вони могли в ній залишитися.
Толерантність і поміркованість не нав'язані керівництву УПЦ з боку держави чи «агентів впливу». Ап. Павло говорив, що був «всім для всіх». Ця універсалістська позиція природна для християнства взагалі і православ'я зокрема. Але ця позиція УПЦ необхідна і для України. Адже Україна є регіональною державою, що балансує на межі розколів, однак, уникає їх. І сьогоднішня позиція керівництва УПЦ враховує особливості всіх регіонів України. А «сепаратисти» враховують лише особливості власних регіонів.
Крім того, «сепаратисти» вважають, що УПЦ залишили вже всі віруючі, які мали потребу в українській церковній ідентичності. Між тим, в УПЦ велика кількість віруючих вже майже два десятиліття мириться з неукраїнською ідентичністю з огляду на те, що УПЦ - єдина канонічна православна церква в Україні. А отже, навіть незважаючи на розкольників, УПЦ відчуває необхідність бути відкритою до українських культури, історії, менталітету. Саме таку особисту відкритість демонструє Предстоятель УПЦ митрополит Володимир. Що і має бути взірцем для інших єпископів УПЦ та основою взаємного порозуміння в Церкві.

Теги: