Триденна наукова конференція «Релігійна освіта та її альтернативи у загальноосвітній школі: європейський та український досвід» завершилася в читальній залі філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка лекцією професора Дженні Берглунд, завідуючої кафедри релігієзнавства Центру гендерних, культурних та історичних досліджень Зьодертонського Університету (Швеція). Дженні Берглунд є представником шведської експертної спільноти з питань релігійної освіти в загальноосвітній школі. Захистивши дисертацію з питань ісламської освіти в Швеції, пані Дженні наразі аналізує функціонування та зміст релігійної освіти у школах Балтійського регіону.

Лекція «Порівняння релігійної освіти в Європі та Швеції» актуалізує останні дослідження та, відповідно, висновки, зроблені проф. Берглунд на основі аналізу реального стану релігійної освіти у країнах Балтійського регіону та на основі офіційних документів урядів. Отже, основними питання стали: типи релігійної освіти в Європі, релігійна освіта у Швеції в історичній перспективі та співвідношення релігійної освіти як отримання знання, практичного засвоєння своєї релігії (індоктринація, катехізація) і релігійної освіти як отримання наукового знання про різні релігії (релігієзнавство, історія релігії).

Базовим текстом Європи у цьому питанні є «Європейська конвенція з прав людини» (Рим, 1950 р.), згідно якого жодна людина не може бути дискримінована у своїх релігійних поглядах; вона має право на отримання освіти, в тому числі релігійної освіти в різних проявах і формах функціонування; держава має зважати на задоволення потреби людини у отриманні релігійної освіти і сприяти отриманню освіти людиною згідно її філософських та релігійних переконань. Як зауважує лектор, не дивлячись на спільність національного та загальноєвропейського законодавства в питаннях релігійної освіти, в різних країнах існують різні її моделі.

Проф. Берглунд виділяє наступну типологію моделей релігійної освіти: релігієзнавчий підхід (позаконфесійний) і деномінаційний підхід (конфесійний). Кожен з підходів реалізується з властивими відмінностями. Деномінаційний підхід передбачає відокремлену (сепаративну) систему релігійного навчання: учні розподіляються по класах, в яких відбуваються заняття у відповідності до власної конфесійної належності: лютеранин у класі з лютеранським пресвітером або вчителем і т.д. Релігієзнавчий підхід передбачає інтегративний підхід – в одному класі учні отримують знання не тільки про свою релігію, але й про інші релігії. Але слід зауважити, що в багатьох школах, регіонах можливі змішані моделі, коли в конфесійній релігійній освіті можуть даватися знання про інші релігії (нейтрально або викривлено) або в релігієзнавчий релігійній освіті присутня велика компонента, присвячена традиційні релігії або релігії більшості. Крім того, питання релігії розкривається в конкретних предметах соціо-гуманітарного циклу у відповідному вимірі (релігія в історії, етика, людина і суспільство).

Маючи вказані моделі релігійної освіти, проф. Берглунд дала характеристику такої освіти в більшості країн, що мають вихід до Балтійського моря (мабуть, у скандинавів сильна балтійська надрегіональна ідентичність або регіон дійсно має свою специфіку – прим. автора): Норвегія, Фінляндія, Естонія, Польща, Швеція.

Фінляндія характеризується змішаністю з тенденцією до релігієзнавчого підходу. Традиційно в країні існувала сепаративна модель релігійної освіти, причому можна обирати одну з 13 релігійних конфесій, але з 2003 року релігійна освіта стала законодавчо не конфесійною, тому поки що діти навчаються відокремлено, але з обов’язковим отриманням знань про інші релігії з нейтральної точки зору. Публічні дискусії у Фінляндії показують, що до інтегративної моделі прагнуть не тільки влада, але й батьки.

Норвегія має інтегративну, неконфесійну модель (утвердилась у 1997 р.) – всі діти навчаються в одному класі і отримують знання про всі релігії, але є особливість – акцентуація на традиційному християнстві в протестантському ключі.

Естонська релігійна освіта є інтегративною, неконфесійною. Особливістю є небажання великого відсотку батьків та дітей отримувати будь-які знання про релігії/релігію.

Польська релігійна освіта є найбільш конфесійно орієнтованою, католицькою, відповідно, система є сепаративною. У багатьох школах в учнів немає можливості обрання релігійного навчання своєї традиції з причини відсутності вчителів, тому перед батьками і дитиною є вибір: або католицька релігійна освіта (це дозволяється), або ніяка.

Таким чином, говорить Дженні Берглунд, приклад деяких країн Балтійського регіону показує тенденцію трансформації релігійної освіти від сепаративної, конфесійної, деномінаційної системи до інтегративної, неконфесійної, релігієзнавчої системи, причому деякі країни показують перехідний стан. Але в жодній країні не припускають можливості повної відмови від релігійної освіти, оскільки це виключає виховний, формуючий людину як члена суспільства потенціал школи. Метою релігійної освіти визнається залучення людини до релігії не у духовному сенсі, а в пізнавально-інтелектуальному (не як знання чогось, а як знання про щось – прим. автора), релігійна освіта має сприяти розумінню дитиною релігійних коренів культурних феноменів та інтелектуальній орієнтації в інших релігійних системах. Потреба в релігієзнавчій системі релігійної освіти, на думку пані Берглунд, диктується суспільною реальністю, глобалізацією та ін.

Моделі релігійної освіти. Нотатки з лекції Дженні Берглунд у Києві

Детальну трансформацію релігійну освіту проф. Берглунд розбирає на прикладі Швеції, роблячи історичний екскурс. Швеція є лютеранської країною з XVI ст. У відповідності до протестантського принципу Solo Scriptura, в 1686 р. був прийнятий «Еклезіастський акт» про обов’язкове навчання батьками грамоті своїх дітей задля обов’язкового читання Біблії. У 1842 р. вводиться обов’язкове шкільне навчання, яке на 90 % складалося з релігійних предметів або предметів, що розкривалися в релігійному дусі. В 1919 р. кількість релігійних предметів зменшено до половини від загальної кількості предметів, з програми були прибрані читання гімнів, Біблії, обов’язкові молитви. Вже після ІІ Світової Війни у 1951 р. був прийнятий Закон про релігійну свободу, за яким людина вже не була зобов’язана належати до якоїсь церкви, але релігійна освіта залишається в школі.

Починаючи з 1962 р., релігійна освіта позбавляється елементів індоктринації і катехизації, навчання має бути нейтральним, без проповідництва. Але, за свідченням лектора, релігійна освіта все одно залишалась лютерансько-орієнтованою, а в підручниках можна зустріти негативне висвітлення католицизму. 1969 рік остаточно елімінував християнський бекграунд релігійної освіти, яка стала повністю нейтральним, релігієзнавчим предметом про релігії (тільки на папері, як зазначала Д. Берглунд). У 1980, 1984 та 2011 рр. з’явились нові навчальні плани предметів про релігію.

В останньому плані 2011 р., який є продуктом співпраці вчителів та науковців за підтримки Міністерства освіти, враховується сучасне розуміння релігійних процесів: в середній школі (4-6 класи) увага приділяється ритуалам, географії релігії – священні місця, християнська біблійна географія. Як правило, вчитель має давати знання про 5 світових релігій: християнство, іслам, буддизм, індуїзм та іудаїзм. Крім того, вчитель знайомить дітей з основними священними текстами: Біблія, Коран, Веди і т.д, германо-скандинавська міфологія та міфологія північних народів Скандинавії (лапландці, саами). У 7-9 класах учні поглиблено розбирають християнство в його трьох напрямах (католицизм, православ’я, протестантизм), структуру релігії, новітні релігійні течії, секулярні погляди на життя (гуманізм), інші філософські системи (марксизм, веганство, фемінізм, екзістенціалізм). Але, що цікаво, як і релігієзнавство в цілому, сучасна релігійна освіта розглядає релігію в її конкретних проявах, безпосередньо в повсякденному житті.

Торкаючись питання дидактики в релігійній освіті, пані Берглунд говорить про систему підготовки вчителів для викладання релігійних предметів. В залежності від віку учнів і класів вчитель повинен мати відповідну релігієзнавчу підготовку у вищий школі: для молодших класів і дитячих садків – не менше 1 семестру, для старших класів – не менше 3 семестрів. Як відповіла доповідач на запитання про особистість вчителя, він дійсно є ключовою ланкою передачі знання про релігію, при цьому сам є носієм певних релігійних чи філософських переконань, тому повна нейтральність є тільки ідеалом.

Як висновок професор вказує, що нейтральність, позаконфесійність сучасної релігійної освіти не є причиною секуляризації, високого невір’я та інших особливостей Швеції, яка визнана однією з найбільш світських країн Європи, а навпаки, процеси трансформації релігійної освіти відповідають загальносуспільним процесам. Чи може релігійна освіта стати впливовим елементом створення солідарної системи європейського суспільства? Очевидно, що міграційні процеси, потреба міжкультурного діалогу, рівень ксенофобії, за логікою європейських урядів та суспільств, потребують такої системи релігійної освіти, яка сприятиме закладанню європейської системи цінностей, на яких тримається суспільство, інтеграції, рівності чоловіка та жінки, повага та співчуття до незахищених прошарків населення. Але, у відповідності до Берлінської декларації, система цінностей ґрунтується на визнанні вкоріненості цінностей у християнську культуру та на основі європейського гуманізму, що породжує певну плутанину, конфліктність, оскільки залишаються відкритими питання про інші релігійні традиції або протиріччя секулярного гуманізму релігії. Тому релігійна освіта в сучасній Європі, у відповідності до конвенції, має прийти до консенсусної моделі.

Теги: