В останні місяці в Україні та Польщі активно обговорюється проблема так званої «Волинської трагедії». Українські Церкви оприлюднили звернення до пастви з приводу 70-річчя цієї трагедії, яке відзначається в липні 2013 року. 28 червня у Варшаві представники Української Греко-Католицької Церкви та Римо-Католицької Церкви Польщі підписали спільну Декларацію з нагоди цієї сумної річниці. Редакція сайту «Релігія в Україні» пропонує читачам інтерв’ю з доктором богослов’я Миколою Крокошом, в якому йдеться про можливі перспективи польсько-українського примирення та роль в цьому процесі українських Церков.

- Пане Миколо, нещодавно відбулося підписання спільної декларації керівництва УГКЦ і польської РКЦ про Волинську трагедію. Але ж це не перша подібна декларація українських і польських ієрархів. А тому напрошується питання: чи не є подібні заяви виявом певної інфляції справи українсько-польського примирення? Заяв у нас не бракує, а чи відбувається щось насправді?

 

- Відносини між нашими народами такі ж древні, як і вони самі. Українці і поляки завжди були сусідами, а між сусідами буває всяке. Ми не раз боролися пліч-опліч проти спільних ворогів, століттями захищаючи європейську християнську цивілізацію від турецької навали – наприклад, у Хотині й під Віднем. Але між нами були й непрості часи, і наша спільна історія має також криваві сторінки, які не можна замовчувати. Для загоєння ран минулого потрібний певний час, це тривалий процес. Думаю, що ми на правильному шляху, який пройшли й інші європейські народи – наприклад, німці з французами.

- Чому УГКЦ проявляє таку активність у цьому питанні?

 

- По-перше, тут є конфесійний момент, бо Польща є католицькою державою, а католикам завжди легше знайти спільну мову з католиками. А по-друге, питання польсько-українського примирення має для УГКЦ також практичний вимір, бо значна частина населення Західної України працює в Польщі, а це означає, що стан українсько-польських відносин прямо відбивається на вірянах УГКЦ. До того ж, велику роль відіграють історичні й сімейні зв’язки – значна частина населення Західної України має родину в Польщі чи навіть польські корені. Наприклад, найбільше людей із моїм прізвищем живе на південь від Кракова. До війни чверть населення Галичини становили етнічні поляки чи полонізовані українці («латинники»), а тому в нас було й багато змішаних шлюбів. По-третє, існує тривала традиція примирення між українцями і поляками, яке розпочалося відразу ж після війни і в якому з самого початку УГКЦ брала активну участь. Українська Греко-Католицька Церква завжди була провідною силою цього процесу з українського боку.

- Як Ви оцінюєте роль усіх Церков у примиренні між українцями і поляками?

 

- Церква відіграє важливу роль як в українському, так і в польському суспільстві. Вона є великим моральним авторитетом і вона завжди виступала за те, щоб побудова об’єднаної Європи відбувалася на християнських засадах. На жаль, українські Церкви поки що не виступають єдиною силою в процесі українсько-польського примирення. Не знаю достеменно причин цього недоліку, але вже факт того, що саме УГКЦ підписала з РКЦ спільний документ про Волинську трагедію, виглядає трохи дивним з огляду на те, що величезна більшість українців Волині є православними. З українського боку було по одній заяві від кожної з великих українських Церков, і це є добрим знаком. Але набагато краще було б, якби мали одну спільну заяву з підписами глав цих Церков, бо йдеться про справу, котра стосується всіх українців основних конфесій України – православної і греко-католицької. Поляки цієї проблеми не мають, тому що в них домінує Римо-Католицька Церква. Було б добре, якби українські Церкви мали єдину християнську й національну позицію з цього питання. Це надало б процесові примирення справді нового рівня, бо УГКЦ представляє тільки 7-8 відсотків українців, тоді як православні Церкви вдесятеро більше. Отже, без їхньої активної участі говорити про дійне примирення між нашими обома народами дещо зарано, тут може йтися радше про галицько-польське примирення.

- Чи не була заява, що підписана недавно ієрархами УГКЦ і РКЦ, дещо однобокою? В ній акцентовано на польських жертвах конфлікту на Волині. Але ж ми знаємо, що було й багато жертв із українського боку.

 

- Я думаю, нам потрібно розглядати дану заяву не як крапку в цьому процесі, а як черговий крок вперед. Такі заяви не можуть бути занадто об’ємними, бо їхньою метою є оцінка певних подій, а не всієї спільної історії. Цього року ми відзначаємо не тільки 70-ту річницю трагічних подій на Волині, а й 75-ту річницю трагічних подій на сусідній Холмщині – трагічних тепер уже для українців. Було зруйновано сотні українських православних храмів, по суті це був акт етноциду, коли в нашого народу намагалися забрати найдорожче, що в нього є – рідну Церкву, котра завжди була головною підвалиною його національного буття. Було б добре, якби за заявою про Волинь послідувала також спільна заява про Холмщину, адже ці дві трагедії розділяє тільки п’ять років. Не можна говорити тільки про біль однієї сторони, християнська совість вимагає від нас засудження всякої кривди, ким би вона не була вчинена. Але до випрацювання цієї заяви поряд із УГКЦ і польською РКЦ обов’язково треба залучити також представників потерпілої сторони – українські православні Церкви, і звичайно ж Польську Православну Церкву.

- Якщо ми розпочнемо все далі розгортати історію наших взаємних кривд, то чи не перетвориться примирення між українцями і поляками на нескінченний процес вишукування в історії все нових злочинів?

 

- Дуже слушне питання. Гадаю, наші Церкви повинні обмежитися кривавим 20-им століттям, а всі інші епохи залишити історикам. Головні проблеми у відносинах між українцями і поляками стосуються 1-ої половини минулого століття, бо вони є наслідком ідеології націоналізму, котра чітко розділила обидва народи на «своїх» і «чужих». В минулі часи національність не відігравала визначальної ролі – важливою була передусім лояльність суверенові, а також конфесійна приналежність. Українські і польські історики повинні випрацювати спільний погляд на нашу історію в 20-му столітті, в якому були б враховані позиції обох сторін. Поляки повинні глянути на нашу спільну історію цього періоду очима українців, і навпаки, щоб ми краще зрозуміли позиції один одного. Думаю, для українців важливим є передусім те, щоб поляки зрозуміли – не можна відмовляти українцям у їхньому Богом даному праві на незалежність.

- Побутує думка: чому українці повинні просити в поляків прощення? Висловлюється аргумент, що УПА воювала за високу мету – незалежність України.

 

- Нам треба чітко розділити дві речі. З одного боку, ми маємо бойові акції УПА проти військових частин різних загарбників – німців, радянської влади і польської Армії Крайової (АК). Звідси й пам’ятники провідникам і воїнам ОУН-УПА по всій Західній Україні. Місцеве населення знає і шанує своїх героїв, і українці нікому й ніколи не дозволять вказувати їм на те, хто має бути їхніми героями. Кожен народ має право на власних героїв. А з іншого боку – якою святою не була б мета, не можна намагатися досягти її порушенням однієї з найголовніших Божих заповідей – «Не убий!» Тому всі акції УПА проти мирного польського населення мають бути однозначно засуджені. Це болюча, але єдино можлива й правдиво християнська оцінка. Адже масові вбивства польського населення стосувалися всіх без винятку – цивільного населення, навіть жінок, дітей і тих поляків, які не були ворогами української незалежності й ніколи не чинили кривди українцям. Те ж саме стосується і акцій польської АК проти українського мирного населення – вони також мають бути безумовно засуджені.

- Як Ви уявляєте собі подальші перспективи українсько-польського примирення?

- Хотілося б побажати нашим ієрархам, щоб вони не піддавалися на різні політичні провокації. Українці і поляки є мудрими європейськими народами, а тому вони розуміють, що примирення потрібне їм обом, і то в рівній мірі. Головне щоб усі ми – поляки й українці, збагнули: примирення не відбувається через символічні жести політиків чи спорадичні заяви Церков. Справжнє примирення можливе тільки через інтенсивні контакти між нашими обома народами в об’єднаній Європі. Досить глянути на польсько-український кордон, який і далі розділяє наш континент залізною завісою, щоб збагнути: до справжнього примирення ще далеко. Бо ж усім зрозуміло, що примирення через колючий дріт є тільки сентиментальною ілюзією.

Теги: