Вже тиждень деякі маргінальні особистості з УПЦ намагаються роздмухати скандал навколо підписання митрополитом Володимиром Звернення щодо дискусії про європейські цінності в Україні. Однак «підняти хвилю» не вдається. Чому? На це є низка причин, більшість з яких помітні для небагатьох.

Перше. Протестує один монастир «батюшки Зосіми». Засновник монастиря благословив не підкорятися Київському митрополиту лише в одному випадку: якщо УПЦ піде в автокефалію. Як ми знаємо, ніякого руху до автокефалії нема, є лише заява з приводу церковної позиції щодо можливої асоціації України з ЄС, але непокора вже заявлена.

Також намагаються змалювати протест окремі «журналісти», «експерти», які є професійними русофілами (якщо не українофобами) з команди, що зараз гуртується навколо Віктора Медведчука, але не є власне впливовими лідерами думки всередині Церкви. Ніхто не бачив жодного внеску цих людей у церковне життя, церковне просвітництво, і похвалитися вони можуть хіба що пустими грамотами від єпископів, які видавали і видають «авансом». Як показує досвід – часто помилково видають, бо люди схильні розуміти ці знаки як індульгенцію собі на всі майбутні гріхи.

Друге. Митрополит Володимир ще з кінця 1990-х років веде політику «коренізації» УПЦ. Причому, на думку митрополита, яку він прямо висловлював і у Варшаві, і у Москві, і у самому Києві, є дві культури, в які однаково має закорінюватися УПЦ. Це культура західноукраїнська і культура східноукраїнська. Такого роду оптика дозволяє не бачити проблеми там, де її хочуть бачити інші. Україна – величезний материк різноманіття, який центрується навколо святого града Києва. І розділяти Україну різноманіття культур не може, адже культура – якщо це культура - може лише об’єднувати. Єдність навколо Києва необхідна, і вона зростатиме разом з православним духовно-культурним відродженням. Сьогодні, якими б не були умови політичного постмодерну, митрополит Володимир бажає нового відродження за зразком того, що сталося в часи св. Петра Могили. Очевидно, що саме відкритість до всіх досягнень культури – звідки б вони не походили – зумовила успіх київського православ'я в XVII столітті. Так само має надихати і принципове відстоювання головних морально-духовних і віроповчальних принципів – за будь-яких умов, при будь-якому політичному оточенні.

Третє. Справжні протести проти підпису блаженнішого Володимира можливі лише в тому випадку, якби він як єпископ порушив православне віровчення, канони церкви, узурпував би владу. Такого роду процесів не спостерігається. Рішення в УПЦ є результатом консенсусу, і ніхто не продавлює тих проектів, які не знаходять загальної підтримки. Це – одна з причин браку єдності УПЦ і сповільнення динаміки її розвитку. Але це причина і того, що люди з найрізноманітнішою релігійною психологією знаходять в УПЦ власну духовну домівку. І можуть протестувати проти рішень свого Предстоятеля. В деяких інших церквах України та сусідніх держав безпідставна критика Предстоятеля завершилася б за лічені дні – через відлучення винних від Церкви.

Четверте. В релігійній сфері можна створити імітацію широкого руху з тією чи іншою спрямованістю на місяць, на рік, але не на десятиліття. Вже багато років група маргіналів, обманюючи деяких єпископів та цілі церковні структури, намагається зімітувати широкий рух протесту проти всього українського в УПЦ. Звичайно, що коли ті самі особи імітують наявність широкого руху протесту проти європейської інтеграції – це викликає лише посмішку як серед віруючих, так і серед позацерковних спостерігачів. Всі згадані особи за попередні роки досить ясно довели, що не представляють нікого, крім самих себе. Єпископат УПЦ сьогодні залишається єдиним навколо Предстоятеля, священство і миряни – знаходяться у послуху йому і єпископату. Той, хто не має такого послуху, де-факто приєднується до церковно засуджених «політичних православних» і підпадає під ті самі санкції, які були вжиті УПЦ до мирянина Валентина Лукіяника та всіх, хто має з ним справу.

Що буде далі?

Вже сьогодні очевидно: хвилі протестів проти підпису митрополита під зверненням щодо євроінтеграції нема і вже не буде. В церковній свідомості чітко розділені дві проблеми: захист традиційних цінностей, який можливий і в ЄС, з одного боку, і підписання асоціації з ЄС – з іншого. Автори заяви, уповноважені десятьма Церквами та релігійними організаціями України, і мали на меті оприлюднити принципову позицію: «Традиційні релігійні, культурні, сімейні та моральні цінності, на яких століттями ґрунтувалося життя народів Європи, – дорогоцінний скарб, який ми повинні цінувати, спільно берегти, захищати і примножувати». Немає жодних сумнівів, що лідером у захисті традиційних цінностей буде в Україні саме канонічне православ'я. І немає сумнівів, що в Україні принциповий захист цих цінностей буде підтриманий як всіма віруючими, так і більшістю невіруючих.

Всі ж метушливі намагання висловити недовіру Предстоятелю УПЦ, які супроводжуються особистими образами його Блаженства – компрометують лише тих людей, які дозволяють так собі поводитись.

Фото Facebook

Теги: