Переформатування державних органів влади в умовах завищених очікувань пост-майданівського українського суспільства передбачає, окрім люстрації, і відмову від радянських схем адміністрування. Проте романтична хвиля революціонерів швидко змінилася наступною, м’яко кажучи, прагматичною. Відтак на ключові пости призначаються, або ж зберігають свої пости фігури, які ще донедавна повністю асоціювалися із поваленим режимом. Ці люди, закономірно, генерують той спосіб адміністрування, який є звичним для їх розуміння, зокрема, і на цьому ми зупинимося більш детально, державно-церковних відносин.

У цьому аспекті показовою є опублікована на сайті «Релігія в Україні» стаття Ю.Решетнікова «Дещо про міжцерковні та державно-конфесійні відносини», яка написана, на мій погляд, в дусі прес-релізу чи навіть звернення від УПЦ МП з приводу подій в Україні. Наприкінці статті прозвучав цікавий меседж – панацеєю у гармонізації сфери державно-церковних відносин в Україні є «відновлення діяльності окремого державного органу у справах релігій та його належного кадрового комплектування».

Дозволю собі категорично не погодитися із цією ідеєю і не лише тому, що вона йде врозріз із європейським баченням схеми державно-церковних відносин (декларуючи євроінтеграцію, ми повинні враховувати вимоги Євросоюзу). Державний орган у справах релігій є муміфікованою сталінською спадщиною, оскільки, якщо відкинути зайву риторику, його базовою функцією будь-яка влада вважала передусім можливість ручного керування релігійним чинником через систему подачок (лобіювання виділення землі, погодження щодо нагородження державними нагородами, визнання/не визнання юридичною особою тощо) і заборон (не видача дозволів на проведення богослужінь, обмеження приїзду місіонерів із-за кордону, непогодження ввезення благодійних вантажів і т.п.).

Достатньо яскраво роль державного органу у справах релігій проявилася при порівнянні позицій Церков і релігійних організацій на двох найбільших Майданах: листопада 2004 і листопада 2013 – лютого 2014 років. У 2004 р. Держкомрелігій, використавши адміністративно-регулятивні важелі та особистісні зв’язки із церковними лідерами, зміг значно понизити той можливий потенціал Церков і релігійних організацій, який ми побачили в останні три місяці, особливо у січні-лютому 2014 року. І не дивно, що десять років тому Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) не мала нинішньої єдності – багато навіть «нейтральних» звернень, що закликали до мирного вирішення протистояння, не без допомоги влади блокувалися. Відтак деякі звернення/заклики клірики змушені були приймати на альтернативних церковних об’єднаннях: Нараді представників християнських Церков України, Раді Євангельських Протестантських Церков України та інших.

Вважаю, що нинішня активність Церков і релігійних організацій у підтримці народного волевиявлення якраз і є наслідком кількарічної децентралізації впливу держави на кліриків і формування в останніх практичних навиків функціонування в умовах необхідності самоорганізації для вирішення тих чи інших церковних, суспільних чи громадських проблем. Це особливо помітно у діяльності ВРЦіРО, яка самостійно почала проводити навіть міжнародні заходи на високому дипломатичному рівні.

Роль департаменту у справах релігій Мінкульту нині фактично зведена до позиції статиста або ж виконавця чужої волі. Щодо останнього, достатньо згадати хоча б скандальний лист Мінкультури до Предстоятеля УГКЦ від 03.01.2014 р., який, за словами тодішнього керівника профільного департаменту цієї установи, був написаний під тиском спецслужб. Але навіть функції статиста (реєстрація статутів релігійних організацій) цього держоргану у справах релігій нині дублюється Мінюстом, про що на різноманітних конференціях та міжвідомчих комісіях не говорив лише лінивий.

Дві інші провідні функції цього органу нині взагалі атрофовані. Йдеться про видачу погоджень на в’їзні візи – ця функція давно втратила будь-яку логіку в умовах безвізового відвідування України для громадян більшості розвинених країн (а переважно саме звідти й їдуть місіонери) і, що не менш важливо, відсутності можливості цього держоргану вплинути на ситуацію (більшість т.зв. догналівців, окремі харизматичні лідери та представники інших церков роками відвідують країну та проповідують тут без жодних погоджень). Ще одна важлива колись функція – погодження на отримання благодійної допомоги взагалі перетворилося у фарс. Адже в останні роки цими погодженнями займається виключно Мінсоцполітики, яке часто не ставить департамент навіть до відома про прийняті рішення із отримання вантажів.

Не буду заперечувати – лідери деяких Церков нині підтримують ідею реанімації окремого центрального органу виконавчої влади у справах релігій. Думаю, що це швидше данина традиції – зі сталінських часів Церкви звикли мати держорган-посередник у вирішенні своїх побутових чи адміністративних негараздів. Крім того, радянська методологія, що й надалі сповідується відповідальними державними органами, допомагає окремим церквам маніпулювати свідомістю людей та отримувати фінансові й моральні преференції. Адже в Україні не вироблено більш-менш наближеного до нинішніх реалій принципу обрахування кількості віруючих тих чи інших Церков чи релігійних організацій. Обліковуються статути зареєстрованих чи діючих без реєстрації громад, але не враховується, що в одній громаді може бути тисяча вірних, в іншій – лише ті десять, які необхідні для реєстрації. Проте в офіційній статистиці в обох випадках відображається по одній позиції.

Безпомічність державного органу у справах релігій в останні роки змусило церкви швидко віднайти інші важелі впливу на вирішення спірних ситуацій і, вже очевидно, що департамент (чи будь-яка ніша інституція) у справах релігій і надалі буде розглядатися ними як зайва ланка у вирішенні питань з лобіювання законів чи вирішення майнових проблем. Адже, і це визнаю як практик, і в свої кращі часи у якості центрального органу виконавчої влади, Держкомнацрелігій був абсолютно безсилий вплинути на реанімування діяльності Комісії з питань забезпечення прав релігійних організацій при Кабінеті Міністрів України (ця діяльність успішно блокувалася міністерствами та відомствами, особливо у питаннях повернення нерухомості й інших матеріальних цінностей).

Підтримка Держкомнацрелігій чи ініціювання ним законодавчих ініціатив була настільки обмеженою за своїми можливостями, що деякі церкови/клірики, маючи прямі зв’язки із депутатами, у рази були ефективніші і за часом, і за змістом законопроектів. Адже Держкомнацрелігій вимушений був проводити узгоджувальні наради, погоджувати будь-який законопроект із десятком-другим міністерств та відомств, а у Верховну Раду проект надсилався лише Кабміном – це займало місяці а, якщо стосувалося матеріальних витрат держави, то ініціативи взагалі блокувалося.

Що нам пропонує Європа?

Аналіз європейської системи цінностей у питаннях відносин між владою та конфесіями/церквами дозволяє нам виділити кілька базових підходів:

- Більшість європейських країн відмовилися від спеціального органу з урегулювання державно-церковних відносин, оскільки там ці відносини вписуються у систему відносин між державою та громадськими організаціями.

- Практично всі європейські країни чітко і постійно відслідковують порушення законодавства у сфері свободи совісті й мають дієві механізми впливу на ситуацію в разі порушення цих свобод (суд, рішення профільних міністерств, зміни до чинного законодавства тощо).

- Існує міжнародний механізм гарантування прав людини у сфері свободи совісті на рівні ООН (Комісія з прав людини Економічної і Соціальної ради; комітет ООН з прав людини тощо), європейських структур (європейська комісія з прав людини, Європейський Суд з прав людини, Комісар Ради Європи з прав людини), національних структур (Бюро демократії, прав людини та праці Державного департаменту США, яке веде щорічний міжнародний моніторинг стану свободи совісті в різних країнах світу; омбудсмени; профільні міністерства).

Відтак нинішній курс Української держави на європейську інтеграцію передбачає узгодження з європейськими базових принципів функціонування національного законодавства. Тому логічною є ліквідація окремої інституції на рівні центрального органу виконавчої влади, яка б займалася проблемами державно-церковних відносин і, в подальшому, внесення змін до профільного закону для зняття статті про існування окремого державного органу у справах релігій. Наприклад, в Указі Президента України про ліквідацію у 2005 р. Держкомрелігій зазначається, що «ліквідація Держкомрелігій пов’язана із необхідністю вдосконалення системи органів виконавчої влади й виконанням зобов’язань України перед Радою Європи».

Мотивом для ліквідації Держкомрелігій стало переконання В.Ющенка в тому, що уряд не повинен вести свою політику в сфері релігійного життя і що віросповідання є особистою справою кожного. А всі проблеми, пов'язані з релігією, можуть і повинні вирішуватися судом.

Проте українські реалії змусили тодішнє керівництво держави відновити як ліквідований держорган, так і його статус.

Причин цього кілька. Проте головною, на наш погляд, є та, що після прийняття базового закону «Про свободу совісті та релігійні організації» жодних кроків із зміни базових принципів (передусім – адміністративно-силових) розв‘язання проблем, пов‘язаних із порушенням свободи совісті громадян, зроблено не було. Україна не була готова у той час, як не готова і нині (і на це повинна бути перш за все звернута увага громадськості) до системного моніторингу порушень у сфері свободи совісті, та, найголовніше, до практичних кроків із неадміністративного (не силового) реагування на ці порушення. Вал порушень у сфері свободи совісті і самоусунення міліції (силових структур в цілому) чи судів від вирішення міжцерковних чи державно-церковних конфліктів (особливо у суперечках за нерухомість чи церковне майно, коли владні структури у тих чи інших регіонах приймали «право сили чи право кількості», забуваючи, що перед законом всі діючі громади мають рівні права), стало визначаючим чинником реанімації Держкомнацрелігій.

Окрім того, влада хотіла тримати під жорстким контролем процес набуття статусу релігійної організації. Це пов’язано, перш за все, із набуттям пільг для релігійних організацій (зниження тарифів на природний газ, пільгові тарифи на оренду площ, пільги на ввезення благодійної допомоги тощо). Проте достовірність поданої громадами інформації і взагалі їх релігійний/комерційний характер нині встановити все складніше. Останнім часом навіть почастішали заяви від об’єднань чи окремих Церков (особливо протестантського типу) із невизнанням/відмежуванням від окремих, надто «комерціалізованих» своїх колег (наприклад, заяви щодо діяльності С.Аделаджі чи В.Мунтяна). У нас «зависли» також питання відвертого зайняття кліриками та окремими церквами політикою. У США, до речі, питаннями релігійних пільг чи не профільного зайняття інституцій, цілком логічно займаються співробітники податкової служби.

Відтак можу стверджувати, що післямайданний час потребує відмови від адміністративно-силових методів розв‘язання проблем, пов‘язаних із порушенням свободи совісті громадян. А тому державний адміністративний орган втрачає будь-який сенс. Системний моніторинг порушень у сфері свободи совісті та здійснення практичних кроків із неадміністративного (не силового) реагування на ці порушення найефективніший лише завдяки самоорганізації Церков і релігійних організацій. Ця самоорганізація, і це вже доказано практикою, є набагато більш ефективним чинником впливу як на владу, так і на суспільство в цілому, аніж домінуючі досі пошуки вимушеної уваги/преференцій з боку влади через профільний держорган.

Впровадження в Україні європейських підходів у чинному законодавстві на перше місце поставить не чиновницькі, а судові рішення у принципових питаннях, у т.ч й пов‘язаних із функціонуванням в країні Церков та релігійних організацій (інше питання – відновлення довіри до судів). У цьому контексті зросте (і це вже відбувається) роль Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО), яка є унікальним утворенням не лише на пострадянському, але й європейському просторі, оскільки дозволяє мати спільну площадку для обговорення і віднайдення шляхів вирішення спірних питань.

ВРЦіРО поступово перебирає на себе роль координатора міжцерковних ініціатив і, очевидно, могла б ефективно зайнятися моніторинговими функціями щодо виявлення й реагування на порушення у царині свободи совісті. Для цього, вважаю, їй потрібно відпрацювати механізм поступового розширення та враховування у своїй діяльності й позиції інших міжцерковних утворень: Ради Євангельських протестантських церков України; Наради представників християнських Церков України; Всеукраїнської Ради Християнських Церков та Ради представників Духовних управлінь і центрів мусульман України.

Значно покращують характер міжконфесійних (міжцерковних) і державно-церковних відносин (налагодження партнерських відносин), світські громадські об’єднання та інституції, які часто об’єднують світських фахівців та кліриків Церков і релігійних напрямів. Зокрема йдеться про Українську асоціацію релігієзнавців, Українську асоціацію релігійної свободи, Інститут релігійної свободи, Центр релігійної інформації і свободи, Постійно діючий при Центрі Разумкова Круглий стіл «Релігія і влада в Україні: проблема взаємовідносин» тощо. Роз’яснення і дотримання базових принципів чинного законодавства у релігійній сфері, специфіки міжцерковних відносин дозволяє представникам цих організацій бути не лише успішними посередниками, але часто й ініціаторами ефективних міжцерковних і державно-церковних діалогів.

Одним із першочергових завдань на нинішньому етапі наближення підходів розвитку державно-церковних відносин в Україні до європейських стандартів, є прийняття «Концепції державно-церковних відносин». Ця концепція давно вже підготовлена спільними зусиллями конфесій та експертами, неодноразово підтримана ВРЦіРО й громадськими організаціями. Без цього кроку будь-які зміни у базовий Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» можуть мати непередбачувані наслідки.

Адже нові редакції згаданого закону вже неодноразово з’являлися, проте не були прийняті ВР України через блокування його за ініціативою конфесій, громадських організацій та експертів. Логіка цих дій проста – при відсутності концептуальних направляючих у сфері державно-церковних відносин була і залишається небезпека внесення в нову редакцію закону лобістських змін, що можуть зашкодити стану свободі совісті в країні.

Нині очевидним є зростання практичних наслідків співпраці українських Церков та релігійних організацій із міжнародними організаціями й інституціями, які займаються проблемами свободи совісті. Понад це, нині спостерігається навіть очевидний запит українського суспільства на думку кліриків при вирішенні власне політичних питань. Доказом цього є як неодноразові візити членів ВРЦіРО у США, Канаду, Брюссельську штаб-квартиру Євросоюзу, так і звернення ВРЦіРО до українського суспільства з приводу доленосних для країни рішень, як то підписання угоди про асоціацію із Європейським Союзом, вирішення проблеми кризи влади наприкінці 2013 – початку 2014 років тощо.

Потребує змін і позиція Церков на внутрішньоукраїнському рівні – очікується об‘єднання зусиль кліриків та віруючих у їхній щоденній роботі з усіма вітчизняними інституціями, які впливають/впливатимуть на вирішення практичних питань у сфері свободи совісті (суди, силові структури, освітянські та громадські організації, експертне середовище тощо). Для цього повинна бути змінена нинішня філософія взаємодії багатьох Церков із зовнішнім світом – вони мають стати більш відкритими і комунікабельними. І це буде одним із найважливіших кроків до європейської системи цінностей як цих Церков, так і суспільства в цілому.

Фото filosof.com.ua

Теги: