В інтерв’ю газеті «День», що вийшло 28 березня, глава УПЦ Київського Патріархату Патріарх Філарет відповів на пряме питання про відставку:

«— Чи готові ви заради єдності українського православ’я піти на спокій?

— Ні. Для того щоб об’єднатися в єдину Церкву, треба багато попрацювати. А для того, щоб працювати, треба знати, як це зробити, і не кожен архієрей це може. Я відмовляюся йти на спокій не тому, що не можу пожертвувати посадою в ім’я єдиної Церкви. Я можу піти на спокій, але якщо знайдеться людина, яка понесе цей тягар. Не просто скаже «Я можу» і не понесе. А така, яка дійсно зможе. Тоді в ім’я єдиної Помісної церкви я міг би відмовитися від предстоятельства.

Але для цього я такої постаті не бачу. І не тільки не бачу. Бо коли кажуть відмовитися, то не називають того, хто понесе цей тягар. Кажуть, що когось оберуть. Когось — це кого? Про це не говорять, бо не можуть назвати того, кого б єдина Церква визнала дійсно гідним. А через те, що я не бачу, — я і не відмовляюся, також тому, що не я сам себе покликав на це служіння. Я — монах, і це мій послух, а від послуху відмовлятися не можна.»

Цікавий діалог у продовження цієї теми відбувся 31 березня 2014 року, на прес-конференції Патріарха Філарета (буквальна розшифровка з аудіозапису):

«Корр.: В інтерв’ю газеті «День», опублікованому цієї п’ятниці на запитання «Чи готові Ви заради єдності українського православ’я піти на спокій?» Ви сказали  серед іншого таке: «Я можу піти на спокій, але якщо знайдеться людина, яка понесе цей тягар». І натякали що повинен знайтися такий самий твердий менеджер для українського православя як Ви, і тільки тоді Ви підете на спокій. Але у мене таке питання. А от якби прийшов 33-ти річний Ісус із Назарета, нікудишній менеджер по всім світським міркам, Ви б Йому поступилися б?


П. Філарет: Це лукаве питання. Я звик відповідать прямо і правдиво. І правда полягає у тому, що з 1992 року Москва вимагає щоб я не очолював Українську Церкву, тобто вже більше двадцяти років. І всі вимоги по відношенню до Київського патріархату зводяться до щоб я пішов на спокій. А що буде коли я піду на спокій? Чи об’єднається ця Церква? Чи спроможна вона буде протистоять Московському патріархату? У мене великий сумнів. Я бачу стан Московського патріархату в Україні, при слабкому предстоятелі. Ви хочете мати таку слабку Українську Церкву? І щоб вона об’єдналась в цих складних умовах? Не буде цього! І тому Ваше питання, щоб я пішов на спокій – риторичне питання. Прийде час, коли Господь мене забере, тоді... Але треба до цього часу збудувати міцну церкву, щоб вона могла протистоять Московському патріархату. Тому що не тільки загарбник – Путін, але і Московський патріарх такий же загарбник, як його президент. Чому Кирил приїзжав на Україну багато разів? Приїзжав із «руським міром». А що таке «руський мір»? Це нова російська імперія, якби вона не називалась. Це пара чобіт – Путін і патріарх Кирил. Тому що вони мріють про одне і теж – створити нову імперію, яку вони втратили. І державну, і церковну імперію. Ми з цим – не згідні. Це не Божественний шлях, і веде не до спасіння, а веде у пекло.


Корр: Тобто Ви навіть Ісусу не поступилися б?

П.Філарет: Не говоріть про Ісуса!»

«Релігія в Україні» попросила прокоментувати ситуацію українських релігієзнавців.

Юрій Чорноморець, доктор філософських наук:


- Дивно, що патріарх Філарет не бачить, що в УПЦ КП, і тим більше в УПЦ, вже є люди, які мають всі такі самі таланти, які він сам мав, прибувши до Києві молодим митрополитом. Сьогодні він має кому передати справу українського православ’я. Не секрет, що його особистість є перепоною до об’єднання, оскільки його недоліки є оборотною стороною його  достоїнств. Патріарха Філарета єпископи УПЦ і УАПЦ не хочуть визнати не через анафему, не через позицію Москви. Навіть якби анафеми були зняті, а Москва визнала його законим київським митрополитом, ніхто б не пішов під його омофор. Тому потрібно відмовлятися від утопій, бути реалістами.

Патріарх Філарет вже заявляє, що УПЦ КП – самодостатня і може далі існувати самостійно. УПЦ – тим більше самодостатня, маючи в два з половиною рази більше парафій та активних парафіян, які щотижня є на службі Божій. УПЦ КП не потрібна УПЦ ні для яких комбінацій чи то політичного характеру, чи то при виборах предстоятеля – тут УПЦ здатна визначатися самостійно, бо є конструктивна стабільна більшість і у Синоді, і у архієрейському соборі. Митрополит Володимир залишив спадщину, яку УПЦ КП недооцінює і принижує, але це позиція сліпоти, коли бачать те, що хочуть бачити, а не те, що є в реальності. Думаю, що єдність все-таки буде, але які умови зможе мати в єдиній церкві УПЦ КП – це вже тепер, після відмови патріарха Філарета, залежить більше від того, коли вдасться знайти конструктивний вихід, що його має скоріше шукати сама УПЦ КП. Час працює на українське православ’я в цілому, але не на УПЦ КП зокрема. Навпаки, стрижнем українського православ’я вже повноцінно стала саме УПЦ, і навряд чи ситуація зміниться.
Патріарх Філарет навіть не відчуває, що це УПЦ просить його поступитися, а не Москва. І що від нього ніхто нічого не вимагає, а саме запитує. Ну якщо бачити в УПЦ лише «Москву», то тоді незрозуміло чому б йому не вести переговори саме із патріархом Кирилом, чому він до УПЦ звернувся із пропозицією про діалог.

З іншого боку, мовчання УПЦ часом стає таким промовистим. Немає загальноцерковної підтримки армії. Немає спроб системно перемінити вороже ставлення росіян до України. Немає чіткого засудження агресії Росії. Немає ясного плану УПЦ, що робити для подолання роз’єднання сьогодні. Немає плану, що робити із тими численними парафіями Західної України, які не згідні терпіти навіть УПЦ, я вже не говорю про РПЦ.  Патріотична позиція УПЦ КП у 2014 році перекреслює всі галицькі та загальноукраїнські побоювання, що патріарх Філарет не той, хто має бути на чолі українського православ’я. Вже смішними є галицькі розмірковування, що патріарх Філарет насправді є патріархом московського типу. Він став загальнонаціональним духовним лідером – один із кількох таких людей. І це вже є доконаним фактом.


Взагалі і УПЦ КП не можна називати неканонічною і нелегітимною церквою. Коли після подвигу Михайлівського починають говорити, що розкольники мають вернутися, то в українських постмайданих умовах це звучить як ляпас. При чому ляпас не лише УПЦ КП, але всьому українському суспільству. Так більше говорити і думати не можна. Поєднання, а не приєднання. Подолання розділення, а не ліквідація розколу. Чи готова УПЦ до нового способу мислення і дій? Ще після майдану не була готова. Але захоплення Криму протверезило голови, показало істинне обличчя всіх і вся – в Росії та Україні. І тепер можливо все – було б бажання».


Геннадій Христокін, кандидат філософських наук:


«Подив викликає те, що патріарх Філарет сумнівається у спроможності українського православ’я без нього протистояти Москві. УПЦ КП протистоїть як цілісна організація, як громадянське суспільство – чому вона і витримала тиск держави у 2010 році. Не завдяки патріарху Філарету, а завдяки підтримці народу знизу. УПЦ успішно протистоїть тиску Москви. Я би сказав так: за часів коли митрополиту Володимиру допомагав владика Олександр (Драбинко) інтереси УПЦ перед Москвою відстоювалися великою кров’ю, із великим шумом, із значними втратами для УПЦ та РПЦ, особливо – іміджевими. За часів канцлерства митрополита Антонія (Паканіча) з травня 2012 року УПЦ набагато конструктивніше зуміла захистити і інтереси УПЦ, і інтереси України, і при цьому не мати ніякого протистояння із Москвою. Чому патріарх Філарет думає, що лише він є зараз спасителем для українського православ’я – не зрозуміло. Українське православ’я вже міцне саме по собі, йому спасителі не потрібні, окрім Бога, звичайно. Також ясно, що імперська ідеологія – це погано. Але патріарх Філарет не є єдиним гарантом збереження України від впливу російського імперіалізму. Навпаки, якби була єдина церква, то тоді б навіть без провідної ролі патріарха Філарета в ієрархії вона б успішно не допускала б в Україні розповсюдження ідей російського імперіалізму. Патріарх же свою ідейну боротьбу міг би вести на спокої, ми всі бачимо, що кардинал Любомир Гузар як авторитетний будівничий українського світу після відставки більше проповідує, видає статі, спілкується із молоддю, і його голос лише став від того авторитетом найвищої ступені сприйняття у всьому суспільстві. Коли Гузар виступав рік назад у Шустера, із його словами погоджувалося 96% людей у студії, що було небувалим ніколи показником. І цей шлях розбудови авторитетом, а не посадою – він у суспільстві 21 століття більш ефективний за всі інші».


Олександр Саган, доктор філософський наук, екс-голова Держкомнацрелігії:

«Не треба критично ставитися до цих слів Патріарха. Думаю, Патріарх Філарет чекає якихось державних гарантій того, що процес об’єднання не буде згорнутий після його відставки. Саме такий висновок напрошується у мене із досвіду спілкування із Патріархом Філаретом».


Людмила Филипович, доктор філософських наук:


«Нинішня позиція патріарха Філарета стосовно об’єднання православ’я в Україні не всім подобається. Багатьом здається, що патріарх вчепився в своє крісло і не хоче йти на заслужений спокій, чим гальмує об’єднавчі процеси. При цьому посилаються на різні приклади, наводять масу аргументів. Чи не головні з них – егоїзм патріарха, небажання пожертвувати своїми інтересами і амбіціями заради спільної справи. Розмірковуючи так, опоненти Філарета виходять із своїх інтересів: є одна помісна православна церква в Україні, вона – єдино канонічна, тільки на її основі може відбутися автокефальна церква, тому всі інші – яко розкольницькі церкви – мають покаятися і пристати до УПЦ. Питання: чому патріарх Філарет має виходити із інтересів УПЦ, а не з інтересів своєї УПЦ КП? У цієї церкви є своє бачення набуття автокефальності, вона не раз позиціонувала себе як помісна національна церква. Хтось хоче списати твердість патріарха його віком – 85 років, це, погодьтесь, солідні роки. Але саме вік дає йому право бути, можливо, надміру тверезим. Він має унікальний досвід церковного лідера, знає істинну природу людини, гріховну, тому і завбачливий. Він досвідчений політик, відповідальний, розуміє, що за ним стоять мільйони віруючих людей. І саме довіра людей – православних християн УПЦ КП дала йому право виступити з ініціативою інтенсифікувати об’єднання православних в Україні і тільки в канонічний спосіб. Він проти втручання політиків, проти насильства і тиску в цій сфері. Він солідарний з УПЦ в темпах і методах об’єднання, наскільки я зрозуміла з інтерв’ю і патріарха, і митрополита Антонія, які друкувалися в газеті «День». Обидва виступають проти використання сьогоднішньої ситуації для прискорення об’єднання, навіть якщо вона політично чи церковно-організаційно доцільна. Такі важливі рішення не можуть бути помилковими, оскільки в цей процес втягнуті мільйони людей, вони мають прийматися в спокої, з великою відповідальністю, наголошує митрополит Антоній. Робота переговорної комісії засвідчила, що ієрархи наблизилися до взаєморозуміння у питаннях об’єднання, але чи готові до цього звичайні люди? Як вони сприймуть волю своїх духовних пастирів? Чи передчасне об’єднання не призведе до чергового розколу? Сам митрополит Антоній наводить докази незрілості своїх вірних, які вважають, що УПЦ будуть заставляти об’єднувати з розкольниками.


Час, в якому ми живемо сьогодні, надзвичайно ущільнив трансформаційній процеси в нашому суспільстві. В умовах зовнішньої небезпеки воно стрімко визначається і щодо своєї національної, і політичної, і культурної ідентичності. Для Церкви, особливо УПЦ, цей час можна вважати осьовим: вона або пройде його разом із своїм народом, який стає вільним і прагне живого християнського свідчення, цілющої православної проповіді, або застрягне в невизначеності, в обережності висловлювань, в молитовному мовчанні.


Патріарх Філарет вже раз ризикнув. За це отримав анафемування, піддався своєрідному остракізму (вигнанню) з світу вселенського православ’я. Але збудував Церкву. Думаю, що він готовий ризикнути і другий раз, собою ж. Але на кон поставлена Церква. А своє дітище він не здасть ніколи. І за це патріарха можна зрозуміти».


Андрій Юраш, кандидат політичний наук, релігійний аналітик:


«Говорячи про можливість і перспективу об’єднання, не можна нікому за жодних обставин ставити ультиматуми. Тим більше, такій фігурі і такому знаному навіть видатному  релігійному діячеві, як патріарх Філарет. Той, хто ставить категоричні ультиматуми, які апріорі не можуть знайти продуктивного вирішення, насправді прагне не об’єднання, а  хоче це об’єднання зірвати чи, як мінімум, його зрежисерувати на власних засадах.


Говорячи про об’єднання і створення об’єднаної Помісної православної церкви в Україні, де-факто маємо на увазі, що йдеться про Православну спільноту в Українській державі, чиє еклезіологічне буття мало б бути влаштоване на засадах автокефалії, бо при жодних установках, які б передбачали продовження канонічного підпорядкування Московському патріархові , такого об’єднання відбутися не може. Отож, чи логічно вимагати, аби людина, які з 1991 року, від часу коли весь єпископат УПЦ на своєму соборі 1-3 листопада, підтримав  вимогу влаштування свого канонічного буття на засадах автокефалії, є символом цього тренду, була у категоричній формі виключена з процесу! Окрім очевидних моральних та правових дивідендів, патріарх Філарет має й беззаперечні дивіденди практичні. Чи можна вимагати, щоб була усунена від процесу створення Помісної церкви в Україні людина, яка впродовж останніх кількох місяців чітко і однозначно підтримувала Майдан, засуджувала убивцю-Януковича, і всіляко не лише «тайно образующе», тобто приховано, допомагала українській  революції, але поставила на перемогу Майдану все, перетворивши два храми Михайлівського монастиря на польові госпіталі? І це при тому, що половина єпископату УПЦ МП (того єпископату, який зараз вимагає виключити патріарха Філарета з переговорного процесу) просто займала вичікувальну позицію, а четвертина цього єпископату – взагалі закликали прокляття на Майдан, як митрополит-чорносотенець і беркутівський фанатик Агафангел (Саввін) та, на мою думку, вульгарний і малоосвічений митрополит Павло (Лебідь), що публічно 22 січня висповідався  українській громадськості у вірності Януковичу-«Христу»!


Отож, всі моральні аргументи на боці патріарха Філарета. Плюс аргументи історично-еклезіологічного штибу: неминучість і невідворотність перебудови життя Церкви на засадах помісності, про що владика Філарет говорить вже 23 роки, а до чого чальники УПЦ МП підходять тільки зараз. На боці ж УПЦ МП – її статус, масштаби впливів в Україні, зв’язки серед політичної еліти і якість та фаховість більшості представників сучасної церковної еліти, вихованої та сформованої вже у незалежній Україні. Тобто, дві сторони приречені на взаємодію та поступки, якщо вони хочуть нелицемірно рухатися назустріч один одному задля створення Помісної православної Церкви.
Заганяти патріарха Філарета у глухий кут – це заганяти у глухий кут сам процес об’єднання. Можна без особливих проблем знайти форми і способи діалогу, які б були прийнятними і почесними для обох сторін. Наприклад, для патріарха Філарета можна було б запропонувати якийсь символічний та почесний статус, який би не просто задовольняв його самолюбство, але й реально відображав рівень заслуг перед ідеєю Помісності Української Церкви. Або слід говорити про таку «механіку» об’єднання, яка б базувалася не на наперед запрограмованих і неприйнятних догмах (як, до слова, усунення патріарха Філарета з процесу), а на певних об’єктивних регуляторних засадах, яким би не можна було опиратися. За зразок можна взяти проведення об’єднавчого собору (квоти і механізм участі у ньому треба було б окремо обговорювати), де предстоятеля  і і всіх інших важливих осіб слід було б обирати, а тому результат виборів був би не ідеологічно детермінованим, а реалістично означеним ситуацією в Українському Православ’ї, в УПЦ МП найперше. За таких об’єктивних  розкладів патріарх Філарет мав би покластися на вибір демократичної більшості чи Промисл Божий.


Майдан відбувався не для того, щоб всі й далі лукавили та тихцем провадили підкилимну підступну політику. Коли ворог захопив веранду-літній сад нашого дому (Крим) і стоїть на порозі  вітальні Українського Державного Дому, далі панькатися із прямими та непрямими колаборантами так же аморально і неприйнятно, як і просто брехати. УПЦ МП тоді матиме всі моральні переваги, аби диктувати свої умови для українського церковного простору, коли позбавиться тих, хто її відверто дискредитує і працює на пониження власного рейтингу в  українському суспільстві. Феодальний владика Павло (Лебідь) у кращому випадку має наступні двадцять років провести в одному з найвіддаленіших монастирів  чи у скиту, а захисник убивць Небесної Сотні і відвертий промоутер путінського вторгнення до нашої державної світлиці владика Агафангел (Саввін) на першому ж засіданні Синоду має бути виведений за штат і, з огляду на заслуги перед патріархом Кірілом, відправлений до розпорядження останнього в Росію (чи ми забули всі досягнення цього «первенстующего члена», коли його 1992 року виганяли з Вінниці і відкривали всі потаємні кімнати тамтешнього єпархіального управління!?). Допоки страх перед Москвою сковуватиме волю і руки єпископів УПЦ, до тих під об’єднання не відбудеться, а розмови про відхід патріарха Філарета на спокій – звичайне маскування потаємних страхів і фобій (так би про це сказали психіатри). Пора однозначно і без боягузтва у перших формальних і неформальних  рядах Синоду поставити молодих і відповідальних, розумних і рішучих ієрархів (Антонія Паканича, Олександра Драбинка, Філарета Кучерова, Симеона Шишацького, Никодима Горенка та інших), здатних до конкретних кроків, а не фанатично-фарисейського повторювання мантри про канонічність.


І ще одне. УПЦ, якщо вона хоче об’єднання православних у нашій державі, треба відмовитися ще від однієї міфологеми, яка зі спекулятивних міркувань постійно була озвучуваною різними її репрезентами – тези, що, мовляв, вона зберегла єдність. Єдність яка? В принципі ця єдність була порушена ще 1989 року з виникненням УАПЦ, а остаточно єдність Православ’я була втрачена 1992 року з утворенням УПЦ КП. Отож, зараз можна говорити про формальну єдність тієї частини Українського Православ’я, яка після 1992 року вирішила залишитися вірною


 Московському патріархові. А чи треба ця єдність для України сьогодні? Хіба що в якості подарунка для Великого завойовника  Путіна і його духовного зверхника патріарха Кіріла, на уста якого, враженого передчуттям змін, що можуть статися у церковній ойкумені Україні,  останнім часом покладено печать мовчання. А от чия це печать – Господа чи антихриста – хай вирішує кожен для себе…»

Андрій Окара, політолог, філософ, канидат юридичних наук:


«Якщо Філарет вважає, що в середовищі УПЦ-КП йому нема достойної зміни, це означає визнання власної безпорадності. Це означає, що за більш ніж 20 років існування УПЦ-КП він не сподобився виховати та підготувати собі зміну. Керівники, як правило, поділяються на тих, хто вирощує собі заміну та спадкоємця, і на тих, хто навпаки — бореться з сильними фігурами у своєму оточенні, вбачаючи у них конкурента — аби самому залишатись єдиним, унікальним, незамінним. Сподіваюсь, що друге — не про Філарета.


Гадаю, зараз в християнському світі складається новий формат літнього голови церкви: в якийсь час він відходить од безпосереднього керування церковною структурою, поступаючись молодому, розумному та енергійному. Але при цьому зосереджується на публічній кар’єрі та на духовно-пастирському служінні. Гадаю, зараз, в XXI столітті, коли все більшу вагу мають технології «м’якої влади» — Soft Power, літньому голові церкви краще відійти од адміністрування та політичних процесів, ставши справжнім духовним авторитетом, публічним спікером та світочем мудрості. В будь-якому разі, краще бути схожим на Любомира (Гузара) та папу Бенедикта, аніж на Леоніда Ілліча Брежнєва.


Після Майдану та революції, після Кримської кризи, українське православ’я стоїть на порозі нового періоду своєї історії. Очевидно, що саме зараз — час виправляти історичні несправедливості. Тож краще, якщо процеси об’єднання українських православних церков будуть асоціюватись з новими обличчями і не вестимуть за собою негативного чи неоднозначного бекграунду та тих «скелетів із шаф», які причаїлись в кабінетах деяких владик».

***

Отже, один із аспектів майбутнього формального діалогу УПЦ та УПЦ КП дістав цікаве публічне обговорення, із якого багато що очевидно. Очікуватимемо нових кроків від УПЦ та УПЦ КП, які «Релігія в Україні» теж буде висвітлювати та аналізувати.

Фото cerkva.info

Теги: